Закарпатський край – єдиний серед областей України розташований фактично у Центральній Європі, всередині Карпатських гір. В історичних джерелах цей регіон фігурував під різними назвами – «Карпатська Русь», «Угорська Русь», «Карпатська Україна», «Закарпатська Україна» і т.д. Закарпаття традиційно було поліетнічним, мультикультурним та полірелігійним краєм, де представники різних етносів, етнічних груп і конфесій були толерантними і шанобливо ставилися до мови, релігії та звичаїв своїх сусідів. Звичайно, в історії траплялися складні ситуації непорозуміння між представниками різних спільнот. Однак, незважаючи на це, безконфліктне співіснування представників багатьох культурних груп та вірувань на Закарпатті є показовим прикладом не лише для України, а й для інших країн Європи. Унікальною є соціокультурна специфіка краю, основу якої творить, насамперед, еклектика української і центральноєвропейських національних культур та світоглядів.

Відокремлена від іншої частини України Карпатськими горами, Закарпатська область вирізняється особливою етнічною і конфесійною строкатістю. Це різноманіття мов та вір обумовлено бурхливою історією краю, який протягом останніх двох з половиною тисячоліть багаторазово потерпав від різних навал, був ареною переселень народів, переходив зі складу однієї держави у підпорядкування іншої. Специфіка історії релігії Закарпаття у порівнянні з рештою України полягає  у відірваності Закарпаття від інших земель, як би не хотілося комусь це заперечувати. Оскільки консолідація та зміцнення українського етносу на території цього регіону відбувалися у стиках із соціокультурним буттям сусідів інших національностей, – це вплинуло на формування толерантності відносно інших релігій та конфесій. Таким чином, в силу інтенсивних контактів і взаємовпливів різних культур та конфесій соціум регіону зазнавав знакової трансформації та характеризується появою нових форм організації культурних процесів і нових ціннісних орієнтирів, адже духовна і матеріальна культура цього регіону увібрала в себе найрізноманітніші прояви багатьох культурно-національних стихій.

Така вже природа релігії, що при здійсненні нею в суспільстві відповідних функцій не можна уникнути певних дезінтегративних тенденцій: об’єднуючи одних людей в лоні певної конфесії, вона водночас має потенціал протиставляти їх іншим, згуртованим своєю вірою та переконаннями в іншій конфесії. Але міжконфесійні конфлікти все ж можуть бути настільки мінімізованими в суспільстві, що говорити про їх значущість не буде потреби (окремі локальні непорозуміння, які реактивно вирішуються). Або, навпаки, за негативних реалій чи сценаріїв, вони можуть ставати причиною затяжних протистоянь, які долатимуть межі суто міжрелігійного чи міжконфесійного непорозуміння й впливатимуть на інші сфери суспільно-політичного, культурного чи навіть економічного життя регіону, країни загалом. А тому, в такий непростий час, коли в суспільстві і так достатньо підстав для агресивності, напруги в міжособистісному спілкуванні, особливо важливим є питання міжконфесійного порозуміння, позитивного впливу релігії на міжлюдську комунікацію, сприяння гармонізації суспільних взаємин. Вважаємо, що стратегічно важливим у цьому контексті є врахування особливостей Закарпаття, його історії, культури тощо.

В області здійснюється послідовна робота з реалізації державної політики щодо релігії й церкви, дотримання релігійних прав і свобод, забезпечення громадянам права на вільне задоволення своїх релігійних потреб, впровадження духовно-релігійних цінностей у суспільне життя, зміцнення порозуміння й терпимості релігійних організацій різних віросповідань.

Водночас необхідно констатувати, що аналіз суспільно-політичних, етнонаціональних та інших чинників міжцерковного конфлікту, його причин і норм вияву в області дає підстави для визначення шляхів та вироблення механізмів подолання цієї важливої не лише релігійної, а й соціальної проблеми. Як свідчать дослідження, в умовах демократизації всіх сфер суспільного життя зроблено чимало для мінімізації фактору конфліктності чи того, що гальмує або робить мало результативним міжконфесійний діалог. По-перше, це поступове створення атмосфери толерантності, релігійної свободи, нормального сприйняття інорелігійності та процесів інкультурації. По-друге, потужним фактором нарощування взаємної довіри між конфесіями, їх відкритості стала дезактуалізація такої вагомої причини міжконфесійної напруги як існування спірних культових споруд і майна. По-третє, більшій відкритості конфесій до діалогу сприяє активізація їх звернень до правових шляхів вирішення конфліктних ситуацій; позитивні зміни в об’єктивності розгляду спірних питань судами різних інстанцій.

Характеризуючи релігійну ситуацію на Закарпатті та і в Україні загалом за роки незалежності, відзначимо, що, з одного боку, відбуваються процеси суспільної реабілітації релігії, посилення ролі релігії і церкви в усіх сферах суспільного буття, формуванням у громадській думці позитивного ставлення до релігійного феномена як важливої складової духовної культури; а з іншого – релігієтворчий процес оголює ті нервові закінчення, які торкаються усього комплексу соціально-економічних, політичних, національних і духовних проблем у практиці життєдіяльності українського народу. Стурбованість і занепокоєння широкої громадськості викликає стан сучасних міжконфесійних та внутрішньоконфесійних відносин, які породжують різні чвари і навіть переростають у відверті конфлікти. Для того, нам потрібно бути розсудливими, щоб ми могли дати чіткі і конкретні відповіді на ті питання, які ставив перед українцями Т. Шевченко, закликаючи нас: «Читайте від слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми, Все розберіть… Та й спитайте тойді себе: Що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?..».

Але пройшло чимало років незалежності України і ми стали вільними духовно. Отримання Томосу — історично важливе рішення для нового духовного розвитку нашого суспільства. Я щиро сподіваюся, що українське православ’я буде консолідуватися для створення потужного духовного осердя нації, усього українського суспільства. Об’єднання розрізнених донедавна православних течій, розбудова єдиної Української Помісної Церкви, поза усяким сумнівом, зміцнить державну і національну єдність нашого народу. З отриманням Томосу збулася давня мрія українського народу про власну незалежну церкву, яка нині має можливість стати в один ряд з іншими Помісними православними церквами світу. Крім цього, канонічне визнання автокефалії українського православ’я значно послабило імперські устремління Москви та зміцнило авторитет Вселенського Патріарха Варфоломія. Водночас Росія втратила лідерство в православному світі.

«Лікарю, вилікуй себе, перш ніж лікувати інших», – промовив Ісус Христос у синагозі, цитуючи книгу пророка Ісаї.  На нашу думку, саме цією фразою варто розпочинати будь-яку конструктивну дискусію щодо релігії, а надто ж церковно-релігійних інститутів і їх представників, які упродовж століть проповідують мораль та способи поведінки у Світі Божому. Сьогодні свідома частина нашого суспільства повинна поширювати розуміння того, що створення Православної Церкви України є вагомим поступом на шляху до утвердження української духовної незалежності та зміцнення національної єдності. Важливим для нашого суспільства є відхід від Московської церкви, яка протягом століть мала важелі впливу над нашою духовною незалежністю, незважаючи на те що сама першооснова православ’я та християнства була закладена в Київській Русі в 988 році, тобто на території України за кілька століть до самого заснування Москви. Приємно, що з середини січня майже кожен тиждень надходить інформація про бажання та перехід закарпатських парафій під юрисдикцію Православної Церкви України. Дуже важливим фактором у цьому процесі є налагодження відкритих взаємин із тими священнослужителями, які не є закоренілими апологетами РПЦ і перебувають на порозі свого світоглядного і громадянського вибору.

У засобах масової інформації дедалі частіше йдеться про необхідність започаткування в Україні міжконфесійного діалогу, особливо між Православною Церквою України та Українською греко-католицькою Церквою. Приємно, що  Українська греко-католицька Церква позитивно поставилася до об’єднання українського православ’я. Як зазначив єпископ Борис Ґудзяк, екзарх для українців у Франції, Швеції та країн Бенілюксу, «кожен реальний крок до поєднання — велика радість для християн».

Отже, релігійно-конфесійна ситуація в постмайданній Україні та Закарпатській області зокрема, зазнає значного впливу від багатьох факторів, які постійно стимулюють міжконфесійну напругу в країні. Вирішення цих проблем, в першу чергу, залежить від правильної побудови двосторонніх толерантних взаємин між релігійними організаціями та їх лідерами, державними та церковними інституціями, а найголовніше – між самими віруючими різних конфесій та релігій. Тому, для мінімізації негативних проявів на релігійному ґрунті потрібно закладати та формувати у свідомості сучасного суспільства принципи терпимості один до одного, а це покладає на усі вищеназвані суб’єкти релігійних відносин важливі та вкрай необхідні завдання формування толерантності в українському суспільстві в цілому та у релігійному середовищі зокрема.

Осмислення і усвідомлення національної, культурної та конфесійної багатоманітності даного регіону в контексті сучасних духовних перетворень у суспільстві, а також врахування історичного досвіду значно сприятиме розвитку конструктивного діалогу, розширенню міжконфесійних зв’язків і контактів.

+ Варсонофій ( Руднік), єпископ Ужгородській і Закарпатський (ПЦУ)

Постійний Священний Синод Еладської Церкви в екстреному порядку зайнявся питанням «автокефалії» Церкви України. Після довгих роздумів, обміну думками та дискусій все матеріали були передані на розгляд двом Синодальним комісіям нашої Церкви:

1) комісії з догматичним та канонічним питань;

2) комісії з міжправославних та міжхристиянських відносин, щоб ці комісії спільно дали належні роз’яснення Священному Синоду.

З цією метою ми передали всі отримані нами листи і тексти цих двох комісіям, щоб вони прийняли їх до уваги при вивченні даного питання.

«Український» питання обговорювалося і на інших засіданнях Постійного Священного Синоду. а) 2 квітня по нагоди візиту делегації Вселенського Патріархату в Священну Афінську архієпископ і її доповіді членам Священного Синоду. б) 22 і 23 травня з нагоди отримання листа від Блаженішого митрополита пана Онуфрія, яким він запросив представників Еладської Церкви на святкування дня його тезоіменитства, а також в) 27 червня і 27 серпня, коли були зачитані послання Високопреосвященного митрополита Кітірського владиці Серафима на цю тему. Тим часом, 13-го серпня Генеральний секретаріат отримав спільний висновок двох синодальних комісій (комісії з догматичним і канонічним питанням, а також комісії з міжправославних і міжхристиянських відносин) і пояснювальну доповідь під назвою «Питання канонічної юрисдикції священної митрополії Києва», які також були зачитані під час засідання Постійного Священного Синоду 28-гоавгуста в присутності Преосвященного голів обох комісій, митрополита Дідімотіхійського, Орестіадського і Суфлійського владики Дамаскина та митрополита Дімітріадського і Алмірського владики Ігнатія.

Дискусія з українського питання на засіданні, що відбулося 28 серпня, тривала три години, і їх Преосвященства, митрополити Дідімотіхійській та Дімітріадській, які детально вивчили цю тему, разом з іншими членами синодальних комісій, які працювали під їх керівництвом, відповіли на всі питання, які були задані членами Священного Синоду. Кожен з них висловив свою точку зору під час засідання.

Висновок обох комісій, яке доступне для всіх охочих, зводиться до шести основним канонічним тез:

а) Вселенський Патріархат ніколи не поступався Московському Патріархату юрисдикцію над Київською митрополією. Соборним актом від 1686 році він доручив Патріарху Московському, «що має дозвіл» і право тільки висвячувати і поставляти на престол митрополита Київського, якого обирали підлеглі цій єпархії. А митрополит Київський повинен був в перших поминати ім’я Вселенського Патріарха (Правило 120 Карфагенського собору).

б) Вселенський Патріархат має привілей приймати апеляції і від архієреїв іншій церковної юрисдикції, якщо архієрей, що подає апеляцію надіслав відповідний запит (див. Філарет, Макарій) (Правила 9 та 17 Четвертого Вселенського Собору).

в) Вселенський Патріарх завжди мав і має незаперечне канонічне право не тільки належним чином дбати про підтримку Православних Церков, які перебувають у важкій ситуації та в часі випробувань, але і пов’язаний канонічним зобов’язанням своєчасно вживати всіх необхідних заходів для запобігання, усунення або подолання небезпечних загроз або спокус для тіла Церкви. Адже вся історія Вселенського Патріархату, будь то в періоди благополуччя або ж у важкі часи, є справжнім свідченням його служіння стражденним Православним Церквам, завжди безкорисливого і жертовного

г) Вселенський Патріархат має канонічну привілей самостійно проголошувати автокефалію Помісних Православних Церков (наприклад, Грузія – 1990 р .; Чехія – 1998 р.; Польща – 1924 р.; Албанія – 1937 р.; Греція – 1850 р.; Сербія – 1878 р .; Румунія – 1835 р.; Болгарія – 1945 р. та ін).

На жаль, оскільки Московський Патріархат був відсутній на засіданнях Критського Собору в 2016 році, то нам не виявилося можливості обговорити питання надання автокефалії, і таким чином було втрачено шанс дійти згоди з іншими Церквами.

д) Згідно зі статтею 3 діючої Синтагми, «Еладська Православна Церква, яка знає лише одного Главу – Господа нашого Ісуса Христа, нерозривно поєднана загальними догматами віри з Великої Константинопольською Церквою і з будь-якої іншої Православної Помісною Церквою; так само, як і вони, Еладська Церква незаперечно зберігає священні апостольські і соборні правила і Святе Передання. Вона є автокефальною і має свої органи управління: Архієрейський Собор, членами якого є всі діючі архієреї, і Постійний Священний Синод, який включає частину з них і формується відповідно до Статутний хартії Еладської Церкви, з дотриманням положень Патріаршого Томосу від 29 червня 1850 року і соборного акту від 4 вересня 1928 року».

Спільний висновок двох комісій полягає в наступному:

Спільний висновок двох комісій полягає в наступному:

«На підставі вищевикладеного, розглянувши питання про надання автокефалії Церкви України не тільки з канонічною, а й з юридичної точки зору, ми з благоговінням доповідаємо, що не існує ніяких перешкод для визнання автокефалії Церкви України, а також для абсолютної узгодженості та загального курсу Еладської Церкви з Вселенським Патріархатом.

А потім, як було викладено в повідомленні для преси від 28 серпня, Постійний Священний Синод після тривалого обговорення визнав «канонічне право Вселенської патріархії дарувати автокефалію, так само як і привілей Предстоятеля Еладської Церкви далі займатися питанням визнання Церкви України».

Всі ми знаємо, що адміністративна організація Церкви ще з апостольських часів націлена на збереження єдності Церкви на місцевому, регіональному і глобальному рівні, а також на попередження або усунення єресів, або розколів, які загрожують порушити єдність церковного тіла.

Всі ми знаємо, що євангельська проповідь про спасіння в Христі «всім народам» (Мт. 28:18-20) і «навіть до краю землі» (Дії. 1, 7-8) зажадала ввести канонічний інститут автокефалії за часів Першого Вселенського Собору (325 р.) у всіх римських єпархіях греко-римського світу для соборного контролю за обранням, рукоположенням та судом усіх єпископів кожної єпархії.

Всі ми знаємо, що провокаційне залякування як митрополитів, так і єпархіальних зборів зажадало відмовитися від автокефалії митрополитів шляхом їх підпорядкування екзарху римських дієцезій, які мали більш високий авторитет, або п’яти Патріархів, за рішенням Вселенських соборів.

Всі ми знаємо, що всі народи, які взяли християнську віру від візантійської проповіді (грузини, болгари, серби та інш.) Відразу ж висували вимогу Матері-Церкви, Вселенському Патріархату, надати їм церковну автокефалію для зміцнення їх національної ідентичності.

Всі ми знаємо, що після протестантської Реформації XVI століття просування новими філософами епохи Просвітництва секуляризаційної етнократичної ідеології, це торкнулося всіх новостворені держави православних народів, що звільнилися від оттоманського ярма. Це виразилося в спірних домагання щодо автокефалії, в тому числі і церковної, та виходу з юрисдикції Вселенського Патріархату.

Всі ми знаємо, що Вселенський Патріархат завжди добровільно і безкорисливо надає автокефалію Церкви незалежної держави (якщо, звичайно, для цього є необхідні канонічні умови) для задоволення насущних та таких, що вимагають обов’язкової уваги пастирських потреб в секуляризованому державі і при наявності спадковості православної державної влади. При цьому, церковна автокефалія не надається тим православним народам, які ще не досягли державної незалежності.

Всі ми знаємо, що Православна Церква України постійно, протягом століть зазнавала послідовного, династичного панування або з боку Польщі, або з боку Росії, але завжди залишалася у своїй канонічній церковній юрисдикції, в лоні Матері-Церкви, Вселенського Патріархату, оскільки юрисдикція Вселенського Патріархату не могла бути оскаржена без шкоди для панівних держав.

Всі ми знаємо, що Московський Патріархат відкидає як «неканонічне діяння», причому з великим обуренням, таку необхідну ініціативу Вселенського Патріархату щодо проголошення автокефалії Православної Церкви України – так, як якщо б вона канонічно належала Московському Патріархату.

Всі ми знаємо, що Вселенський Патріархат, як турботлива материнська Церква для Київської митрополії та всієї України, протягом цілого тисячоліття не тільки не витягував для себе ніякої користі, але навіть, навпаки, відмовився від своєї канонічної церковної юрисдикції, щоб численна Церква України, що включає близько 40 мільйонів православних віруючих, змогла увійти до спільноти автокефальних православних Церков і вільно здійснювати пастирське служіння для благочестивого українського народу, який зазнає труднощі, незалежно від  будь-якого зовнішнього втручання.

Всі ми знаємо, що проголошення автокефалії Церкви України надзвичайно корисно для всієї Православної Церкви і буде мати неоціненне значення для зміцнення відносин двох автокефальних Православних Церков-сестер, Росії та України.

Ось чому я пропоную, щоб наша Церква визнала автокефалію Православної Церкви незалежної України.

Блаженніший Архієпископ Афінський і всієї Еллади Ієронім II

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»