Ви — світло світу. Неможливо сховати міста, що стоїть на вершині гори.

Мт. 5:14 

Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде!

Мк. 8:34

Історія Українського Православ’я на Буковині була важкою… українці приєдналися до Київської митрополії у 993 р., і з того часу ведуть боротьбу за свою українську ідентичність. Українських православних, бо їх увесь час спробували знищити, особливо у ХІХ та ХХ столітті румуни, росіяни та католики…Але вони вижили, навіть коли їх майже поховали та повстали як «птиця фенікс з попелу» у кінці ХХ ст. ….

У 1989 р. повстала Українська Автокефальна Православна Церква, яка декларувала свою незалежність від Московського Патріархату та звернулася до Вселенського Патріарха щодо надання автокефального статусу. Одним з перших священиків, які підтримав автокефальний рух, був наш Владико Данило (на той час – о. Михайло Ковальчук), один з найбільш шанованих священиків Галичині. Владику, як маючого дуже велику пошану серед вірних, неодноразово спробували схилити до католицтва, зокрема і фінансовими спокусами, та приєднатися до УГКЦ, але він застався вірним Святому Православ’ю…

Вже кінці 1989 р. виявилася проблема нехватки єпископату відродженої УАПЦ, зокрема і на Буковині, де православні українці почали створювати парафії. Як дійсний слуга Христовий, за покликанням Спасителя, вл. Данило 28 квітня 1990 р. приймає хрест архіпастирського служіння як «єпископ Чернівецький та Буковинський» УАПЦ… Не дивлячись на відсутність підтримки місцевої влади та протидії радянських спецслужб, незабаром відбувається перше богослужіння в храмі Покрови Пресвятої Богородиці с. Мамаївців Кіцманського району. Часом, через відсутність храмів, служіння відбуваються на вулиці, часом у неспритних умовах, що не спиняє православних українців щодо присутності та підтримці свого архіпастиря.

Не дивлячись на вкрай неспритні обставини, Владико наполегливо розбудовує Чернівецько-Буковинську єпархію. Навіть коли обпиратися на офіційну статистику, тільки з 1 січня 1992 по 1 січня 1993, кількість парафій у Чернівецько-Буковинської єпархії збільшилося у п’ять разів – з 13 до 68.

Цілком природно, враховуючі жертовну діяльність вл. Данила, 16 грудня 1993 р. він був піднесений до сану архієпископа, а 20 вересня 1994 року піднесений у сан митрополита.

Одночасно, розуміючи важливість богословської освіти, Владико Данило, за підтримкою тодішнього ректора Чернівецького державного університету проф. С. Костишина, 29 грудня 1993 р., відновлює Теологічний факультет.

Однак, розвиток Українського Православ’я на Буковині зазнав дуже великих вдарів з того часу, коли Київський Патріархат очолює колишній голова Українського Екзархату Московського Патріархату Філарет (Денисенко). Зрозуміло, що його дуже муліє повага вірних до одного з перших архієреїв УАПЦ, якого він особисто позбавляв сану. Та і загалом, розвиток саме Українського Православ’я не входив у плани колишнього Київського митрополита….

Вже 30 вересня 1997 р., без жодних підстав,  рішенням Священного Синоду УПЦ Київського Патріархату Чернівецьку єпархію було розділено на дві: Чернівецьку та Кіцманську. Незабаром, саме через православно-українську позицію, очільник Київського Патріархату відхиляє Владику від керування факультетом Чернівецького Університету… Загалом починається перегляд історії новітньої Української автокефалії, яка, згідно концепції колишнього митрополита Філарета, розпочалася тільки з 1992 р. Починається війна проти всіх, хто знає та може довести реальну історію боротьби за Помісність Українського Православ’я.

Разом з тим, навіть в умовах тиску та зневаги з боку очільника Київського Патріархату, Чернівецько-Буковинська єпархія продовжує свій розвиток. Вже до 2009 р. вона нараховує 127 парафій, і це кількість продовжує зростати до сьогодні. Не зупиняється і наукова діяльність, особисто Владикою та за його сприянням, перекладено та надруковано українською мовою багато богослужбової та богословської літератури. Тут варто нагадати такі фундаментальні праці як Типікон, Требник, Великий Молитвослов. Крім того, Владико благословив діяльність «Православного Духовного Центру св. Івана Богослова», який сьогодні співпрацює з науковими установами багатьох Православних Церков та світських інституцій, збираючи унікальну бібліотеку, а також надаючи вірним ПЦУ вільно знайомиться з статтями провідних богословів сучасності українською мовою.

Жертовну працю вл. Данило в розбудові та затвердженні Помісної Української Православної Церкви була високо оцінена державою. У 2006 р. він був нагороджений орденом «За заслуги» 3 ступеня, а у 2008 – орденом «Князя Ярослава Мудрого» 5 ступеня.

Не дивлячись на все перешкоди та випробування, Чернівецько-Буковинська єпархія твердо прямувала до визнання Помистності. Її делегація взяла чинну участь у Київському об’єднавчому соборі 2018 р., а також одноголосно відкинула спроби розколу, які робив колишній очільник УПЦ КП Філарет у квітні-червені 2019 р.

Підсумовуючи розвиток Чернівецько-Буковинської єпархії у її 30-ту річницю, можна констатувати, що не дивлячись на всі протидії, як зовнішні, так і внутрішні, вл. Данило впевнено веде її до об’єднання всіх православних Буковини, а також всіма силами сприяє ствердженню Українського Православ’я. Тільки за його сприянням,  в єпархії збудовано до п’яти десятків храмів. Серед них— два монастирі, у Шипинцях і Васловівцях.

Шлях, який пройшла Чернівецько-Буковинська єпархія за ці роки не був простий… Це дуже добре розуміє православні українці. Саме тому, як батька автокефалії на Буковині, Високопреосвященний владико Данило 27 липня 2020 р. був нагороджений медаллю «За служіння Україні» ВГО «Країна», а незабаром, Митрополит Київський і всієї України Блаженніший Митрополит Епіфаній високо відзначив нашого Митрополита Данила на останньому Соборі ієрархів з нагоди 1032-ої річниці Хрещення Руси-України. Блаженніший вручив владиці Данилу орден архістратига Михаїла 1-го ступеня з нагоди 30-ліття Чернівецько-Буковинської єпархії та архієрейського служіння.

Сьогодні ми вже домоглися канонічного визнання Помісного статусу Київського Православ’я – Православної Церкви України. Ми впевнено та сміло крокуємо далій, до об’єднання всіх православних України, до відновлення нашої богослужбової традиції. Нам є що святкувати у день 30-ї річниці та ми впевнено дивимося у майбутнє, бо з нами Бог і Україна!

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр св. Івана Богослова»

Ісус Христос прийшов як учитель моралі, настановляв, вчив, застерігав, зціляв, воскрешав мертвих. Де в світі був достойніший благодійник? За всю багатотисячолітню історію світу, не було благороднішого благодійника, але ми, люди, не вміємо дякувати – взяли і розіп’яли Його. Розпинателі привітали себе з перемогою і, здавалося, що нарешті все на землі заспокоїлося; втім, спокою не було у пеклі. Христос полонив пекло і князі бісівські були переможені, мусіли повернути тих, кого полонили. Вони тисячі років мали певний спокій, вони вже святкували перемогу і сподівалися вічно панувати над Божим людом. Втім, навіть їх спіткала правда. Христос від них забрав те, що не їхнє, а Боже. На чужому добрі вікувати не будеш. На землі здавалося, що Христос переможений, що вся Його праця і кривава жертва та Хрест були даремними. Залишилося дванадцять апостолів для народу ізраїльського, сімдесят апостолів для сусідніх народів, вісім жінок-мироносиць, три мужі, які хоронили тіло Ісуса Христа, – Йосиф, Никодим, Гамалиїл. Може й ще кілька чоловік, але не багато.

Саме така убога підтримка послідовників прогнозувала велике майбутнє Церкви Христової. Здавалося, на землі перемога зла над правдою вже майже відбулася, і слід було чекати, що все розсипеться, та, на превелике диво, не так Бог робить, як ми. Вороги Ісуса Христа як не ганьбили, як не гнали Христову релігію, але сили Духа Святого перемогти не змогли. Церква Христова формувалася в дуже складних умовах, вона боролася за власне виживання протягом століть, та все ж перемогла; занепадала, досягала розквіту, але безперервно існує вже понад дві тисячі років. Церкву століттями вбивали мечем, отруювали єресями (хибними віровченнями), але вона в Бозі, у слові Ісуса Христа знаходила незнищенну силу: збудую Церкву Мою і ворота пекла не здолають її (Мт. 6:18).

Подібним, але не настільки жорстоким шляхом йде і Українська Церква. Чотири століття тому її було полонено та знищено. Втім, у 1989 році, вона знову відродилася. Ініціатори відродження без подяки відійшли в загробний світ, Президент, який потурбувався, щоб ввести Українську Церкву в сім’ю Православних Церков, зараз зневажений та обпльований. Український народ, архієреї, духовенство належно не подякували йому, а навпаки – обливають брудом. Проте, скільки український народ не був би невдячним, як би не шаленіли вороги української держави, Української Церкви, але і українська держава і Українська Церква є. Саме в такій тісноті слід розглядати всі переслідування Української Церкви, яка не має жодного захисника – ні в особі прокуратури, ні Верховної Ради, ні Президента, ні поліції, ані влади на місцях. Вони не підтримують свою Церкву, але, на диво всім, вона з ласки Божої, будучи у великих немочах, зростає. Саме через те, що у неї немає захисників, а навпаки – одні знущальники… Невже не ясно якими потугами будувалася Церква Христова?

Дорогі віряни, треба було перейти в Українську Церкву ще в 1990-х роках. Тоді було набагато легше з реєстраціями, не лякали так судами. Але й тепер мудрі люди роблять великі справи. Не переходьте поодиноко, а переходьте масово – п’ятдесят, сто парафій. Закидайте, завалюйте недоброзичливців своїми документами, вони обезсиляться судитися з усіма. Поодинокі переходи будуть бити судами, тітушками, а масові заблокувати не зможуть. Не втрачаймо надії. Ці складні умови розвитку Української Церкви прогнозують їй велике майбутнє. Терпляче та виважено боріться, не відступайте від святої справи. Процес зростання нашої Церкви триває з перешкодами, але впевнено ведений Духом Святим. За велике майбутнє для нас та наших нащадків варто боротися. Нехай Господь Бог допомагає. Господи, будь з нами.

+ Данило, митрополит Чернівецький і Буковинський (ПЦУ)