Звичайно, вибори єпархіального архієрея не можна назвати унікальною подією в житті БПЦ, але цього разу вибори призвели до серйозної кризи, яка поставила важливе церковне питання про участь священства та мирян у житті Церкви. Безперечно, що в контексті цієї кризи пройдуть і вибори патріарха, призначені на червень.

І. Чим викликана криза?

Процедура виборів митрополита БПЦ передбачає участь як представників вищого кліру, так і священства та народу. Перший етап полягає в тому, що Священний синод надає єпархіальним виборцям (клірикам та мирянам) список єпископів, в якому є всі схвалені кандидати на вакантну кафедру митрополита. Виборці таємним голосуванням обирають дві кандидатури, які набрали більшість голосів. Через тиждень проходить другий етап, коли члени Синоду обирають одного з двох єпископів новим митрополитом.

Участь духовенства та народу у виборах єпископів на митрополичих кафедрах веде свій початок від часу відновлення Болгарської церкви наприкінці XIX століття. Тоді Болгарія була частиною Османської імперії, а боротьба за національне визволення була тісно пов’язана з боротьбою за незалежну Церкву. Відтворення та затвердження Болгарського екзархату тоді були спільною справою кліриків та мирян, і з того часу у Статуті Болгарської церкви утвердилися принципи їхньої активної участі у справах Церкви.

Криза, яка виникла на початку цього року при виборі Сливенського митрополита, була спровокована спробою виключити участь священства та мирян у голосуванні і таким чином залишити рішення про нові призначення повністю у владі митрополитів. У лютому цього року, після тижня з часу голосування, Священний Синод не затвердив єпархіальний вибір двох кандидатур і не визнав першого етапу виборів без згадки про конкретні порушення процедури. З неофіційних джерел стало зрозуміло, що синоду не подобається жоден із двох обраних кандидатів – ні Агатопольський єпископ Єрофій (колишній вікарій Сливенського митрополита Іоанікія), ні Константійський єпископ Михаїл.

До всього неофіційно проштовхується ідея, що єпархіальні вибірники не мають потрібних можливостей зробити правильний вибір, і що зробити це належним чином можуть лише самі члени синоду. Тому на тому ж засіданні, на якому було скасовано результати єпархіального голосування, було ухвалено Постанову про внесення змін до процедури виборів митрополита в БПЦ. Постанова скасовувала перший етап виборів та встановлювала новий порядок, згідно з яким вибори митрополита будуть проводитись лише членами Священного синоду. За ухвалення постанови проголосувало дев’ять із дванадцяти присутніх його членів, проти було четверо, причому голосування проходило за відсутності Болгарського патріарха Неофіта. І відразу ж було призначено дату, коли планувалося вибрати Сливенського митрополита за новими правилами.

Це рішення стало безпрецедентним у новітній історії БПЦ – і невипадково його розцінили як припинення дії Статуту БПЦ в основній його частині виборів митрополита. Подібні серйозні зміни статуту можуть бути прийняті тільки Церковним собором – вищим законодавчим органом БПЦ, в якому також беруть участь єпископи, священство та миряни. За статутом Церковний собор має відбуватися раз на чотири роки, але востаннє проходив 16 років тому – у грудні 2008 р.

ІІ. Реакція

Спроба виключити священство та мирян із виборного процесу в Церкві викликала бурхливу реакцію церковної спільноти, яка здивувала членів синоду.

Слівенські виборщики одразу висловили своє невдоволення тим, що результати виборів були скасовані, незважаючи на те, що пройшли за дотримання всіх правил під наглядом Варненського і Великопреславського митрополита Іоана, який тимчасово управляв єпархією. Протест проти дій синоду об’єднав священство і мирян, розпочався збір підписів проти скасування виборів і проти самої Постанови, яка передбачає їх скасування. Збір підписів проходив повсюдно — і в містах, і в селах, не лише у храмах, а й у магазинах, бібліотеках, і навіть прямо на вулицях. Це привернуло увагу і місцевої влади, яка висловилася на підтримку своїх громадян.

Хвиля невдоволення швидко охопила всі єпархії та всю країну загалом. Спроба зміни одного з основних принципів статуту БПЦ – участі народу Божого в управлінні Церквою – об’єднала «консерваторів» та «лібералів», «русофілів» та «русофобів», людей, які становлять увесь суспільний спектр, хоч і сповідують протилежні ідеологічні погляди. Було подано скарги та апеляції до всіх державних інституцій – парламенту, уряду, адміністрації президента, ці скарги закликали всю державу відреагувати на ситуацію, оскільки порушення статуту БПЦ з боку її вищого керівного органу є питанням національного значення.

Міністр правосуддя оприлюднив свою думку, згідно з якою «запропоновані ad hoc зміни у виборній системі мають потенціал генерувати поділи та суперечки і зрештою матимуть негативні наслідки як для БПЦ, так і для віруючих». Подібна одностайність, якої зазвичай не спостерігається в різко поляризованому болгарському суспільстві, ясно позначила червону лінію, яку не варто переходити.

У той же час троє митрополитів опублікували так звані «Особливі думки», в яких були представлені аргументи проти ухвалення вищезгаданої Постанови про скасування першого етапу виборів. Це були митрополит Ловчанський Гавриїл, Відинський Данило та Неврокопський Серафим. Пізніше до них приєднався і митрополит США, Канади та Австралії Йосип.

Юристи та фахівці з канонічного права опублікували у ЗМІ та соціальних мережах свої аналізи, думки та коментарі щодо запропонованої синодом Постанови зміни порядку виборів митрополита. Висновки полягали в тому, що воно суперечить канонам Православної церкви, принципам і духу Статуту БПЦ, а з його ухваленням порушуються завіти діячів болгарського національного Відродження XIX століття, які боролися за незалежність Болгарської Церкви.

Масовий громадський протест змусив синод змінити свою позицію. Спочатку Варненський митрополит Іоан, місцеблюститель Слівенської єпархії, під керівництвом якого пройшли єпархіальні вибори, відкликав свій підпис під текстом постанови. У своїй заяві головною причиною він вказав одностайну незгоду священства і мирян своєї власної єпархії, з якими він на прохання провів кілька зустрічей: «Миряни та священики глибоко засмучені фактом, що їх позбавили права голосу при виборі нового митрополита… Розчарування та біль усіх пов’язаний з тим, що наш підпис стоїть під листом, де було запропоновано цю постанову».

Після цих подій на засіданні 12 березня, коли спочатку передбачалося, що синод обере митрополита за новими правилами, архієреї очікуваним чином проголосували за скасування спірної ухвали. Проте рішення про скасування результатів єпархіальних виборів залишилося чинним, таким чином процедуру виборів Сливенського митрополита було перезапущено наново.

ІІІ. Протест та контра-протест

Під час синодального засідання 12 березня перед будівлею синоду в самому центрі болгарської столиці зібралися священики – частина з них вийшла на протест, а інша – на контр-протест, який по суті з’явився опозицією. Ця безпрецедентна картина – священики і миряни, які протестують перед синодом, і поліцейський кордон, що розділяє їх на дві групи, яскраво ілюструвала глибоку кризу БПЦ.

Одну частину протестувальників складали клірики та миряни Сливенської єпархії, до них приєдналися представники Неврокопської, Відінської, Софійської та інших областей. Вони протестували як проти скасування першого етапу виборів, так і проти спірної ухвали.

З іншого боку «барикади» був контра-протест, там були священики та миряни, черниці та служителі Пловдівської єпархії, яких привезли до Софії з однотипними плакатами на безкоштовних автобусах. Цей контр-протест був організований в єпархії Митрополита Пловдівського, одного з найвпливовіших і амбітних болгарських митрополитів. Цих людей привезли, щоб вони підтримали Священний синод «безумовно», незважаючи на рішення, які він ухвалить. Так вони продемонстрували ідею беззаперечного підпорядкування вищої церковної влади, незалежно від того, правильні рішення вона ухвалює чи ні. Тому вони стояли із плакатами «Ми підтримуємо Св. Синод».

Мета контр-протестувальників не була конкретною, де вони заявляли якусь позицію у цьому конфлікті. Швидше, вони стали наочною демонстрацією абсолютної влади митрополита над своєю єпархією та її людьми, у тому числі над їхньою совістю. Їхня присутність у столиці мала показати всім, у тому числі й іншим митрополитам, як можна «твердою рукою» керувати своєю паствою, а не виявляти «слабкість», дозволяючи «простим» священикам і мирянам втручатися в «архієрейські справи».

На практиці на площі зіткнулися дві тенденції у болгарському церковному житті. Перша відстоює право духовенства та мирян на свій голос при виборі митрополитів та патріарха та закликає до реальної співпраці між вищим кліром, священиками та народом, а друга наполягає на авторитарній моделі управління церковним життям з боку єпископату.

Бурхливі події останніх тижнів у Сливенської єпархії не з’явилися винятком у новітній церковній історії країни – вибори нових митрополитів це по суті катаклізм, особливо в приморських єпархіях, де є різнобічні економічні інтереси. Але справжні протести священства та мирян, діалог та зміна думок членів синоду показали ще щось важливе – у Болгарській церкві немає тієї жорсткої вертикалі влади, яка багатьом знайома насамперед щодо РПЦ. Традиції Болгарського Екзархату, а також сильний вплив та близькість Еладської церкви, де діє синодальна модель управління, не дозволяють БПЦ зміцнити одноосібну владу предстоятеля. Видається важко здійсненною і ідея концентрації церковної влади – адміністративної та законодавчої – цілком і повністю в руках вищого кліру. Однак прагнення цієї ідеї з боку єпископату залишається і надалі серйозним викликом, який стоятиме перед болгарськими християнами в наступні роки.

Очікується, що у контексті цього церковного протиборства відбудуться і майбутні вибори Болгарського патріарха. Саме особистість нового патріарха значною мірою визначить, яка з двох тенденцій – соборності чи авторитаризму – візьме гору у житті БПЦ.

Поліна Спірова, старший викладач із релігійної педагогіки Богословського факультету Софійського університету «Св. Климента Охридського», Болгарія

Златіна Іванова, візантолог, незалежний дослідник, Болгарія

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Останнім часом ми спостерігаємо певну тенденцію, коли Болгарію, Болгарську Православну Церкву та навіть болгарську інтелігенцію представляють як явного

Редакція «Київського Православ’я»

- Ви закликали через вторгнення Росії в Україну бойкотувати наше національне свято, оскільки воно поки що більш-менш відбувається як свято не Болгарії, а Росії. Ви знайшли різницю цього року?

Здавалося, я знайшов невелику різницю. Принаймні російського посла, який нещодавно образливо висловився на адресу Болгарії та членів євроатлантичного альянсу, не було. Але було щось надзвичайно неприємне — здається, є ганебна людська здатність, коли бачиш щось на власні очі, коли твоя совість свідчить про це безапеляційно і ти не можеш заперечити це сам, спробуй це подолати. Такий крик реальності та себе ми були свідками в сценах, які відбувалися 3 березня на піку Шипка. Не можна заперечувати, що цього року ми не тільки не можемо подякувати Росії, але разом з усім нормальним світом маємо бути збентежені, обурені і навіть ужахатися тим, що вона робить в Україні.

- Чи є 3 березня відповідною датою для національного свята? Чому, наприклад, не виникає питання: яке визволення мають висунути нинішні покоління – від Османської імперії чи від комунізму?

Здається, що болгари, та й інші народи, звикли святкувати минуле лише тоді, коли воно досить далеко, щоб стати легендою. Ми забуваємо, що лише 30 років тому ми фактично були колонією в Радянському Союзі. Тверезий роздум переконає нас, що комунізму в Болгарії не могло б існувати, якби його не привели до влади стволі радянських танків. Але ми ніби народ, який спить своїм недавнім минулим, а коли прокидається, то прокидається за своїм далеким минулим. Тому ми святкуємо визволення від Османської імперії, а ті 45 років, коли ми були колонією, переживаємо немов у короткому передранковому сні. Падіння комунізму ми сприймаємо не як визволення, а як якесь закономірне завершення, щодо якого тривають суперечки та спекуляції – чи не було тоді краще, чи не стало тоді гірше…

- На святі прихильники націоналістичної партії «Відродження», розмахуючи болгарськими та російськими прапорами, вигукували прем’єр-міністру, «зрадник» і «Геть з НАТО». Чому для націоналістів наші національні інтереси збігаються з російськими, а не з євроатлантичними?

Перш за все, мушу уточнити, що для мене партія «Відродження» не є націоналістичною партією, що багато в чому стосується інших подібних утворень. Для них характерно те, що вони не «за», а «проти». Болгарський так званий націоналізм – це насправді єврофобія з усією її міфологією – гендерною ідеологією, корупцією, руйнуванням національної ідентичності тощо. Проте, зокрема, Партія «Відродження» є політичною формацією, яка відверто любить Путіна. У цьому плані він не нагадує ВМРО і навіть «Атаку», які намагалися прикрасити себе націоналістичною символікою. «Відродження» — надзвичайно амбітний російський представник, який починає хвилю антивоскування, що не має нічого спільного з націоналізмом. А зараз, під час війни в Україні, вона вже увійшла в ту первісну роль, для якої вона власне і створювалася. Ця партія, крім загрози нашим національним інтересам, є ще й образою для цивілізації. Його лідер регулярно закликає у ФБ відкрити концтабір Белене. Погрожують, що якщо його партія прийде до влади, демократам доведеться працювати на благо Батьківщини, натякаючи, що їм доведеться це робити в трудових таборах.

- У чому причина значної підтримки в нашій країні режиму Путіна, в тому числі його вторгнення в Україну? У якій пропорції за це відповідальні освіта, ЗМІ, Церква?

Просвіта відіграє дуже велику роль у вихованні образу Росії як визволителя, як творця Сан-Стефанської Болгарії, як духовної країни, як рятівника світу від нацизму. Вона наслідує романтичну історіографію, що виникла в ХІХ столітті як наслідок утворення етнічних національних держав у Європі і була поширена спочатку в Німеччині, а потім на слов’янофільському ґрунті в Росії. Мені незрозуміло, чому історіографія Болгарії досі залишається в’язнем цієї надзвичайно анахронічної школи, яка змогла пережити протягом півстоліття комунізму з дуже незначними доповненнями. А діти продовжують пізнавати Росію за її міфами. Основні ЗМІ також готові покладатися на ці міфи, можливо, тому, що це для них найпростіший шлях.

Роль церкви для мене дуже травматична, але тут я повинен обмовитися, що русофільство притаманне її вищій ієрархії, митрополитам, більшість з яких здобули освіту в Росії і які донині залишаються винятковими русофілами. Це справедливо для більшості з них, хоча не для всіх. Цього року, наприклад, митрополит Пловдивський виголосив дивовижну промову про агресію Росії, навіть натякаючи, що ми маємо змінити наше національне свято. Але вище духовенство загалом дотримується консервативного русофільства і підтримує те, що робить Росія, незалежно від того, має воно якесь відношення до церкви чи ні. Наразі воно більше на боці Путіна, хоча його вторгнення в Україну – це війна одного православного народу проти іншого православного народу.

- Ви сказали, що з вторгненням в Україну Путін розпочав війну з цивілізацією і піде так далеко, як дозволить. Це оновлена версія Третього Риму, яка має на меті зробити Росію за підтримки Китаю, ймовірно, провідною світовою державою, і зберегти ліберальну демократію тільки позначкою в світової історії?

Мені важко провести таку аналогію. Але насправді Росія, а не сьогодні, дивиться на світ у бінарному порядку – на неї і на решту світу, яка завжди проти неї і хоче її знищити, перешкодити її величі. Двоїстість також увійшов у політику Володимира Путіна, який хоче припустити, що ліберальна демократія є фактором, що принижує гідність, і він може врятувати світ від неї. Але якщо досі це було топом переважно в риториці його консервативних ідеологів, таких як Олександр Дугін, то тепер це в арсеналі агресора. Міф про те, що «Росія межує з Богом» — фраза, яку колись наївно вимовив Райнер-Марія Рільке, буквально перевернута, і тепер Росія межує з пеклом. Після того, як Путін погрожував натиснути ядерну кнопку, він став тримати ключ від безодні сатани і ледь не вставив його в замок. Якщо він вірить у фразу, яку він часто повторює – що нам світ, якщо Росії в ньому немає – зрозумійте велику Росію, ми в гангрені російської бінарності. Наскільки далеко Росія зайде зараз – питання, на яке ніхто не може відповісти. Але якщо вона не зустріне рішучого опору, то могла б піти далеко, і Україна була б лише першою фортецею на її шляху.

- Чи є у Російської Православної Церкви та російської інтелігенції потенціал зупинити Путіна в довгостроковій перспективі?

На жаль, мушу сказати ні. За останні десятиліття роль російської інтелігенції значно послабилася. Сьогодні немає гучних імен, з якими була відома російська культура в попередні десятиліття. Багато з них, чий голос був проєвропейським, або замовкли, або співпрацювали з режимом Путіна.

Що стосується Російської православної церкви, то вона в трагічному стані. Мені навіть важко визначити її як справжню Православну Церкву. Її єпископат — це буквально придворне священство режиму. Сама вона живе практично індивідуально. Я жартома скажу, що це папство в одній країні. Патріарх має право за бажанням переміщати, знімати та ставити митрополитів та єпископів, що в інших церквах немислимо. Крім того, РПЦ проводить власну, хоча й іншого масштабу, агресивну політику, порівнянну з державною. Буквально два місяці тому, щоб помститися Олександрійському патріархату, який визнав незалежність Православної Церкви України, вона зробила щось безпрецедентне в історії Православ’я загалом: оголосила про створення власного екзархату в Африці, на канонічній території старовинного Олександрійського патріархату. Тут начебто завтра з’явиться паралельна БПЦ структура на чолі з російським екзархом, а він буде альтернативним церковним главою болгарського патріарха Неофіта. За канонами Православної Церкви таке вторгнення підпадає під найсуворіші санкції. Стародавні Константинопольський, Олександрійський, Антиохійський та Єрусалимський патріархати готуються до собору, щоб відповісти на це вторгнення Росії. Більше того, російський митрополит Іларіон Алфєєв, відомий як міністр закордонних справ РПЦ, пригрозив, що подібні екзархати будуть створені деінде. Як РПЦ може протидіяти агресії Путіна, не відстаючи від нього (в агресії)?

- Чи є ядерна загроза аргументом для пом’якшення тону Кремля?

Ядерна загроза є неймовірною небезпекою для світу, на яку неможливо відповісти, оскільки вона знищить світ. Але я все ж сподіваюся, що Путіну не вдасться розчавити Україну, а якщо й зробить, то не зможе рухатися далі, оскільки його власна країна впаде у неймовірне нещастя. Я усвідомлюю, наскільки нелюдським і цинічним є таке говорити про Україну, але коли хтось кладе ключ у замок пекла, все стає непередбачуваним і неконтрольованим.

Проф., дфн. Калин Янакієв, викладач філософського факультету Софійського університету «Св. Климента Охрідського», член Міжнародного товариства вивчення середньовічної філософії (S.I.E.P.M.).

Розмовляв п. Георгій Лозанов

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело Deutsche Welle

27 липня / 9 серпня

Святі рівноапостольні Климент, Наум, Сава, Горазд і Ангеляр, слов’яни за походженням, були учнями святих рівноапостольних Мефодія і Кирила, учителів словенських, і допомагали святим братам в справі освіти слов’янського народу і в їх боротьбі проти латинських проповідників за утвердження Православ’я в Моравії. Після кончини святителя Мефодія (+6 квітня 885 р), за його благословенням наступником, на Моравській кафедрі став святий Горазд, уродженець Моравії і найбільш досвідчений з учнів святителя, який чудово володів грецькою і латинською мовами.

Святитель Горазд з ретельністю опікувався своєю паствою, і противники Православ’я – німецьке духовенство, що часто заподіювали шкоду святим Кирилу і Мефодію, почали проти нього і його сподвижників активну діяльність, намагаючись налаштувати проти нього народ. Коли це не вдалося, вони обмовили святителя Горазда і святих пресвітерів Климента, Наума, Саву і Ангеляра перед моравським князем Святополком, звинувативши в змові і в поширенні помилкового вчення. Латинські місіонери пред’явили святим ті ж звинувачення, які вони раніше висували проти їх вчителів, рівноапостольних Кирила і Мефодія: в здійсненні богослужіння слов’янською мовою, в перекладі богослужбових книг і книг Святого Письма на слов’янську мову, в невірному, на їхню думку, вченні про походження Святого Духа і інше. Святополк визнав святителя Горазда винним і, оскільки  сам в той час був зайнятий війною, надав їх противникам право суду над святителем і його помічниками. Латинські місіонери, протягом багатьох років безуспішно намагалися викорінити Православ’я в Моравії, тепер тріумфували: почалося жорстоке гоніння на православних. Святитель Горазд і святі пресвітери, а також багато інших християни були кинуті до в’язниці. Через 80 днів після жорстоких катувань одних (в похилому віці) вигнали з країни різними шляхами, щоб розлучити між собою, інших продали в рабство юдеям. Посол візантійського імператора у Венеції Василь Македонянин викупив на венеціанському ринку деяких з них і переправив в Константинополь. Вигнані ж різними шляхами вирушили до Болгарії, де були з честю зустрінуті болгарським князем Борисом (852-888; в хрещенні Михайло), який затвердив християнство в Болгарії і «зібрав при своєму дворі людей благочестивих і освічених».

Про перебування святителя Горазда в південно-західній Болгарії свідчить список болгарських архієпископів 1156 року, де його ім’я згадується між Мефодієм та Климентом, а також храм і монастир в ім’я святителя Берата в Албанії, де під спудом спочивають його мощі. Святитель Горазд помер, очевидно, не пізніше 986 року, бо в цьому році архієпископом Болгарії був поставлений святий Климент.

Разом зі святителем Гораздом в південно-західній Болгарії жив і святий Сава.

Святий Климент, вигнаний з Моравії, прийшов до Болгарії разом з іншими сповідниками – святими Наумом і Ангеляром. При першому ж вступі на Болгарську землю вони піддалися спокусі. У селищі на березі Дунаю святі вирішили відпочити після довгого шляху. Їм вказали на будинок гостинної людини, де тяжко хворів єдиний син господаря.

Не знаючи про це, святі попрямували до будинку, але коли увійшли, юнак помер. Невтішний батько звернув свій гнів на мандрівників, звинувачуючи їх в чаклунстві і погрожуючи віддати під суд. Святі, як могли, втішали скорботного батька, а потім стали молитися над померлим. За їх молитвою юнак воскрес.

У Болгарії святий Климент, Наум і Ангеляр деякий час жили при дворі князя Бориса, стверджуючи в Православ’ї знатних людей. Незабаром святий Ангеляр помер і був похований, очевидно, в Плисці – тодішній столиці Болгарії.

Через деякий час князь Борис послав святого Климента просвіщати болгар в Кутмічівіце (область Македонії) і подарував йому при цьому три палаці – в Деболе, близько Охріди і близько Главеніци.

Об’їжджаючи ввірені йому землі, святий Климент проповідував слово Боже і хрестив багатьох язичників. У кожному окрузі він залишав учнів, підготувавши їх для подальшої проповіді святого Євангелія. Святого Климента ніколи не бачили відпочиваючим: він навчав дітей грамоті, багато читав, писав книги, організовував школи для дітей і дорослих. В Охриді святий Климент заснував монастир в ім’я великомученика Пантелеймона.

Близько 896 року (можливо, в 893 м) при болгарському князі Симеона (888-927) святий Клієнт був поставлений першим єпископом-болгарином Велиці, де християнство існувало з VII століття.

Святитель Климент невпинно піклувався про освіту своєї пастви, вводив жорсткий порядок в богослужіння. Він першим з болгарських ієрархів став служити, проповідувати і писати слов’янською мовою. На болгарській мові не було повчань на великі церковні свята, і клірики, які не знали грецьку мову, часто не могли пояснити віруючим їх значення. Святитель Климент, по слову його житія, «склав слова прості і зрозумілі на всі свята і став для болгар другим Павлом». У стародавньому житії також говориться, що в Болгарії не було плодових дерев. Святитель Климент виписав їх з Греції і шляхом щеплень з дикими деревами вивів нові сорти, які поширені в Болгарії.

Господь прославив святителя Климента даром чудотворіння. Одного разу, за свідченням сучасника, по дорозі з Главеніци в Охриду, святитель зустрів двох розслаблених і сліпого. Зглянувшись над нещасними, він помолився Богу, а потім доторкнувся до хворих, і ті негайно стали здорові.

Незадовго до смерті, вже в глибокій старості, святитель Климент переклав на болгарську мову Тріодь Цвітну. Заповівши свою бібліотеку кафедрі і заснованому ним Охридському монастирю, святитель став готуватися до смерті; він своїми руками викопав собі могилу праворуч від притвору Охридського монастирського храму. 27 липня 916 року єпископ Величковський Климент мирно відійшов до Господа і був похований в приготованому місці. За назвою обителі святитель Климент став називатися Охридським. Пам’ять святителя Климента Охридського встановлена в день його тезоіменитства – 25 лютого / 8 грудня, коли прославляється святитель Климент, папа Римський.

Святий Наум був старанним помічником святителя Климента. На південно-східній стороні Охридського озера він разом зі святителем Климентом заснував монастир за кошти князя Бориса. У цій обителі святий Наум і був похований. Святі мощі, що зберігаються під спудом, прославилися чудесами: торкаючись до гробниці святого, хворі отримують зцілення. В обителі було збудовано кам’яний храм на честь святого Наума. Пам’ять цього великого болгарського святого Свята Православна Церква звершує 23 грудня / 5 січня.

Соборна пам’ять болгарським просвітителям – святителям Клименту і Горазду, святим пресвітерам Науму, Саві і Ангеляру – встановлена в день кончини святителя Климента, 27 липня / 9 серпня.

Тропар собору болгарських просвітників, глас 1

Вінцями хваління увінчані просвітники славні, / Кирила з Мефодієм, Климент, Наум з Савою / і Горазд з Анлеляром, / які як світило засяяли / і Триєдиного Бога нам благовістили, / непохитні стовпи Церкви Болгарської /і богонатхненні поборники слова нашого, / які поклоніння бісівським ідолам знищили, / нині Христу Богу молитися, / щоб Церкву нашу затвердив / і душам нашим дарував / мир і велику милість.

Кондак собору болгарських просвітників, глас 4

Непереможні в пості виявилися, / напади невидимих ворогів Божественною силою перемогли. / Багато неосвічених болгар навчили єси православної вірі, / за це прийняли прославленні вінці. / Нині за нас моліться Христу всім собором своїм, / щоб дарував нам численних гріхів пробачення.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»