Не буде далеким від істини, якщо ми скажемо, що в публічному просторі точиться справжня війна. Незалежно від того, називаємо ми її культурною, ідеологічною чи духовною, вона давно вийшла за межі елементарного домашнього виховання, так глибоко вкоріненого донедавна в наших — як ми любимо їх називати — «традиційних» сім’ях, і навіть переступила межі будь-якої звичайної людської пристойності. Дискурс щодо культурних та суспільних процесів у нашій країні дедалі більше нагадує духовну вакханалію.

Приводом для написання цього тексту стали реакції на участь Дарини Йотової (Дари) та її пісні «Bangaranga» у Євробаченні. Подальші звинувачення у «сатанізмі», «демонічних посланнях» та «духовній небезпеці» спричинили чергову хвилю напруженості в соціальних мережах та церковних спільнотах. Сам по собі цей спір міг би залишитися черговим короткочасним суспільним «скандалом». Проте за ним криються процеси, які заслуговують на глибший аналіз.

Цей текст не присвячений «Євробаченню» як музичному конкурсу, і він не має на меті захищати конкретного виконавця чи культурний продукт. Він радше акцентуватиме на тому, як подібні події стають приводом для моральної паніки та радикалізації релігійної мови. Як стається так, що сценічні образи, художні символи чи культурні явища починають сприйматися як докази духовної загрози? Які уявлення про зло, світ та Церкву стоять за подібними реакціями?

Тому випадок із «Євробаченням» я розгляну тут не як ізольований інцидент, а як симптом глибшої проблеми – дедалі більшої схильності частини сучасного релігійного середовища сприймати реальність крізь призму підозри, образу ворога та «духовної війни», яка ведеться проти «метафізичного зла».

І. Світ культурних воєн та ідеологій

Невипадково після «Євробачення» заговорили про чергову «культурну війну». Це процес, у якому поразки завдаються не тілам за допомогою фізичної зброї, а совістю та свідомістю за допомогою слів, які часто подаються як істина, але насправді є маніпуляцією та брехнею. Культурна війна у нас — це війна інтерпретацій, навіювань та радикалізованих тлумачень; це війна душ і розумів. Бої ведуться в інтернеті, учасниками є публічно впізнавані постаті та впливові спікери, а «стрільба» є нещадною до кожного інакодумця.

Подібні віртуальні війни, проте, неможливі без своєї ідеологічної основи. Ми вже живемо у світі, в якому маніпуляція легко розпізнається крізь «орвелівську оптику»[1]. Світ, у якому «війна — це мир», «свобода — це рабство», а «незнання — це сила». Іноді образ нашого майбутнього видається точно як роман Орвелла і зводиться до однієї його метафори — чобота, що топче людське обличчя навіки. Світ, у якому свобода слова поступово починає означати не діалог, а право нав’язати власну інтерпретацію іншому, але не тільки це. Кінцевим результатом цього акту є приниження та розтоптування людської гідності. Невипадково Джордж Орвелл створив два з найпотужніших образів сучасної ідеологічної маніпуляції – «Колгосп тварин» та «1984». В одному реальність безперервно переписується, минуле змінюється відповідно до потреб сучасності, а суспільство перебуває у стані мобілізації через постійне виокремлення нових ворогів. В іншому контроль здійснюється засобами мови – через відому «новомову», який не просто описує світ, а поступово звужує можливості мислення про нього в інший спосіб.

ІІ. «Культура» підозри та церковна новомова

Чому в частині релігійного дискурсу акцент поступово змістився від євангельського духу любові до розпізнавання та вказування на ворога? Ця деформація – або, точніше, підміна – вже досягає серйозних масштабів. Якщо раніше вона була швидше маргінальним явищем, то сьогодні стає дедалі помітнішою, а напруженість у релігійному та суспільному просторі поглиблюється й надає ескалації.

Ці культурні конфлікти не виникли раптово. Вони розвиваються роками, паралельно з глобальною та регіональною напруженістю, яка поступово змінює спосіб, у який ми говоримо, мислимо та реагуємо. Письменник Георгій Марков дуже чітко описує цю «культуру» підозри в одному зі своїх есе як одну з наших «найболісніших хворіб»: «Я вважаю, що підозріливість є однією з найбільш визначальних рис сучасного болгарського характеру. Вона сягнула такого життєвого рівня, що значно перевершує звичайну людську пересторогу, і стала невід’ємним супутником усіх наших думок і почуттів. Мушу сказати, що підозріливість також є одним із найжахливіших і найболісніших елементів нашого сучасного болгарського спілкування. Я не знаю людини в Болгарії — навіть серед найбільш благородних і найчесніших особистостей, — на яку не кидали б тінь підозри в тому, що вона не є тією, за кого себе видає, і що за всією її поведінкою криється нечиста мета. Звісно, уся ця атмосфера взаємної та загальної підозри, передчуття й очікування раптових таємних ворогів є винятковим породженням комуністичної дійсності та неймовірно низького морального занепаду, що настав після дев’ятого вересня 1944 р.» [2]

Згідно з Георгієм Марковим, «у Болгарії кожен підозрює кожного» і «все це є результатом партійної ідеології та політики протиставлення людини людині, щоб кожен був ворогом кожному, що надзвичайно полегшує роботу диктаторів» [3]. Сьогодні ми вже не просто спостерігачі цього процесу, а його учасники та співучасники, з усіма непередбачуваними наслідками. Якщо в минулому за допомогою таких інструментів комуністична влада тримала населення в страху, то сьогодні підозра глибоко просочилася в церковний простір і проникла в нашу повсякденну мову та особисті стосунки. Цей процес ми спостерігаємо і в деяких сучасних релігійних та ідеологічних середовищах, що використовують відповідну «новомову», аби навіювати страх і самоцензуру. Щоб підтримувати атмосферу підозри, їй потрібні слова з особливим емоційним та духовним навантаженням. Це можна назвати «церковною новомовою», яка використовує такі слова, як «єресь», «сатанізм», «зрада», «відступництво», «ворог Церкви», «глобалізм», «сатанізм», «антихрист».

Цей церковна новомова слугує не стільки інструментом розуміння, скільки сигналами тривоги, що заздалегідь спрямовують мислення до певних висновків та підтримують відчуття постійної загрози. Так підозра поступово перестає бути засобом розпізнавання небезпеки й перетворюється на основний спосіб сприйняття світу. А коли людина дозволяє цій підміні відбутися у своїх розумі та серці, образ ворога непомітно починає посідати місце, яке у християнській свідомості належить Христу.

Підозрювати свого ближнього і в кожній розбіжності вбачати можливу єресь, відступництво або навіть дію сатани — це один із найбільш тривалих наслідків проникнення цього старого пропагандистського механізму в церковне життя. Подібні навіювання нерідко призводять до правової відповідальності, оскільки найчастіше вони приховуються за мовою релігійної стурбованості та ревності за віру. Але саме тому вони ставлять ще вагоміше питання про моральну відповідальність людини та про стан її совісті. Тут ми неминуче маємо нагадати — і собі, і тим, хто легко звинувачує інших, — що означає совість у християнській традиції.

Термін «συνείδησις» зустрічається ще у Демокрита, який вживає його у моральному сенсі як усвідомлення вчиненого злочину та його моральну оцінку.[4] У пізнішій християнській традиції різні автори підкреслюють містичний і духовний характер совісті – як внутрішню силу, що свідчить про добро і зло та спонукає людину до моральної дії. У святоотцівський перспективі вона може бути зрозуміла як голос Бога в людині або як дія духовної присутності, що скеровує її до істини. Архімандрит Платон Ігуменів приділяє особливу увагу містичному погляду на совість у святоотцівський традиції — як на невидиму й таємничу силу, що присутня в людині і спонукає її чинити те, що є добрим і правильним, — а це може бути або голосом Ангела Хоронителя, або голосом Самого Бога.[5] Автор докладно описує стани різних видів совісті та те, як совість виховується і спрямовується до Євангелія.

Іншими словами, совість — це Божий голос у людині, те внутрішнє «реле», яке вмикає червоне світло небезпеки відразу, як тільки євангельські чесноти зазнають зазіхань. Але якщо совість покликана розрізняти істину від брехні та добро від зла, як сталося так, що у церковному просторі підозра почала видаватися за розсудливість, а через церковну новомову справа доходить навіть до звинувачень у сатанізмі? У такому середовищі совість поступово перестає бути внутрішнім суддею наших власних вчинків і починає перетворюватися на інструмент для моральної оцінки інших. Людина все рідше запитує, що відбувається в її серці, і все частіше запитує, хто винен, хто зрадник і хто служить злу.

І якщо тоталітарна система підтримувала страх через образ «ворога народу», сучасний релігійний конспірологічний дискурс дедалі частіше підтримує його через образ «ворога Церкви». Слова різні, але механізм підозри залишається напрочуд схожим. При цьому все частіше люди, які знають Євангеліє і є глибоко релігійними, не реагують на попрання євангельських чеснот та на образи свого ближнього, а навпаки – долучаються до «новомови» і стають частиною маніпуляції.

ІІІ. Богомильський рефлекс

Церковний підхід, заснований на спілкуванні, покаянні та взаємному носінні немощів, поступається місцем новій моделі розділення: «свої» та «чужі», «православні» та «відступники», «істинні» та «ті, що перебувають в омані». Розмежування між істиною та оманою у вірі сьогодні підміняється моральним засудженням і тотальним відкиданням іншого. Таким чином стає все важче говорити про церковну спільноту у повному розумінні цього слова. Все більш помітно і наполегливо певні маргінальні для церковного життя групи, які сприймають світ через чорно-білий фільтр, прагнуть нав’язати цю модель поділу та протистояння всій церковній спільноті. Соціальні мережі багаторазово посилюють цей процес і перетворюють його на своєрідну форму релігійної радикалізації.

Так поступово підміняється і сам спосіб мислення в Церкві. Відмінність починає сприйматися не як привід для діалогу та свідчення, а як загроза. Незгода перетворюється на ворожість, а критика – на підставу для моральної дискредитації іншого. Любов, як основний євангельський принцип для розпізнавання істини і чесноти та для преображення людини, залишається на задньому плані, а на її місці з’являється взаємна підозра, яку все важче поєднати з місією Церкви як простору зцілення, примирення і спасіння.

Найбільш тривожним є те, що на місце любові – зрозумілої не як почуття, а як перетворювальна і цілюща сила християнського життя – приходить «культура» безперервного викриття, засудження та пошуку ворога. Християнин, покликаний Богом любити навіть своїх ворогів, поступово перетворюється на підозрілого релігійного радикала, який відчуває свій обов’язок розпізнати й викрити зло в ближньому. А це вже ставить питання про глибоку підміну самого євангельського етосу.

Скажімо простіше: у частині нашого церковного та публіцистичного життя поступово запанував особливий духовний настрій — безперервний пошук «сатанинського» за майже кожним явищем. Це не означає обов’язково свідомо сприйняту ідеологію чи цілеспрямований вибір, а радше спосіб мислення, який підживлюється постійною фіксацією на злі, конспірологічному та демонічному. А коли такі факти відсутні, це видається ще більш підозрілім.

Та коли людина роками читає більше про сатану, ніж про Христа; більше про загрози, ніж про надію; більше про прихованих ворогів, ніж про спасіння — поступово сам горизонт мислення зміщується. Людина починає сприймати світ не крізь світло Євангелія, а через постійну підозріливість. І в певний момент це вже не просто тема для розмови, а спосіб сприйняття реальності.

Про це явище я думаю все частіше, але вперше я побачив його в такій гострій формі в конкретному випадку, коли мені довелося надати богословський висновок щодо церковного казусу. Подробиці цієї справи показали мені, до чого може дійти «сатанізація» в колах навіть освічених людей у Болгарській православній церкві. Справа, з якою я зіткнувся минулого року, була пов’язана з моїм колегою іконописцем, який попросив мене підготувати богословську експертизу в межах порушеної судової справи.

Після того, як він понад 30 років працював над церковними проєктами з благословення різних церковних влад, а протягом восьми років створював стінописі у конкретному храмі — причому в процесі, під час якого їх неодноразово бачили та схвалювали духовні особи та представники митрополії — раптом виявилося, що його робота більше не є прийнятною і має бути знищена, оскільки містить «масонські символи», «римо-католицьку позу» та «єресь».

Я не можу поділитися більшою кількістю подробиць і називати імена на цьому етапі. Зізнаюся лише, що, читаючи експертизи у цій справі, я злякався глибини, до якої сягнуло занурення у заперечення. І тут ідеться не про фейсбук-статуси, а про висновки, представлені як експертні думки, що претендують на інституційну вагу та авторитет.

Уявіть собі: ви працюєте над церковним проєктом, дбаєте про свою сім’ю, ходите до церкви, сповідаєтеся, причащаєтеся і живете своїм життям, як і будь-яка віруюча людина. І раптом хтось бачить вашу роботу, йому не подобається ваш стиль, і він оголошує вас єретиком. Тоді, збентежений і розбитий, ви починаєте шукати людину, яка підтвердила б, що ви не вчинили нічого поганого і що ніколи не вкладали подібних намірів у свою роботу.

Я ділюся цим, оскільки випадок з моїм колегою неминуче повернувся в мою свідомість — під час суспільної реакції на музичний конкурс «Євробачення» та пісню «Бангаранга» — коли я спостерігав манію шукати сатанізм у музичному виступі. Тим паче, що це явище не є ізольованим, а скоріше симптомом глибшої духовної недуги, яка сигналізує про те, що хвороба вже поширилася в церковному тілі. Тривожним є те, що вона не обмежується периферією чи недостатньо освіченими та некатехизованими людьми. Все частіше подібні настрої зустрічаються і серед освічених осіб, які виступають у публічному просторі та формують релігійну свідомість. Соціальні мережі не лише транслюють подібні послання, а й підсилюють їх через постійне протиставлення уявним ворогам Церкви. Таким чином, кожна суперечка перестає бути діалогом і починає нагадувати битву між таборами, у якій підозра, тонкощі та відмінна думка сприймаються як зрада.

Напруженість, що виникла у публічному просторі, вже не стосується лише конкретних випадків чи особистостей, а самого способу, у який читається та тлумачиться реальність. Питання перестає бути таким, чи є певне культурне явище добрим чи поганим витвором мистецтва – це вже нав’язування вибору між двома несумісними картинами світу. З одного боку стоїть переконання, що культурні явища слід розглядати в їхньому історичному, художньому та соціальному контексті, а з іншого – схильність сприймати їх насамперед як ознаки безперервної духовної війни. Саме в цьому просторі крайнього протистояння виникають питання: доки простягається право релігійної мови інтерпретувати культуру і в який момент інтерпретація починає витісняти саму реальність?[6]

Цей текст намагається розглянути саме цей пласт – не як суперечку про окремі події чи позиції, а як зіткнення між різними режимами мислення: богословським, ідеологічним, моральним, культурним та психологічним. У цьому сенсі випадки, які будуть розглянуті нижче, стосуються не лише конкретних осіб чи подій, а ширшого питання про межі між духовним тлумаченням, моральною оцінкою та суспільною відповідальністю. Оскільки у випадку з публічною словесною вакханалією, що розгорнулася навколо пісні Дари, йдеться не лише про критику окремого артиста чи сценічного перформансу. Це те, що Церква завжди мала право, а також можливість здійснювати. Значно цікавішим є інше: спосіб, у який частина православного християнського середовища починає сприймати світ як поле безпосередньої демонічної конспірації.

Тут є місце для того, щоб запровадити одне умовне, але показове поняття – «богомильський рефлекс». Використовую його не в історичному чи віросповідному сенсі, а як описову метафору для певного типу релігійного сприйняття, за якого світ починає мислитися і сприйматися через спонтанні дуалістичні реакції, без простору та глибини церковного міркування.

Вибір цієї назви не є випадковим. Він має на меті підкреслити, що йдеться не про ізольоване явище чи свідому ідеологічну позицію, а про глибоко вкорінений спосіб мислення, який активується інтуїтивно як рефлекс, особливо в умовах страху, невизначеності та загостреного відчуття «духовної загрози». Проте, через відсутність раціонального поклику совісті, саме в цьому сенсі «богомильський рефлекс» слугує переходом до ширшого розгляду дуалістичної уяви, що культивує сучасні релігійні інтерпретації культурних явищ.

Цей тип дуалістичної уяви, зумовлений «богомильським рефлексом», бачить і сприймає світ та явища в ньому крізь чіткі й непримиренні протилежності. Він не залишається обмеженим лише індивідуальним релігійним досвідом чи внутрішньоцерковним дискурсом. Навпаки, він легко вписується в певний ідеологічний та політичний конструкт, у якому релігійна мова переходить зі сфери християнського погляду на світ і людину до політичної міфології, а в ній цивілізаційні моделі розглядаються як носії добра або зла. Особливо чітко тут виокремлюється поняття катехону та його сучасне переосмислення як своєрідний «апдейт» давньої християнської ідеї.

IV. Дуалістична уява та політична міфологія катехону

Для християн світ є Божим творінням, тоді як для дуалістичного світогляду світ — це підозріле місце, де зло постає майже автономним і готовим до здобуття горі. Для нас боротьба проти гріха розпочинається з глибин серця та покаяння, тоді як для дуалізму ця боротьба спрямована проти зовнішніх ворогів, де акцент перенесено з преображення людини на викриття іншого.

У дуалістичному способі мислення світ сприймається як поле постійного зіткнення між двома протилежними силами – добром і злом, світлом і темрявою. Тому головним завданням вірянина поступово перестає бути перетворення світу через любов і свідчення, а стає розпізнавання, викриття та протистояння ймовірним проявам зла.

У контексті культурної ідеологічної війни богомильство проявляється не як історична аналогія, а як архетип дуалістичної уяви. У ньому Христос поступово відходить на задній план і замінюється ворогом, духовне життя зводиться до розпізнавання загроз, місія перетворюється на викриття, а християнське свідчення – на чергову культурну війну.

Християнство — це релігія Боговтілення, у ній Бог народжується у світі та освячує матерію. А богомильство є підозрілим до світу. Сьогоднішні «мисливці на сатанізм» виглядають значно ближчими до цієї підозри щодо культури, мистецтва та суспільного життя, ніж до християнського погляду на перетворення світу. Аскеза вчить людину шукати зло насамперед у собі. Від пустельних отців до св. Іоана Ліствичника основним питанням є: як пристрасті діють у мені? У сучасному конспірологічному релігійному дискурсі, проте, фокус зміщений на питання: де ворог і хто мій ворог?

Та часто саме в парадоксальних речах криються найбільші таємниці та найвірніші рішення. Чи не розкриває паніка навколо «сатанізму» на «Євробаченні» саме повернення цього старого дуалістичного рефлексу в православній культурі, який історично Церква вже розпізнала та відкинула в особі богомильства? Саме тут відкривається глибша лінія, що пролягає від релігійної уяви до політичної теології. У православному контексті особливо важливу роль у цьому «поверненні» відіграє переосмислення поняття «той, хто утримує» (κατέχων) із Другого послання до Солунян (2 Сол. 2:7).

У частині сучасної російської релігійно-політичної думки катехон починають тлумачити як конкретну державу, цивілізацію або політичну силу, покликану стримувати наступ зла в історії. У такій картині світу не існує нейтральних просторів. Культура сприймається як поле битви, політика – як продовження духовної війни, а історія – як безперервне протистояння між силами світла та силами темряви. Цей погляд вже наближається до певних аспектів катехонічного мислення, оскільки світові процеси інтерпретуються як арена останнього і глобального протистояння перед кінцем історії. Ось чому звинувачення в сатанізмі, які висуваються до культурних явищ, таких як «Євробачення», не можуть бути зрозумілі лише як вираз релігійної чутливості або моральної тривоги. Вони є частиною ширшого світогляду, сформованого під впливом сучасних православних консервативних та антизахідних наративів, у яких світ переживається як простір постійної духовної та цивілізаційної конфронтації.

Християнська традиція, однак, ніколи не вчила, що антихрист може бути переможений державою, армією, цивілізацією чи геополітичним блоком, або що одна нація є носієм добра, а інша — втіленням зла.

V. Зло як цивілізаційна ознака прихованого ворога

У православному богослов’і зло не має самостійного буття: «і побачив Бог усе, що вчинив, і ось воно дуже добре» (Бут. 1:31), а розуміється як пошкодження, позбавленість добра, і в цьому сенсі сатана ніколи не був і не є рівноцінним супротивником Бога.

У дуалістичній (богомильський) релігійній моделі, проте, світ поділяється на два табори: Божий і сатанинський, світло і темряву, причому матеріальний світ часто сприймається як особливо підозрілий. У частині сучасних реакцій такий спосіб мислення та висловлювання проявляється у схильності впорядковувати в загальну картину «сатанинського світу» різні явища та події в культурі, спорті, політиці та медицині.

І якщо в аскетичній традиції демони діють передусім через пристрасті людини, у сучасних конспірологічних православних колах демони починають діяти через політичні організації, музичні конкурси, міжнародні інституції, вакцини, штрих-коди, цифрові технології тощо. Так духовне життя зміщується від покаяння до викривання зовнішніх ворогів.

«Євробачення» виявляється зовсім не поодиноким випадком, а симптомом глибшої напруги у способі релігійного сприйняття світу. Питання вже не в тому, чому певне культурне явище інтерпретується як «сатанинське», а в тому, які попередні уявлення про світ уможливлюють таку інтерпретацію.

Якщо потрібно вказати на тексти, що особливо чітко розкривають такий тип мислення, можна виділити три публікації: дві статті на інтернет-сторінці архім. Іоана Філіпова, присвячені Русенському митрополиту Науму та Західно- і Середньоєвропейському митрополиту Антонію[7], а також текст Івана Стамболова-Сули [8]. Інтерес до них зумовлений не стільки конкретним приводом, скільки способом, у який конструюються образи зла, ворога та духовної небезпеки. Ці тексти окреслюють ширшу картину: суперечка навколо «Євробачення» виявляється лише поверхневим виразом глибшого процесу. Під ним криється питання про те, як «православна людина» розуміє зло, культуру, межі Церкви та стосунки між вірою і сучасним світом.

Тут виникає важливе богословське питання: коли символ є художнім образом, а коли він перетворюється на предмет релігійного тлумачення, рівнозначного духовній реальності? Адже, якби будь-яке використання язичницьких, міфологічних чи фантастичних мотивів автоматично передбачало участь у відповідній релігійній системі, тоді значну частину європейської культури слід було б визнати духовно підозрілою. Це торкнулося б не лише сучасної попкультури, а й Гомера, Данте, Шекспіра, Гете, Толкіна та низки інших авторів.

Відомо, що протягом останніх десятиліть у певних колах навколо Російської Православної Церкви розвинулася риторика, у якій лібералізм, Захід, глобалізація та модерність дедалі частіше представлені як прояви метафізичного зла. Згідно з цією моделлю, у нас релігійна мова також поступово увійшла до сфери політичної міфології та почала використовуватися як інструмент для цивілізаційного протистояння.

Подібна риторика знаходить вираз і в ідеології так званого «Русского миру», яка протиставляє свою цивілізаційну ідентичність ліберальній політичній моделі сучасного Заходу. У цьому дискурсі захист «традиційних цінностей» використовує критику таких культурних явищ і «перемелює» їх у своїй пропагандистській машині як носіїв ворожих ідей та інтересів для своєї цивілізаційної моделі.

Пропагандистські канали є особливо активними під час міжнародних культурних і спортивних подій, які є носіями «м’якої» сили в суспільному житті. Не випадково, що лише через день після фіналу «Євробачення 2026» міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров назвав критерії участі в конкурсі «чистим сатанізмом», протиставляючи його ініціативам, які, на його думку, розвиваються «в дусі традиційних цінностей»[9]. Подібна кваліфікація показує, як культурна подія перестає оцінюватися згідно зі своїм художнім змістом і використовується як зброя не лише в культурній війні проти Заходу, а й як приклад цивілізаційного конфлікту. Тому після завершення конкурсу та перемоги пісні Дари протистояння стало ще гострішим і було сприйняте критиками, які перебували під впливом пропагандистських каналів, як своєрідна форма духовного опору.

Це допомагає зрозуміти, чому саме «Євробачення» перетворюється на такого зручного символічного супротивника. Навіть сама назва конкурсу поєднує елементи, які в подібній уяві вже наділені негативними значеннями: попкультура, європейська ідентичність, видовищність, ексцентрична сценічна естетика та ліберальні суспільні настрої. Таким чином конкурс перестає бути масштабною музичною подією і починає тлумачитися крізь призму культурних та ідеологічних страхів.

Схожий пропагандистський механізм спостерігався і під час реакцій на Олімпійські ігри в Парижі у 2024 році, коли окремі церемонії та учасники були представлені як доказ моральної та цивілізаційної деградації.[10]

Але чому частина православного середовища постійно відчуває потребу виявляти сатанізм «під прикриттям» і що це розкриває про її розуміння зла, світу та самої Церкви? Це питання вже виходить за межі конкретного випадку і може бути розглянуте як предмет іншого аналізу.

VI. Від культурної критики до «сатанізації»

Найбільша проблема полягає не в самій критиці конкретної пісні чи сценічного виступу. Християни завжди мали право оцінювати культурні явища з морального погляду. Питання в тому, що відбувається, коли ця критика поступово трансформується в імпульс і бажання «сатанізації».

Тоді суперечка перестає бути суперечкою про ідеї, цінності чи естетику і переміщується на рівень духовної приналежності. Інший уже не є людиною, з якою ми просто не згодні, а носієм темних сил – свідомим чи несвідомим співучасником демонічного проєкту. У такий момент діалог стає практично неможливим. Якщо протилежна сторона не просто помиляється, а служить злу, вона вже не є співрозмовником, а противником.

Ще більш показово те, що подібна логіка поступово починає переноситися і на саму церковну ієрархію. У розглянутих випадках звинувачення не обмежуються артистами або громадськими діячами, а зачіпають і архієреїв. Таким чином образ ворога перестає бути зовнішнім і починає локалізуватися всередині церковної спільноти.

Саме так сталося з непристойними та важкими звинуваченнями на адресу Русенського митрополита Наума та частково на адресу Західно- та Середньоєвропейського митрополита Антонія через їхнє позитивне ставлення та привітання співачки Дари з нагоди перемоги в конкурсі. Подібні процеси добре відомі з історії християнства. У різні епохи з’являлися групи, які починали сприймати себе як останні охоронці істини. Конкретні випадки можуть не бути цілком ідентичними, але механізм мислення та сприйняття реальності є схожим.

VII. Психологічні наслідки

Дотепер ми розглянули кілька різних проявів одного й того ж процесу – підозру до світу, богомильський рефлекс, дуалістичну уяву, пошук прихованих ворогів і перетворення культурних явищ на знаки всеосяжної духовної війни.

Проблема не лише в тому, що людина думає про світ, а в тому, як вона його «читає», оскільки кожне сприйняття проходить крізь певну інтерпретацію. Ми ніколи не зустрічаємося з реальністю цілком безпосередньо – ми завжди осягаємо її через поняття, символи, упередження, культурні моделі та накопичений досвід. Тому різні люди можуть дивитися на одну й ту саму подію і бачити в ній зовсім різні речі.

Музичні конкурси, такі як Євробачення, та пісні, як-от Bangaranga, використовують сценічні образи, метафори та провокацію як частину попкультурі та художньої мови. Слова на кшталт «диявол», «ангел», «хаос» або «бунт» у цьому контексті не є буквальними твердженнями, а художніми засобами.

Проблема виникає тоді, коли подібний контент виривається з контексту і інтерпретується як «сатанинський», «демонічний» або «духовно небезпечний». Для частини людей це може здатися перебільшенням, але у тривожних, емоційно вразливих або психічно нестабільних користувачів соціальних мереж подібні навіювання можуть викликати сильний стрес, паніку та посилену тривожність.

Соціальні мережі підсилюють цей ефект, оскільки дозволяють швидко поширювати такі «факти» без безпосередньої можливості перевірити їхню достовірність. Таким чином, артистичне або естетичне бачення може перетворитися на джерело реального психологічного напруження для людей із нижчою стійкістю до релігійних послань.

Тут з’являється те, що філософія називає «герменевтикою» — спосіб, у який ми тлумачимо й осмислюємо світ навколо нас, зокрема в його релігійних та символічних вимірах. Ми знову повертаємося до «культури» підозри, оскільки мова йде про особливу форму тлумачення, яку ми могли б умовно назвати герменевтикою підозри. Вона піддає сумніву та безперервно прочитує всі явища крізь заздалегідь задану релігійну рамку, причому увага спрямована на виявлення прихованих загроз. Кожен символ сприймається як код, кожен образ — як послання, а кожен збіг — як доказ.[11] Інтерпретація більше не слугує для розуміння явища, а лише для підтвердження підозри, що переростає в переконання.

Давайте знову нагадаємо цю розумову «схему»: вона починається з богомильського рефлексу, проходить крізь дуалістичну уяву, розвивається в межах «герменевтики підозри» і поступово перетворюється на механізм культурної інтерпретації, при якому «коди» та «приховані послання» фіксуються як загрози.

Якщо її тлумачити в релігійному контексті, така настанова безпосередньо впливає на людську психіку. Від грецького поняття ψυχή етимологічно походить і сучасне поняття «психіка», хоча в модерному вжитку воно позначає вужче — психічні процеси людини. У святоотцівський традиції, проте, поняття ψυχή (душа) означає не лише психологічні настави чи емоційне життя, а й увесь внутрішній світ людини — мислення, духовні сприйняття, пам’ять, волю тощо. Отці Церкви та аскети приділяють особливу увагу тому, як помисли формують сприйняття реальності. Тому питання розпізнавання добра і зла не зводиться лише до зовнішньої оцінки явищ, а торкається самої людської душі, яка покликана до розсудливості та розрізнення духів.[12]

Св. Іоан Ліствичник говорить про розсудливість як про здатність, що розрізняє істинне від позірного добра і береже людину від духовної омани, тобто внутрішні рухи розуму можуть викривити саме бачення світу так, що людина починає сприймати не дійсність, а проекції власних страхів і пристрастей, тому потрібна розсудливість.[13] У цьому сенсі духовне сприйняття ніколи не є нейтральним: воно завжди пов’язане зі станом душі та зі способом, у який вона інтерпретує зовнішні явища. Якщо людина очікує знайти зло, вона починає бачити його всюди. І оскільки світ «лежить у злі»[14], переконання, що цей світ сповнений прихованих загроз, стає дедалі сильнішим. Підозра починає самостверджуватися і впливати на психіку, посилюючи внутрішню напругу та почуття постійної тривожної готовності.

А тривожна людина постійно шукає ознаки небезпеки, як конспіративне мислення шукає докази заздалегідь прийнятої змови. Подібним чином релігійна підозра починає шукати знаки демонічної присутності за все більшою кількістю явищ. Так увага поступово змінюється і світ починає здаватися більш загрозливим, ніж є насправді.

У соціальному плані це часто призводить до радикалізації: культурні та публічні явища вже не сприймаються нейтрально, а як небезпека, і перетворюються на приводи для морального засудження, оскільки незгода тлумачиться як ворожість, і це призводить до легкого публічного таврування та образливих реакцій.

Саме тут криється одна з найсерйозніших духовних небезпек, яку християни часто не розпізнають або недооцінюють у середовищі соціальних мереж. Християнська аскетична традиція закликає до отверезіння, а не до підозрілості. Отверезіння означає увагу до реальності такою, якою вона є, а підозрілість означає попереднє переконання, що за видимим завжди криється щось зловісне. Християнин покликаний свідчити про Христа і преображати світ через любов, істину та особистий приклад, а не сприймати його крізь призму постійного страху перед прихованими ворогами, вживаючи образливі епітети до тих, хто не згоден із його психологічним та душевним налаштуванням. Коли підозра починає визначати те, як ми дивимося на людей і події, вона легко перетворюється на осуд.

Оскільки психічне здоров’я в цифровому середовищі є реальною суспільною проблемою, важливим стає вже не те, чи є пісня, конкурс або культурна подія добрими чи поганими. Глибше питання полягає в тому, на яких людей ми перетворюємося, якщо безперервно шукаємо зло всюди навколо себе. Адже коли підозра стає основним способом сприйняття світу, вона неминуче починає змінювати не лише наші оцінки культури, а й наше ставлення до інших людей, так само як і внутрішню атмосферу самої церковної спільноти.

Тоді образ ворога поступово починає витісняти образ Христа.

VIII. Коли образ ворога витісняє образ Христа

Коли ми ставимо собі питання про те, як образ ворога витіснив образ Христа, всі інші культурні суперечки та сюжети виявляються вторинними. Вони розкриваються як прояви однієї й тієї ж духовної деформації. Проблема не в тому, що хтось розпізнав сатанізм там, де його не було. Люди помиляються. Глибша проблема починається тоді, коли людина бачить сатану чіткіше за Христа і поступово забуває, що інша людина носить такий самий Божий образ, як і вона.

Тоді ми вже говоримо не про хибну культурну оцінку, а про зміну самого духовного горизонту. І саме тут окремий випадок із моїм колегою іконописцем стає показовим, оскільки розкриває, як ця логіка починає діяти всередині Церкви. Тоді вже звинувачують не лише музикантів, артистів, художників чи телевізійні продукти. Під приціл потрапляють християни – іконописці, священники, богослови, миряни. Тіло Церкви починає роздиратися підозрами та суперечностями; коло недовіри розширюється, досягаючи вищого кліру — у даному випадку й архієреїв — при цьому нехтується навіть їхнє право на власний вибір і думку.

Коли одні й ті самі звинувачення та страхи повторюються знову і знову щодо різних людей і різних подій, стає очевидним, що проблема не в окремій особі.

Проблема в самій моделі мислення, через яку конструюється реальність.

І тут я хочу повернутися знову до особистого моменту.

Дара є публічною особою, за якою стоять команди, піарники та механізми захисту. Але мій колега іконописець — це людина, яка після понад тридцяти років роботи над церковними проєктами раптом дізнається, що вона «єретик» і «масон», не маючи реальної можливості захиститися. Те саме сталося і з митрополитом Наумом. Архієрей, який привітав болгарську виконавицю з її успіхом і закликав людей не бути заздрісними, виявився об’єктом запеклих нападів, які подекуди перейшли межу будь-якої людської та християнської пристойності.[15]

Саме тут виявляється справжня проблема. Коли ця дуалістична модель проникає в церковне життя і перестає розпізнаватися як духовна деформація, вона починає діяти руйнівно на всіх рівнях. Сьогодні звинувачення спрямоване проти співця, завтра — проти іконописця, післязавтра — проти священника або архієрея. Коло підозр постійно розширюється, оскільки така дуалістична уява шукає і знаходить все нових винних.

Тоді християни починають відчувати наслідки не як абстрактну суперечку в соціальних мережах, а як частину власного життя. Бо в певний момент кожен може опинитися на «неправильному боці» – не через те, що він вчинив, а через те, як хтось інший вирішив це витлумачити.

І ще дещо, що є важливим.

Люди, які мислять у подібних конспіративних конструкціях і, ймовірно, щиро вірять, що захищають Христа, поступово починають жити у світі, в якому Христос дедалі менше присутній у їхній свідомості, а ворог — усюди. Їхня увага спрямована на його нібито знаки, символи, послання та дії. Так непомітно страх починає посідати місце, яке в християнському житті належить надії, а підозра витісняє любов.

Тому цей текст не про «Євробачення» і не про чергову теорію змови. Він про підміну церковної свідомості. «Євробачення» — це лише привід, який зробив цю проблему видимою.

І тут ми неминуче повертаємося до головного питання:

ІХ. Що стається з духовним життям, коли увага до ворога стає сильнішою за увагу до Христа?

Або, кажучи ще простіше:

Що стається з людиною, коли вона починає бачити сатану чіткіше, ніж Бога?

Якщо ми починаємо бачити сатану чіткіше, ніж Бога, і якщо ми переконані, що розпізнаємо його в ближньому своєму, тоді вже не йдеться про хибну інтерпретацію культури, а про зміну самого духовного горизонту. Саме це намагався дослідити цей текст – як у частині сучасного церковного середовища поступово формується спосіб мислення, при якому світ починає сприйматися переважно крізь образ ворога.

Тепер стає зрозумілішим і очевиднішим, чому Русенський митрополит Наум та Західно- і Середньоєвропейський митрополит Антоній стали об’єктом настільки гострих реакцій. Болгарських архієреїв атакували не стільки через їхні конкретні висловлювання, скільки через спосіб, у який їх сприймали в межах цієї моделі мислення. У дуалістичній уяві культурні явища, суспільні процеси та навіть людські стосунки перестають бути нейтральними. У світі, що сприймається як арена безперервної духовної війни між двома непримиренними таборами, будь-яка відмова від участі у загальному обуренні виглядає як співучасть у справах «ворога». Тому кожен, хто не засудить певне явище достатньо категорично, видається підозрілим. Підозра перетворюється на звинувачення, звинувачення шукає провину в іншому, провина автоматично перетворює людину з іншою думкою на ворога, а культурна суперечка переростає у духовний та екзистенційний конфлікт.

І оскільки Церква завжди посилається на Передання – живий досвід поколінь перед нами – треба чітко сказати, що цей текст не є академічним аналізом, а свідченням церковного досвіду. Свідченням того, що спостерігається зсередини.

Коли я спостерігала за реакціями на наших двох архієреїв, вони не здалися мені ізольованим явищем. У них я розпізнала той самий механізм, який уже бачила й в інших місцях – у звинуваченнях проти мого колеги-іконописця, у підозрах до різних церковних осіб та в постійній готовності шукати приховані впливи, таємні залежності та ворогів.

Зрештою, питання полягає не лише в тому, як ми тлумачимо окремі культурні події чи як оцінюємо конкретні позиції в церковному просторі. Глибше питання полягає в тому, який світ народжується в нашій свідомості залежно від того, як ми розуміємо зло: як внутрішню рану, що вимагає покаяння та преображення, чи як зовнішнього ворога, якого слід постійно розпізнавати та викривати.

Один із цих двох виборів не виливає оливу на рани ближнього, а наливає розплавлений свинець у наші власні рани.

1. Термін «оруелівська оптика» («Orwellian optics») використовується в англійській мові як у політологічному, так і в медійному контексті для позначення способу, у який певні події представлені громадськості. Це також назва подкасту, пов’язаного з макроекономічними аналізами.

2. Есе було трансльовано на «Дойче Веле» у 70-х роках ХХ ст., згодом опубліковано в: До моя съвременник, част I, Фондация «Комунитас», 2015, а також на Портал Култура

3. Там же

4. архим. Платон, Православно нравствено богословие, София: «Омофор», 2001, ст. 74.

5. Там же, ст. 79.

6. Подібну спробу інтерпретації художньої культури під тиском радикалізованої релігійної мови можна простежити і в публічній суперечці навколо виставки художника Миколая Майсторова, яка викликала гостру реакцію в соціальних мережах з боку Пламена Мірянова. Цей казус є показовим щодо способу, у який художні форми можуть перетворитися на об’єкт релігійного тлумачення поза своїм первісним естетичним контекстом. Див. Янакієва, Слава. Майсторов, Мірянов та «дегенеративне мистецтво». – в: Портал Культура.

7. Слід зазначити, що дві статті, на відміну від інших використаних матеріалів, не підписані ім’ям автора, а опубліковані в один і той самий день – 18 травня. Див. «Митрополит Русенський Наум вітає виконавця демонічної пісні» та «Митрополит Антоній та його демонічний ранковий настрій», опубліковано в: Orthodox Classics (orthclass.com).

8. Иван Стамболов-Сула, «Държава и Църква, безбожие и политика…». – в Sulla.bg. Текст є прикладом дуалістичної інтерпретації сучасних політичних та релігійних процесів, у яких культурні та соціальні явища вписуються в схему цивілізаційного та духовного протистояння. Іван Стамболов-Сула є членом Громадської ради Болгарського національного телебачення (БНТ) – консультативного органу, пов’язаного з публічною місією медіа. Його публічні тексти висвітлюють різку критику пісенного конкурсу Євробачення та окремих позицій представників болгарської церкви, не формулюючи окремої публічної позиції щодо ролі Болгарського національного телебачення (БНТ) як суспільного засобу масової інформації, що транслює конкурс.

9. Фінал Євробачення-2026 відбудеться 16 травня 2026 року у Відні, а перемогу в конкурсі здобуде Дара. 18 травня 2026 року, через два дні, Сергій Лавров заявив на прес-конференції після зустрічі з міністром закордонних справ Екваторіальної Гвінеї, що Росія не повернеться на конкурс, оскільки критерії участі є «чистим сатанізмом». Див. – Lavrov califica de „satanismo puro“ los criterios de participación en Eurovisión y descarta el regreso de Rusia. в: Europapress.es.

10. Подібна пропагандистська схема спостерігалася під час Паризької Олімпіади (2024), коли окремі художні та сценічні елементи церемоній були представлені як доказ духовної та моральної деградації сучасного Заходу. Після церемонії відкриття речниця МЗС Росії Марія Захарова назвала церемонію «масовим провалом» та опублікувала низку критичних зауважень щодо заходу. Пізніше, після церемонії закриття, вона також використовувала релігійно забарвлену мову, говорячи про «відвертий сатанізм» у деяких сценах. Russian Press Chief Calls Olympic Closing Ceremony ‘Obvious Satanism’. – в Newsweek.com.

11. Прикладом такого інтерпретаційного ставлення стала реакція в соціальних мережах на сценічне зображення Дарини Йотової – Дари на Євробаченні, на якому форма її трьох локонів окремими користувачами була інтерпретована як символічно схожа на «три шістки» та відповідно інтерпретована як прихований окультний знак.

12. «Улюблені, не кожному духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони, бо багато лжепророків з’явилося у світі» (1 Ін. 4:1).

13. У «Лествиці», ступінь 26, святий Іоан Ліствичник пише: «Розсудливість у початківців — це справжнє знання власного душевного устрою; у проміжних — це духовне почуття, яке безпомилково відрізняє справжнє добро від природного та від того, що суперечить добру; а у досконалих розсудливість — це духовний розум, даний Божественним просвітленням, який своїм світильником може освітити навіть те, що темне в душах інших».

14. 1 Ін 5:19: «Ми знаємо, що ми від Бога, а весь світ лежить у злі» розуміється в святоотцівський традиції як стан гріхопадіння: світ перебуває у злі, але не є злим за своєю природою, оскільки він був створений Богом як «вельми добрий» (Бут. 1:31).

15. Показовим прикладом такого релігійного загострення публічної суперечки стала реакція Галі Тодорової на публічні привітання митрополита Русенського Наума Дарині Йотовій (Дари) після її успіху на Євробаченні. У початковій версії свого публічного коментаря вона поставила під сумнів моральне право митрополита висловлювати таке привітання, посилаючись на нещодавню смерть його сестри. Хоча текст згодом було відредаговано, історія редагувань залишається загальнодоступною. Цей випадок показовий не стільки сам по собі, скільки як приклад того, як незгода з певною позицією може перерости в особисту атаку, впливаючи на особистий біль та сімейні обставини наших ієрархів.

Ренета Трифонова, богослов (Болгарія)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Християнство.бг

Сьогодні, 26 квітня, минає сорок років від дня Чорнобильської трагедії – однієї з найболючіших сторінок новітньої історії нашого народу та всього людства.

Ця катастрофа стала не лише техногенною аварією, але й глибоким духовним випробуванням, яке оголило крихкість людського життя та відповідальність людини перед Богом, творінням і ближніми.

У цей день ми підносимо наші щирі молитви за душі всіх, хто відійшов у вічність унаслідок цієї трагедії, за героїв-ліквідаторів, які, ризикуючи власним життям, стали на захист інших, а також за тих, хто й досі несе на собі тягар її наслідків.

Чорнобиль навчив нас, що навіть у темряві найбільших випробувань може засяяти світло жертовної любові. Саме таку любов являють ті, хто, не шкодуючи себе, служить ближньому. Як говорить Господь у Святому Євангелії:

«Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15:13).

Сьогодні, коли Україна переживає нові тяжкі випробування, ми особливо відчуваємо спадкоємність цього подвигу. Дух самопожертви, який виявили ліквідатори Чорнобильської катастрофи, живе і нині – у наших воїнах, медиках, рятувальниках, волонтерах та кожному, хто служить ближньому і захищає життя.

Ми схиляємо голови у молитві, пам’ятаючи всіх постраждалих, і водночас звертаємося до Бога з проханням про милість, захист і мир для нашої Батьківщини.

Нехай пам’ять про Чорнобиль стане для нас не лише скорботою, але й духовним уроком – жити відповідально, з вірою, любов’ю та надією, дбаючи про дар життя і про майбутнє наступних поколінь.

Молімося за упокій душ усіх спочилих, за укріплення тих, хто живе, і за благословення для України.

ХРИСТОС ВОСКРЕС!

З любов’ю у Христі,

Феогност, єпископ Чернівецький і Буковинський

Мене завжди цікавило – як народ, що щойно вітав Ісуса як Месію, буквально за 4 дні волає “Вбий його!”? Що сталося? Як так можливо? Чому так швидко вхопили і засудили?

Ви помітили, як Ісуса схопили і заарештували у Гефсиманському саду? Як його вели і як влаштували судилище? Це дуже добре унаочнено у фільмі-переказі «Страсті Христові». Його вхопили вночі, потай, і притягли на скликаний переполовинений синедріон. Судилище незаконне – арештованого заздалегідь вже засудили, його слова перекручували до неймовірного, приписуючи все, що можна було приписати, навіть те, що не ліпилось (наприклад, намір зробити бунт). Невідомо, чи могли висловитись на тому синедріоні ті вчителі Ізраїлю, що симпатизували Ісуса, але принаймні те, що їх не слухали, і робили, що загадав Кайафа – очевидно. Оцей «схоплений» суд, який вертить як завгодно найвищому президенту синедріону – це так знайомо для нас.

Вдумаймось, хто тут є хто в цьому «процесі».

Христос втілює абсолютну ідею Правди, Життя, Свободи («пізнаєте істину і правда визволить вас», «ви вже не раби, але вільні», «вже не раби, але діти Божі» і «спадкоємці Царства») і Гідності (!) людини. Він – революціонер і реформатор. Це не зовсім точні богословські формулювання, але дуже влучні риторичні метафори – Він виповнює і радикально реформує Закон, змушує замислитись над суттю і смислом всього Закону («милості хочу, а не жертви»), Він громить торгівців і мінял у Храмі, священики і поважні вчителі із хранителями Закону стають «лицемірами», «зміюками, гадючими виродками» (буквально з грецькою «змеи, порождения ехиднины»).

Його ненавидить правлячий «політичний клас» Ізраїлю. Політична еліта (священики Храму), інтелектуальна еліта (фарисеї та книжники, тобто вчителі і хранителі Закону) – «люблять» Його не дуже тихою ненавистю. Він іде ніби мінним полем – де «лідери публічних опіній» готують йому засідки і пастки, щоб Його ж невдалою відповіддю знищити Його репутацію, виставити ворогом народу, бунтівником, «раскачивателем лодки».Треба знайти привід – порушення закону, корупційний скандал (несплата податків кесарю), якась єресь – але Ісус вміло обходить усі пастки…

Інфляція і деградація суспільних інституцій – колосальна. При владі ставленик іноземних загарбників (!), розпусник Ірод, який вбив морального авторитета і пророка Іоанна Хрестителя. Релігійна влада – так само пристосуванська щодо окупантів. Зверніть увагу на їхню аргументацію. Не каламутьте воду, бо Рим нападе і загарбає Юдею. Краще вбити одного надто шумного і популярного проповідника, аніж щоб перелякати окупантів. Вони так піклуються про народ, такі щирі вболівальники за людей і за мир, за стабільність, «лишь бы не было войны».

Колаборанти з окупаційною владою – говорять про порятунок народу від окупації. Самозванець Кайафа – про самозванство. Хранителі і вчителі Закону – так про себе говорять вони.

Але Ісус іншої думки:

«На Мойсеєвім сідалищі всілись книжники і фарисеї…

горе вам, бо ви взяли ключ розуміння, самі не входите, і іншим заважаєте…

горе вам, бо зв’язуєте тягарі тяжкі і непідйомні, кладете їх на людські плечі, самі ж навіть пальцем своїм не хочете їх зрушити…

Горе вам, що ви даєте десятину, але покинули головне в Законі – суд, милість, і віру! Заповідь же Божу замінили переданнями вашими!».

«Ви поїдаєте доми вдів і сиріт, грабуєте бідних, а самі жируєте, збільшуєте свої гардероби, машини та публічні шанування вас отаких праведних і файних!». Корупція. Хижацтво. Підміна справжньої релігії – формальними жертвами і звичаями.

«Мерзость запустения, стоящая где не должно», коли хранителі Закону – стають простими політиканами із власним дуже корисливим інтересом.

А що народ?

Народ спраглий – він прагне правди, свободи, Лідера (!) чи то пак Месію. Він прийде, здолає «корупцію» (corruptio – це “зіпсуття” лат.мовою, тобто псування природи, суспільних відносин, держави, тощо і т.д. і т.п.) Ізраїлю, вижене загарбників, встановить сильну і вільну державу від Сяну до До… тьфу, від Синаю до Евфрату, як його праотець Давид.

Тому народ зустрічає Його, вітає Його, «Осанна сину Давидовому!». Це лякає можновладців, цей Вхід Господень в Єрусалим – це дуже схоже на Майдан, коли молодь, діти кричать і вітають пришестя довгожданого Месію чи то пак лідера, царя Ізраїлю. Ісуса вітає молодь, діти, насамперед вони. Влада вимагає від Ісуса: «хай вони замовкнуть, припиніть цю маніфестацію». Ісус же каже просто: «Якщо вони замовкнуть – каміння закричить».

Влада, можновладці, хранителі і вчителі Закону, священики – потайки домовляються його спіймати і вбити. Вони бояться чіпати Його відкрито, тому що Він популярний в народі, це може викликати бунт. Треба налаштувати народ проти нього.

Вони вирішують Його брати вночі, коли усі сплять, і дуже швидко засудити, щоб встигнути до Пасхи (яка через 2 дні), і щоб не викликати надмірного розголосу. Вони мобілізують своїх прибічників і «електорат»…

І це дуже схоже на умовний «антимайдан» – ті, хто кричали «розіпни Його!» вже через 4 дні після того, як весь Єрусалим співав «Осанна!». Їх спонукали це робити самі «можновладці», священики, які навчили їх так – чим вам не застосування примітивних засобів масової інформації, пропаганди і зомбування? Вони спонукали і найняли багатьох людей волати, створюючи «масовку» перед очима Пилата – у мене мимоволі згадуються т.зв. «титушки» і проплачені мітингарі недавніх днів.

Скоріш за все, це кричав далеко не весь Єрусалим – для створення належної “масовки» досить було навіть 10%, слуг священиків і охоронців. Мабуть, і не всі були “проплачені”, багато хто мав свої цінності і переконання, про які нижче… Більшість взагалі – мовчала, або дивилась і нічого не робила. Боялась виступати проти влади? Боялась постраждати разом? Ніхто зараз певно не скаже…

Пасха, Песах – це не тільки порятунок євреїв із Єгипту, чи спасіння людства від приреченості на вічну смерть. Це – не тільки діяння Бога. Це – однакова поведінка маси людей: в Єрусалимі доби Ісуса Христа та в Єгипті часів Мойсея. Цю поведінку та мотивацію ми можемо бачити завжди в нас…

Як і юдеї часів Мойсея, ці люди хочуть назад в Єгипет, де дають ковбасу по 2.20 і стабільні пенсії, тьфу – цибулі і часнику і м’яса (ну їй-бо, достоту «ковбаси по 2.20»!) доволі (Числа, 11:5; Исход 16:3). Тому їм здається, що «Царь не настоящий», бо ж цар має бути «сильним», «чотким пацаном», просто таки «альфа-самцем», роздавити всіх військовою силою. Вони хочуть земної слави і багатства, жерти, їжі, більше їжі! – і якщо Ісус не дасть кожному одразу чималий клаптик землі і багато рабів, то Його треба розіп’яти. Вони хочуть велику і сильну державу, «вставання з колін», відродити державу Давида від Синаю до Євфрату. Вони хочуть чуда, за помахом палички, за маною чарівника, «сотвори нам знамення», «якщо ти Син Божий, зійди з хреста». В цьому однакові і прості люди, і цар Ірод, і вояки під хрестом, і розбійник на хресті. Такий собі всенаціональний консенсус в бажанні чуда і «щоб за нас усе зробили», спільне для всіх ставлення до Бога чисто споживацько-магічне, чисто матеріалістично-зискове. Але «рід лукавий і перелюбний знамення шукає, та знамення не дасться йому, окрім знамення Йони пророка»!

Саме звідси асоціація ідей – і метафізичний «майдан», і «антимайдан». З одного боку на чоло піднесена ідея Свободи і Гідності, ідея цінностей, що вивищується над матеріальною прагматикою. Цінності моральної політики, непримиримості із моральним та суспільним злом, із корупцією як зіпсуттям. З іншого боку – угодовство із аморальною основою політики, згода із корупцією, виправдання насилля над слабшим (побиття людей) та грабунку бідних (корупція та олігархія) в ім’я «стабільності», «ковбаси єгипетської» «по 2.20», та «щоб римляни не прийшли», із нарочитою с(т)имуляцією «духовності», «традиційних цінностей (традиція з латини – «передання»)».

Він був приречений у цьому суспільстві, і Він пішов на хрест. Але тут включається інший порядок ідей та речей – вищий порядок. Він воскрес, і Він переміг. Він говорить своїм учням, посланцям Своїм, кого Він посилає у світ:

«Страждання і скорботу ви зазнаєте у світі, але мужайтесь – Я переміг світ. Якщо вас світ ненавидить, знайте, що Мене він перше, ніж вас, зненавидів . Якби ви були з цього світу, світ би любив вас, але ви не від цього світу,тому він вас ненавидить. Виженуть вас із зібрань, і прийде час, коли кожен, що вбиватиме вас, вважатиме, що він службу приносить Богові.

Нині ж суд цьому світові! Нині цар цього світу буде вигнаний геть»…

«Ідіть! Ось я посилаю вас, як ягнята межи вовків! Будьте мудрі як змії, і прості як голуби. Проповідуйте Добру Новину до краю землі…» – і нарешті…

«ВИ – СВІТЛО світу, яке не ставлять під спуд, але на видному місці. Ви – СІЛЬ землі, а якщо сіль втратить силу, чим її зробиш солоною?». Ви покликані бути провідниками світла, любові, свободи, добра і мужності – власне, Євангелія, – і через вас спасається і покращується світ.

Звісно, це всього романтична така асоціація. Але вона аж надто добре лягає на сучасний стан речей…

Волковський Володимир, кфн., Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАНУ

Православна Церква лікує уражену хворобою людську особистість, і це, безсумнівно, є завданням Православного богослов’я. У святоотцівських текстах ми зустрічаємося з істиною про те, що Православне богослов’я є терапевтичною наукою та вихованням. З одного боку, це пояснюється тим, що богословами є лише ті, хто здобув особисте знання Бога в одкровенні. Це означає, що, по-перше, у них були зцілені божественною благодаттю всі душевні сили, а по-друге, ті, хто віднайшов справжній сенс життя та істинну мету свого існування, надалі допомагали іншим людям прямувати цим шляхом — шляхом обожнення.

Намагаючись дослідити проблеми людини, ми зможемо переконатися в тому, що за своєю суттю вони є богословськими, оскільки людина створена за образом Божим і за подобою Божою. Це означає, що людина створена Богом для того, щоб зберігати й плекати зв’язок: зв’язок із Богом, зв’язок з іншими людьми та зв’язок з усім творінням. Цей зв’язок успішно здійснювався первозданними людьми саме тому, що вони перебували в Божественній благодаті. Однак, коли занедужав внутрішній світ людини, коли вона втратила свою спрямованість до Бога, коли вона втратила Божественну благодать, тоді припинив своє існування і цей живий та животворчий зв’язок. Унаслідок цього потрясіння зазнали всіх розривів зв’язки з Богом, з іншими людьми, творінням та із самим собою. Усі внутрішні та зовнішні сили зазнали розладу. Бог перестав бути для людини центром; натомість ним стала сама людина, яка, відірвана від усіх інших зв’язків, перебуває у стані самоізоляції, внаслідок чого вона виявилася хворою по суті та в дійсності. Тому здоров’я, яке мало б бути природним наслідком, сприймалося як реальний зв’язок, а недуга та хвороба — як розрив цього зв’язку, коли людина, замість діалогу з Богом по суті, замість діалогу з іншими людьми, своїми ближніми та творінням, увійшла у певний трагічний монолог.

Для того, щоб навести певний приклад, нам слід спершу зазначити, що до падіння людини її центром був Бог. Її душа живилася Божественною благодаттю, а тіло отримувало її від  душі, яка отримала благодать; ця дійсність відображалася і на всьому створінні. У цьому сенсі людина була царем усього творіння. Однак через гріх ця рівновага була порушена. Душа, оскільки вона впала і позбулася живлення Божественною благодаттю, висушила тіло, і в такий спосіб виникли душевні пристрасті (егоїзм, гординя, ненависть тощо). Тіло, оскільки воно перестало живитися від душі, увібрало в себе речовинну тваринність, через що виникли тілесні пристрасті (черевоугодництво, спрага, плотські задоволення тощо). У цій перспективі починає страждати і все творіння, яке зазнає певного насильства, оскільки замість того, щоб сприйняти Божественну благодать через чисте споглядання, яке здійснюється розумом людини, воно зазнає від людини насильства, бо остання прагне задовольнити власні пристрасті. А звідси виникають і екологічні проблеми. Після гріхопадіння людина перебуває в абсолютно інших стосунках із Богом, із собою, з іншими людьми, ближніми та всьому творінню. Це і називається недугою, хворобливим станом. Отже, терапія в розумінні Православної Традиції — це оновлення та спрямування стосунків у людині на правильний шлях, реконструкція людського буття так, аби його центром став Бог, щоб душа живилася від Бога, а згодом — щоб спромогтися прихилити божественну благодать на тіло, а від нього — щоб ця благодать вилилася на все нерозумне, безсловесне творіння.

Отже, людські проблеми — це не просто проблеми психологічного, соціального чи екологічного ґатунку. Це проблеми, безпосередньо пов’язані з людськими стосунками, зв’язками та загальною відповідальністю; тобто це проблеми, що мають онтологічний характер. У цих межах ми говоримо про болісність та недугу людини, і у світлі цього стверджуємо: Православна Церква не відкидає медичну науку — яку в багатьох випадках вона приймає та використовує, — проте вона онтологічне розглядає проблеми людини, намагаючись дати їй вірний погляд на них та вказати первинний онтологічний шлях. Виходячи з цього, ми можемо говорити про духовну психотерапію та сутнісний психосинтез, а не про психоаналіз. У цій перспективі кожен, хто видається здоровим із погляду психіатрії, з богословської точки зору може виявитися хворим.

У цих межах звершували свій подвиг і святі Церкви, серед яких і прп. Іоан Ліствичник, автор вельми відомої книги «Ліствиця», що дістала таку назву, бо вказує на сходи духовного сходження людини до Бога. Це сходження, по суті, є осмисленням стосунків людини з Богом, із ближніми, зі створінням і, цілком природно, із самим собою. Ті, хто буде йти цією «Ліствицею», мають, по суті, перебувати в цих межах.

І. Особа преподобного Іоана Ліствичника

Прп. Іоанн Ліствичник жив у районі гори Синай у VI столітті. У віці 16 років він став ченцем і, безумовно, розпочав суворий аскетично-ісихастський спосіб життя. Наприкінці свого земного життя він став ігуменом священної обителі святої Катерини, але зрештою повернувся до пустелі, яку так сильно полюбив.

Житіє преподобного. Іоана подає нам скупі відомості про його життя, проте переважно описує те, як він став другим Мойсеєм, що провадив нових Ізраїльтян шляхом від земного рабства до землі Обітованої. Споживанням малої кількості їжі він подолав ріг гордовитої думки та марнославства, що є вельми тонкими пристрастями й ледь розрізнюванням для людей, паралізованих численними мирськими піклуваннями. Завдяки безмовності-ісихії, розумній та тілесній, він погасив полум’я печі плотських пожадань. Благодаттю Божою та власним подвигом він звільнився від рабства ідолам. Його душа воскресла від смерті, що їй загрожувала. Завдяки умертвінню прагнень та відчуттю нематеріального й небесного він розірвав кайдани смутку. Він навіть зцілився від марнославства та гордині.

Виявляється, що святий Іоан Синаїт вів велику особисту битву, ніс величезний подвиг заради душевної свободи, задля звільнення від пут тиранії почуттів і чуттєвого, аби всі його сили могли служити згідно з природою і понад нею. Його розум був звільнений не лише від панування пристрастей, а й від самої смерті.

Розумна молитва, воістину, очищує розум людини від різноманітних зовнішніх впливів, і тоді людина стає прозорливою та здатною до передбачення, і вона може осягнути ті проблеми, які є в інших людей та у світі. Тоді чистий розум перебуває в іншому вимірі й ясно бачить усе сутнє. Подібно до того, як різні медичні прилади можуть діагностувати хвороби тіла, так само і чистий розум святого може споглядати внутрішній стан душі. Він має здатність вникати й проникати в душу, але водночас володіє лагідністю. Хоча за благодаттю Божою він і бачить усю глибину людської душі та проникає в неї, проте він огортає людину обіймами любові та лагідного ставлення до неї. Він певною мірою може в якомусь сенсі застосувати слова Старого Завіту: «Земля ж була безвидна і порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий носився над водою» (Бут. 1:2). Безодня — це серце людини, що страждає, проте над людиною є Бог із милосердям та любов’ю, аби створити нове творіння.

Величезною перешкодою для терапії людини є змішування розуму з ідолами пристрастей та зовнішніми образами. У цьому стані людина споглядає речі крізь певну розбиту призму, і, звісно ж, вона не вміє і не може надати допомогу травмованій людині, яка шукає істину та свободу.

Преподобний Іоан Ліствичник досяг такої чистоти розуму не завдяки навчанню у великих центрах тієї епохи, а завдяки научанню в ісихії — безмовності в пустелі, там, де передусім несамовито лютують пристрасті, прагнучи знищити людину. Його розум став богобачним (θεοειδής) та богоподібним (θεοείκελος). Прп. Іоан став, передусім, тією людиною, яку створив Бог і яка була оновлена у Христі Ісусі за дією Святого Духа. І те, що він виклав, він засвідчив не від людських знань чи умоглядних ідей, але зі свого власного подвижницького досвіду. А тому його слово є сильним, приголомшливим і цілющим, а також позачасова актуальним.

Тож «Ліствиця» прп. Іоанна є продовженням ісихастських творінь великих Отців Церкви, першим систематичним аналізом душевних хворіб і духовного здоров’я людини. Вона здійснює дивовижний і вельми успішний психосинтез людської особистості. І, звісно ж, цю важливу працю пізніше продовжили й інші Отці Церкви. Це такі Отці, як прп. Максим Сповідник і свт. Григорій Палама. За багато століть до появи психоаналітичних теорій різних психіатрів, психоаналітиків та психологів, Отці Церкви, а особливо преподобний Іоан Ліствичник, детально розкрили, чим є душа людини; вони розсікли її на частини, щоб знову її возз’єднати. Самі дослідники цих Отців були, по суті, обмежені у власному внутрішньому просторі. Тому, коли хтось насправді усвідомлює і розуміє проблему зла у власному бутті, не маючи бажання його приховати, тоді він усіма своїми силами починає боротьбу зі злом, що присутнє у всьому творінні.

Далі ми фрагментарно досліджуємо, але не аналітично, відоме слово прп. Іоана Ліствичника «До пастиря».

ІІ. Священник як лікар

У моїй раніше написаній книзі, де я писав про Православну психотерапію (архім. Єрофей Влахос «Православна психотерапія»), у першому розділі я зазначав, що Християнство, а особливо Православне богослов’я, є наукою про терапію. Ще до ґрунтовного пояснення того, чим є хвороба, недуг та терапія, перед тим як я аналізую визначення терміну «хвороба», недуг і терапія души, розуму, розсудку та пристрастей, як найперше за все, додав розділ про священника як лікаря. Дехто з тих, хто читав цей розділ, казали, що на початку мені необхідно було б сказати про терапію, а в подальшому написати про те, хто є терапевтом-лікарем.

Однак внесення розділу про служіння душпастиря як цілителя-терапевта мало для неї велике значення, оскільки лише той клірик, який володіє належними якостями, знаннями та досвідом, а особливо — справжнім духовним здоров’ям, здатен застосовувати вчення Святих Отців про терапію-лікування людських душ. Якщо ж душпастир не є цілителем душ, нехай навіть він щиро любить Православну Традицію, він ризикує виявитися жорстоким і безсердечним, при цьому апелюючи до вчення Святих Отців Церкви. Тобто, замість духовного зцілення, спасіння та ісихії-безмовності, він може завести людину в духовний глухий кут. Іншими словами, коли біблійні та святоотцівські тексти використовуються кліриком неналежно і нетерпимо, вони перетворюються на ідеологічні маніфести та моралістичні повчання, що в перспективі спричиняє тяжкі наслідки для душі людини. Таке викривлене використання текстів не здатне преобразити пристрасну людину і не приведе її до відновлення істинних зв’язків та стосунків із Богом.

За словами прп. Іоана Ліствичника, священник, який бере на себе працю зцілення людини, сам повинен мати відповідні якості, щоб належно виконати цю працю, і він мусить передусім сам мати у своєму особистому житті досвід богоспілкування.

Преподобний Іоан, розкриваючи служіння доброго пастиря, на самому початку дає йому багато визначень, послуговуючись образами своєї епохи. Священнослужитель, який провадить словесне стадо, постає як «Пастир», «Керманич», «Лікар» та «Наставник» (2, 3, 4, 5). Усі ці чотири образи тісно взаємопов’язані, оскільки вони стосуються різних аспектів діяльності, яку має здійснювати священник. Відтак, між цими чотирма характеристиками існує нерозривний внутрішній зв’язок. Передбачається, що пастир має словесне стадо, яке він повинен достойно пасти.

Керманич, передбачається, що в нього є корабель, матроси та хвилі. У лікаря є хворі. У Наставника-Вчителя є не навчені учні, яких необхідно навчити. Отже, Пастир водночас є і керманичам, і лікарем, і наставником-вчителем. Керманич є пастирем, лікарем і вчителем. Лікар є пастирем, керманичам і вчителем. Наставник-вчитель є всіма попередніми.

Однак, преп. Іоан Синаїт, використовуючи ці образи, представляє і відповідні чесноти, якими має відзначатися священник. Пастирю слід мати для лікування стада «незлобність, старанність і молитву» (2); Керманичом може бути той, хто отримав від Бога за важкі труди (подвиги) духовну міць; Лікарем є той, хто здобув здоров’я тіла й душі і жодних ліків для власного оздоровлення не потребує (4). Наставником-учителем є той, хто прийняв «духовну книгу знання». Бо, згідно з преп. Іоаном, оскільки він уже не має потреби повчатися з творів та настанов інших, подібно до того, як художникові не потрібно робити списки з чужих творів (5).

З цих образів, а також ознак, що виявляються тісно з ними пов’язаними, випливає, що священник-цілитель повинен, за можливістю, сам бути лікарем душ, тобто принаймні мусить мати правильний напрямок та володіти особистим досвідним знанням. Веденням Бога для того, щоб надавати людям допомогу, ґрунтуючись на особистому досвіді. Мова йде не про суто людську силу чи обмежене діяння, а про боголюдське діяння — допомогу, що походить від Бога і безперечно діє через конкретного священника-цілителя.

У будь-якому разі слід наголосити, що з усіх цих образів, які домінують в усьому тексті книги «Ліствиця», а також у тій главі, яку ми досліджуємо, головне місце посідає образ лікаря. Клірик повинен лікувати людські недуги, і це відбувається не завдяки суто людським знанням, а дією Божою за співпраці самої людини. Тому, говорить прп. Іоан Синаїт: «Добрий керманич рятує корабель, а добрий пастир оживотворить і зцілить недужих овець» (гл. 6). Дехто, однак, не зважає на всю міру відповідальності у цій справі і, звісно, не маючи власного досвіду, «забажали пасти нерозумні душі» (6).

У всьому тексті Послання прп. Іоанна Синайського представлені благодатні дари та якості, які мають прикрашати священника-цілителя. Ми представимо деякі з них:

Насамперед, як він наголошує, лікування не є ділом людським, а божественним, яке, безумовно, звершується і завдяки добровільному прийняттю священником цього служіння. Він говорить про те, що є дехто, хто «отримав від Бога силу приймати тягарі інших», проте вони не приймають цього діла з вдячністю задля спасіння брата (48(12, 6). У будь-якому разі, лише той, хто відчув милість Божу, може «непомітно благодіяти недужим» (43 (11, 6). Оскільки лікування людей звершується не в антропоцентричний засіб, а благодаттю Божою, то й лікування у більшості випадків відбувається потаємно та незримо. Клірик від Бога стає духовним улаштовувачем людських душ (81).

Милість Божа в серці людини, а особливо священника-цілителя, має явні ознаки, оскільки людина відроджується духовно.  Вказівкою на це відродження є духовні дари, які, насправді, є дарами Всесвятого Духа, як-от: смиренність, яка, хоч і є найвищим даром, створює випробування для тих, хто зцілює (85); терплячість, окрім, звісно, випадків вияву непослуху (84); безстрашність перед смертю, оскільки «соромно пастирю боятися смерті» (77(13, 1)); готовність понести труди та скорботи заради зцілення інших (86); внутрішню безмовність (95), оскільки лише тоді він матиме можливість побачити хвороби та зцілювати їх.

Найвищим серед усіх благодатних дарів є дар любові, оскільки «істинний пастир виявляє любов, заради любові Великий Пастир розпинається… Все це є обов’язковим, безсумнівно тому, що ті, кого навчають і лікують, дивляться на пастиря та свого лікаря «як на першопочатковий образ», а все, що їм кажуть і роблять, «сприймається як правило і закон» (23).

У текстах прп. Іоана Синайського часто йдеться про безпристрасність, якою має відзначатися цілитель. «Блаженна у лікарів негидливість, у наставників (в ігуменів) – безпристрасність» (13 (2, 11). Страшно для цілителя тіл, коли він почувається хворим під час лікування фізичних ран, але страшніше те, коли духовний лікар прагне зцілити душевні рани, будучи сам пристрасним. Той же, хто насправді остаточно очистився від пристрастей, судитиме людей як божественний суддя (6). Клірику необхідно бути безпристрасним, тому що «небезпечно і тому, хто ще сам пристрасний, начальствувати над іншими пристрасними», як і леву не властиво пасти овець (47 (11, 1). Безумовно, оскільки прп. Іоан Синайський достеменно знає, що лікування не є просто лише людською справою, а є наслідком дії Бога та співдії Йому людини, то у своєму слові він стверджує, що дуже часто Бог чинить чудеса за допомогою недосвідчених і небезпристрасних старців (41, 51).

Коли прп. Іоан Синайський говорить про безпристрасність, і під нею він розуміє не умертвіння пристрасності душі, що є догмою стоїчних філософів та інших східних релігій, а преображення сил душі. Тобто, у стані безпристрасності сили душі — розумна, бажаюча і подразлива — рухаються до Бога і в Бозі люблять усе створіння. Отже, мова не йде про бездіяльність, а про певний рух усіх психосоматичних сил.

Безпристрасність є необхідною для лікаря, оскільки таким чином він отримує можливість судити та лікувати з розсудливістю й благорозумністю. Оскільки тільки тоді почуття душі стають відкритими «для розрізнення між добром і злом і середнього» (14). Тобто він знає, коли якась енергія походить від Бога, а коли від диявола, розрізняє між створеним і нествореним, що має великі наслідки для його недуги. Священник також знає, коли необхідно впокорюватися заради лікування, а коли не слід, бо «пастир не повинен впокорюватися безрозсудно, але не повинен і возноситися нерозумно» (35 (8, 2)). Безумовно, це залежить від схильності та стану хворого. Деякі відчувають потребу в упокоренні Пастиря, тоді як інші — у покаранні. Гідність чесноти розсудливості ми розкриємо пізніше, коли досліджуватимемо способи лікування-терапії, які застосовує та використовує розсудливий лікар.

Преп. Іоан уподібнює становище і стан священника-цілителя становищу і стану Мойсея. Як Мойсей споглядав Бога, зійшов на висоту богомислення, розмовляв із Богом, а згодом провадив ізраїльський народ шляхом із Єгипту до Землі Обітованої, стикаючись із численними випробуваннями та спокусами, — те саме чинить і цілитель. Сам він має перебувати у духовному стані Мойсея і власним духовним зором вести народ Божий до Землі Обітованої.(100)

Цей образ і наша спрямованість нагадують нам, що метою православного лікування є обожнення людини, а не здобуття психологічної рівноваги. Цією справою займається лише такий священник, душа якого з’єдналася з Богом, а отже, «він не має схильності до іновірного вчення, але діє таємничо і веде згідно з вічним Словом, і в ньому перебуває просвітлення та блаженство». Увесь текст Послання прп. Йоана обертається не на людському рівні, а на божественному; у ньому не йдеться про випадки з психологічними та неврологічними хворобами, але говориться про людей, які прагнуть задовольнити свої внутрішні потреби, що є виконанням мети їхнього творіння, тобто про обожнення. І саме це є справжнім, найвеличнішим голодом і спрагою.

ІІІ. Людина як хворий

Психічно-духовна хвороба та наявність священника-терапевта, безумовно, передбачають хворого пацієнта. Раніше ми певною мірою визначили, що таке психічне захворювання, про яке йдеться в книзі «Ліствиця» прп. Іоана Синаїта і, зокрема, у розділі «До пастиря». Прп. Іоан детально пояснює це питання, і ми повинні звернути увагу на характеристики хвороби та хворої людини.

Як ми вже раніше зазначали, психічне захворювання передбачає втрату богоспілкування, порушення стосунків людини з Богом та іншими людьми, а також з усім творінням і, звісно ж, зміну та неміч усіх психічних і фізичних сил. Йдеться про духовне відчуження людини. Отже, хворий вбачає причину своєї недуги у своїх стосунках із Богом та іншими людьми. Коли він перетворює Бога на власну ідею чи плід уяви, коли використовує ближніх задля самоствердження, коли чинить над творінням насильство — тим самим він виявляє свою духовну хворобу.

Звісно, коли ми говоримо про людину, ми маємо на увазі всю структуру, цілісне єство, що складається з душі та тіла, оскільки людина є дуалістичною істотою, а не лише сумою цих двох начал. Це означає, що між душею та тілом існує нерозривна взаємодія. Душевні недуги відображаються на тілесному рівні, так само як і фізичні хвороби мають або можуть мати наслідки для внутрішнього світу людини. Отже, коли людина не здатна вгамувати свій екзистенційний голод і реалізувати найглибшу мету свого буття, усе її єство, включно з фізичним тілом, страждає та зазнає глибоких деформацій. Скарги, розчарування, тривога, страждання та відчай є прямим наслідком екзистенційного голоду, що виникає через незадоволення глибинних духовних потреб людини.

Отже, святий Іоан говорить про духовну працю людини. Сама людина була створена Богом і, однак же, впала у рабство. Йдеться про духовну роботу на диявола, задля гріха та смерті. Таким чином, це подібне до випадку з юдеями, які були підкорені фараоном і потребували визволення. Блискуче зіставляючи стан травмованої людини зі станом юдеїв, що перебували в землі Єгипетській, прп. Іоан Ліствичник говорить про «мертвенну оболонку», оскільки людина приховує всередині себе мертвість через пристрасті. Він говорить про «брудні глиняні цегли», оскільки людина, створена для вищого, впала у земне та нице. Він говорить про Чермне море, що плотським вогнем палає, говорить про «морок і імлу, і безодню», і про тримарану темряву нерозумності, говорить про мертве і безплідне море, але також і про пригоди під час мандрів у пустелі. Людина впродовж свого життя дуже часто опиняється перед лицем трагічних станів, які утримують її в полоні та вкидають у страхітливий розпач. І все це випливає з екзистенційного вакууму, з тієї безодні, що живиться провиною та проблематикою смерті в усій повноті її смислів.

Усі ці описи змальовують людину, що піддається мукам і стражданням, цілковито травмовану ними. Святий Іоанн Синайський говорить не про стани неврозу чи психозу, а про ті моменти людського життя, коли людина відчуває глибоке нещастя не через брак задоволення земних прагнень, а через відсутність повноти буття, мета якого — співпричастя та спілкування з Богом, що є кінцевим призначенням людського творіння.

Однак святий Іоан Синайський не обмежується зовнішніми чи загальними описами, а переходить до глибших внутрішніх діагнозів. Він змальовує людину, що страждає у внутрішньому світі свого розуму. Це не поверхневі чи тілесні недуги, а внутрішні хвороби, що зароджуються в самій глибині душі. Це душевна недуга, адже людина характеризується як «та, що страждає душею» (π), яка дрімає душею (8), і перебуває в ночі пристрастей (9). У глибині своєї душі людина відчуває страдницький натовп помислів, що гнітять її, у той час як вона прагне від них звільнитися.

Знову ж таки, ми повинні наголосити, що йдеться не про загальний та абстрактний стан, а про внутрішню нечистоту. Людина усвідомлює ці стани, проте не спроможна самотужки здобути свободу. Вона потребує божественного втручання та допомоги досвідченого духовного цілителя. Характерними є слова, що їх використовує святий Іоанн Синайський, вказуючи на цю внутрішню недугу людини. Він пише: «Ті, хто соромилися лікарів, залишали свої рани гнити, а багато хто нерідко помирав». Люди цієї категорії соромляться виявляти травми своїх душ, через що внутрішні рани душі призводять до гниття і навіть до духовної смерті. Ось чому хворі з довірою повинні розкривати свої травми досвідченому лікарю (36). У просторі душі є «невидима скверна» для неозброєного ока, внутрішня нечистота, згнилими членами, а душа потребує лікування та очищення (12).

Це означає, що людина не потребує лікаря для психологічної підтримки та зовнішнього лікування, вона не потребує священника лише для задоволення своїх релігійних потреб, але потребує розсудливого і сповненого любові втручання, божественної благодаті та вияву власної свободи, щоб здійснити зцілення свого внутрішнього світу, вилікувати свій власний загиблий корабель та очиститися від усякої скверни. Такий лікар, який завдяки власній чистоті сам пізнав проблему у своєму особистому житті, «отирає скверну інших чистотою, даною йому від Бога, і від нечистих приносить Богові дари»(85).

Духовний лікар підходить до душевно пораненої людини з обережністю, співчуттям і лагідністю, з повнотою любові, знанням, а головне — з божественною благодаттю. Він не грається зі спасінням інших людей, він не зневажає того, хто приходить до нього, шукаючи очищення від внутрішніх пристрастей.

Справді, страшно звернутися до священника, аби втамувати весь цей внутрішній голод, загоїти виразки своєї душі, усунути весь цей внутрішній бруд і, попри це, побачити зростання внутрішніх пристрастей та накопичення екзистенційного вакууму й екзистенційної агонії, аби ще глибше осягнути духовну смерть і зрозуміти, що ти нею одержимий. Тоді завдається глибока травма і настає болісна агонія.

IV. Способи лікування

Оскільки ми вже сказали, яким повинен бути лікар-терапевт і хто такий хворий, то далі нам слід дослідити методи лікування, які використовує Бог через досвідченого, вмілого та обдарованого лікаря.

Раніше ми вже згадували про потребу в обдарованому та досвідченому клірику-лікарі, котрий, безперечно, уявляється як такий, що сам осягнув стан зцілення. Оскільки ці питання — про лікування, лікаря-терапевта та методи зцілення — неминуче пов’язані між собою, ми час від часу будемо до них повертатися.

Щоб застосовувати відповідну методику лікування, перш за все, потрібен справжній, а не фальшивий духовний лікар. Сам лікар повинен добре знати себе і мати безмежну любов до хворого християнина, якого лікує. Християнин має радіти вже від самої простої присутності духовного лікаря. Зрештою, саме існування лікаря передбачає наявність того, хто духовно хворий. Св. Іоанн Ліствичник пише: «хоча, може бути, і ніякої користі від нього не отримає». (гл. 2, 1). Це, звичайно ж, означає, що лікар повинен мати ясне знання про те, що є «уявний гріх пастиря», тобто гріх лікаря-терапевта, який вчиняється у помислах, набагато гірший за гріховну дію хворого (гл. 12, 7). Це знання зробить його більш розсудливим і досконалішим лікарем, адже дар розрізнення накладатиме більший тягар.

Лікування хворих не є справою легкою. Необхідні любов та духовна мужність, бо на шляху зцілення виникатиме чимало випробувань і поставатиме багато зла, адже лікар, безумовно, змушений мати справу під час настільки детальної та ретельної праці з тонким, психічно чутливим світом людини. Тому лікар має докладати «усі старання та любов, палкість, ревність і моління до Бога вияви про тих, хто далеко заблукав та є скрушеним». (гл. 13, 18). У цьому стані хворий постає як сокрушений, а відтак потребує виваженого хірургічного втручання. Лікар мусить володіти здатністю осягнути недугу не лише як сукупність зовнішніх травм чи симптомів, але як глибинні причини психічної хворобливості, що залишаються прихованими від стороннього ока. Йому також слід розрізняти тих, хто приходить до нього відповідно до їхніх прагнень, розуміти, чого вони хочуть від лікаря. Йому необхідно брати на себе мистецтво лікування людей, оскільки він розрізняє серед тих, хто звертається до нього, «істинних чад» (γνησίων τέκνων), «від другого шлюбу», підкинутих, а також «інших від рабинь» (ετέρα χαμαιρρίφη). Відтак, насправді, не всі хворі, що перебувають у молитві, шукають одного й того самого. А тому в цій ретельній «хірургічній» операції, що звершується над світом душі, конче необхідна розсудливість. Завжди, як наголошує святий Іоанн Синайський, від духівника у цій надзвичайно відповідальній справі вимагається цілковита самопожертва, себто «віддання душі своєї за душу ближнього в усьому». Втім, це сприйняття подекуди пов’язане з гріхами минулого, а подекуди — з гріхами, вчиненими в майбутньому. З огляду на саму природу такого служіння, стає очевидним, що лікар має бути наділений неабиякою духовною силою. «Перш за все, чесний отче, потрібно нам мати духовну силу», тому що йому необхідно тримати немовлят своїх під владою і вести їх правильним шляхом, а для цього йому спершу треба багатьох немовлят, що не мають достатньо сил, підняти на свої плечі й понести їх (Слово до пастиря гл. 14, 3 sγ’) . А тому служіння духовного батьківства є дуже тяжким, тонким, виваженим, відповідальним і жертовним.

Безумовно, у даному випадку нам слід згадати про те, що служіння духовного лікаря не здійснюється антропоцентрично і самостійно. Потрібна взаємодія божественної благодаті зі свободою хворого. Лікування психічних травм людини відбувається не згідно з людськими порадами та методиками установ, а через Божественну дію, енергію та за сприяння духовного лікаря. У всій праці св. Іоана Синаїта йдеться про молитву, про божественне втручання, про те, що духовний лікар — це Бог, а не людина. Але також сказано, що Бог не може діяти чи надавати допомогу належним чином, духовно безмежно, якщо хвора людина не співпрацює з Богом. У науці православного лікування все здійснюється вільно; насильство чи примус ніколи не застосовуються.

Наслідком свободи, якою має володіти хворий, є сам спосіб сповіді. Тобто важливим засобом зцілення є таємниця сповіді, у якій пацієнт, послуговуючись своєю абсолютною свободою, розкриває свої внутрішні рани. Тут надзвичайно влучним є вислів святого Іоана Синайського. Звісно, ми добре знаємо, що існують два види сповіді, а саме: виявлення психічних травм для їхнього зцілення, а також отримання настанов, щоб людина могла мати духовне керівництво.

Святий Іоан пропонує вельми важливі відомості стосовно Таїнства Сповіді. Насамперед сповідь має звершуватися з абсолютною щирістю та внутрішньою свободою того, хто кається, бо саме за таких умов стає можливою дієва духовна допомога. «Безмірне ж прощення подається їм і через нашу сповідь». Це узгоджується з його настановою, згідно з якою необхідно «всі інші гріхи вдень і вночі згадувати докладно» (гл. 12, 8 (ξα’)). Святий Іоан наголошує на цьому тому, що коли недужий духом здійснює вельми ретельний, детальний аналіз помислів (logismoi), то через саме згадування він подекуди відчуває приховану насолоду, внаслідок чого в його внутрішньому світі відбуваються вкрай тонкі згубні процеси та метаморфози.

Звісно, він також підкреслює вагу священної таємниці сповіді, оскільки медичному фахівцеві не дозволено розкривати іншим зміст потаємного сповідання. Лікар не повинен розголошувати одкровення душі, довірені йому іншими. Він виводить це на богословське та сотеріологічне підґрунтя, оскільки, з одного боку, Бог не розкриває сповіді, яку Він почув, а з іншого — тому, що можливе її розголошення створює величезні перешкоди для спасіння тих, хто кається, бо в такому разі «їхню недугу він зробив би невиліковною». (гл. 13, 14, πγ΄)

Але потім ми маємо трохи дослідити, вивчити способи, якими користуватиметься хороший лікар, оскільки є різниця між тими, хто приходить, з огляду на їхній духовний вік, спосіб життя, психічні захворювання тощо. Усе це повинен знати досвідчений духовний лікар, бо інакше будуть спотворені спосіб і метод лікування, а свобода людини — знівельована.

Лікар повинен знати, «для кого, як і коли» мають застосовуватися різні повеління Святого Письма. Час і спосіб життя людей відіграють важливу роль при виборі методу лікування для них. Як і воєначальник, пастир повинен чітко знати «положення і чин кожного» (λε’), тому що існує різниця в духовному віці: одні потребують молока, а інші — твердої їжі, оскільки, зрештою, це «час покликання» (νδ’). Люди мають багато відмінностей одне від одного, тому що «набувається чимало розбіжностей та відмінностей». Отже, ті, хто відповідає за це жертовне служіння — лікування людей — повинні брати до уваги «і місця, і спосіб життя (виховання), і звичаї (звички)» (μστ’). Оскільки люди звертаються до лікаря по-різному, кожен хоче мати свій власний спосіб боротьби з хворобою (μδ’).

Важливе повчання св. Іоана Синайського полягає в тому, що духовний лікар не повинен діяти за буквою закону чи дбати про те, щоб завжди чинити суто правосуддя, адже не всі люди можуть бути рівними у своїх хворобах. Це яскраво ілюструє, як мудрий і розважливий старець вчинив із двома братами, які, вочевидь, посварилися між собою. Один був винним, проте слабшим духом, і цей духовний цілитель визнав його невинним. Інший був правий, але оскільки він був сильним і мужнім, старець викрив його, і це було зроблено «для того, щоби правдою не вчинити розколу». Звісно, він звертався конкретно до всіх, особливо до тих, хто перебуває у душевній недузі (гл. 13, 11, π’ ‘). Тут видно, що лікування людей ґрунтується не на судах та відправленні правосуддя, а на медичній науці, тобто на можливостях, які притаманні кожній людині.

Знання, якими повинен володіти лікар-терапевт для лікування психічних захворювань пацієнтів, є необхідними, оскільки вони тісно пов’язані зі способами лікування та препаратами, які він призначатиме. Це потребує не лише правильного діагнозу та розуміння індивідуальності кожної людини, а й правильного призначення ліків. Ми розглянемо деякі методи зцілення, викладені святим Іоаном — цим досвідченим духівником.

Прийняття духовних ліків тісно пов’язане зі співстраждальним серцем духівника-терапевта. Тобто духовний цілитель здійснює духовне втручання, співпереживаючи біль та душевний стан брата. Настоятель повинен чітко знати все, «щоб до всіх мати милосердя та прихильність відповідно до гідності кожного» з тих, хто приходить. Тільки за допомогою «співстраждального серця» проводиться ефективне духовне зцілення. Біль ближнього стає його власним болем, і він страждає відповідно до стану недужого. Це не об’єктне лікування, а вельми особистісне та сповнене душпастирської опіки. Духовне втручання звершується так, аби перетворити лукавих та злих ченців на простих, натомість простих і прямих ченців не слід виправляти у такий спосіб, щоб вони стали злими й обплутаними складними помислами.

V. Потрібен індивідуальний підхід та розсудливість

У цудовним тексті, посилаючись на інструменти, які лікарі того часу використовували для лікування тілесних недуг, він адаптує їх до методів зцілення душевних ран і хворіб. Духовний лікар повинен використовувати «пластир» для лікування невидимих внутрішніх пристрастей, а для очищення внутрішнього світу — «пиття», тобто цілющу рідину; для очищення духовних очей — «очну примочку», а для хірургічних операцій, коли належить усунути певний гнилий стан, він послуговується «лезом», тобто бритвою, «кровопусканням» та «ножом». Однак недостатньо діяти та вживати відповідні знаряддя під час духовної хірургії; необхідно застосовувати різноманітні засоби та ліки як під час операції, так і після неї. Себто: «припікання» — втихомирення стражденного лагідністю та м’якими, простими словами; «припалювання» — правила та єпитимії, накладені з любові на короткий час; «намащування» — цілюще слово чи втіха для полегшення недужого; «снодійне» — засіб для духівника, аби зняти тягар із пацієнта, щоб той сподобився «святої сліпоти» і не бачив власних чеснот. Звісно, трапляються випадки, коли душпастир мусить вдатися до «ножа», аби відсікти гнилий член, щоб він не заподіяв шкоди чистоті інших братів та сестер.

Здається очевидним, як описує це св. Іоан, що ліки та інструменти різноманітні. Іноді потрібне лікування, іноді усунення неприємних запахів, іноді хірургічне втручання, а іноді резекція. Але операція повинна проводитися обережно, не завдаючи пацієнту болю.

Ліки, що призначаються психічно хворим, повинні відповідати їхньому духовному стану. Рекомендує: «але має розглядати і обирати належні ліки». Тих, хто надто багато згрішив, слід утішити, щоб вони не впали у відчай. Гордим і егоїстам потрібен вузький і звивистий шлях (1б).

Про інших лікар має молитися з великою тверезістю (коли вівці ці від спеки, тобто від тілесного розпалення, почнуть дрімати душею, тоді пастир, споглядаючи на небо, має ще ретельніше пильнувати над ними), для інших він запропонує своє слово або своє вчення, для інших він буде контролювати їх і завдавати невеликого болю, «аби не закосніли у своїй недузі чи не померли від проклятого мовчання». Інші отримують користь від «нагадування про вихід із цього життя», інші — від «безчестя», тобто від приниження недужого, інші потребують суворої єпитимії. Духовний лікар подає кожному те, що принесе йому духовну користь. Для кожного визначається свій спосіб молитви. Навіть дієта, якої дотримуються, призначається індивідуально. Фактично, застосовується виховання та досвід ігумена; він каже, що волів би вигнати когось із монастиря, бо таким чином людина здобуде більше, ніж якби залишилася в монастирі, де в ім’я милосердя та поблажливості вона далі залежить від його волі (сд).

Кожна людина потребує різної допомоги. В одному випадку, коли в ній запалюється божественна любов, страх перед словами на неї вже не діє. З одного боку, страх перед пекельними муками породжував у ній терпіння під час будь-якої праці, а з іншого — надія на Царство Небесне спонукала її знехтувати всім земним.

Зі сказаного вище стає очевидним, що спосіб духовного лікування є служінням несення хреста, а не легковажною чи поверхневою справою. Індивідуальність кожної особистості та її темперамент потребують диференційованого підходу. Насамперед необхідний проникливий, чуйний та досвідчений духовний наставник, який не лише поставить вірний діагноз і призначить належне лікування, але, що найважливіше, буде готовий виявити співчуття до немічного, сприйняти його біль власною душею, розділити його страждання та виявити справжню емпатію у духовному керівництві. Духовне мистецтво лікування — це не суто раціональне служіння, а мученицьке життя, що наслідує приклад Христа та всіх святих, як-от пророка Мойсея, який із болем у серці провадив жорстокосердих людей.

VІ. Умови лікування

Дотепер ми говорили про те, що таке духовна недуга, хто є належним лікарем, що є ліками та, звісно ж, як їх здобути. Залишається підкреслити, що зцілення людини полягає не просто в психологічній підтримці чи індивідуалістичному акті, але, передусім, це шлях, яким людина може прямувати, щоб перейти від своєї індивідуальності до особистісних стосунків, від надміру самолюбства до боголюбства та людинолюбства, від егоїстичності до безкорисливої любові. Саме тому процес зцілення сповнений особливої духовної атмосфери.

Церква, що сприймається як сім’я, а водночас і як духовна лікарня, є належним місцем для аскетично-лікувального виховання. Ми вже наголошували, що психічні розлади є результатом втрати людиною зв’язку з Богом, ближніми, самим собою та всім творінням. Гріхопадіння людини нерозривно пов’язане з утратою стосунків. Отже, зцілення полягає у вибудовуванні справжніх стосунків із Богом, іншими людьми, самим собою та творінням. Це здійснюється всередині Церкви.

Весь текст святого Іоана Синайського, який ми вивчаємо, передбачає існування кіновії, монастиря. Він говорить про ігумена, який є пастирем і чия робота полягає у лікуванні душевних і тілесних пристрастей ченців. На цьому місці не варто надто зупинятися, оскільки просте прочитання тексту «До пастиря» підтверджує це.

Я просто хотів би наголосити, що св. Іоан говорить про пильність під час прийняття «чад», щоб вони прагнули приєднатися до пастви з чистим наміром та ревністю задля власного спасіння. Відповідний вік приходу вважається необхідним, аби не було жалю опісля, після прийняття чернечої схими. Але, хоча ченці й живуть у певній спільноті, проте має бути простір для свободи залежно від віку. Настоятель має звернути увагу на це питання, бо, врешті-решт, «Усі, хто перебуває під твоїм керівництвом, з огляду на відмінність їхнього тілесного віку, повинні мати різні заняття та різні помешкання» (гл. 13, 3). Також вимагається особлива пильність, адже спільне життя подвижників із недбайливими створює чимало спокус та небезпек для чернечої спільноти.

Тому громада, кіновія, монастир сприймаються як терапевтична спільнота, до якої людина приєднується задля лікування, щоб стати особистістю, а також знайти справжнє спілкування з іншими. У цій терапевтичній спільноті є лікар-фахівець, а також інші духовні брати, які допомагають тим, хто перебуває у братстві.

Однак у центрі уваги спільноти не стоїть людина, себто спільнота не будується на засадах антропоцентризму. У центрі — Бог, адже Пастир-ігумен звершує своє служіння силою та діянням Божим. Таким чином, громада, яку має на увазі святий Іоан Синайський, — це монастир, центром якого є Святий Храм, де звершується Божественна Літургія — цей найвищою мірою соціальний акт, через який ми набуваємо єдності з Богом, братами та всім творінням, і, звісно, через усе богослужіння, що звершується у Святому Храмі. В один із моментів святий Іоанн згадує, як один із боголюбивих братів сказав йому: «хоча Бог і завжди нагороджує рабів Своїх дарами, проте найщедріше — у річні та Господні свята» (3, 2). Здається, що мова йде не про гуманне лікування чи психологічну рівновагу, а про дари, які подаються від Бога безпосередньо під час Господніх свят. Необхідно звершувати богослужбове зібрання для всіх членів Церкви. Власне, шлях людини до її єднання з Богом розкривається через таїнство Божественної Євхаристії (sγ)

Існування громади, звершення Євхаристії та богослужіння нерозривно пов’язані з іншим важливим елементом зцілення людини — догматичною істиною Церкви, її догматами та чистотою віри. Святий Іоан повчає пастиря: «Найперше залишай синам твоїм у спадок непорочну віру та святі догмати, щоб тобі не лише синів, а й онуків твоїх привести до Господа шляхом православ’я». Православ’я ґрунтується на аскетичній вірі та благочестивих догматах. Завдяки цій православній вірі, людина приводить до Господа не лише своїх духовних чад, а й онуків. І, звісно ж, це найвеличніша духовна спадщина.

Отже, ці три чинники є необхідними умовами для зцілення людини, а саме: Громада — Церква, Євхаристія — поклоніння та Православ’я (безпристрасна віра, благочестиві догмати). Але навіть сам ісихаст, пустельник та відлюдник не є відірваним від громади, адже він або раніше перебував у ній, або й донині надихається її духом; живучі в любові до Бога і маючи єднання з Ним, він перебуває у спілкуванні з усім світом, а тому неминуче відчуває потребу звершувати прихід до храму та причащатися Тіла і Крові Христових.

Однак це факт, що коли людині вдається пізнати глибини своєї істоти і зла, що знаходиться всередині неї, і насправді, коли за благодаттю Божою та за допомогою досвідченого духовного лікаря вона зцілюється психічно, тоді вона пізнає глибину зла, але також і висоту спокути. Достатньо пережити комусь падіння та воскресіння у надрах свого існування. Тоді він знає весь світ.

VІІ. Висновки

Лікування людини – це найважливіша справа, яка може відбуватися Землі. Святий Іоан скаже: «Отже, блаженний отче, не тих ублагай, які жертвують Христові маєтком, а тих, котрі приносять Йому словесних овець» (гл.14, 1). Немає більш бажаного дару Христа, ніж «як принесення Йому словесних душ через покаяння» (гл.13, 18). І це тому, що весь світ не коштує стільки, скільки одна душа, оскільки «весь світ не вартий однієї душі, тому що світ переходить, а душа нетлінна, і перебуває на віки» (s’).

Лікар зі своєю чистотою, яка є не його власною працею, а Божим даром, видаляє (обтирає) бруд інших, показує себе «співробітником безтілесних і розумних сил», оскільки це їхня власна робота (οη’).

Зрештою, люди сьогодні шукають зцілення, як воно описане та представлене святим Іоанном Синайським і яке приносить Православна Церква. І коли люди шукають справедливості, миру, рівності між людьми, у глибині душі вони шукають зцілення, тобто своїх правильних стосунків із Богом, іншими, самим собою та творінням. Скарги людини, її жалю, його постійні ремствування, стогін викликані тим, що глибоко всередині людина не живе своєю повнотою. І, звичайно ж, для цієї роботи необхідна присутність чуйного, терплячого духовника, який сам психічно вільний, щоб повністю виявляти повагу до свободи іншого і вести його до свободи духу, а не до його власних егоїстичних прагнень.

Митрополит Навпактській і св. Власія Єрофей (Влахос)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ΠΟ ΤΟ ΠΕΡΙΟΔΙΚΟ: ΝΕΑ ΚΟΙΝΩΝΙΟΛΟΠΑ 30 – ΚΟΙΝΩΝΙΟΛΟΓΙΚΗ ΕΠΙΘΕΩΡΗΣΗ ΤΗΣ ΝΕΑΣ ΕΛΛΑΔΑΣ -Β’ ΠΕΡΙΟΔΟΣ 13ος ΧΡΟΝΟΣ – ΑΝΟΙΞΗ 2000 – ΕΚΔΟΣΕΙΣ ΠΑΠΑΖΗΣΗ

Проблема фрази «не має значення»

У класичному православному вченні людська особистість має онтологічну цінність тому, що створена «за образом Божим» до будь-якої особистої віри, покаяння чи хрещення. Образ не руйнується гріхом; його можна затьмарити, спотворити, але він залишається, тому залишається можливість покаяння та поклоніння.

У цьому контексті твердження про те, що людина «без Христа не має значення», за умови його сприйняття у суворому сенсі, вступає у напругу з базовою антропологічною передумовою православ’я. Мова спасіння («без Христа немає спасіння») переноситься на саму мову людського значення («не має значення»), тим самим розмиваючи розрізнення між онтологічною цінністю людини як образу Божого; та есхатологічним виходом людини, який у православному вимірі є невіддільним від Христа та Церкви.

Архімандрит Никанор підкреслює цю напругу, згадуючи текст св. ап. Павла, за яким «невіруючий чоловік освячується дружиною віруючою, і дружина невіруюча освячується чоловіком віруючим» (1 Кор. 7:14). У цьому уривку невіруючий подружній партнер, згідно зі суворими критеріями «поза Христом», не є «незначущим», а розглядається як реальний адресат дії освячення, що звершується через співпричастя з віруючим. Це означає не нульове, а «просвітницьке» значення.

Між ревністю та деформацією: сильна інтуїція Никанора

На цьому тлі стає зрозуміло, що реакція архімандрита є не просто «емоційною». Він вловлює богословський ризик: перетворити Христа зі Спасителя кожної людини на критерій «цінності» людини. У патристичній традиції фундаментальна формула є заперечною щодо спасіння: «без Христа немає спасіння, без Церкви немає видкуплення», але вона не поширюється на онтологічне значення людської особистості.

У цьому сенсі Никанор обстоює дві засади: абсолютну необхідність Христа для спасіння — тобто ядро християнської сотеріології; абсолютну онтологічну цінність кожної особи — включно з невіруючим, відступником чи гонителем — як носія образу Божого та об’єкта спрямованої Божої любові.

Його критика спрямована проти тієї теологічної мови, що вдається до підміни тези: від «без Христа людина є загубленою» до «без Христа людина не має жодного значення».

Це не просто стилістична відмінність. Перший підтверджує трагедію людини поза Христом, другий ставить під сумнів власну онтологічну цінність.

Богословський центр: Христос як Логос і людське буття.

Якщо Христос є Логосом, «через Якого все сталося», як свідчить Пролог Євангелія від Іоанна, то кожна людина певною мірою пов’язана з Ним уже в самому акті творіння. Творчість за образом Логосу передує історичному прийняттю чи відкиненню благодаті.

У цьому світогляді людина «без Христа» означає не особу, позбавлену Божественного піклування, а людину, яка в силу своєї свободи та гріхопадіння свідомо ухиляється від спасительного співпричастя з Христом і Церквою. Він трагічний, але не «неактуальний».

Мова «не має значення» легко перетворюється на антропологічний цинізм: «ворог», «атеїст», «блудний» — це категорії, через які часто проєктуються колективні страхи та ненависть. Звідси до виправдання жорстокості — вербальної чи практичної — лише один крок. Православна традиція, однак, стоїть на протилежному полюсі: вона вбачає у найвіддаленішій людині не «зайвого», а трагічно втраченого брата.

Покаяння як богословський жест

Архімандрит Никанор не обмежується теоретичною критикою, але вказує на сутнісний екзистенційний критерій: готовність до визнання словесної помилки та виявлення покаянного жесту. Приклад, який він являє своїми публічними вибаченнями перед патріархом Даниїлом, має не лише моральне, а й глибинне богословське значення: у православному етосі істина про Бога і людину засвідчується не сухими догматичними формулами, а автентичним рухом серця – через покаяння.

Тож його критика культури «Я ніколи не помиляюся» не є однобокою, а звертається до самого кореня проблеми: теологічний дискурс, що знецінює людську особистість, зазвичай супроводжується духовною самовпевненістю. Там, де інший «не має значення», покаяння стає позбавленим сенсу.

До більш вичерпної формули: поєднання абсолютності Христа й абсолютної цінності людини.

З теологічного погляду полеміка може бути продуктивною, якщо вона веде до точнішого формулювання, яке захищає обидва аспекти православної істини. Одна така формула могла б звучати так: «Без Христа немає спасіння, але немає людини, яка не мала б значення для Христа».

Перша частина зберігає сотеріологічний максимум: православна віра не знає спасіння поза Христом та Його Церквою. Друга частина зберігає антропологічний максимум: для Христа немає «зайвих» людей; Його втілення, хрест і воскресіння — задля «життя світу», а не для обмеженого кола «значущих» осіб.

Таким чином, напруга «віра – цінність» не вирішується коштом одного, а розкривається у повноті православного парадоксу: Христос є і мірою істини, і гарантом безумовної значущості кожної людини.

Перспектива для бесіди у церкві

У цьому сенсі позицію архімандрита Ніканора, поза журналістськими акцентами, можна прочитати як важливу корекцію того, як православна мова описує «інше». Вона нагадує, що ревність до Христа не виправдовує антропологічні формулювання, які суперечать найглибшим інтуїціям Спокути щодо людини.

Якщо ця дискусія залишиться на рівні особистих атак та суперечок у соціальних мережах, вона неминуче призведе до глибшого розділення. Проте, якщо сприйняти це як привід для перегляду нашого дискурсу — повернувшись до Отців та Писання з питанням про те, як ми окреслюємо стан «людини без Христа», — відповідь Никанора може започаткувати більш зрілу церковну бесіду про те, як синтезувати істину та любов у самих словах нашої проповіді.

Лалю Метєв

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Синаксарій того дня повідомляє нам: « У цей же день, у першу неділю Великого посту, ми згадуємо відновлення шанування святих і чесних ікон, яке відбулося за часів вельмишановного імператора Константинопольського Михайла та його матері імператриці Феодори за патріаршества святого і сповідника Мефодія».

Однак, окрім головного питання, яке стосувалося шанування чи нешанування святих ікон (а це було головне питання 7-го Вселенського собору, і особливо питання про образ Ісуса Христа), існувало суперечливе питання: «Чи можемо ми зображати лик Христа?» Відповідь надзвичайно проста. Оскільки Він став людиною… Бог не зображується. Він незобразимий. Але оскільки Син став людиною, Він зображується. Таким чином, окрім цього головного питання, були встановлені й інші канони нашої Церкви, безсумнівно, виняткової важливості. І це тому, що час від часу деякі євангельські позиції ставали об’єктом образливого невірного тлумачення. Крім того, хибне тлумачення Святого Письма є джерелом єресі.

Звісно, священні тексти необхідно розуміти. І, безумовно, їх розуміють за допомогою тлумачення. Якщо тлумачення ґрунтується на раціоналізмі, то це єресь. Що таке єресь? Логічне тлумачення вчення. Це і називається єрессю. Визначення. Тлумачення повинно ґрунтуватися на одкровенні. І, звичайно ж, завжди на просвітленні від Святого Духа.

І це було зроблено та робиться в рамках Соборної системи, принципу в Церкві. Вся Церква збирається зі своїми представниками, якими є єпископи, а також індивідуально — отцями Церкви, які залишалися вірними як букві, так і духу Святого Письма. Подібно до того, як у нас є канони, скажімо, Афанасія Великого, у нас є канони Василія Великого. Якщо бажаєте, то, якщо бути точним, вони врегулювали деякі питання свого часу. Наприклад, канон Василія Великого « про чернецтво », затверджений Вселенськими соборами. Це вже не було суто індивідуальне, особисте питання. Іменем цього Церква визнає святих отців та постанови Соборів, Вселенських чи помісних, як богонадхненні та рівноавторитетні Святому Письму. Бо що ж вони тлумачили? Святе Письмо. Аби лише вони розширили його, щоб воно стало зрозумілим, а також аби було надано правильної стигми, тобто духа букви. Більше того, якщо бажаєте, це так звана Священна Традиція. Тобто, правильне тлумачення Святого Письма. І вона, безумовно, написана в першу чергу. Традиція Церкви є записаною.

І, якщо бажаєте, повернемося до 7-го Вселенського собору. Зазначимо, що крім канонів, які стосуються значення ікони, були встановлені й інші канони, що мали велике значення, як ви побачите пізніше, з нагоди проведення цього Собору. Не забувайте, що Перший Вселенський собор, який відбувся в Константинополі, в Нікеї Малої Азії, пройшов у 325 році, на початку IV століття, а 7-й Вселенський собор — у 787 році, наприкінці VIII століття. Отже, ми маємо тривалий період часу, протягом якого з боку ворогів Церкви виникали різноманітні питання, проблеми та образливі вислови зі зловмисними, підступними й демонічними тлумаченнями. Тому Церква протягом усього свого існування, кожного разу, коли скликався Собор, також розглядала ці питання.

Отже, якщо ви дозволите, ми можемо згадати дещо, трохи відступивши від усталеної теми про ікону. Давайте подивимося, що являв собою 7-й Вселенський собор. Я зачитаю вам один пункт. Я назву вам текст. Ми його пояснимо: «Вони догматизують (мається на увазі, що єретики догматизують), що матерія не має походження, що ідеї не мають жодного походження від Творця всього сущого і Бога, і що небо, земля та все інше сотворене є вічним, не має жодного походження і залишається незмінним. Вони видають закони проти Того, хто сказав: «Небо і земля минуться, але слова Мої не минуться». Земні (людські) вони промовляють порожні слова («Я промовляю порожні слова» — з епсилоном — що означає: я промовляю порожні, марні думки, тобто вони говорять марні слова. Що таке єресь? Порожнє — ке з епсилоном завжди — порожнє слово, тобто без натхнення Святого Духа, за плоттю, від землі, тобто без Божественного натхнення, але в матеріальному, плотському сенсі). Божественне прокляття лягає на їхні голови, вони піддаються анафемі — і накопичують прокляття на своїх головах. Анафема, геть, геть»

Ця позиція, дорогі мої, надзвичайно важлива. Мушу сказати, що тут ми маємо справу з позицією, яка по суті є платонівською, і в більш загальному сенсі – філософською. Це анархічна матерія філософів. І не думайте, що те, що ми скажемо нижче, буде нам нецікаво, матиме лише музейну чи історичну цінність. Ні. Візьміть сучасний словник, скажімо, «Маленький філософський словник» Розенталя, він матеріалістичний, ви побачите там, перейдіть до статті «матерія», і ви побачите, що там написано. Що? Те, що стверджує тут Собор. Те, що говорили й давні філософи. Що «матерія безначальна. Вона існувала, існує і існуватиме. Без початку і без кінця». Ви це помітили?

Або навіть, що « матерія співіснує з Творцем. Творець — безначальний, Бог, і матерія — безначальні. Отже, це дві різні речі. Творець — це одне, і ви зараз побачите, хто цей Творець, — а всесвіт, матерія чи ідеї — це інше ». Тут, коли він говорить « і ідеї » , він має на увазі ідеї Платона . Хто не чув про ідеї Платона ? Що ж являли собою « ідеї» Платона ? Три пункти. «Ось Бог. Зверніть увагу, це актуальні питання. Завжди актуальні. Ось Бог. Ось анархічна матерія, яку Бог не створював, вона просто співіснує з Творцем, і ось, по-третє, ідеї. Ідеї — це моделі істот. Моделі створінь. Тобто, що є в природі? Маленька квітка? Маленька лілія? У неї є своя модель, своя ідея, на небесах. Де ідеї? На небесах! Людина? У людини є своя модель на небесах! Собака? У нього є своя модель на небесах. Собака? У нього є своя модель на небесах. Ці моделі, мовою Платона, називаються ідеями.

То що ж тепер робить Бог? «Бог копіює ідеї та створює істоти в природі. З наявної матерії! Але що ж тоді робить Бог? Він не Творець з нічого. Та він… навіть не Творець. Він лише декоратор…» Зрозумійте це. Я йду на ринок і купую картини, меблі, дрібнички, будь-що. Я приніс їх з ринку. Я їх не створював. І я прикрашаю свій дім. За Платоном, Бог — не Творець. Він — декоратор.

Крім того, ми бачимо тут згадану незмінність матерії. Але також і незмінність матерії. Усе це, як я вам казав, є платонівськими теоріями. Що означає незмінність? Це те, що не має ні початку, ні кінця. Що означає вічність? Те, що має початок, але не має кінця. Людина є вічною. У сенсі «має початок», але не матиме кінця. Бог не є вічним. Ви скажете мені, що це образливо, але слово «вічний» використовується багато разів, у молитвах нашої Церкви тощо. Слово «вічний» використовується образливо. Бог є вічним. Без початку і без кінця.

Платонізм, мушу вам сказати, вразив Церкву. Я б сказав те, що колись казали в давнину: «Платон — друг, але істина мені дорожча». Ті з нас, хто деякий час навчався і вивчав праці Платона, знаходили його дуже привабливим і видатним. Так чи інакше. Він був до Христа. Він був до Христа. І те, що він говорив, знову ж таки, є добрим. Тому що в нього не було світла Євангелія. Християнину потрібна лише мова, якщо бажаєте, мова. Крім того, є один момент… про який я мушу вам усе розповісти, він викладений на 7-му Вселенському соборі: ми можемо використовувати лише мову, форми, але не зміст філософії. Отже, Платон — друг; істина чиста. А що ж таке чиста істина? Євангеліє. Таким чином, платонізм уразив Церкву, як саме? Бо багато християн були захоплені Платоном і внесли свої ідеї до доктрини віри. Церква засудила їх усіх, чи, точніше, 7-й Вселенський собор, якщо бути зовсім точним, повторив засудження, засудивши платонівські теорії в особі улюбленого Оригена. Яка прикрість! Ориген був величний. Він був зачарований.

Відповідь на запитання про матерію, про те, що світ не має початку, ми знаходимо у першому вірші Святого Письма: «На початку Бог створив небо і землю». Так починається Святе Письмо. Це «на початку» — основа часу, де матерія та час поєднані разом. Простір, що складається з матерії, незбагненний, а простір незбагненний без часу. Зміни матерії, якщо бажаєте, та її статичні стани — хіба атом матерії не перебуває у видимо статичному стані? Атом матерії — це зовсім не статичний стан. Він перебуває у стані граничного потенціалу. Максимального потенціалу… Які поля існують між ядром та електроном, що… Богу відомо. І ті, які ми знаходимо та відкриваємо у наших лабораторіях.

Отже, люба, простір і час були створені одночасно. Отже, Творіння тимчасове. Воно не є несотвореним. Ось істина: «На початку Бог створив небо та землю». Яке дієслово тут використовується? «Він створив». Бог не створений. Світ створений. Отже, Творіння автоматично перебуває під владою Бога. Бог не створений, Творіння створене. Це відповідь Церкви.

Ще один момент: «Вони кажуть, що в останньому і всезагальному воскресінні — і це дійсно слушна позиція, адже сьогодні у нас була поминальна служба, і це дає відповідь, зверніть на це увагу — вони кажуть — для тих, хто говорить — що в останньому і всезагальному воскресінні — коли ми всі воскреснемо, всезагальному воскресінні, ми всі воскреснемо, від Адама і Єви до останнього померлого, ті, хто житиме, просто зміняться, вони не пройдуть через смерть — люди воскреснуть і будуть судитися в інших тілах, а не в тих, у яких вони жили в цьому нинішньому житті, навіть у цих тлінних і розчинних». Що вони кажуть? «Вони кажуть». Що вони кажуть? Що «з іншими тілами», — каже він, — «вони воскреснуть. Бо ці тіла тлінні й перехідні. Тому вони воскреснуть з якимись іншими тілами». І тут він каже: «Анафема». Ми побачимо «анафему» трохи пізніше. Ми дещо проаналізуємо це. Тобто, те, що говорять єретики, неприйнятне.

Ми не візьмемо інших тіл. Це будуть ті самі тіла, які будуть оновлені. Але саме ті самі. Апостол Павло говорить у Посланні до Коринтян… що ж мені перерахувати? Уся Священна Біблія сповнена цього. Особливо Новий Заповіт. І Старий Заповіт. І Старий. « Бо це тлінне (бо це має бути смертне. Яке? Це. Це. Це вказує. Це. Це. Це. Не якесь інше тіло) одяглося в нетління, і це смертне одяглося в безсмертя ». Це тіло — слухайте дієслово — одягнеться, воно одягнеться, каже він, і в нетління, і в безсмертя. Це те саме.

Апостол Павло також говорить у Другому посланні до Коринфян — перше, про яке я вам говорив, міститься в Першому посланні до Коринфян. Вся 15-та глава присвячена цим темам апостола Павла: «Бо всім нам належить постати перед судом Христовим, і всі ми станемо перед судом Христовим після воскресіння, щоб кожен отримав своє в тілі за діла свої, добрі чи злі». Щоб отримати свою нагороду. Разом зі своїм тілом. За те, як він жив. І чим він чинив – добрими чи злими ділами? Святий Кирило Єрусалимський каже: «Якщо залишилася ти чистою, отримаєш свою нагороду. А якщо залишилася блудницею? Отримаєш своє засудження». Тому в Першому посланні до Коринфян він каже: «Всякий гріх, який чинить людина, чиниться поза тілом, — каже апостол Павло, — але розпусник грішить проти власного тіла». І тому, каже він: «Але Господь, Бог Отець, воскресив Сина і воскресив нас силою Своєю». «І нас»: отже, шрам від усякого гріха назавжди залишиться на тілі, особливо ж від неморальності. Цей шрам може зникнути лише одним шляхом: через покаяння та сповідь. Чи перейшли ви в інше життя? Все скінчено. Ваше тіло воскресне зі шрамами гріха. І тому ви будете визнані негідними Царства Божого.

Мої дорогі, це щось дивовижне. Тож що він хоче нам сказати? Він хоче сказати нам, що все буде так: це буде не інше тіло, а те саме, яке стане новим, нетлінним і безсмертним. Апостол Павло, обурений коринфянами, які вірили… ну, в щось подібне до єресі, пише їм: «Бо деякі не пізнали Бога; кажу це заради вас». Деякі не пізнали Бога. Вони не знають сили Божої. Що я вам казав раніше? Що означає єресь? Логічне тлумачення доктрини. Тут, послуговуючись власною логікою, вони кажуть: « Як можливо, що це тіло, яке стало прахом, воскресне?» Бачите? І одразу ж висувають теорію: « Це неможливо. Буде інше тіло». Єресь негайно виникає. І що ж говорить апостол Павло? «Деякі з вас, — каже він, — не знають Бога. Не знають чого? Вони не знають, хто такий Бог і яка сила Його. І кажу це на ваш сором», — пише Павло у 15-й главі Першого послання до Коринфян.

І ще дещо. На жаль, час минув. Що ще можна сказати? « Тим, хто визнає відсутність переселення душ і те, що все було створене і виведене не з небуття, кінець пекла — це відновлення творіння та людських речей. Анафема!». Ті, хто стверджує, що душі існують… — це платонівська теорія. « Оскільки ми сказали, що Бог не є Творцем. Десь душі існують, як анархічні, так і нематеріальні. Так Бог бере душу з якогось… Свого сховища — дозвольте мені так висловитися — і поміщає її в одне тіло… Він бере іншу і поміщає її в інше тіло…». Це називається переселення душ. Якщо бажаєте розвинути цю думку, це схоже на східні релігії, з їхніми реінкарнаціями і, не знаю, чим ще, та всіма цими казками, справжніми казками. «І що це не з нічого; що «і не з нічого все було створене і зроблене»; що пекло має кінець… — на жаль, час спливає — що пекло має кінець. Пекло завершується». І Ориген це сказав. Знову логіка: «Чи можливо доброму Богу мучити — Бог не мучить, люди самі обирають пекло — вічно й нескінченно? Без кінця? Чи це взагалі можливо?»

І вони все ще говорять про відновлення всього. Він скаже: « Ми маємо нові речі, нові світи, і ці світи будуть подібні до попередніх ». Платонівські тези, повторюю. Все було створено з нічого, тобто з нічого. Пекло — вічне. Тому що я перебуваю в 25-й главі Євангелія від Матвія, де сказано: « Ці підуть у життя вічне, а грішники — у вічне пекло ». Якщо, отже, в тому ж уривку слово « вічне » використовується тим же автором, то якщо слово « вічне » для позначення пекла мало відносний характер, то слово « вічне » повинно мати відносний характер і стосовно Царства Божого. Це заперечення цих єресів. Відтак, вони також анафема.

Дорогі друзі, знання постанов, рішень Семи Вселенських і місцевих соборів, це і є православне вчення. Ось чому ми повинні знати всі ці постанови. Чому? Сьогодні східні релігії вторглися в Європу — і, звичайно ж, в Грецію — та в Америку. Тобто на Захід. І бачите, наших православних християн втягують у подібні речі. Єретичні до глибини кісток. І філософського масштабу. Ось чому ми все це повинні знати. Ось чому я говорив вам раніше, що все це дуже актуально. Ті з вас, хто має, якщо не « Підаліон», що містить усі матеріали Соборів, місцевих та Вселенських, то хоча б «Тріодіон», якщо він є у вас вдома, будь ласка, відкрийте його в Першу Неділю Великого посту. Там, у Додатку, міститься додаток до цієї неділі під назвою: «Синодик Священного і Вселенського Сьомого (7-го) Собору про Православ’я (Συνοδικόν της Αγίας και Οικουμενικής Ζ΄(7ης) Συνόδου υπέρ της Ορθοδοξίας)», і там ви отримаєте певне уявлення. Я також взяв це звідти для довідки.

Ми також повинні розуміти, що в єресі немає ані належного етосу, ані належної віри, ані належного поклоніння Богу, і тому немає спасіння. Немає спасіння. Єресь — це богохульство проти Бога. То як же Бог мене врятує? Якщо я перебуватиму в єресі, у просторі єресі? Звідси й характеристика « анафема », яка покликана підкреслити, що кожен єретик чи кожна єресь перебувають поза Церквою. Як термін « ἀφοριζέσθω ». Це дуже поширений термін. Що означає « ἀφοριζέσθω»? Оскільки я визначаю, я виходжу за межі. Я зневажаю. І тому ця чи інша теорія, цей тезис чи ця інтерпретація не належать до простору Церкви. Вони знаходяться поза простором Церкви. Віруйте, у що хочете, чоловіче. Але ви не можете сказати, що належите до Церкви. Це слова апостола Павла: « Хто не любить Господа Ісуса Христа, той нехай буде анафема». Відокремлювати. Відокремлювати. Отже, анафема означає те, що є або має бути відокремлене як прокляте. Ви знайдете це «прокляття» в книзі Левіт, у Старому Заповіті, у вірші 7:26.

Дорогі мої. Православ’я означає істинне тлумачення Святого Письма. Але воно також повинно супроводжуватися праведними діями. Ми повинні чинити правильно. Не тільки правильно вірити. Ці дві якості забезпечують нам спасіння. Але тих, хто трудився на Соборах або протягом століть в ім’я нашого Православ’я, як неодноразово зазначалося на Синоді, ми пам’ятаємо вічно.

На славу Святої Трійці Бога, і з безмірною вдячністю нашому духовному наставнику

Блаженний старець Афанасій Мітиленський,

Виголошено в Святому Комнинському монастирі, Лариса, 3 березня 1996 р.

Джерело: ΑΚΤΙΝΕΣ

Святоотцівське тлумачення притчі зустрічається з сучасною грецькою поетичною та музичною чутливістю, де схема «втеча-вигнання-розгром-повернення» становить провідний антропологічний мотив.

Гімнографія Неділі блудного сина одразу встановлює центр ваги. Блудний син не торгує правами, а вдається до милостині.

Кондак стискає рух повернення: «До слави предків твоєї… прийми мене як каянника».

Тут «патріархальне» — це не місце, це слава, тобто спосіб буття, і її втрата означає позбавлення існування. З патристичної точки зору це інтерпретується як втрата «за образом» емпірично, а не онтологічно.

У святоотцівський традиції блудний син стає передусім педагогікою надії. Святий Златоуст використовує притчу, щоб відвернути від відчаю та показати можливість повернення. Христос розповідає притчу, щоб показати прощення і щоб відчай не переміг.

Ключовим богословським моментом є те, коли Отець біжить. Він не чекає спочатку на «історію» та «пояснення». Цей біг є образом попередньої благодаті. Отець діє як «людина пошани», а не як суддя.

«Прийти до себе» – це, мабуть, найплідніша з богословської точки зору фраза. Вона показує, що покаяння починається як повернення розуму до істини.

Блудний син не «виправляється», щоб заслужити бути батьком; він повертається, бо пам’ятає, що має Батька. «Я приходжу до себе» – це самопізнання, яке народжує пізнання Бога.

Сучасна грецька поезія часто зберігає форму притчі, але зміщує акцент зі спасіння на руйнування, з батька на суспільство та історію, з впевненості в обіймах на сумнів у сприйнятті, тобто сучасне грецьке письменство переходить від «соціологічного» до «травматичного» повернення.

Дросініс часто вловлює мотив людини, яка вирушає «на сушу» життя. Його лірика характерна: «Зі світанком юності я вирушаю / на сушу життя». У Дросініса блудний син — це ліричний мандрівник життя.

Однак, з богословської точки зору, цей образ відповідає православному діагнозу. Людина переживає самодостатність і саме там вона відкриває свій голод.

У Варналісі ця закономірність стає гострішою. ​​Повернення — це гірке самоусвідомлення у світі, який не «біжить» до обіймів.

Показовий, різкий образ із контекстуальної таблиці слів: «…і блудний син сонце заходить під ним!» Для Варналіса блудний син — це темний соціальний досвід.

Філологічно метафора «сонячне сяйво світить на дні» пропонує зворотний ефект. Там, де очікуєш світла, з’являється дно. Падіння має своє власне сяйво.

З богословської точки зору, цей вірш говорить про мудрість Отців Церкви. Гріх — це не просто «темрява», він також має хибне освітлення, тобто обіцянку ситості, яка закінчується голодом.

Казандзакіс не дає нам «чистої» поеми під назвою «Блудний син», але архетип «блудного сина» проходить через його світогляд, особливо там, де повернення — це не відпочинок, а зустріч із «підпільними силами» та відповідальність перед батьківщиною.

У Казандзакіса блудний син ототожнюється з екзистенційною боротьбою, трансформацією, а не з переказом.

Теологічна, притча про блудного сина досягає кульмінації в дарі («перший одяг», «перстень», «теля»), тоді як мандрівник Казандзакіса досягає кульмінації в боротьбі. Сучасна грецька література часто перетворює сотеріологію на трагедію свободи.

Кондак блудної неділі структурований як сповідь. Він називає втрату, бере на себе відповідальність і вдається до співчуття. Тут «літературний» елемент (риторика, стислость, образність) служить певній меті. Перетворити оповідь на особисту розмову.

У грецькій традиції мотив повернення часто асоціюється з плачем матері та позбавленням домівки, мотиви, які можна прочитати як популярний «переклад» притчі. Характерний голосінь у народній пісні: «Чия мати сумує, того мати й плаче».

Філологічно, народна пісня працює з повторенням/окликом та колективним відчуттям втрати.

З богословської точки зору, це висвітлює біль «далекої країни». Гріх/відхід — це не окремий епізод; він має церковно-спільнотний вимір, він ранить стосунки.

Пісня «Блудний син», яку часто асоціюють із театральним контекстом, має слова Яковаса Камбанелліса, музику Ставроса Хархакоса та історично пов’язана з «Нашим великим цирком» (1973–74) та першою виставою Дженні Карезі.

«Я хочу розповісти історію повернення блудного сина»! Буквально пісня набуває форми «оповідання», майже балади, і переносить блудного сина з суто богословської сцени на сцену народного перегляду: «Я бачив його», «Його шукають», громада бере участь. Притча стає соціальною подією.

Пісня «Блудний син» Нікоса Портокалоглу зображує блудного сина як людину, яка «зникла», яка не ступає ногою додому. Повернення — це відкрита рана. «Це як подорож монаха, ще один блудний син»!

З богословської точки зору, тут ми бачимо зміну нашого часу. Не є само собою зрозумілим, що «дім» живий, ані що є батько, який керує, тому церковне читання стає ще більш контркультурним, коли проголошує впевненість у обіймах там, де сучасність часто переживає невизначеність приналежності.

Святоотцівське богослов’я захищає притчу від перетворення на «моральну казку». Воно показує, що вона є передусім одкровенням Отця та благодаті.

Сучасна грецька література та поезія захищають проповідь від риторичної самодостатності. Вона нагадує нам, що повернення може бути травматичним, соціально складним, екзистенційна сумнівним, і таким чином змушує нас чіткіше бачити «скандальність» благодаті.

Традиція пісні (народно-мовна/художня) показує, що блудний син — це не лише «богословський тип», це фігура, яка впорядковує нашу колективну пам’ять про дім, наших матір і батька, нашу чужість та наше повернення.

Неділя блудного сина нагадує нам, що немає дороги настільки довгою, щоб вона не велася додому. Немає такого падіння, яке може перемогти любов Отця. Все, що нам потрібно зробити, це оговтатися. І доки ми робимо крок, Він постійно біжить до нас!

Клеопа, митрополит Швеції (Константинопольський Патріархат)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: INFO ORTHODOXIA

Я розкриваю Євангелію і в другому розділі від апостола Луки читаю: «До Єрусалиму принесли Його, щоб поставити Його перед Господом, як у Законі Господньому написано…» (Лк. 2:22-23). Це вказує на те, що як і свого часу Ісуса було батьками принесено до Храму по восьмому дню від народження й віддано Живому Богу в жертву, так відтоді й донині кожне дитя, народжене жінкою, повинне бути принесене до Храму Божого і посвячене Богу в Таїнстві хрещення, тобто, отримати печать дару Духа Святого, щоб стати дитям Божим і вже належати тільки Йому, адже Він викупив нас із полону пекла, смерті вічної з часу гріхопадіння прабатьків наших, Адама і Єви, ціною Своєї Крові і Свого Життя.

Народження Ісуса ознаменувало нову еру в існуванні життя на землі, бо Своїм народженням Він хоч і розкрив лоно Своєї Матері, але при цьому не порушив печаті Її непорочності, так само, не порушивши печатей, Він відкрив і Книгу Життя, в яку записується будь-який гріх кожної людини. Сказав Ісус: «Хто вірує в Мене, життя вічне той має», бо «Я – хліб життя!» (Ін. 6:47-48). Він увібрав у Себе все людство від миті власної смерті на хресті розп’яття і слова останнього: «Звершилось!», яке є для нас незаперечною ознакою того, що Ісус повністю виконав волю Отця Небесного по спасінню людства.

То, щоб бути дітьми Божими, а отже, і мати опіку Бога, без чого немає нам спасіння, і мати можливість бути спасенною у життя вічне, людина, після свого народження, і повинна бути віддана Богу й покласти все своє наступне життя на Божий вівтар. Адже Христос кожного із нас кличе: «Йди за Мною»(Ін. 21:22). Це дуже важко – як тоді, за життя Христа на землі, так і тепер.

Але перший крок повинен статися одразу по народженню. Добре, коли це відбудеться одразу після сорокового дня очищення матері-породіллі, щоб вона сама, як і Діва Марія, на власних руках принесла народжене нею дитя до Того, хто саме і дав їй те, поки що крихітне життя.

В цій дії матері закладено великий смисл і передання від Самої Матері Божої, Котра, як і належало за Законом Господнім, – а юдеї свято шанували і ретельно виконували повеління Божі, – принесла Немовля в жертву Богу. Не криваву, звичайно, для цього заколювалося теля, чи козеня, чи двійко голубів, – а жертву духовну, яка, врешті, у зрілому віці поставить людину, можливо й несподівано, лицем до лиця з Христом, Який вже в даний час відкриється їй як Спаситель, Який прийшов у тілі, щоб спасти не тільки світ в цілому, а її особисто. Тоді життя людини докорінно переміниться, вона уподібниться митарю у своєму повороті до покаяння і переміни життя: залиш свої турботи, все, що робиш, і: «Йди за Мною», – як сказав Христос. Тобто, облиш гріховне життя, свої згубні звички, пристрасті і наслідуй життя Господа, Його заповіти, носи в собі образ Христа і з Його допомогою відчужуйся від того, що стає причиною гріха, смерті, відпадіння від Бога, зневаги ближнього, озлоблення і ненависті, й ставай тією людиною, для якої заповідь стає вже суттю її життя. Слід віднайти, відчути, усвідомити ту заповідь, через яку саме на мене звернений поклик, спрямоване благання Бога і на яке я здатен відгукнутися своїм розумом, серцем, всією душею, слова, які стосуються мене особисто, ті слова, від яких спалахує серце, просвітляється розум, оновлюється воля і сила Божа, яка перетворює мене і робить з мене нову людину – народжену небом, наповнює мене. І сила ця – любов, яка є непереможною.

Отже Матір Божа, Яка народила божественне Немовля, віддала Його Богу і Він прийняв цю жертву, яка згодом стала єдиною за всю історію людства кривавою Жертвою Голгофи ради спасіння світу. Того світу, який впродовж двох тисяч літ потому відступається від свого Творця, Який пролив Свою кров невинну за нього. Але ж навіть Іуда Іскаріот, який зрадив Христа, так мучився совістю за скоєне, що, врешті, “Кинувши в Храм срібняки, пішов та й повісився” на гілляці, перед тим сказавши: «Я згрішив, невинну кров видавши» (Мт. 27:4-5). Ми ж опісля Іудиної зради, добровільно, і навіть не за срібняки, щодня, щогодини, щомиті зраджуємо Ісуса своїми гріхами, відступаємося від Господа у гонитві за принадами цього світу, наносимо Йому криваві рани бичуванням своїх пожадливостей, перетворивши своє життя на поле, яке викупили первосвященики за Іудині срібняки для поховання померлих жебраків та невідомих людей, а поле те звідтоді зветься “поле крові”. Та навіть в Іуди пробудилася совість. А в нас із вами? Чи пробуджується пролитою кров’ю Христа наша совість?

Чи звертав хто-небудь увагу на одну значущу деталь: якщо хрещення є жертвою духовною, то пролиття крові невинної є жертвою і тілесною, і духовною.

Взагалі, заради спасіння людства відбулося дві жертви пролиття крові невинної. Першою такою жертвою стали чотирнадцять тисяч вифлиємських немовлят. Бо коли народився Ісус, то юдейський цар Ірод, дізнався про це від волхвів, які шукали Богонемовля – народженого Царя юдейського. Він, боячись втратити владу, попросив їх, аби вони, повертаючись додому, розповіли йому, де живуть святі батьки з Немовлям, щоб і він міг поклонитися Йому. Та волхви, поклонившись Богонемовляті й поклавши до Його ніг дари і отримавши уві сні одкровення про злі наміри Ірода, повернулись додому іншою стороною. Не дочекавшись їхнього повернення, ненаситний у своїй жорстокості Ірод, зрозумівши, що його підступний задум розкрито, послав до Вифлиєма воїнів з наказом повбивати всіх дітей до дворічного віку. Чому дворічного? Тому, що проминуло майже два роки від народження Ісуса і, щоб бути впевненим у Його смерті, Ірод і віддав страшний такий наказ. І відбулося у Вифлиємі й навколишніх селах сатанинське дійство: дітей навпіл перерубували мечами, наштрикували через горло списами й піднімали, як знамено піднімають на древку, але то були знамена страшної жорстокості й позорища. Якщо не вдавалося відірвати дитя від грудей матері, то протикали мечем дитя і матір, хапали немовлят за ніжки і з розмаху розбивали головки об камінь. В Євангелії написано: «Голос в Рамі чути, плач і ридання, і голосіння велике; Рахіль плаче за дітьми своїми і не може утішитися, бо їх немає» (Мт. 2:18). Що означають ці пророчі слова?

Рама – це місце гробниці Рахілі, дружини патріарха Якова. Коли її сина Йосипа вели в Єгипет як полоненого в рабство, проходячи повз гробницю Рахілі, він заплакав і закричав: «Мамо моя, чи чуєш ти мене? Мамо моя, чи бачиш ти, куди ведуть твого сина?» За переказами, у відповідь з гробниці почулося ридання.

Тут же розгулялась жахлива трагедія: вже не ворог забирав у полон, а “свої” жорстоко вбивали ні в чому невинних дітей, заливали землю їхньою кров’ю! Виникає запитання – чому Господь попустив смерть і муки невинних дітей? Важко дати на це відповідь. Але Святитель Іоан Златоуст пояснює це так: «Якщо б хтось взяв у тебе кілька мідних монет, а повернув тобі золотими, невже б ти вважав себе ображеним чи знедоленим? Навпаки, чи не говорив би ти, що та людина – твій благодійник? Тож кілька мідних монет – наше земне життя, яке рано чи пізно закінчується смертю, а золото – життя вічне. Тому, за кілька миттєвостей страждань і мук, немовлята отримали блаженну вічність, отримали те, що святі досягали тяжкими подвигами і трудами протягом всього свого життя. Вони відійшли від життя, власне, не зазнавши життя, але отримали вічне життя серед Ангелів».

Побутує думка, що розбиті об каміння голівки вифлиємських немовлят – то понищені гріхи людей. Але це не так. Своєю невинною кров’ю вифлиємські немовлята викупили тілесне життя Ісуса, а Він, проживши тридцять три роки на землі в праведності й безгрішності, пролиттям Своєї невинної крові на хресті розп’яття, омив гріхи вже всього людства і Своєю праведною кров’ю викупив нас усіх із полону смерті в життя вічне.

Один священник перетерпів багато страждань у своєму житті. В нього був рак горла і під час операції йому видалили голосові зв’язки. Він не міг більше ні проповідувати, ні служити. Але він дякував Богу за все, дякував за хворобу, вбачаючи в ній найвищу милість Божу до себе. Потім була війна і на його очах помирали від голоду й холоду малі діти. Він бачив, як малюки лазили по заледенілих трупах своїх матерів, самі теж приречені на смерть. Згодом він писав: «Я дякував Богу за свої страждання, але серцем не розумів, як можна дякувати Богу за страждання дітей? І був цим більше вражений, аніж своєю хворобою. Та одного разу, наче б сам переживаючи смерть, я відчув, що коли страждає кожне з цих дітей, то Христос страждає разом із ними, Христос стоїть біля кожного з них. Коли помирає невинне немовля, жертва людського зла, то воно помирає не в самотності, а помирає на грудях Самого Христа. Тоді я наче прозрів тайну страждань».

Отже, страждання і хрест життя, якщо ми несемо його в терпінні й без нарікань, і є тими таємничими дверима, які ведуть нас у Царство Небесне. Господь сказав: «Чашу Мою будете пити, і хрещенням, котрим Я хрещуся, будете хреститися» (Мт. 20-23). І ось коли, любі мої, до наших вуст піднесуть чашу страждань, мук, чашу принижень, переслідувань – чашу пекучу, як полум’я, і гірку, як полин, то не варто шукати того, чия рука піднесе її нам. Ми повинні знати, що чаша ця Христова, а в ній – наше спасіння.

Ісус Христос Своєю кров’ю омив наші гріхи. Коли священник на Літургії, завершуючи Євхаристичний канон, всипає з дискосу в чашу з червоним виноградним віном, яке силою Святого Духа вже перетворилося на Кров Спасителя, всі часточки до крихти, вийняті за здоров’я живих і за спокій померлих під час поминання їхніх імен на проскомидії, то каже: «Омий, Господи, гріхи тих, хто тут поминалися, Кров’ю Твоєю чесною…» І ми, православні християни, маємо велике щастя, дане нам Господом – у покаянні очищатися від своїх гріхів і бути омитими й очищеними кров’ю самого Христа Ісуса, Спасителя нашого.

Розкриваю Євангелію і бачу, як Ісус Христос входить у Єрихон – місто прокляте й упосліджене. І живе в цьому місті митар, тобто збирач податків, на ім’я Закхей – людина грішна, грошолюбива, віддана своїм пристрастям, безсердечна, без краплини любові до ближнього у своєму зачерствілому серці. Хто він? Кожен із нас, хто так само упокорив себе пристрастям, гріхам і порокам, хто занурив своє життя у зло. Ми багаті на гріхи і пороки, але бідні на любов і добро.

І все ж прийшла та година, коли затверділе на камінь серце митаря – прислужника римських поневолювачів, безжалісного здирника, якого люди люто ненавиділи, – врешті не витримало, бо його глибини, де ще теплилося почуття справедливості, любові, яка є в кожному з нас, досягла цілим потоком людська ненависть і зневага, бо не було в тому місті такого, кого б він не принизив, не знедолив, не обібрав, багатьом приніс у дім біду і горе. Якоїсь миті він раптом усвідомив увесь жах свого неправедного життя, усвідомив, що добровільно віддає себе на глум погибелі. І серце навіть такої людини здригнулось від жаху, заридало – де спасіння?

Митар уже чув про Спасителя і про чуда благодаті спасіння, які щедро виливалися від Нього на грішних людей. Ось ця благодать Божа і покликала митаря, торкнулася його серця, відкрила перед ним життя нове, світ духовний. Він відчув дихання животворної благодаті. І він зажадав побачити Спасителя, зустрітися з Ним, і заради цього не побоявся ні насмішок, ні зневаги, ні глуму, бо він рішуче обрав найголовніше діло свого життя – спасіння. Але він припізнився – натовп людей закрив від нього Христа. Що ж це за люди? А це наші гріхи, шкідливі звички, згубні домисли, всілякі навіювання. Вони й стоять високим міцним муром між нами і Богом, стоять так щільно, що поміж них не протиснутись. А митар на зріст був низьким чоловіком. І ми з вами такі є низькі, як і митар, бо хоч і християни, але нічого не робимо для свого духовного росту, тому й не можемо бачити Христа, перебуваючи під тягарем власних гріхів.

Але ж Христос уже проходить далі і, можливо, вже більше ніколи доля не зведе Закхея з Ним. І тоді митар, відкинувши всі перестороги, адже був він людиною багатою, поважною, по земному достойною – вилазить на дерево, піднімається над натовпом, тобто над гріхами. Що в цьому образі?

А те, що кожен із нас схожий на людину, котру переслідує зграя диких звірів, готових розірвати її. І тоді людина вилазить на деревину. Звірі стоять навколо, гарчать, виють, але дотягнутися до людини не можуть. Великий подвижник, преподобний Іоан Колов пояснює, що дикі звірі – це біси і наші пристрасті, а дерево – це молитва. «Коли я починаю молитись і прикликати ім’я Боже, то вони тільки стоять віддалік і скрегочуть зубами, але подолати мене не можуть», – говорить він.

Отже, грішник піднявся своїм духом над землею. І тоді Господь проникає в глибину його серця, яке палко прагне спасіння, і бачить, що в ньому, десь глибоко затиснена в лещатах його неправедного життя, лежить праведність. Митар вчепився в гілля і тримався з усіх сил, аби не впасти. Дерево – це віра в Бога, а гілки – євангельська Христова наука, молитва.

Господь, побачивши митаря, звертається до нього: “Закхею, зійди швидше, бо сьогодні треба Мені бути у тебе в домі”.

З допомогою молитви ми можемо лише доторкнутися до духовного світу, але щоб Господь увійшов у наше серце, необхідне наше глибоке покаяння, потрясіння душі, яке пережив митар. Закхей спускається з дерева, тобто з неба на грішну землю, заглиблюється у спогадах до самого дна свого життя, щоб побачити все, згадати все і покаятися. З допомогою молитви ми можемо лише доторкнутися до духовного світу, але щоб Господь увійшов у наше серце, необхідне глибоке покаяння. І ось, коли митар з розчуленням в серці приніс таке покаяння, Господь зайшов у дім великого грішника.

Господь перебував у домі Закхея, а той вдивлявся у свого Спасителя і бачив у Ньому всю повноту милосердя, безмежне співстраждання, правду і праведність. І серце Закхея покорилося – роки негідного життя в одночасся розвіялися, як дим, і перед Христом постала зовсім інша людина – справжня, здатна на покаяння, на жертовність, на нове життя.

Дім же – це наше серце. Про нього говорить Христос: «Ось стою під дверима і стукаю: якщо хтось почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду і буду вечеряти з ним, а він зі Мною» (Об. 3:20). А щоб відкрити двері в цей дім – треба принести покаяння.

Закхей беззаперечно увірував у Христа, повірив самому собі, повірив у святість і праведність, відчув, що так, як він жив до зустрічі з Христом, жити неможливо, негідно для людини. Він захотів піти дорогою Христа. Але тільки одними людськими зусиллями християнське покликання не здійснити, бо хто може власними силами стати часткою Тіла Христового, мовби продовженням Його втіленої присутності на землі? Ніякими людськими зусиллями досягнути цього неможливо. В той же час Бог Своєю благодаттю з нами може здійснити все. І коли з Христом зріднитися так, щоб усе усвідомлювати, все знати, все переживати із середини Христа, якщо Христос житиме в нас, а ми – в Ньому, тоді перед нами розкриються ворота вічності. Отже, щоб увійти в Церкву духом, а не просто тілом, бо це можна зробити будь-якого часу, треба зріднитися з Христом так, щоб те, що складає Його сутність, заради чого Він жив, проповідував, помер і воскрес, – стало змістом нашого життя. А гріх і життя в беззаконні, заради звільнення від яких людства Він віддав Себе на розп’яття, щоб стали для нас чужими. І тоді ми спасемося, тоді зустріч із Господом для нас не стане даремною. А для цього ми повинні прийняти хрещення, поєднатися з Христом, бо тільки хрещення є дорогою в Церкву – Тіло Христове. Охреститися ж, як говорить ап. Павло, означає зануритися в Христа так, щоб з Ним померти, і з Ним воскреснути в життя нове. І коли ми Христа сприймемо, як ідеал і образ наслідування в усій повноті, тоді нам неважко буде разом із Ним померти до всього того, що Йому чуже, і жити всім тим, що Йому дороге. Христос сказав: “Я дав вам приклад, наслідуйте його, – і тоді, як через двері, ви увійдете у вічність, в Мою обитель…”

Вдивляючись в Ісуса, за якусь мить Закхей це усвідомив, за якусь мить серце його охопило таке каяття за сподіяне в житті, такий страх пронизав усе його єство, що Господь за його неправедність зараз же й покине його дім, що він вигукнув: «Господи, половину статків своїх я віддам злидарям, а коли кого скривдив чим, поверну вчетверо» (Лк., 19:8).

Закхей шукав примирення з Богом і знайшов його в наслідуванні Христа в любові до ближнього, в докорінній переміні свого життя, творенні милосердя, зрозумів, що треба віддати своє серце людям, не боятися осуду недоброзичливців, їхнього пихатого глузування. І ви, любі мої, не бійтеся! Не дивіться на самовдоволені лиця нерозумних, а подивіться в одні єдині очі – очі Христа Спасителя, свого Бога. Забудьте про все на світі й відкрийте Йому двері у своє життя, своє серце, свій розум. Зробіть так, як вчинив Закхей – не тільки переміг страх перед зневагою людей, але й покаявся і дав слово виправити своє життя. В цьому для нас настанова.

Люди дивувалися й нарікали на те, що Месія увійшов у дім цього ненависного для них, нечистого в їхніх очах, безсердечного й жорстокого грішника. Здивувалися навіть Ангели милосердю Господа, наскільки Він милостивий до нас, грішників, що виконуємо волю бісів, і наскільки глибинна Божа любов до людини.

Господь сказав про Закхея: «Сьогодні в дім цей спасіння прийшло, бо й він син Авраамів» (Лк. 19:9). Цим Господь відкриває нам спорідненість між людьми не тільки кровну, а й духовну. Той, хто чинить діла віри подібно до Авраама, той і є сином Авраама по духу. Колись цей великий праотець прийняв Господа під свій дах, під тінню Мамврійського дуба і отримав обітницю: звістку, що в нього народиться довгоочікуваний син. А тут Закхей прийняв Ісуса Христа, Сина Божого, під дах свого дому і удостоївся великої радості – звістки про своє спасіння. Тому, якщо ми хочемо стати дітьми Божими, ми повинні виправити своє життя, як це зробив Закхей. А для цього треба розкрити свій духовний зір, зняти з нього полуду омани і сміливо вступити в радість повноти життя в Христі Ісусі. Преподобний Єфрем Сирін сказав, що «Наша Церква – Церква не тих, хто гине, а Церква тих, хто кається».

+Архієпископ Афанасій Шкурупій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ

м. Харків – м. Полтава

Милістю Божою Архієпископ Константинополя — Нового Риму і Вселенський Патріарх усій повноті Церкви

Ласка, милість і мир від Спасителя Христа, Який народився у Віфлеємі!

Преподобні брати архіпастирі,

Улюблені у Господі діти,

Знову спромоглися досягти великого свята Різдва по плоті Сина і Слова Божого, ми прославляємо «невимовне і незбагненне сходження» Спасителя людського роду та Спасителя всього творіння від тлінності і проголошуємо разом з ангелами: «Слава у вишнях Богу, і на землі мир, у людях добра воля!».

Христос відкрився як «Еммануїл», як «Бог з нами» і «для нас», як Бог поруч з кожним із нас і «ближчий до нас, ніж ми самі до себе». Предвічне Слово Боже, «єдиносущне Отцю», як це було визначено в догматі Першого Вселенського Собору, 1700-річчя якого християнський світ належним чином відзначав протягом цього року, «стає подібним до Свого творіння», втілившись від Духа Святого і Марії Діви, «щоб обожити людей».

Тропар Різдва сповіщає, що Різдво Христове «осяяло світло розуму» і відкрило «надприродний і всесвітній сенс» життя і історії, а саме ту істину, що тільки християнська віра може повністю задовольнити глибинні пошуки розуму і прагнення серця, бо «немає в жодному іншому спасіння», крім як у Христі. Відтепер «знання», які «наповнюють гордістю», судяться словами Господа: «Пізнайте істину, і істина визволить вас».

Надрозумова подія Втілення Бога переживається і повторюється духовно в житті віруючих, які люблять богоявлення Спасителя Христа. Як пише преподобний Максим Сповідник: «Слово Боже одного разу народилося по плоті, але бажає завжди народжуватися по духу через любов до тих, хто цього бажає». У цьому сенсі свято Різдва, Божого Втілення та обожнення людини по благодаті, не відсилає нас до події минулого, але спрямовує до «Міста майбутнього», до Небесного Царства Отця, Сина і Святого Духа.

У світі, де гримить відлуння війни та гуркіт зброї, лунає ангельське «спокій на землі», і голос Господа благословляє «миротворців», а Його Свята Церква молиться під час Божественної літургії «про мир згори» і «про мир усього світу». Справжня віра в живого Бога зміцнює нашу боротьбу за мир і справедливість, навіть коли ми стикаємося з людськими поглядами непереборними перешкодами. Як натхненно сказано в Посланні Святого і Великого Собору Православної Церкви — десятиліття якого ми відзначатимемо наступного року: «Олія релігійного досвіду має використовуватися для загоєння ран, а не для розпалювання вогню військових конфліктів».

Євангеліє миру особливо стосується нас, християн. Ми вважаємо неприпустимим залишатися байдужими перед обличчям роздробленості християнського світу, особливо коли ця позиція супроводжується фундаменталізмом і очевидним неприйняттям міжхристиянського діалогу, який у кінцевому підсумку спрямований на подолання поділу та досягнення єдності. Обов’язок прагнення до християнської єдності не підлягає обговоренню! Відповідальність за продовження зусиль засновників екуменічного руху, а також підтвердження їхнього бачення і праці, покладається на молодше покоління християн.

Ми належимо Христу, Який є «мир наш» і «повнотою радості» в нашому житті, тим «добрим словом», яке походить від переконання, що «істина прийшла» і «тінь минула», що любов сильніша за ненависть, а життя сильніше за смерть, що зло не має останнього слова в житті світу, яким керує Христос, Який «Той самий — учора, сьогодні і навіки». Ця віра має сяяти та проявлятися в тому, як ми вшановуємо Різдво та інші церковні свята. Радісне святкування віруючих має свідчити про перетворюючу силу нашої віри у Христа. Це має бути час доброї волі та духовного блаженства, досвід цієї невимовної «великої радості», яка є «синонімом Євангелія».

Всечесні брати та возлюблені діти,

У 2026 році Свята Велика Церква Христова відзначатиме 1400 років від дня, коли 7 серпня 626 року під час святої всенощної у Влахернському храмі «стоячи» співався Акафіст на знак вдячності Пресвятій Богородиці за порятунок Константинополя від нападу ворожих сил. З нагоди цієї історичної події Щорічник Вселенського Патріархату на 2026 рік буде присвячений пам’яті цієї важливої події для нашої традиції та самосвідомості, які невід’ємно і глибоко пов’язані з шануванням нашої вічноблагословенної і Пречистої Матері Божої, заступниці та охоронниці нашого (християнського) народу.

У цьому дусі, схиляючись перед Марією, що тримає на руках Дитятко Ісуса, та поклоняючись Божому Слову, Яке прийняло наше людське обличчя, ми бажаємо всім вам благословенних Свят, а також плідного на добрі справи та наповненого Божими дарами Нового року за милістю Господа, Якому належить усяка слава, пошана і поклоніння, нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Різдво Христове 2025

+ Варфоломій Константинопольський,

Палкий молитовник за всіх вас перед Богом

І. Знає Господь, що ти страждаєш, але Його любов зігріє тебе.

Про цього дивовижного монаха можна сказати лише одне – це солодка душа. Солодкість цієї душі відчув не тільки я, а й кожен паломник Святої Гори, який спілкувався з ним. Силуан був високим, кремезним, із великою чорною бородою, і своїм зовнішнім виглядом не одразу приваблював незнайому людину. Але однієї розмови з ним було достатньо, щоб людина його полюбила.

«Господь нас невимовно любить», — говорив кожному отець Силуан. І при цих словах очі його завжди наповнювалися сльозами. Вони були червоні від сліз. Найбільше він говорив про любов Божу до людей. Коли хто-небудь скаржився йому на свою скорботу чи спокусу, Силуан втішав і підбадьорював його словами про любов Божу.

Знає Господь, що ти страждаєш, але Його любов зігріє тебе, як сонце гріє землю. Не бійся, це для твого ж блага.

Він не був суворий до чужих гріхів, якими б великими вони не були. Він говорив про безмірну любов Божу до грішника і спонукав грішну людину до самозасудження. «Якби ми перестали роптати на Бога, то не стали б засуджувати і Його творіння, особливо людей», — говорив Силуан, і очі його наповнювалися слизами.

Але ми нарікаємо на Нього за всі тяготи життя, а тому засуджуємо і Його творіння. Ми нарікаємо на Бога, тому що не відчуваємо Його любові.

ІІ. Так і зі мною сталося.

Так само сталося і зі мною. Йшов я одного разу з монастиря в Дафнії. Збився зі шляху і заблукав у самшитових кущах. Темрява огорнула землю. Я розлютився. І перш за все розгнівався на Бога і крикнув: «Господи, хіба Ти не бачиш, що я заблукав і гину. Врятуй мене!» І раптом почув голос: «Йди весь час праворуч!» Душа моя затремтіла. Ніде ні душі. Я пішов і йшов весь час праворуч, доки не вийшов до Дафнії.

Всю ту ніч я проплакав. Відчув тоді я живе присутність Бога і зазнав Його любов до мене, недостойного. З того часу не дозволив я вже нічому стати між мною і любов’ю Божою.

Ще розповідав нам Силуан про одного молодого чоловіка, школяра, який прийшов на Святу Гору, щоб «шукати Бога».

Він не сказав ігуменові, що не вірить у Бога, а лише про своє бажання залишитися на кілька місяців у монастирі задля відпочинку та духовної користі. Ігумен передав його одному духівнику для опіки. Юнак одразу сказав священику на сповіді, що він не вірить у Бога і прийшов на Святу Гору в пошуках Бога. Духівник розсердився і почав кричати на молодого чоловіка, наголошуючи, як страшно не вірити в Бога Творця і що безбожникам не місце в монастирі.

Юнак приготувався покинути монастир. Але тут його зустрів отець Силуан і почав з ним розмовляти. Молода людина розповіла йому про свої муки та про те, що привело її на Святу Гору. Отець Силуан дуже доброзичливо відповів йому: «Це не страшно. Так зазвичай буває з молодими людьми. Це й зі мною було. У юності я вагався, сумнівався, але любов Божа просвітила мій розум і пом’якшила серце. Бог тебе знає, бачить і безмежно любить. З часом ти це відчуєш. Так і зі мною було.

Після цієї розмови в юнака почала міцніти віра в Бога, і він залишився в монастирі.

ІІІ. А ти люби його

Один чернець поскаржився отцю Силуану на думки, що не може спостися на Святій Горі, і тому зважився він покинути монастир і піти у світ. Отець Силуан відповів йому так на скаргу:

«І до мене приходили такі ж думки. Але я молився Богу про допомогу; сильно молився. І любов Божа послала мені такі думки: якщо стільки святих догодили Богу і спасли свої та чужі душі на Святій Горі, то чому ти не можеш?»

Інший поскаржився йому, що ігумен монастиря його не любить.

«А ти люби його, – відповів Силуан, – молись старанно за свого ігумена щодня і повторюй: «я люблю мого ігумена, я люблю мого ігумена»; і коли в тобі розгориться любов до ігумена, він почне тебе любити».

Цей дивовижний духовний отець був простим монахом, але багатим у любові до Бога та ближніх. Сотні монахів зі всієї Святої Гори приходили до нього, щоб зігрітися вогнем його палкої любові. Але особливо сербські монахи з Хіландара та Постниці любили його. В ньому вони бачили свого духовного отця, який відроджував їх своєю любов’ю. І всі вони тепер глибоко відчувають біль розставання з ним. І довго, довго пам’ятатимуть вони любов отця Силуана та його мудрі поради.

І отець Силуан дуже допомагав мені духовно. Я відчував, що він молиться за мене. Щоразу, коли я бував на Святій Горі, поспішав побачитися з ним. У монастирі він ніс тяжке послух. Він завідував складом, і в його віданні перебували ящики, скрині, мішки та все те, чим був наповнений магазин. Ми говорили з ним про те, що російські ченці дуже обурюються тиранією, яку вчинили московські більшовики над Церквою Божою.

IV. Господь безмежно любить усіх.

І ось що розповів отець Силуан:

«Спочатку я й сам обурювався цим, але після тривалої молитви мені відкрилися такі думки: Господь безмежно любить усіх. У Його віданні — всі часи та причини всього. Заради якогось майбутнього блага Він допустив ці страждання народу в СРСР. Я не можу цього збагнути і не можу цього зупинити. Мені залишається лише любов і молитва. Так я говоритиму й обуреній братії. Ви можете допомогти народу лише любов’ю та молитвою. А обурення та злість на безбожників не виправлять справи».

І ще є багато й багато того, що я чув сам від отця Силуана та дізнався про нього від інших. Але хто б міг усе це записати та обчислити? Книга його життя вся списана бісером мудрості та золотом любові. Це велетенська, нетлінна книга. Тепер вона закрита, і руками його ангела-охоронця представлена перед вічним і праведним Суддею.

А вічний і праведний Суддя скаже душі, яка так багато полюбила Його на землі: «Вірний слуга Мій, Силуане, увійди в радість Господа Твого». Амінь.

Святитель Миколай Сербський

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»