Бог же не є Бог мертвих, а живих. Бо в Нього всі живі.

Лк. 20:38

Улюблені в Христі брати і сестри!

Сьогодні, напередодні Великого посту, перед Неділею про Страшний Суд ми здійснюємо поминання всіх від віку спочилих православних християн. Бо наша Свята Православна Церква, як ніжна і чадолюбива мати, піклується не тільки про спасіння живих, але простягає свою турботу і за спасіння душ  матерів, отців і братів наших, що відійшли від нас. Вона зібрала нас сьогодні, щоб ми піднесли молитви до Господа за упокій всіх спочилих у місці світлому, в місці спокійному, де немає ні болі, ні страждання, але життя вічне.

Ми стоїмо у цьому храмі та від імені земної, як її ще називають – мандрівної або войовничої Церкви, молимось за всіх тих, хто жив колись на цій землі, а сьогодні своїми безсмертними душами перебувають в загробному житті. Сьогодні всім нам Свята Церква дає велику розраду про наших дорогих і близьких, рідних і улюблених, щоб ми, як пише апостол Павло в 1 Посланні до Солунян, не були тими, «хто не має надії», що не були тими, «хто не вірить в життя, а вірить в смерть». І це до нас, нині живучих, звертається Святий Апостол: «Hе хочу ж, браття, лишати вас у незнанні про померлих, щоб ви не сумували, як iнші, що не мають надії» (1 Сол. 4:13).

Ми ховаємо померлого, і його тіло опускається в землю, як зерно. Так сіяч, який сіє зерно, сподівається, що зерно не тільки проросте, але і дасть плід. Звідси і наша православна традиція здійснювати поховання покійних. Але безсмертна, вона не вмирає, а підноситься до Бога. І там над нею відбувається суд. Далеко не завжди та чи інша людська душа має благословення від Бога увійти в спокій райський. На жаль, багато душ потрапляють в пекло. Тому, у часі заупокійних богослужінь, ми, вірячи в милосердя Боже, сподіваємось на те, що Господь є для кожної душі люблячим Отцем і за нашою молитвою може пробачити людину, дарувати їй Царство Небесне.

Підносячи свої молитви, ми повинні, не сумніваючись, бути впевнені в тому, що Господу вони приємні, і Він прийме їх як жертву, яка благотворно вплине на стан душ покійних. Ми не повинні забувати покійних, бо вони – наші брати по духу і плоті, які живуть зараз в іншому світі і чекають від нас молитовної допомоги. Бо Бог не сказав: любите близьких, поки вони живуть на землі. Значитися, Господь не обмежує любов до ближніх межами земного буття, а простягає її і в вічний потойбічний світ. Але чим, як не поминанням, чим, як не молитвою, ми можемо довести свою любов до перейшло в життя загробне? Кожному з нас бажано, щоб після відходу нашого з цього життя наші ближні нас не забували і молилися про нас.

Колись, дуже давно, великий православний святитель Іоан Золотоуст сказав, що, якщо заради молитви однієї людини, все було врятовано, то, коли ми молимося за покійних, серед яких є той чи інший грішник, то Господь помилує його заради молитов Святої Церкви. Саме тому, брати і сестри, ми робимо заупокійні молитви. Для цього Церква заповідала нам батьківські суботи, і сьогодні – одна з них.

Дороги мої! Сьогодні ми молимось не тільки за наших спочилих рідних. Ми підносимо молитву за всіх спочилих православних християн. Тому обов’язково мусимо молитися за всіх, хто загинув за Україну, хто виконав заповідь Христову «життя поклав за друзів своїх». Будемо вірити і знати, що через нашу молитву Господь упокоїть їх в Царстві Небесному, а через їхні молитви і нам подасть Свою Божественну благодать, яка «неміч в нас вилікує і нестачу нашу заповнить».

Дуже швидко мине час і ми вступимо в Великий пост. Що нам робити, яке принести покаяння, щоб стати живими? Господь, кажучи про покаяння, не каже про якісь надзвичайні дії. Йдеться про змінення серця, про Великдень, про перехід від смерті до життя. Апостол Іоанн Богослов говорить: «Ми знаємо, що ми перейшли зi смерті в життя, бо любимо братів; той, хто не любить брата, перебуває в смерті»(1 Ін. 3:14). Так давайте з щирим серцям, дорогі брати і сестри, викажемо свою любов до відійшовши від нас, та піднесемо щиру молитву до Христа Бога: Зі святими упокій, Христе, душі рабів Твоїх, де немає хвороба, ні печаль, ні зітхання, але життя безконечне. Амінь.

прот. Сергій Горбик.

У зв’язку з особливим піклуванням про спочилих православних християн Свята Православна Церква встановила спеціальний день тижня для їх поминання.

Оскільки неділя є днем Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа, щотижневим Великоднем, субота представляється днем покійних, щоб ми поминали їх і мали зв’язок з ними через молитву. У кожній молитві, особливо в суботніх молитвах, віруючий поминає свою сім’ю, родичів і всіх дорогих серцю його, і навіть ворогів своїх, які покинули цей світ, просячи молитви про них.

У записках на молебні за здоров’я та за упокій, які ми приносимо разом з проскуркою для Божественної літургії, вписані імена живих і поминання покійних.

Щороку Церква присвячує дві суботи своїм покійним. Це Великі батьківські суботи: одна – до неділі Масляної, а інша – до неділі П’ятидесятниці.

Другою батьківською суботою затверджується наша віра в повноту Церкви, бо її заснування і утвердження на землі святкують під час П’ятидесятниці. Єдина свята, соборна і апостольська Церква перебуває войовничою на землі і торжествуючою на небесах.

Батьківська субота перед Масницею має винятковий характер: наступного дня – неділя – присвячена Другому Пришестю Господа, тому страшному дню, коли всі ми станемо перед престолом Великого Судді. Тому через поминання покійних ми просимо Господа бути милосердним і показати нам Своє співчуття і терпіння, і не тільки нам, а й перш за спочилими братами нашими, щоб всіх разом помістити серед синів Свого Небесного Царства.

В батьківські суботи Церква закликає нас до вселенського поминання «всіх від віку спочилих православних християн». Таким чином, поминають:

• Всіх померлих «раптовою смертю» на чужині, на суші і на морі.
• Загиблих від епідемії, війни, морозу, від землетрусів і стихійних лих.
• Спалених або втрачених.
• Всіх бідних і самотніх, яким нікому було послужити похоронну службу і панахиди.

Бог не обмежений часом і місцем. Йому відомі і перед Ним знаходиться не тільки те, що ми сприймаємо в сьогоденні, але і минуле, і майбутнє. Це нам являє одна лірична молитва з Послідування до Святого Причастя, яку відносять до авторства святого Іоан Дамаскіна або авторства преподобного Симона Нового Богослова: «Спостерегли очі Твої те, чого я не доконав ще, і в книзі Твоїй записано також і те, чого я не вчинив».

З цією вірою ми занурюємося у благість Бога, «себе і собі подібних», живих і спочилих наших.

Стергіос Н.Саккос,

професор богословського факультету Фессалонікійського університету імені Аристотеля

Переклад українською мовою «Київське Православ’я»

Історичний екскурс, як у даному конкретному випадку, так і в будь-якому іншому питанні, що стосується богослужіння, робиться не з цікавості до історії, але обумовлений причинами більш суттєвими. Так ми обґрунтовуємо законність наших літургійних дій, у даному випадку, молитов про покійних, які здійснюються Церквою для упокоєння їхніх душ і розради живих. Так мислить, проповідує і живе традиційна Церква, якою і є Церква православна.

Традиція підтверджує і освячує нашу сучасну практику. Ми не робимо нововведень, але дотримуємося чину, висхідному до Господа Ісуса Христа, святих апостолів і отців Церкви. На цьому смиренні та довірі ми ґрунтувалися, і в ім’я його ми продовжуємо наше духовне і літургійне життя в лоні Церкви, сподіваючись на милість Божу і вірячи, що Його милосердя переможе безліч гріхів наших. Про це ми говоримо з відвагою під час уклінних молитов на вечірній у день П’ятидесятниці, що є по суті своїй заупокійними молитвами: «Очисти беззаконня наша щедротами Твоїми, супроти постав безодню щедрот Твоїх безлічі провин наших» (перше колінопреклоніння, перша молитва).

На питання, що задаються вірними і невірними, про те, яка користь для покійних від молитов, принесених за них живими, беручи до уваги, що «к пеклі немає покаяння», відповімо, простеживши церковну практику, яка йде з глибини століть. При своїй уявній простоті фраза: «так це було до нас» – висловлює усю нашу довіру, усю непорушну і живу надію нашу на милість Божу й одночасно всю нашу впевненість у тому, що церковна практика, яка відображає віру й істину одкровення Божого світу в Ісусі Христі, є для всіх нас гарантією того, що молитви наші відбуваються згідно з волею Божою і що вони будуть на благо душам покійних. Те, яким чином це відбувається, ми залишимо на волю незбагненного і неосяжного моря винахідливої любові Божої. Такою буде наша відповідь на питання, що стосується заупокійних служб із літургійної точки зору.

Зараз ми зупинимося лише на історико-літургійному аспекті цього питання.

Християнська Церква вже з самого початку свого існування ввела особливі молитви за упокій душ померлих отців і братів наших. Це є логічний наслідок її віри і вчення про те, що покійні віряни живуть у Христі і після смерті і що спілкування любові між живими і мертвими не перестає існувати, проявляючись у взаємних молитвах. Живі моляться за покійних, а покійні — у тому числі і святі, що мають до Бога дерзновення, — про живих. Так були встановлені особливі молитви і служби про спочилих у пам’ять про них, тобто поминальні служби. Таким чином, Церква продовжує загальнолюдські традиції і звичаї. Іншими словами, похоронні обряди, що існували в епоху пришестя Христа і в епоху зародження і поширення Церкви, християнізовані й очищені від забобонів і упереджень, набувають нового сенсу і змісту і продовжуються Церквою.

У Старому Завіті містяться відомості про юдейські обряди, що існували до Різдва Христового. У Книзі Товита 4: 17 є вказівка: «Роз­да­вай хліби твої біля гробу праведних», яке передбачає вчинення поминальних трапез на могилах або роздачу милостині бідним, очевидно, в якості поминального обряду за померлими. У Другій Книзі Макавеїв 12: 43 — 45 містяться відомості про вчинення жертв «за гріх» «померлих у благочесті». Юда Макавейський послав у храм Єрусалимський усе необхідне для вчинення жертв за загиблими на війні. Спорідненість із подібним, безсумнівно, більш пізнім, християнським обрядом очевидна.

Жертви і принесення мертвим здійснювали і язичники. Уже з гомерівської епохи були відомі так звані «заупокійні бенкети», на яких, згідно з повір’ям, померлий бенкетував разом із усіма присутніми. Ці заупокійні трапези проводилися в певні дні після дня смерті: у третій, у дев’ятий, у тридцятий і щороку в день народження померлого. І тут спорідненість із християнським обрядом очевидна.

Християни продовжують, як і слід було очікувати, попередню традицію в двох напрямках: по-перше, роздача милостині за померлих як вираження любові до них і до бідних, а по-друге, молитви. Уже “Апостольські Постанови” (кінець IV століття) рекомендують роздавати «із маєтку» померлого і «на поминання його» милостиню жебракам (Кн. 8: 42). Те ж саме радять Іоан Златоуст, Ієронім, Тертуліан, Псевдо-Афанасій та інші древні отці Церкви і християнські письменники. Одночасно на могилах померлих здійснюються «поминальні трапези» або «поминки», подекуди збереглися в різних, кілька видозмінених формах і до наших днів. І ці «поминальні трапези» також пов’язані з практикою роздачі милостині, бо на них спільно їли не тільки родичі і друзі померлого, але й священнослужителі, бідні і подорожні (Апост. Постанови Кн. 8: 44, «Сповідь» Августина VI, 2, Феодор Вальсамон та ін.). Слід зазначити духовний сенс, який надавав “Апостольські Постанови” цим спільним трапезам як справам молитви і заступництва живих за покійних («Коли ж покличуть вас на пам’ять їхню, то споживайте з благочинністю і страхом Божим, як такі, які можуть і заступатися за спочилих (Кн. 8: 44).

Проте вже в «Апостольських Постановах» ми знаходимо не тільки сформовані тексти молитов і дияконських виголошень «за спочилих у Христі братів наших», які, в основному, містять прохання і навіть формулювання, знайомі нам із уживаних нині молитов («пробачив йому всяку провину, вільну і невільну, і… привів його в країну благочестивих, що покояться в лоні Авраама і Ісаака та Якова… звідки втекли хвороба, і печаль, і зітхання» (Кн. 8: 41)), але й відомості про те, що вже існують у вигляді апостольських встановлень триденні, дев’ятиденний, сорокаденний і річні поминки. Із приводу кожних наводиться біблійне, або поверхневе богословське обґрунтування: «Здійснюйте ж третини спочилих у псалмах, читаннях і молитвах, заради Воскреслого в третій день, і десятину, на спогад сущих тут покійних, і сороковниці — за древнім зразком, — бо так народ ізраїльський оплакував Мойсея, — і річниці, про пам’ять покійного» (Кн. 8: 42). Східних богословських пояснень із посиланнями на Старий Завіт або на богословський символічний сенс чисел, або ж — ще частіше — на життя і на явлення Господа після Його воскресіння для обґрунтування вибору днів чинення поминання було запропоновано багато: Свята Трійця, триденне перебування у гробі Господа (триденне поминання), ангельські чини або священне число 3 × 3, або явлення Господа на восьмий день після Воскресіння (дев’ятиденне поминання), Вознесіння Господа через сорок днів після Воскресіння (сорокаденне) тощо. Святий Симеон Солунський указує і на інші пояснення, що існували в його час, згідно з якими дні поминання зв’язувалися, по-перше, з відповідними стадіями формування і розвитку плоду, а по-друге, з природним розкладом тіла після поховання. Ці теорії, засновані на медичних знаннях тієї епохи, відкидаються Симеоном, який справедливо вважає за краще «усе розуміти духовно і божественно і встановлень Церкви не пов’язувати з чуттєвими речами» (Діалог, глава 371). Однак важливо, що Церква зберегла дохристиянські обряди, що не суперечать її вченням, додала їм новий християнський сенс, видозмінивши деякі з них із богословських причин. Так, вона переставила тридцятий день на сороковий, очевидно, під впливом юдаїзму, а також пов’язавши цю подію з Вознесінням Христовим. Подібним чином відбуваються і щорічні поминання — не за днем плотського народження людини, але за днем її у Христі народження, тобто за днем закінчення життя і вступу її у справжнє життя, за днем «успіння» вірних, за «днем народження» їх у вічному житті. І тут Церква не займається безглуздими і марними війнами і боротьбою з примарами, але перетворює світ у Христі. Це дуже мудра тактика.

Зі статутів різних монастирів, що дійшли до нас, ми дізнаємося про заупокійні обряди, що відбувалися в монастирях і, очевидно, і в церквах у миру. Протягом сорока днів щодня під час вечірнього та ранкового богослужінь відбувалося особливе моління за померлих і приносилася за них безкровна жертва. На особливу важливість здійснення Божественної літургії за покійних, їх поминання, а також про користь для них від цього, указують святі отці, починаючи зі святого Кирила Єрусалимського (IV століття), що підкреслює, що «велика користь» буде душам, за які «приноситься моління, коли пропонується Свята і Страшна Жертва» (Катехізис, ч. 5, 9), і закінчуючи святим Симеоном Солунським (XV століття). Останній указує у зв’язку з традиційним літургійним богослов’ям, особливо при поминання покійних, коли виймається часточка з просфор, на найбільшу користь для померлих, бо так, через свою частку на дискосі, покійні таємниче і невидимо стають причасниками благодаті, долучаються, утішаються, рятуються і радіють у Христі (Діалог, глава 373). Для спочилих у період Великого Посту або в тому випадку, якщо період сорока літургій частково перетинається з ним, здійснюється особлива благочестива практика поминання. Триденне поминання відбувається в першу суботу, дев’ятиденне в другу, а сорокоуст починає служитися з понеділка Фоминого тижня. Це встановлення важливе в багатьох аспектах. Запам’ятаємо основний його зміст, який полягає в тому, що головне поминання покійного відбувається на Божественній літургії або, іншими словами, що справжнє вчинення поминання нерозривно пов’язане з вчиненням таїнства Святого Причастя.

Крім приватного поминання, яке здійснюється на кожен третій, дев’ятий, сороковий після успіння день і щорічного поминання покійного в день смерті, Церква включила в усі свої служби моління за упокій душ і про блаженної пам’яті ранішеспочилих отців і братів наших, тобто загальні моління і молитви, які можуть бути також віднесені до конкретних осіб при поминанні по іменах після загальної формули. Це відноситься до єктенії вечірні, утрені і Божественної літургії («Помилуй нас, Боже … Ще молимось про блаженну пам’ять і вічний спокій душ спочилих рабів Божих…»), до послідовностей проскомидії і після виголошення диптихів на Божественній літургії, до «Помолимося» полуношниці і повечір’я, до заупокійного тропаря на третєшостій годині й особливо у другій частині щоденної полуношниці, званої в джерелах «Трисвятим за покійних» і складеної з двох псалмів (120-го і 133-го), трисвятого, трьох заупокійних тропарів («Пом’яни, Господи, яко благий…» і т. д.), Богородичної і заупокійної молитви («Пом’яни, Господи, у надії воскресіння… »).

Покійним і благанням за них присвячені всі суботні дні року. У ці дні співаються заупокійні тропарі на кожній пісні канону октоїха, і, як правило, здійснюються заупокійні служби. Виняток становлять дві суботи на рік: Вселенські Батьківські суботи мясопусного тижня і П’ятидесятниці, бо це дні  загальних поминань, оскільки під час них «пам’ять здійснюємо за всіх від віку спочилих благочестивих християн, отців і братів наших». Вибір суботи як дня поминання пояснюється, по-перше, тим, що в Книзі Буття вона згадується як день, в який «спочив» Бог від усіх справ Своїх творення світу (Бут. 2: 2), а по-друге, тим, що саме в суботу Великої Страсної седмиці Господь наш Ісус Христос перебував у гробі. Подібні щорічні поминальні свята, надалі замінені на загальні поминання двох Вселенських Батьківських субот, які існували і в дохристиянському світі.

За матеріалами доповіді Іоанніса М. Фундуліса

Переклад українською здійснений адміністратором сайту http://svdh.dp.ua, перекладач – Ігор Ремез

Т

Слава Ісусу Христу.

Дороги брати і сестри.

Сьогоднішні день є поминальною суботою. І до нашого болю, родинного, тому що кожний із нас сьогодні прийшов до храму для того, щоб пом’янути своїх рідних і близьких, які відійшли від нас у вічність. Так ось до цього болю додався ще один нестерпний і непоправний біль. Це загибель наших юнаків, хлопців, чоловіків, які стояли на барикадах Євромайдану.

Але ці жертви, ми знаємо, є у Львові, і є у інших обласних центрах, де тривали протистояння. Звичайно, що ми сумуємо і не можемо до кінця повірити, що в Україні могло таке трапиться. Нас усі називали дуже миролюбним і спокійним народом. Але те, що сталося в нас в Україні, особливо в Києві останніми днями, – це є жахливо. І думати про це навіть не хочеться, але серце болить…. І кожний з нас, я думаю, не тільки вдень, але і вночі не відходив від екранів телевізорів для того, щоб побачити і вжахнутися від того що, відбувалося в столиці нашої держави, де б’є її серце.

Днями Священний Синод нашої Церкви і особисто сам Патріарх прийняв рішення припинити поминання влади за богослужінням, і та вживана нами формула «за Богом бережену Україну нашу, владу, і військо її» поки що відмінена. Багато хто звертається до мене и задає запитання: «Владу ми уявляємо: це і парламент, в якому зараз вирішується ця нестерпна ситуація, це і влада на місцях, що стала на захист інтересів свого народу і є разом з народом?».

Але я вам кажу, коли ми творимо молитву – не обманюємо себе: ми знаємо за кого ми молимося. За главу цієї держави, звичайно, ту владу, яка сконцентровувалась до останнього дня в руках президента, і військо, яке підпорядковувалось йому ще й як гаранту конституції. І тому ми мусимо молитися за владу, яка вбиває свій власний народ і називає його терористом! Ми розберемося з часом. Народ це і є влада. І ми будемо молитися за Україну і народ. Більше вам скажу, що ми немовби позбуваємося тих гнітючих радянських штампів і тих дуже давніх штампів, які були внесені і в церковні книги, і в богослужбові то за царя-імператора, то за христолюбиві власті і воїнство, то за державу, яка винищила все духовенство майже і храми. Я вважаю, що церква повинна молитись за Україну і народ цієї держави. Бо народ це є і влада, і військо, і все. І цей народ творить цю владу і військо. І тому тут не може бути більше ніяких запитань. У нас в державі встановлено народовладдя і вчора, і сьогодні, і завтра.

Дорогі брати і сестри, ми будемо молитися за тих, хто поклав свої голови фактично за незалежність цієї держави. І ми можемо запитати у неба, скільки ще потрібно крові для того, щоби ми зрозуміли, що той дар, який ми здобули – до нього не можна відноситися так легковажно! Не можна так легковажити народ тоді, коли він обирає владу. Коли обирає президента, парламент і інших депутатів місцевого і обласного рівня. Вони всі є відповідальними за те, що сталося це братовбивче протистояння. Церква не раз закликала: зупиніться і зробіть так, щоб ця кров не лилась. Але очевидно, що деспоти, які не мають ні на йоту ніякої духовності, які приходять до храму, аби лише покрасуватися перед народом, вчинили цей гріх Каїна. Бо скільки буде існувати людство, для нас перші сторінки Біблії будуть тим відрахунком часу, коли це братовбивство сталося. Так як Каїн вбив невинного брата свого Авеля, так і ті, хто вбиває без вини і мирних людей, є суть Каїни. І на них ця кров лежить. І ми це повинні розуміти. До нас, дорогі брати і сестри, звертається міська влада, щоб ми зібрали, пожертвували кошти тим родинам, які втратили батьків і синів. Йде мова про наших земляків, які загально тринадцять. Ми бачили вчора що парламент проголосував про цю допомогу всім постраждалим. Але звертається до нас влада наша місцева з проханням зібрати ці кошти. І ми не можемо сказати «ні». Не можемо це сказати. Тому по всіх православних і греко-католицьких храмах буде цей збір. Можливо, ще й і наступну неділю. І кошти будуть передані адресно. Ми знайдемо цих матерів, цих дружин, вдів, для того, щоб передати ці кошти їм в руки. Поки ми будемо молитися, тут буде встановлена скринька збоку. І ви зможете підійти хто скільки може. Одна гривня – це лепта вдови – і це буде добре. Я думаю, це буде наша також шана, молитовна пожертва тим, хто не дочекався своїх батьків і синів. Тому що ніхто не їхав, дорогі брати і сестри, на майдан вмирати. І ніхто не думав цього робити. Але сум народу, той відчай, який є в наших душах і серцях, веде нас самих на ці барикади, для того щоб відстоювати нашу державу і повалити цей кримінально-олігархічний режим. Не хай Господь упокоїть душі від віку спочилих християн, батьків, сестер, матерів і братів наших, і тих, хто цими днями загинув за волю і незалежність нашої держави.

Амінь!

+ Димитрій

 Митрополит Львівський і Сокальський

Розшифровка з відео п. Тетяна Деркач, “Київське Православ’я”

Істинно, істинно кажу вам: хто слово Моє слухає і вірить у Того, Хто послав Мене, той має вічне життя і на суд не приходить, а перейшов від смерти до життя. Істинно, істинно кажу вам, що настане час, і нині вже є, коли мертві почують голос Сина Божого і, почувши, оживуть. Бо як Отець має життя в Самому Собі, так і Синові дав мати життя в Самому Собі. І дав Йому владу суд творити, бо Він є Син Людський. Не дивуйтесь цьому, бо настає час, коли всі, хто в гробах, почують голос Сина Божого; і вийдуть ті, хто творив добро, у воскресіння життя, а ті, хто чинив зло, – у воскресіння суду. Я нічого не можу творити Сам від Себе. Як чую, так і суджу, і суд Мій праведний; бо не шукаю Моєї волі, а волі Отця, Який послав Мене.

Ін. 5:24 – 30

Слава Ісусу Христу!

Улюблені брати і сестрі!

Сьогодні наша Свята Православна Церква зібрала нас для того, щоб всі ми здійснили старанну молитву про всіх спочилих батьків, братів, матерів і сестер наших. Цей день є поминальної суботою і не випадково саме в суботу Церква закликає нас на молитву за всіх спочилих православних християн. Саме в суботу Господь і Спаситель наш Ісус Христос бездиханним Своїм тілом знаходився у гробі. Але цей суботній день також іменується батьківським днем, бо молячись за упокій тієї чи іншої людини, перш за все, ми згадуємо наших батьків, які дали нам життя і виховали нас, про яких ми пам’ятаємо і про які ми молимося, підносячи старанні молитви до Господа про те, щоб Він був милостивий до них і дарував їм Своє Небесне Нескінченне Блаженна Царство.

Давайте згадаємо, що людина народжена, щоб жити вічно. У Євангелії сказано, що кожна людина, яка слухає та здійсняє волю Божу «має вічне життя». Бо життя кожного православного християнина не обмежується земним існуванням. Смерть – це не кінець життя, а завершення одного життєвого етапу і початок іншого, вічного. Господь нам каже: У чому застану, у тому і суджу. Життя людини у вічності залежить від того, яким він підійшов до межі свого земного існування і яким він став перед лицем Бога.

Немічне і хитке наше життя, якім ми живемо на землі. Саме хороше, ясне і радісне часто затьмарюється несподіваними для нас життєвими скорботами і нещастями. Ненадійно наше щастя на землі, радості наші суміжні з горем: від багатства недалеко до злиднів, від здоров’я – до хвороби, і саме життя наша може несподівано обірватися смертю… Все це так нестримно і швидкоплинно, що й не помічаєш, як проходять дні, відпущені нам тут. І сумно буває людині, коли бачить неміцність і мінливість земних благ, але ще сумніше стає їй, коли при цьому залишається вона невтішною, бо вважає земну смерть кінцем всього.

І ось Христос прийшов у цей світ для того, щоб осяяти і просвітити всяку людину, що живе на землі. Нам тільки потрібно уважно вдивитися у своє життя, і ми зрозуміємо, що хоча Христос і приніс світло, ми продовжуємо жити у темряві, тому що здійснюємо ті чи інші гріхи і тим самим зрікаємось світла, зрікаємось Бога і продовжуємо служити дияволу і жити у темряві. Бо людина, що не живе в спілкуванні з Богом, духовно мертва. Але вона уважно прислухається до голосу своєї совісті, то почує заклик Божий. Господь кличе нас до Себе, Господь кличе в радісне і щасливе Вічне Життя.

Шлях до радисти Вічного Життя тільки один – через заповіти Євангелія – Слова Божого. У ньому виражене і висловлено все, що потрібно людині для спасіння. Хто щиро, з вірою звернеться до Євангельської вісті, той почує голос Сина Божого. Хто буде слухати голос Божий і виконувати волю Його, той воскресне духовно і вже в земному житті буде мати спілкування з Богом. А для людини, що живе в Богу, після смерті суду не буде.

Але якщо ми йдемо до Бога самі, то не повинні забувати про людей, які закінчили своє земне існування. Потрібно молитися про них, клопотати за них перед Богом і творити за них добрі справи, які вони не встигли зробити на землі самі.

Тому всім нам необхідно безупинна молитися за упокій наших рідних і близьких. Молитися про те, щоб через молитву всієї Церкви, яку Господь заснував тут на землі, було даровано прощення тим, кого вже немає тут, але хто продовжує жити своєю безсмертною душею. Ми знаємо, що це тимчасовий стан. Настане час, коли тіло кожної людини з’єднається зі своєю душею. Але немає людини, яка б жила і не згрішила, і від того смерть застає нас боржниками перед Богом. А людина може творити добрі справи лише в земному житті, за труною ж він для того, щоб поліпшити своє становище, нічого зробити не може. Тому, виконуючи заповідь Христову про любов до ближніх, ми молимося про прощення гріхів всіх, у вірі померли. І численні приклади незаперечно свідчать про користь і необхідність цих молитов. І ось ця молитва буде корисна для тих, про кого ми молимося, але тільки тоді, якщо ми самі будемо прагнути до виправлення свого життя. Коли ми самі почнемо виходити із темряви, для того щоб перебувати у світлі. Для того щоб бути гідними найбільшого християнського покликання.

Сьогоднішній день якраз і присвячений пам’яті всіх від віку спочилих православних християн, отців і братів наших! І ми повинні надати їм нашу молитовну допомогу і підтвердити цим нашу до них любов.

Зі святими упокій, Христе, душі рабів Твоїх, де немає хвороб, ні печаль, ні зітхання, але життя вічне!

Амінь.

Прот. Сергій Горбик

22 червеня 2013 р. Б.