«По всій землі розійшлося віщування їх, і в кінці вселенної слова їх»  (прокимен Неділі святої П’ятидесятниці) – такими словами Свята Православна Церква у своїх піснеспівах говорить нам про поширення Євангелія Правди апостолами, учнями Христовими та їх послідовниками. Це поширення стало можливим завдяки тому, що апостоли прийнявши Духа Святого відкрито почали без жодного страху проповідувати Христа воскреслого. Цю проповідь перейняли їхні послідовники, які так само без жодного страху перед мучителями сповідували Христа. Ми знаємо багато випадків з житія святих, коли навіть будучи жорстоко мученими, вони не припиняли своєї проповіді, чим навертали все більше людей, які бачили їхні муки та чули слова їхньої проповіді, до віри істинної. І вже за короткий час кількість послідовників Христа, які почали іменувати себе християнами, зросла до величезної кількості по всьому світові утворюючи Церкву Христову, яку заснував Сам Господь. Тому не дивно, що сьогодні дуже часто свято П’ятидесятниці, день зіслання Святого Духа, називають днем народження Церкви.

Коли Дух Святий зійшов на апостолів вони вкотре переконалися у всіх словах та обітницях Господніх. Вони бачили Христа розіпятого і воскреслого, як він це провіщав, вони бачили як Він возносився на небеса і сьогодні, прийнявши Духа Святого, згідно обітниці, вони були вже повністю утверджені у своїй вірі.

Ми можемо собі лише уявити, з якою невимовною радістю вийшли з “Сіонської горниці” апостоли та почали свою проповідь. Радість апостолів можна частково порівняти з радісним вигуком святого праведного Симеона Богоприїмця в Єрусалимському храмі, коли той побачив сповнення обітниці Божої, отриманої через Ангела. Його радість не була затьмареною навіть тим, що земні роки його життя скінчилися, а, навпаки – була підсилена думкою про прихід Спасителя і скоре возєднання і його самого з Богом на Небесах. Так само апостоли знали, що коли Господь сповнив усі Свої обітниці, то сповняться і Його слова про їхню мученицьку кончину заради Христа. Проте це не затьмарювало їхньої радості, а навпаки – спонукало впевнено йти на проповідь, щоб навертати людей до Істинного Бога та самим невдовзі знову возз’єднатися зі своїм улюбленим Учителем.

Як ми чуємо у сьогоднішньому апостольському читанні, деякі з людей не розуміли та, глузуючи, сприймали апостолів як п`яних, що напилися вина. (Діян.2:13) Це враження вочевидь складалося не лише тому, що учні Христові розмовляли різними мовами, але й також було викликане тим, що народ бачив саме той стан незрозумілої радості та піднесення, в якому перебували апостоли. Коли ж апостол Петро розтлумачив причину, то мужі юдейські змінили свою думку, пройнялися  словами його проповіді та почали розпитувати, що їм робити, щоб спастися. (Діян.2:37)

 Як бачимо, подія сходження Святого Духа на апостолів була немов довершенням великого Божого плану: як Бог Отець сотворив світ і людину, як Бог Син викупив усе людство від гріха та приніс спасіння так і Бог Дух Святий наповнив благодаттю Церкву, яка є новозавітнім ковчегом спасіння. Сьогоднішній день Свята Православна Церква також називає Днем Пресвятої Тройці, бо у події сходження Святого Духа на учнів Христових ми якраз бачимо взаємодію усіх трьох осіб Пресвятої Тройці у питанні спасіння людства. Сьогодні Церква закликає нас дякувати нашому Творцеві – Богу Отцю за Утішителя, дякувати нашому Спасителеві – Богу Сину, який умолив Отця зіслати Духа Святого, дякувати нашому Освятителеві – Богу Духу Святому, який зійшов на апостолів, а через них – на усіх вірних.

Часто в народі свято Новозавітної П’ятидесятниці називають «Зеленими святами». Ця назва не має богословського підґрунтя, але походить від звичаю прикрашати у ці дні свої домівки зеленими віттями дерев, зелений колір яких символізує життя, Подателем якого є Дух Святий. Проте окрім прикрашання своїх домівок ми насамперед повинні пам’ятати про прикрашення храмів Духа Святого, якими є кожен із нас. (1Кор.6:12) А прикрасити ці храми ми повинні насамперед благочестивим життям, виконанням заповідей Божих та добрими ділами. Святитель Іоан Златоусти настановляє, що святкування П’ятидесятниці повинно відповідати достоїнству дарованих нам благ, а, отже, здійснюється не тільки в прикрашанні осель, а у вдосконаленні своєї душі, прикрашенні її доброчесністю, бо при такому святкуванні ми удостоїмося благодаті Духа Святого та отримаємо Його плоди.

Возрадуймося ж нині, браття і сестри, у цей день радістю, яку мали апостоли та учні Христові, прославляймо Істинного Бога в Тройці Святій Єдиній і Нероздільній та будьмо добрими і вірними дітьми Церкви Православної! Амінь!

архімандрит Онуфрій (Ляда), намісник Гурбинського Свято-Воскресенського чоловічого монастиря на Повстанських могилах

Слава Ісусу Христу!

Ось і добігає до завершення, дорогі браття і сестри, Святий Піст, час молитви, час стримання, покаяння час споглядання нами віруючими людьми серед храму Святої Голгофи, розп’ятого Христа, який ось-ось уже скоро звершить на ньому цю велику таємницю хресної смерті, таємницю входження в смерть заради нашого з вами спасіння!

Але перш ніж ми вступимо у Страсний тиждень, Церква запрошує нас у Віфанію, яка знаходилася недалеко від Єрусалиму. Там жили, як нам каже Святе Євангеліє, друзі Христа: Лазар і дві його сестри – Марфа і Марія. Господь часто приходив до них в будинок, де охоче зупинявся, де знаходив омиротворення. Церква звертає нашу увагу на те, що в Господа були друзі. Так, Він – Син Божий – став істинною і досконалою Людиною. І в ці останні дні, напередодні Пасхи, коли ворожнеча проти Нього виявлялася усе більш відверто, коли вже готувалося Його вбивство, то ці друзі у Віфанії були Йому, особливо дорогі.

Чому ж Господь, коли до Нього приходять із звісткою: «Лазар, друг Твій, хворий», не одразу ж вирушає в дорогу? Чому Він зволікає, коли Його друг в біді? Ми знаємо, що багато хто, подібно до Марії і Марфи, ставить це питання. Вони благають Бога прийти до них на допомогу, проте не отримують відповіді. «Якби Ти був тут, не помер би брат мій», – говорить Марфа, коли Господь приходить, але надто пізно.

У цих словах Марфи – віра в Христа і одночасно докір. Бога немає поруч, коли потрібно. Можливо, Він є – але тут Його немає. І наскільки багатьом в подібних скорботних обставинах може здаватися, що Бог байдужий до людського горя. Як бути самотній людині на цьому світі – перед лицем пануючого зла, беззаконня, страждання і смерті – якщо з нею немає Бога! Христос, навмисно відсутній під час хвороби і смерті Свого друга Лазаря, тим самим показуючи, що людина, відокремлена від Бога, знаходиться в країні смерті.

«Якби Ти був тут, не помер би брат мій» – так зі слізьми на очах говорила до Христа Марфа. І скільки є людей, які втратили віру в Бога, тому що дорога для них людина померла, не дивлячись на всі їх молитви. Як часто смерть приходить дуже рано! І смерть улюбленого друга – Лазаря – прийшла, кажучи по-людськи, несподівано рано. Але посеред горя і страждань Господь говорить слово, на яке Марфа і Марія, а після них – незліченна безліч людей можуть опертися коли скорбота стає нестерпною: «Я є воскресіння і життя, віруючий в Мене, якщо і помре, то житиме вічно».

Ось чому Великий Піст закінчується Лазаревою Суботою. Ніколи не здається нам життя настільки дорогоцінним, ніж тоді коли йому загрожує смерть. Мертве тіло Лазаря оточене плачем близьких. Сам Господь плаче через втрату Свого друга – так глибоко входить Він в людське горе. І це не просто сльози – Господь готовий життям Своїм заплатити за кожну душу, про яку Він плаче. І ми знаємо, що заплатить дуже скоро.

Потім прийшовши до гробу Лазаря Ісус говорить: «відніміть камінь», а пізніше промовляє «Лазарю! Вийди геть!» – це голос Божий, перед яким не можуть встояти жодні сили, жодні затвори, навіть смерть. Це заклик, звернений до кожної людської душі. Кожного з нас Господь покличе по імені в день воскресіння. Ім’я «Лазар» означає «Бог мені Помічник». Господь хоче дати людині поміч, дати більше, ніж просто повернути в тимчасове життя, там, де муки і плач. Він хоче вивести душі людські з тієї області смерті, де немає світла, немає радості, немає Бога, повернути їх до тієї повноти життя, для якого створена людина. Як сказав Христос сестрі Лазаря: «Воскресне брат твій» – так кожному з нас говорить сьогодні: «Воскреснуть усі, воскреснеш і ти. Бо Я є воскресіння і життя».

У тропарі сьогоднішнього свята співаємо «загальне воскресіння перед Твоїм стражданням запевняючи», і ці слова знаменують нам воскресіння всіх – всього людства. Христос має владу відкрити всі труни і вивести звідти живими тих, від кого залишився лише прах. Він має владу зруйнувати всі страхи відчаю перед безглуздям людського існування, всі системи на землі – релігійні, філософські, політичні, економічні, які намагаються зайняти місце Бога і ввести всіх в темницю вічності. Ради цього воскресіння Бог став людиною, яку відкидали, з якої насміхалися, яку вбили – і це все заради того, аби живі і мертві зрозуміли, що вони покликані до життя. «Чи віруєш цьому?» – подібно, як Марфу запитує Господь кожного з нас. Він чекає від нас віри. Тому що не над ким-небудь, а перш за все над народом, вибраним народом Божим, виконалося слово Христове: «Якщо хто з мертвих воскресне, не повірять» (Лк. 16, 31). Віра звільняє нас від гробового каменя наших гріхів, розв’язує похоронні пелени, якими ми були обвиті, і повертає до життя.

Хоч і торжествує у світі зло і царює смерть, проте в радості пам’ятаймо, як би не було темно, що б не чекало нас попереду – ми на дорозі не до смерті, а до життя, життя з Христом!

Амінь!

архімандрит Онуфрій Ляда (ПЦУ)