І. Підкорення помислів на послух Христові

Назва цього розділу взято з Другого послання святого апостола Павла до Коринфян, в якому говориться: «зброя бо нашого воювання не тілесна, але міцна Богом на зруйнування твердинь, ми руйнуємо задуми і всяке винесення, що підіймається проти пізнання Бога, і полонимо всяке знання на послух Христові … » (2 Кор. 10:4-5). Про які твердинях йдеться і чому нашу боротьбу проти них святий Павло пов’язав з помислами, відкриває нам преподобний Юстин Чилійській в своїй книзі «Тлумачення Першого і Другого Послань до Коринфян св. апостола Павла»: «Кожен гріх, увійшовши в душу нашу, негайно починає зводити твердиню для себе і для своєї єдиної доньки – смерті, і для свого батька – диявола. Гріх зазвичай зароджується в думках, потім, як невидимий поліп, поступово простягається на всі сфери нашого єства: на душу, совість, волю, серце. Звідси боротьба з гріховними помислами, наша щоденна боротьба». Далі преподобний Юстин пояснює нам, що тільки коли підкоримо свої помисли, свій розум і думки, Творці і Богу, тільки тоді ми усвідомлюємо, що є істина, правда, життя, світло, Бог і ми самі. Це добровільне підкорення кожного помислу Христу – перша жертва, яку приносить людина, пішовши за Ним по шляху віри і любові.

По дорозі слухняності Господу Христу повинні йти всі християни, тоді в кінці шляху вони отримають нагороду – пізнання Бога і з’єднання з Ним. Ми, що взяли на себе ярмо чернечого життя і дали чернечі обітниці, зобов’язалися піклуватися про це більше за інших. Ми згадали чернечі обітниці – одна з них обітниця послуху. Кожен, хто приніс цю обітницю, обіцяв добровільно підкоритися своїм духовним наставникам. Але сама сутність цього послуху, цієї покори – не підтримка якогось зовнішнього розпорядку або покірності однієї людини іншої. Сутність обітниці послуху в тому, що якщо вона здійснюється правильно, то призводить до того, що ченці, які є слухняними своїм духовним керівникам, стають слухняними самому Богу. З вищенаведених слів апостола Павла і преподобного Юстина ми бачимо, що немає справжнього послуху Богові без підкорення Йому всіх наших помислів. Для цього з самого виникнення чернецтва існує практика, за якою ченці відкривають свої помисли духовним керівникам, щоб таким чином бути воістину слухняними їм і щоб обітниця послуху виконувалася правильно. Тому саме в четвертому Слові («Про блаженну і пріснопам’ятну слухняність») своєї Лестивці, в якій він багато разів визначає порядок одного монастиря спільного життя в Фіваїді, преподобний Іоан Ліствичник говорить про звичаї ченців завжди мати при собі зошити, в які вони щодня записували помисли, щоб пізніше сповідати їх ігумену. Значить, ми відкриваємо помисли духовному наставнику, щоб бути воістину слухняними йому, а він вчить нас бути слухняними Богу. Наведемо приклади з чернечого передання, що підтверджують це.

Про необхідність того, щоб ченці відкривали свої помисли настоятелям монастирів або комусь іншому, кому довірений цей обов’язок, писав ще святий Василій Великий в своїй книзі «Правила, докладно викладені в питаннях і відповідях». У відповіді на 26 запитання «Про те, що треба все, навіть і таємниці серцеві відкривати настоятелю», він пише: «Але і кожен з підлеглих, якщо хоче отримати значний успіх і привести життя своє в стан, згідне із заповідями Господа нашого Ісуса Христа, повинен жодного свого душевного руху не залишати в скритності, жодного слова не пропускати без випробування, але таємниці серцеві відкривати перед тими з братів, кому доручено серце та милосердя віддавати піклуванню про немічних. Бо таким чином похвальне буде затверджено, а несхвальне не залишиться без належного лікування, а при такій взаємній вправі, через поступові збільшення, досягнута буде досконалість». Святитель заповідає нам «жодного душевного свого руху не залишати в скритності», а це найкраще здійснюється через одкровення своїх помислів, а той, кому ми відкриваємо свої помисли і хто духовно керує нами, повинен розсудити, що з цього «похвальне», то є хороше – і це в нас буде «затверджено», в той час, як «несхвальне», а це те, що з’явилося внаслідок пристрастей, – піддасться духовному лікуванню. Святий Василій пояснює нам, для чого це потрібно: таким чином «через поступові збільшення, досягнута буде досконалість». Досконалість – це те, через що ми залишаємо світ і приймаємо на себе подвиг чернечого життя.

У книзі «Співбесіди» преподобного Іоана Касіяна, в частині, що стосується співбесіди авви Мойсея (Співбесіда друга. «Про розсудливості»), описаний випадок з життя святого Антонія Великого. Одного разу, коли святий Антоній розмовляв з присутніми ченцями на різні духовні теми, він поставив перед присутніми питання про те, яка з чеснот – найбільша. Було кілька відповідей: пост і пильнування; безсрібність і презирство до всього матеріального; відлюдництво і видалення від світу; людинолюбство і милість та ін., але Антоній довів, що жодної з цих чеснот не може бути віддано першість, бо існують приклади падіння ченців, які цими чеснотами були багато прикрашені. Тільки розважливість є такою чеснотою, каже Антоній Великий, тільки вона може врятувати нас від падіння. Далі преподобний Касіян наводить слова авви Мойсея про те, як придбати цю чесноту. Авва стверджував, що наймудрішою школою осягнення цієї чесноти буде віддавати свою розсудливість розважливості наймудріших старців, а її початок воістину в тому, щоб «відкривати отцям не тільки те, що робимо, але і про що думаємо, ні в чому не довіряти своєму помислу» і «вважати хорошим або поганим тільки те, що вони визнають таким».

Авва Дорофій в «Повчаннях» (Повчання п’яте) стверджує, що не існує іншої причини падіння ченців, крім вірування свого серця, тобто слідування своєму міркування. «Бог зберіг мене, і я завжди боявся цього лиха» – каже він і відразу ж пояснює, яким чином зміг уникнути цієї небезпеки: «Я відкривав всі свої помисли старцеві авві Іоану і ніколи … не наважувався зробити що-небудь без його ради».

Висновок: з самого початку чернецтва існує усвідомлення і думка про те, що початківці і ті, хто знаходиться на шляху до досконалості, але ще не досягли її, ні в якому разі не сміють самостійно оцінювати свої помисли, і тому необхідно, щоб вони регулярно відкривали їх тим, кому довірений цей обов’язок, за словами пророка: «Запитай батька твого, і покаже тобі твоїх тих, і вони скажуть тобі» (Втор. 32:7). Бо «є шляхи, які здаються людині прямими, але кінець її стежка до смерті» (Притч. 16:25).

ІІ. Духовне керівництво через одкровення помислів має характер святого таїнства

Основне значення має усвідомлення того, що сповідання помислів і духовне керівництво, здійснюване таким чином, має характер святого таїнства. Тобто, це не просто відносини двох людських особистостей – духовного керівника і учня – але тут присутній і діє Святий Дух. Щоб правильно розуміти це, звернемося до раніше наведеного прикладу з «Повчань» авви Дорофея: коли преподобний говорить про свою звичку завжди радитися про своїх помислах зі старцем, то далі він розповідає, що часто йому, слідом за яким-небудь помислом, приходила на думку і відповідь на цей помисел. В такому випадку він часто вагався, чи варто взагалі турбувати старця, бо був впевнений, що той дасть йому таку ж відповідь. Однак преподобний Дорофій відмовлявся від такого рішення та все ж йшов до старця. І, дійсно, траплялося, що старець відповів йому те ж саме, що було на думці у самого авви Дорофея. Як він далі свідчить, помисел говорив до нього: «Ну що ж? Бачиш, це те саме, що я говорив тобі: чи не даремно турбував ти старця?» Він же відповідав помислу: «Тепер воно добре, тепер воно від Духа Святого; твоє ж навіювання лукаво, від демонів, і було справою пристрасного настрою душі».

Коли ми відкриваємо свої помисли нашому духовному керівнику, він пояснює нам, як потрібно до них ставитися. Якщо виявиться, що якийсь помисел гріховний, наш керівник покаже нам на його корінь – певну пристрасть. Так за «видимими», явними гріховними помислами і гріхами ми вчимося розрізняти «невидимі», що криються в нашій душі пристрасті. Все це потрібно для того, щоб ми навчилися духовній боротьбі і очистили серце, досягли обожнення, а через нього – спасіння. Але, як і у випадку з іншими святими Таїнствами, спасіння досягається не завдяки людським зусиллям, але Божою дією. Ці відносини духівника і учня ми можемо описати словами св. Павла, з його Послання до Коринфян: «Бо ми співробітники Божі, а ви Боже поле, Божа будівля» (1 Кор. 3:9). Духовні керівники діють, спираючись не тільки на свій досвід, який вони, безумовно, теж повинні мати. Вони є Божими співпрацівниками і свій послух виконують, невпинно шукаючи Його допомоги.

Вельми натхненне свідоцтво про це залишив архімандрит Софроній у своїй праці «Про духовне служіння», наприклад, в наступних словах: «Усвідомлюючи себе таким, що далеко стоїть від належної досконалості, подовгу і з болем в серці благав я Господа й дозволити мені помилятися, утримати мене на шляхах дійсної Його волі, надавати мені слова, корисні братам. І в саму годину бесіди з людиною я намагався тримати «слух» розуму мого в серці, щоб вловлювати Божу думку і часто навіть слова, які потрібно сказати». Щоб довести, що це єдиний спосіб правдиво нести «подвиг духовного служіння», старець Софроній призводить також приклад преподобного Серафима Саровського. Коли Преподобного одного разу назвали прозорливим, він відповів, що це не так, але «що він молиться під час бесіди з людиною, і перша думка, яка з’явилася від молитви в серці, повинна шануватися як дана від Бога».

Один блаженно спочилий Хіландарський старець говорив нам, що йому траплялося вірно відповідати на задані йому духовні питання, навіть не дивлячись на те, що до того моменту, як йому поставили запитання, він і сам не знав правильної відповіді. Коли після він переконувався, що сказане ним було дійсно згідно з переказом Православної Церкви, він задавався питанням: «Звідки я це знаю?» Після кількох таких випадків він зрозумів, що, заради віри тих, хто запитував, Бог давав йому відповіді, необхідні для спасіння того, що ставіть ці запитання.

ІІІ. Одкровення помислів та слухняність по Хіландарському типікону

Хіландарський Типікон з’явився на кордоні XII-XIII століть. Його склав святий Сава, перший архієпископ Сербський, взявши за основу Типікон константинопольського монастиря Евергетіди, який він доповнив відповідно до потреб новоствореного сербського монастиря на Святій горі Афон. Оскільки святий Сава був ктитором монастиря Хіландар, Хіландарський Типікон зараховують до так званого ктиторського Типікон.

Складаючи згаданий Типікон, святий Сава не один раз вказує на важливість святого Таїнства Сповіді. З сорока трьох глав Типікон дві (7-я «Про спасительну для души сповідь» та 17-я «Про повчанні ігуменом братії і про сповідь») повністю присвячені цій темі, їй же присвячена й друга частина 6-го розділу. Більшу частину цих повчань святий Сава повністю запозичив з Евергетідського типікону.

Спочатку святий Сава заповідає, щоб ченці відкривали свої помисли ігумену, а якщо він не в змозі виконувати цей обов’язок, необхідно, як про те каже Типікон, «обрати того, хто живе цнотливо», щоб він був духовним керівником ігумена і всього братства. Якщо ж серед братії для цієї мети не знайдеться нікого, хто має священицький сан, то мусить бути обраний звичайний чернець, благочестиве життя якого свідчить, що він може виконувати цей обов’язок (глава 6). Далі братії наказується поспішити до ігумена або іншого «єдиного (спільного) отця», як його називає Типікон, щоб відкрити шкідливі помисли і всі рухи своїх душ. Вельми суворо забороняється, щоб хто-небудь обирав собі іншого духовного отця, якому буде «викладати думки». Якщо ж хто-небудь порушить цю заповідь – велить Типікон – то його необхідно «відразу вигнати геть … без милості і помилування» Така строгість пояснюється необхідністю того, щоб всі були «одне ціле, єдиним розумом, єдиною думкою, паствою і ведені одним і тим ж пастирем, і, як золотий ланцюг, пов’язані один з одним» (глава 17).

З цього прикладу ясно бачимо, що Отці недвозначно вказували на зв’язок одкровення помислів і слухняності, так, якщо б хто-небудь викладав помисли комусь крім свого настоятеля, то цей чернець не був би воістину слухняний настоятелю, що порушило б одностайність і однодумність братства. На ступінь неприйнятності такого становища вказує нам заповідь древніх Типіконів – відразу вигнати такого з стада. Це узгоджується і зі словами Ліствичника, який говорить в «Слові до пастиря» (гл. 13:15): «У всьому ти повинен бути терплячий, крім непослуху наказам твоїм».

Далі в Хіландарському Типіконі йдеться про те, що якщо братство збільшилося і ігумен не має можливості приймати сповідь у всіх, він може обрати будь-кого з духовно зрілих ієромонахів або ченців, які будуть допомагати йому в цієї справі. Їх завдання – підтримувати молодших братів в боротьбі з помислами, вказувати ігумену на тих, що «мають потребу в лікуванні та підтримці» і направляти їх до нього для «лікування і зцілення» (глава 6). Цим зазначенням св. Сава, взявши за зразок Евергетідській Типікон, дає рішення на випадок більш численного братства, але залишається в злагоді з попередньою заповіддю: щоб всі були відомі одним пастирем, бо, хоча в монастирі є кілька ченців, яким братія відкривають помисли, але ці ченці завжди діють, порадившись з ігуменом, і являють собою тільки його помічників, що беруть на себе вирішення простіших проблем, щоб ігумен міг подбати про більш складні.

Тут я хочу зазначити, що сьогодні в монастирі Хіландар ми чинимо відповідно до вищевикладеного. Один старший ієромонах сповідує старших братів, щоб ігумен міг піклуватися про молодших ченців і послушниках, а коли в цьому виникає потреба, старші ченці також приходять на сповідь до ігумена. Якщо ж хтось із молодших братів хоче що-небудь сказати щодо помислів, а ігумен не має можливості прийняти його в цей час або ж знаходиться поза монастирем, ці брати йдуть до ієромонаха, який сповідає старших братів. Пізніше, коли їх прийме сам ігумен, вони сповідаються також і йому, якщо мова йде про щось важливе.

IV. Одкровення помислів в жіночих монастирях

Ми вважаємо, що, як в чоловічих монастирях помисли визнають ігумену або іншому духівнику, який визначений керівництвом монастиря, в жіночих монастирях черницям потрібно було б відкривати помисли ігумені або який-небудь стариці, якій ігуменя довірила цей обов’язок. І тут найважливіше, щоб був встановлений порядок, за яким черниці були б повністю слухняні своєї настоятельці, що – як ми бачили вище – неможливо, якщо вони не відкривають їй своїх помислів, а звертаються за цим до когось поза монастирем. Незамінність ролі ігумені в цьому питанні підкреслює також святий Василій Великий в своїх «Правилах, коротко викладених в питаннях і відповідях» (питання 108). На питання, чи може настоятель без ігумені розмовляти з будь-ким з сестер про те, що служить догматом віри, відповідь негативна, тому що в тому випадку була б порушена апостольська заповідь: «Тільки все повинно бути благопристойно і чинно» (1 Кор. 14:40). Для нагадування ми зауважимо, що святий Василій в тому ж місці навіть радить, щоб ігуменя була присутня при сповіді сестри пресвітером (питання 110), і що вона має повне право обурюватися, якщо пресвітер щось накаже сестрам без її відома (питання 111).

***

Із записів архімандрита Софронія ми бачимо, що духівники моляться, щоб Господь надихнув їх на повчання при прийнятті сповіді. Але на закінчення необхідно підкреслити величезну важливість того, щоб ми самі, вирушаючи на сповідь, теж молилися, щоб нам, через наших духовних отців, була оголошена воля Божа. Щоб ми мали непохитну віру! Тим, хто думає, що в наш час, оскільки «немає натхнених Богом старців і стариць, як колись», це неможливо, ми відповімо словами авви Дорофея («Повчання», 5): «Правда, якщо хтось хоче істинно, всім серцем, виконати волю Божу, то Бог ніколи його не залишить, але всіляко наставить з волі Своєї. Воістину, якщо хто направить серце своє по волі Божій, то Бог просвітить і мале дитя сказати йому волю Свою».

Тому, помолимося разом Господу Ісусу Христу, щоб нас, Своїх дітей, Він ніколи не позбавляв духовних пастирів і вчителів, бо, за словами святого апостола Павла, «Він поставив одних апостолами, інших пророками, інших євангелістами, інших пастирями та вчителями для вдосконалення святих, на діло служби для збудування тіла Христового, аж поки ми всі не досягнемо з’єднання віри й пізнання Сина Божого, мужа досконалого, у міру зросту Христового» (Ефес. 4:11-13).

архімандрит Мефодій (Маркович), ігумен монастиря Хіландар (Свята Гора Афон

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Ознаки справжнього духовного успіху

Преподобний Іоан Касіян, великий подвижник, обдарований мудрістю наставника, в своєму знаменитому аскетичному творінні «Співбесіди» пише: «Всі науки і знання мають свою проміжну мету (σκόος) і кінцеву мету (τέλος). Мета нашого подвижницького (чернечого) життя – Царство Небесне, а шлях – чистота серця, без якого неможливо досягти цієї головної мети »[1]. Щоб підтвердити сказане, він нагадує нам про слова апостола Павла: «Так вчить і святий Павло, коли він прийняв благе ярмо Христове говорить: плід ваш є святість, а кінець – життя вічне (Рим. 6:22). Цим він ніби каже: ваша мета – чистота серця, а кінцева мета – життя вічне» [2].

Через чотирнадцять століть після преподобного Іоанна великий російський подвижник і чудотворець преподобний Серафим Саровський в розмові з Миколою Олександровичем Мотовиловим відповідає на питання, що мучило його з дитинства. Це питання стосувалося мети життя християнина. Отриманий Миколою Олександровичем відповідь, завдяки письменникові Сергію Нілусу, незабаром стає відомою православним віруючим: Справжня мета християнського життя полягає в набутті Духа Святого.

На перший погляд, можна сказати, що обидва преподобних отця, Іоан і Серафим, кажуть протилежні речі, але це не так, бо наживання чистоти серця і наживання Духа Святого нероздільні у житті тих, хто трудиться на шляху досягнення Царства Божого. Те, що це так, підтверджує нам своїми словами преподобний Симеон Новий Богослов: «Бо наживання вогню [Святого Духа] приходить після очищення серця. Знову ж очищення серця йде після прийняття вогню. Насправді серце отримує божественну благодать у меру очищення, отже, воно очищається по мірі прийняття благодаті» [3]. Але тут потрібно показати, що набуття Святого Духа не є само по собі кінцевою метою, а тимчасовою, і що кінцевою метою – у цьому випадку змістом, як і в разі чистого серця, – є Царство Боже. Про це якнайкраще свідчить той же божественний Симеон: «Благодать Святого Духа як заручення або заставу дається душам, які зробилися нареченими Христа. У жінки без заручення немає міцної впевненості, що, безсумнівно, колись з’єднається з чоловіком. Так само і душа, яка не отримала заручення або заставу благодаті Божої і яка її свідомо не зберігає в собі, ніколи не набуде надійну впевненість, що буде вічно перебуватиме зі своїм Владикою і Богом» [4].

Після цих початкових розважань, думаю, що всі ми згодні з тим, що чернець духовно процвітає, якщо очищає своє серце від пристрастей і одночасно здобуває Дух Святий, що, за вченням трьох преподобних отців Іоана, Симеона і Серафима, кінцева мета нашого життя – досягти вінця за все, тобто Царства Небесного. А у тому випадку, якщо в житті ченця цього не відбувається, тоді він духовно не процвітає, навіть якщо це, за його або когось думкою, відбувається. Якщо хтось несе різні послухи та здійснює подвиги, вважаючи, що це показник його духовного успіху, він обманює себе, бо, як ми дізнаємося з духовної скарбниці преподобного Іоана Касіяна, труди, подвиги «не є досконалість, але засіб для досягнення досконалості. Тому той, хто на них зупинить прагнення свого серця (задовольнявшись ними як найвищим благом), трудиться марно» [5].

Кожен християнин, особливо чернець, якщо бажає духовно процвітати, повинен цю істину завжди мати на увазі і в згоді з нею влаштовувати своє життя, бо апостол каже: «А якщо хто i змагається, не одержить вінок, коли незаконно буде змагатися» (2 Тим. 2, 5).

Чернечий статут і духовний успіх

Чернечі статути – справжні тлумачи Євангельської науки

Починаючи свою працю «подвижницьку статути», святитель Василій Великий вказує на те, що будь-яка справа і слово Спасителя нашого Ісуса Христа є правило благочестя і набожності. «Тому Він став людиною, як на іконі; явив побожність і благочестя, щоб, дивлячись на Нього, кожен, наскільки можливо, слідував Первообразу. Він, насправді, носить наше тіло, щоб ми, наскільки це можливо, наслідували Його життя» [6]. Заради цього тим, хто присвятив своє життя Богу, святитель нагадує, щоб, чуючи про слова або дії Христові, вони не робили цього поверхнево, але «проникали в глибину сприйняття, ставши співучасниками того, що таємниче передається» [7]. Таким чином, святитель Василій пише свої «подвижницьку статути», щоб тому, хто буде керуватися ними, співучасники «співучасником». З наведеного цілком очевидно, що підстава всякого чернечого статуту – Євангельська наука і що призначення цих статутів – практичне тлумачення цієї науки, щоб всі розуміли її та застосовували у своєму житті, стали її «співучасниками (співтворцями)», тими, хто хоче служити Богу у чернечому чині.

Усім, хто хоче відректися світу і прийняти на себе ангельський образ, нагадуються слова Господні: «І всякий, хто залишить дім, або братів, або сестер, або батька, або матір, або жінку, або дітей, або землі заради імені Мого, одержить у стократ і успадкує життя вічне» (Мт. 19:29). Але як цю євангельську заповідь правильно застосувати в своєму житті, що саме означає залишити перераховане «імені Його заради?» Або інша заповідь Спасителя: «Якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за Мною» (Мт . 16:24), – яка відноситься до всіх християн, але у повноті здійснюється в чернецтві – що вона точно означає? Як виконувати її протягом багаторічного життя в монастирі, а не тільки спочатку, коли залишаєш світ і приходиш у обитель? Відповіді на ці питання, як їм було відкрито Духом, залишили нам богоносні Отці через чернечі статути і правила. Тому всі ці правила і розрізняються сильно між собою, тому що присвячені одному предмету.

У одного Отця ми більше дізнаємося про одне питання, а про якомусь іншому він не говорить детально, але інший Отець саме його точно пояснює нам, третій же особливо потрудився, щоб пояснити нам щось третє, і так усі вони доповнюють один одного, без суперечностей один одному, так само, як доповнюють один одного чотири Євангеліста. Коли хтось хоче повністю висвітлити якийсь предмет, він розставляє джерела світла з усіх його сторін. Так і образ нашого спасіння, як якийсь предмет, який необхідно висвітлити повчаннями отців як джерелами духовного світла, з багатьох сторін буває освітлений і завдяки цьому ми його ясно бачимо.

Існує одне важливе значення чернечих статутів в контексті виконання євангельських заповідей. Вони пропонують нам цілий ряд практичних порад, за допомогою яких ми можемо виконувати всі заповіді. Щоб наше життя дійсно була Євангельським. У всіх нас є слабкість, коли ми дбаємо про деякі чесноти, а іншими нехтуємо; проти однієї пристрасті боремося, а іншу наче й не помічаємо. Роблячи так, ми не тільки не будемо мати духовного успіху, але й саме своє спасіння ставимо під сумнів. Про це нас попереджає апостол, коли говорить: «то дотримується всього закону i зогрішить у чому-небудь одному, той стає винуватим у всьому» (Як. 2:10). Для того, щоб усвідомити, наскільки це важливо, ми знову звернемося до слів святителя Василя Великого зі вступу його іншого творіння, призначеного ченцям, – «Великі правила»: «Бо, якби нам не все було необхідно для спасіння, усі заповіді були б записати і не було б заповідано, чого всі повинні триматися» [8]. І ще додає в тому ж введенні: «Відповідно, оскільки спасіння неможливо без справ, відповідних Божим заповідям, і оскільки небезпечно нехтувати чимось з заповіданої (тобто це страшне винесення поставити себе суддею Законодавця, щоб деякі Його закони вибирати, а інші відкидати ), ми, подвижники благочестя, які обрали безмовне і самітне життя (яке допомагає у збереженні євангельських заповідей), висловлюємо загальну заклопотаність в тому, щоб нічого не пропустити з заповіданого нам» [9]. З цих слів святителя ми бачимо, що, складаючи свої «Правила», він мав на меті навчити ченців «здоровому розумію Письма», з якого стає очевидним, що всі заповіді «пов’язані одна з іншою так, що при порушенні однієї порушуються і всі інші» [10]. Ми можемо зробити висновок: чернечі статути нам нагадують про те, щоб ми пам’ятали про всі Євангельські заповіді, і дають нам практичні вказівки, як їх одночасно виконувати.

Литера вбиває, а дух животворить

Канони Церкви завжди священні, стало бути, таким чином, світські, бо їх виконання не має на меті встановлення зовнішнього порядку в Церкві через підпорядкування законно-моральним засадам. Вони священні, бо і їх мета священна; тих, хто ними керується, їх життя вони освячують, освячують усе їхнє буття, з тим щоб допомогти їм на шляху до обожнення. Так і з чернечими канонами-статутами: їх мета не встановлення зовнішнього порядку в монастирях, але духовний успіх ченців. Коли хтось ревно виконує чернечі правила, він ні в якому разі не повинен був би впадати в оману самовдоволення, але як можна частіше відчувати себе, щоб побачити, чи дійсно він духовно процвітає.

Тут, нам здається, було б корисним привести дещо з повчань старця Еміліана, колишнього ігумена монастиря Симона-Петра що відносяться до цієї проблеми. Він вважає одним з найбільших досягнень сатани те, що у сьогоднішніх ченців спотворився дух подвижництва, перетворившись у «справи активізму»: ченці думають тільки про те, що «потрібно» виконати, і забувають, що мета ченця – обожнення. Так, зміст чернецтва з єдності у благодаті та дії Божому звелося лише на один чин, одне правило. Але це правило спотворює людську духовність, а найгірше в цьому, як підкреслює старець Еміліан, що у ченця формується свідомість того, що він виконує свою справу [11]. Щоб наочніше показати нам цей стан, старець нагадує нам, яким чином думають ченці, які таке приймають: Чи виконую я, як чернець, своє правило? Добре (все в порядку), – говорить, – я чернець. Або чи роблю то, що мені велить Церква? Тоді мені не те, щоб нічого не бракує, але мені Бог ще і повинений  плату за праведність. А Богородиця (якщо я Святогорець), згідно Святогорським переказами, ще і спасіння, бо обіцяла мені мене спасти, а якщо і я зробив який-небудь гріх, світ не пропав, спасеться» [12]. Така свідомість, яке часто відзначає дух сучасного чернецтва, на думку старця Еміліана, являє собою «Безглуздість чернечого життя» [13]. Начебто він хоче сказати, що ті, хто так думає, не мають ніякої користі від залишення світу і життя у монастир, бо та духовна мера, яку вони досягнуть таким чином, могла б бути досягнута і у світі.

Літера мертва, а дух животворить – цей заголовок запозичений з Другого послання апостола Павла до коринфян. Цілий вірш говорить так: «Він нас зробив бути здатними служителями Нового Заповіту, не літері, а духу, бо літера вбиває, а дух животворить» (2 Кор. 3:6). А хто Той, хто робить нас здатними? Це нам відкриває сам апостол Павло в попередньому вірші свого послання: «Чи не тому, що ми здібні помислити щось від себе, як від себе, але наша здібність від Бога» (2 Кор. 3:5). Таким чином, щоб уникнути духовної спокуси, про яку говорить архімандрит Еміліан, це значиться, щоб ми були здатні бути служителями не літері, а духу, нам необхідна допомога від Бога. Але, за словами апостола Павла, ми «не здатні помислити щось від себе», значить, ми не сміємо вірити своїм думкам, своєму розуму. Необхідно сказати дещо і про це.

Виконання чернечого статуту сприяє успіху, тільки якщо пов’язане з духовним керівництвом

«Нікого не можна назвати більш нещасним і які найближче до смерті, ніж людей, які не мають наставника на шляху Божому» [14], – говорив великий авва Дорофій своїм учням, додаючи при цьому, що він «не знає іншого падіння для ченця, крім того, коли він вірить своєму серцю. Дехто каже: він упав через те або через іншого, а я, як вже сказав, не знаю іншого падіння, крім названого. Якщо ти бачив того, хто пав, знай: він слухав самого себе» [15]. Немає буквально жодного з великих отців і наставників ченців, який би не залишив нам будь-яке  повчання на цю тему, і все по суті мають однакову думку, навіть якщо висловлюють її  по-різному.

Відповідно до цієї єдиної позиції ті, хто склали свої правила і статути, крім того, заповідають братії бути слухняними своїм настоятелям. Самим настоятелям залишають обов’язок приймати рішення з багатьох питань і накладають на них піклування та нагляд за порядком у монастирі. Так, святий Василій накладає на настоятеля обов’язок у питанні того, чи потрібно новоприбулих у братство відразу допускати до вивчення особливих чеснот. Він пише: «Про це вирішують настоятелі» [16]. Так само він залишає їм визначати час і місце покарання (єпитимії) заради виправлення тих, хто грішить, згідно їх тілесному віком, душевного стану і досконалого гріха [17]. У тіпік нашого монастиря Хіландар, залишеного нам нашим ктитором святим Савою, на ігумена покладається обов’язок стежити за співом у церкви й по-братньому повчати і виправляти тих, хто перебуває в неробстві чи падає у пусті розмови [18]. Статут заповідає підпадіння під єпитимію тому, хто в своїй келії має хоч одну монету або фрукт без відома ігумена [19].

Але коли на настоятелів покладається уважне піклування про зовнішній порядок, у ще більшому ступені вони повинні піклуватися про духовний успіх словесного стада. Вони повинні не тільки встановлювати приватне молитовне правило ченцям, довжину відпочинку, різноманітність і кількість їжі, але і допомагати у боротьбі з помислами, пристрастями, спокусами, тобто керувати ними на шляху до обожнення.

Досвідчені Святогірські ігумени мають спільний погляд з цього питання – питання сутності духовного керівництва. Вони вважають, що найважливіше завдання ігумена – відкрити ченцеві волю Божу щодо нього. І допомогти йому після цього у згоді з нею. Бо «спасіння досягається тим, що наша воля стає тотожною волі Божої, а наша смерть буває тоді, коли доходить до протиставлення нашої волі і волі Божої» [20], – говорив старець Еміліан. Але він зупинявся не тільки на спасінні, але пояснював, що ми, слідуючи волі Божої, досягаємо і досконалості: «Досконалість є наслідування життя Христовоїго, усвідомлення і пізнання досконалої волі Божої, яка врешті-решт буває пізнанням Самого Бога» [21]. Аналогічно говорив і блаженно покійний архімандрит Георгій (Капсаніс), який був ігуменом монастиря Григоріат сорок років: «Якщо Бог бачить, що ми наполегливі у виконанні своєї волі, то Він дозволить нам це, бо Він не нав’язує людям нічого насильно. Може трапитися, що в кінці кінців з нас вийде і щось хороше. Але ніколи не буде це абсолютно, бо досконалість досягається тільки в згоді з волею Божою ».

Можна навести ще аналогічні приклади, але сказаного вже достатньо, щоб зробити висновок. Щоб ченці істинним чином виконували свої обов’язки, прописані в чернечих статутах, тобто так, щоб досягати успіху на шляху до очищення серця і набиття Святого Духа, їм необхідний духовний керівник, через якого б вони пізнали волю Божу і який б допоміг їм жити в злагоді з ній. А ще важливо, щоб ми розуміли, що багато преподобні отці (наприклад, авва Дорофій в 5-м повчанні) говорять про те, що Бог відкриє нам Свою волю, якщо ми будемо питати і слухати зі смиренням і вірою навіть і тоді, коли той , кого питаємо, чи не знаходиться на деякій особливої духовної висоті. Бо не знехтує нашої віри Той, хто сказав: «Бо кожен, хто просить одержує і хто шукає, знаходить» (Мт. 7:8).

Висновок:

Отже, ми сказали сьогодні тільки про три речі:

1) чернечі статути ґрунтуються на Євангелії і допомагають ченцям практично застосувати Євангельську науку в своєму житті;

2) необхідно остерігатися того, щоб тільки зовні, формально приступати до виконання чернечих правил;

3) на цьому шляху нам необхідний духовний керівник.

Про цю тему можна було б говорити ще, але ми зупинимося на цих, на нашу думку, трьох ключових питаннях, згадуючи одну зустріч з блаженно спочилим Патріархом Сербським Павлом, який нам, тодішнім студентам, сказав: «Досить для нас на сьогодні. Якщо поговоримо про три речі – запам’ятаємо всі три. Якщо будемо говорити про чотирьох – запам’ятаємо дві; якщо про п’ять – запам’ятаємо одну; а якщо будемо говорити про більшу кількість речей – не запам’ятав жодної».

Отже, будемо молитися до всіх преподобних, щоб вони допомогли нам, монахам передостанніх, а може, і останніх часів, бути гідними зібрати крихти, що впали з їхньої духовної трапези (див .: Мт. 15:27).

Посилання:

[1] Прп. Іоан Касіян Римлянин. Співбесіди єгипетських отців.

[2] Там же.

[3] Прп. Симеон Новий Богослов. Діяльні і богословські голови.

[4] Там же.

[5] Прп. Іоанн Касіян Римлянин. Співбесіди єгипетських батьків.

[6] Свт. Василій Великий. Статути Подвижників.

[7] Там же.

[8] Свт. Василій Великий. Великі правила.

[9] Там же.

[10] Там же.

[11] Еміліан (Вафідіс), архим. Благодатний шлях.

[12] Там же.

[13] Там же.

[14] Авва Дорофій. Душекорисне повчання. Повчання 5.

[15] Там же.

[16] Свт. Василій Великий. Короткі правила. Питання 105.

[17] Там же. Питання 106.

[18] Свт. Сава Сербський. Хіландарський тіпік. Глава 31.

[19] Там же. Глава 24.

[20] Еміліан (Вафідіс), архим. Благодатний шлях.

[21] Там же.

архімандрит Мефодій (Маркович), ігумен монастиря Хіландар (Свята Гора Афон

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»