Преподобний Максим Сповідник говорить наступне: «У з’єднанні любові між Творцем і його творінням, у цих рамках є людина, створена відповідно до образу Свого Творця, підпорядковуючи мудро Логосу своє самовладдя, не підпорядковуючи Логос собі, але підпорядковуючи своє воля, щоб воно йшло згідно єству, Не повстаючи ні в якій мірі проти логосу єства, згідно з яким ми всі можемо мати єдину думку і єдину волю з Богом і іншими людьми. Бо ми маємо одну природу, і нам не слід мати ніякої дистанції між Богом і іншими людьми». Якби не сталося гріхопадіння, то в спілкуванні між Богом і людиною, і людьми один з одним ніколи не було б протистояння, але спокійно б відбувалося створене Богом зростання  «за подобою».

Однак обман диявола, через подання з боку почуттів в якості першого вибору тільки насолоди життям розбестив волю, відвів людину від Бога і від інших людей і скасував рівне ставлення осіб між собою. Преподобний Максим Сповідник пише: «Розділив на багато думок і уявлень простий розум людини». Далі людина винайшла різні способи вчинення зла, через що з часом у неї з’явився новий закон і новий спосіб життя, що «протидіє закону Божому». Так що з цим гріховним законом стали взаємодіяти всі сили душі і все почуття тіла. І вони стали перебувати не в створеному Богом природному способі доброго поведінки і природного руху людини, але в розбещеному, поневолений і вигаданому сатаною способі життя. Ми бачимо, як цей стан дуже часто проявляється в незгоді бажань, що говорить про відсутність благодаті Бога-Творця, що робить усе єдиним.

Преподобний Максим Сповідник вважає, в цьому житті з’явилися три великі зла, які підтримують один одного і залежать один від одного. Це – незнання, себелюбство, тиранія.

Ці стан призводять до граничного ослаблення душі. Незнання викликало проблему у розуму, і розум вже, не шукає виключно пізнання Бога. А себелюбство зіпсувало нашу здатність душі любити тільки Бога і через Бога любити все Його творіння, обожнив речові блага. А тиранія – як якась хвороба гнівного початку душі – скасувала подвиг прагнення виключно до Бога, від Якого твориться блаженна любов, яка виходить тільки від Нього і дається тому, хто любить Бога. Преподобний Максим називає це зло тиранією, тому що воно зменшує широту серця, яку створює присутність Божу, і мучить людину.

По-людськи, було б неможливе повернення людини до життя першого Адама. Хвороба досягла ступеня неповернення, тобто смерті. За словами преподобного Іоана Дамаскина, «смерть, як дикий звір, губить людську природу». Поряд з іншим, скасувалася і свобода людини. Людина зробилася рабом своїх пристрастей, і всередині її почала царювати нескінченна скорбота, яка придбала вічні масштаби. Людина протягом століть стогнала під владою тирана, як називають отці диявола. І це виключне творіння Боже, втративши свободу, переживало свою драму. Загубилася будь-яка надія на самолікування, незважаючи на всі спроби багатьох людей розбити кайдани рабства. Однак зцілення прийшло з боку благого Бога. Син і Логос Бога спустошив велич Свого Божества, взявши на Себе образ раба. «Вся повнота Божества» з’явилася на землі «тілесно». У Самому Собі «він зруйнував справи диявола» та повернув людському єству зцілення, щоб людина знову міг би досягти єднання з Богом і іншими людьми, і щоб він знову придбав «за подобою», не маючи вже перешкод через гріхопадіння та його наслідки .

За допомогою своєї відновленої свободи і за допомогою сили Святого Духа людина творить в межах богоносних заповідей Божих свою досконалість і своє обожнення. «Я прийшов для того, щоб мали життя і мали з надлишком» (Ін. 10:10). Коли благодать Божа діє всередині людини, вона не забирає її свободу, але сприяє виконанню заповідей. «Наша зв’язок з Богом, – каже святий Максим Сповідник – не полонить людини, але збільшує його свободу, і з природної робить цю свободу Божественної». Людина набуває справжню свободу. Справжня свобода знаходиться у Христі. Це досвід апостолів і отців Церкви. У любові до Бога і ближнього полягає справжня свобода. Тут знаходяться свобода і рівність.

У світській системі неможливе існування рівності. Однак для душі це не має ніякого значення. Коли людина переживає любов Божу, яке б високе положення вона не придбала б в суспільстві, любов залишається і в стані свободи вона безкорисливо поширює її на ближнього. Любов Божа як досвід – сильніше якою б то не було іншої любові. Вона переможна захищає душу від будь-якого пристрасного підступу, відбувається він зсередини або ззовні і в слідстві цього людина звільняється від тяжіння до земних речей. «Пізнайте правду, і правда визволить вас» (Ін. 8:32). «Коли Син визволить вас, то справді ви будете вільні». (Ін. 8:36) Син Божий є Сам Істиною, і тільки через Нього і з Ним людина набуває найдосконаліший вид свободи. Велике таїнство звільнення відбувається тоді, коли людина свідомо стає слугою Бога.

Православна Церква є скарбницею цієї спадщини, яка після подвигів мучеників зберегла всі характерні ознаки викупної євангельської віри. Церква являє в особі Христа досконалого Бога і досконалого Людини. Православне аскетичні має різноманітні способи, за допомогою яких можна вступити у спілкування з істинним Богом та позбутися від рабства пристрастей.

Один з цих способів – чернече життя, яке перших років церковної історії включено в Тіло Церкви. Воно становить найчистішу атмосферу євангельського життя. Чернець, відданий мученицькому хресту послуху, хоча зовні здається таким собі в’язнем, оскільки він відмовився від своїх ідей, своїх побажань, – бачить, що найбільшим покаранням для людини є те, коли Бог дасть його вам перебувати в своїй власній волі. Людська воля без сприяння Божого знижується до ступеня рабства. В нашу епоху, коли люди відкинули Христа у своєму житті, ніхто не усвідомлює це явне рабства, а саме те, що людина є рабом своєї пристрасної, гномічної волі.

Зазвичай монастирі створюються тоді, коли хтось збирається навколо якогось харизматичного подвижника. Це отцівський характер чернецтва. Потрібно намагатися зберігати цей характер. Послушник повинен ставитися до свого духівника, як до батька. А ігумен – до своїх послушникам, як до дітей. Так що монастир не повинен ставати схожим на якусь установу, засновану тільки на правилах, які часто стають перешкодою для духовного життя.

Перш за все, Типікон обителі необхідний для того, щоб ченці могли пристосуватися до спільного життя. Тут потрібно бути дуже уважним, щоб Типікон не став головним піклуванням ченця, і основна мета ченця буде втрачена. А основна мета ченця полягає у тому, щоб він досліджував у своєму житті, яка воля Божа. У цьому полягає таїнство слухняності. Бо наскільки чернець приносить в жертву свою волю – вільно, без застосування якоїсь зовнішньої сили, – настільки відкривається воля Божа. Воля Божа для людини, і головним чином для ченця, полягає в тому, щоб він знайшов шлях смирення, який, згідно з святим Ісаком Сирином, є брамою любові. «… Тепер ж визволившись од гріха і стали рабами Богові, плід ваш є святість, а кінець – життя вічне» (Рим. 6:22).

Отець Софроній (Сахаров) говорить: «Чернець всередині монастиря трудиться для того, щоб зрозуміти думки і волю брата. Через цю працю він набуває в собі нове життя від Бога, яке розширює його серце і збагачує його розум. Це він робить для того, щоб відчути своє буття всередині іншої особи». І як говорив святий старець Силуан Афонський: «Любити любов’ю Христа – значить пити чашу Христову. Любов Христова є блаженство ні з чим не порівнянне у цьому світі, і в той же час вона є страждання – більше всіх страждань, страждання до смерті». Ця остання смерть є також і останнім випробуванням любові і нашої свободи. І після цього випробування свобода набуває свою вічну цінність».

Чернець, оскільки він знає цей духовний закон, сприймає добровільно хрест чернечого життя, дивлячись на Христа, який походить у Єрусалим. Він знає насамперед з вчення старця і згодом – з особистого досвіду, що коли п’ять почуттів створюють себелюбна волю за допомогою подвигу втратять свою силу, то звільниться шосте чуття – розумне і сердечне, як називають його батьки. І з’явиться древня доброта, розумне око, тобто – розум, який за допомогою Святого Хрещення і через дію Святого Духа, через розумну молитву закрив ворота серця для земних і минущих цілей. І, отримуючи духовну користь від досвіду інших подвижників, що жили до нього, через важки щоденні випробування, чернець виходить на світлий простір найбільшого образу свободи, яку «світ не знає і не може отримати».

архімандрит Максим (Кіріціс), ігумен монастиря преподобного Діонісія Олімпійського (Еладська Православна Церква)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»