Вони виходять з того, що Тіло Христове – це абсолютне добро, а вірус – це зараза, а значиться є злом. А добро не може передавати зло.

Однак вірус – це зараза тільки для нас, та й то не для всіх, тому що більшість з нас його перенесе, навіть не помітивши цього. А так сам по собі вірус, як будь-який мікро- або макро-організм – це частина творіння Божого. Як фізична реальність, вірус-доброякісна істота, як і все, що створено в цьому світі (див. Бут. 1:21). Ми вважаємо повені, вулкани, тайфуни злом, але вони – природна частина природного процесу, і тому не є онтологічна злом. Також змії та павуки, які нас кусають, смертоносні для нас, але за своєю природою вони милостиві.

Разом з іншими вірусами, бактеріями і іншим, коронавірус – це частина екосистем, створених Богом. Я не буду зараз вдаватися в питання, яка частина цих екосистем створена безпосередньо Богом, а яка – через закони еволюції, теж закладені Богом. Просто скажу, що деякі частини цих екосистем для нас корисні, а деякі ні. Однак незалежно від цього всі вони – частина Божого творіння. Більш того, COVID-19 разом з усіма іншими творіннями включений в те, щоб бути «очоленим» Христом, згідно послання апостола Павла до Ефесян: «в улаштуванні повноти часів, щоб усе небесне і земне з’єднати під главою Христом» (1:10). Тут вжито грецьке слово ἀνακεφαλαιώσασθαι, на яке Отці Церкви, починаючи з Іринея Ліонського, звертали особливу увагу. Максим Сповідник пояснює його в своїй Амбігве 7: «І Він очолює всі речі в Собі, бо саме завдяки Йому все речі існують і залишаються в існуванні, і саме від Нього все речі виникли певним чином та з певної причини». Не всі творіння, які повинні бути очолені Христом, в даний час знаходяться в мирі між собою. Деякі з них вбивають один одного: люди вбивають інші організми, включаючи людські, в той час як деякі організми, і макро- і мікро-, включаючи COVID-19, вбивають людей.

Воскресле тіло Христа, яким ми причащаємося, було онтологічна таким же тілом, що і наше. Згідно Опанасу Олександрійському, «Слово, оскільки Воно не могло померти – бо Воно безсмертне – прийняло на себе тіло, здатне померти, щоб Воно могло принести його як своє власне від імені всіх і постраждати за всіх» (Про Втілення 20). Оскільки наші тіла і тіло Христа в повній мірі беруть участь в загальній людській природі, ті ж мікроорганізми, які живуть в нашому тілі, жили і в Христовому тілі. Немає підстав вважати, що вони не продовжили в ньому жити навіть після Його воскресіння. Його відмінність від нашого тіла лише в тому, що ці мікроорганізми не могли його вбити.

Однак вони можуть вбити наше тіло, тому що воно ще не воскресле. При цьому вони можуть передаватися через Євхаристичне Тіло Христа, бо не є онтологічною злом, а є частиною Божого творіння. Такий частиною, наприклад, є пеніцилін, через якого – священики це добре знають – Євхаристичне Тіло Христове може запліснявіти. Але ця цвіль – лише в нашій інтерпретації «тління». Це не те тління, про яке йдеться, що Христос до його не причетний. Те тління-гріх і смерть. А пеніцилін – це не гріх і не смерть, а живий організм, до того ж виявився вельми животворящим для нас. Те, що цвіль, яку ми вважали і вважаємо тлінням, виявилася животворящим антибіотиком, що не перевело її з онтологічного статусу зла і тління в онтологічний статус добра і нетління. Онтологічний статус цвілі був завжди позитивним – як частини творіння Божого.

Тепер повернемося до думки тих, хто вважає, що вірус не може передаватися через причастя. Їх помилка, по-перше, докетічна, бо вони вважають, що Тіло Христа, в тому числі Євхаристичне, непідвладне законам природи. Докетічний текст з колекції, знайденої в Наг-Хаммаді, говорить про тіло Христа наступне: «Ісус … їв і пив особливим чином, без випорожнення. Він мав таку велику здатність до стриманості, що їжа всередині нього не піддавалася гниттю, оскільки він сам не відчував тління» (Valentinus, fr. 3).

Докети, а пізніше Євтихіани, теж вважали, що людство Христа було онтологічна іншим, ніж наше, хоча воно і здавалося подібним нашому. Тобто це була вже не наша людська природа, а щось інше. По-друге, ті, що вважають так впадають в помилку маніхейства. Маніхейство було дуалістичним вченням, яке розділяло фізичний світ на добру і злу частини. Маніхейський псалом, що зберігся коптською мовою в рукописи Medinet Madi, говорить наступне: «Коли Святий Дух прийшов, він відкрив нам шлях істини і навчив нас, що існує дві природи: світла і темряві, – які відокремлені одна від одної з самого початку» ( Пс. 223).

Дуалісти вважають, що частина оточуючого нас світу-це суще (онтологічне) зло. По суті багато і зараз вважають таким злом також коронавірус. А тому вірять, що він не може бути в Дарах. Це результат усвідомленого або неусвідомленого дуалістичного погляду на світ.

Зло – не в природі, а у виборі, який робить людина. Як пояснював Діонісій Ареопагіт, «Зло не має місця серед існуючих або неіснуючих … Як таке, зло не є істота та не породжує істоти … Зло є неіснуючим. Зло не перебуває в існуючих творах» (Про Божественні імена 4).

Зло вкорінене лише в людську свободу: воно відбувається, коли люди роблять помилковий вибір. Таким вибором є ігнорувати небезпеку від інфекції. Можливо, даний зло – не в вірусі, а в тому, наприклад, коли людина, замість того щоб дбати про свого ближнього, вважає за краще закривати очі на закони природи, приходить на зібрання і заражає інших людей.

архімандрит Кирило Говорун, виконуючий обов’язки директора Інституту Хаффінгтон та професор університету Лойола Мерімаунт в Лос-Анджелесі

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

В Європі нацизм і Голокост змусив церкви докорінно переоцінити свої стосунки із державою та суспільством. Народилася навіть окрема галузь богослов’я – політична теологія як реакція здебільшого на німецький тоталітаризм та Другу світову війну. В Україні ані гоніння на Церкву від більшовиків, ані Голодомор, ані сталінські репресії, ані війна, ані Хрущов, ані звільнення Церкви від атеїстичного тиску та одразу ж її розділення на ворогуючі групи не спричинили чогось подібного, хоча за масштабами ці трагедії не менші, аніж Голокост. Проте Майдан має шанси стати початком процесів, коли будуть переоцінені стосунки Церкви, держави і суспільства, а українські церкви по-іншому оцінять самі себе. Ось саме про це моя коротка репліка.

Історично Церква як на християнському сході, так і на християнському заході – ще до їх розділення – мала здебільшого двовимірні стосунки з тим, що тепер називається публічно-політичною сферою, яку інколи ще узагальнюють грецьким словом “політейя”. А саме, ці стосунки вичерпувалися державою. Лише відносно нещодавно церкви почали усвідмолювати, що цієї двовимірності недостатньо, тому що є ще один потужній вимір, який став самодостатнім у стосунках із державою – суспільство.

Це усвідомлення змушує церкви переходити від двовимірних стосунків «Церква-держава» до трьовимірних – «Церква-держава-суспільство». Або навіть в іншому порядку: «Церква-суспільство-держава», де держава відходить на третій план. Слід зазначити, що в історії християнської Церкви були випадки, коли окремі церковні діячі усвідомлювали необхідність розвитку стосунків із суспільством як таким, а не лише з державою. Вважається, що таким був блаженний Августин, в фундаментальній праці якого «Про град Божий» закладені засади стосунків Церкви з цим третім виміром – суспільством. На сході ми не маємо аналогічних розміркувань, але маємо дієві приклади, як-от святий Іоан Златоуст. Після падіння Візантійської імперії східна Церква втратила християнську державу як свою традиційну опору. Єдиною її опорою залишилася громада, на яку ієрархія поступово і зперлася. Християнська прото-нація у Османській імперії – так званий «міллет» – стала також прото-громадянським суспільством, з яким східна Церква вступила у тісні стосунки, віднайшовши таким чином для себе той третій вимір, який є альтернативним церковно-державному.

Трохи по-іншому розвивала свої стосунки із суспільством Православна Церква на теренах того, що виникло після падіння Російської імперії. В тій імперії стосунки Церкви і суспільства були приблизно такими ж, як у Візантії, тобто повністю знаходилися у тіні стосунків із державою. У Радянському Союзі Церква так і не змогла побудувати із суспільством окремі стосунки. З одного боку, войовнича атеїстична пропаганда стояла цербером між Церквою та суспільством. З іншого, сама Церква не змогла знайти для себе інший вимір, аніж стосунки із державою. Після того як держава відігнала від себе Церкву, остання замкнулася у своєму ґетто і терпляче чекала визнання. Коли її знову було визнано після падіння комуністичного режиму, вона насамперед почала наново розвивати стосунки із державою, замість того аби зайнятися вибудовою зв’язків із суспільством. Власне, й після-радянське суспільство ще не сильно розуміло свою окрему від держави суб’єктність.

І ось тепер на Майдані ми маємо яскравий приклад усвідомлення суспільством своєї власної суб’єктності. На Майдані народжується або й вже народилася спільнота, яка є хрестоматійним прикладом громадянського суспільства – його майже чистий субстрат.

Ця спільнота ідентифікує себе на основі спільних цінностей: гідності, чесності, ненасильництва, взаємодопомоги, готовності до самопожертви. В такому чистому вигляді громадянського суспільства зараз немає навіть у Європі, де людей об’єднують здебільшого спільні інтереси: пенсії, зарплати, тощо. Я не можу собі уявити в жодній європейській країні, аби люди декілька тижнів мерзнули під загрозою бути «зачищенними» у будь-який момент заради досить абстрактних цінностей, не пов’язанних із «покращенням життя вже зараз». Український Майдан, який зібрався «заради Європи», значно переріс саму Європу і її політиків. Ми бачимо, як європейські політики готові зраджувати «європейські цінності» через страх чи якісь власні політичні або й економічні інтереси – Майдан на такий компроміс поки не готовий йти.

Більш того, Майдан у своїй цінністній складовій значно переріс й українські церкви – всі без винятку церкви. Які до Майдану і почасти під час Майдану залишалися здебільшого у двовимірних стосунках церква-держава, хоча якісь трималися за ці стосунки більше, а якісь – менше. Лише в останні дні Майдану українські церкви почали підтягуватися до того рівня моральної свідомості та відповідальності, які продемонстрував Майдан. Від загальних закликів до ненасильства вони перейшли до того, або справами та словами солідаризуватися з цінностями Майдану, усвідомивши спорідненність його принципів із християнськими. – Майдану, який явив безліч прикладів альтруізму, готовності до самопожертви, взаємодопомоги тощо; який обрав бути слабким, незважаючи на свою чисельність; який має майже есхатологічні сподівання на відновлення гідності, що її Бог заклав у людську природу.

Так, Майдан дав поштовх церквам піднятися над тим статус-кво, який панував у їх стосунках з державою упродовж років незалежності України, та виступити на стороні суспільства. Тепер церквам слід зробити крок далі й дати свою відверту оцінку цій владі. Не треба ховатися за звуженою інтерпретацією біблійної формули «будь-яка влада від Бога». Звуженою, тому що вона не може дати пояснення поведінці таких великих святих як Афанасій Великий, Амвросій Медіоланський, Іоанн Златоустий, Максим Сповідник, тощо. Ці і багато інших святих відмовлялися закривати очі на беззаконня влади, до речі значно більш християнської, аніж теперішня влада. Вони не обмежувалися самоочевидними та безпечними для себе фразами на кшталт того, щоб всі були за добро і ніхто не був за зло. Вони називали речі своїми іменами й говорили в очі владі все, що думали з приводу її дій.

Зараз для церков, які хочуть слідувати святим, є нагода сказати те, що зрузуміла більшість українського народу, який хоча і не вивчав у духовних семінаріях та академіях по декілька років морального богослов’я, проте чітко усвідомлює, що теперішня влада зовсім не є християнською, хоче її представники й готові демонструвати окремі ознаки схильності до православного культу. Їх християнство є симулякр: в ньому є форма, але немає змісту. В ньому відсутня християнська мораль. Ця влада не розглядає людей як братів. У стосунках з Богом її представники визнають Його авторитет, але більше хочуть, щоб Бог не заважав їм присвоювати чергові трофеї, відібрані у знедоленого народу, аніж думати, як поставити свою владу на служіння ближньому.

Для церков зараз є нагода визнати, що вони часто приймають на себе роль посередника у бажанні шахраїв захистити себе від Бога за свої кримінальні вчинки. За це церкви отримують свої «комісійні». Але ж до чого веде таке посередництво? – Воно веде не просто до легітимізації корупції у суспільних відносинах, а й до її сакралізації. Корупція в нашому суспільстві, таким чином, стає сакральною. Майдан для церков є можливістю змінити цей стан речей і відмовитися від надання «посередницьких послуг», які насправді легітимізують корупцію, соціальну несправедливість, зловживання владою, тощо.

Для українських церков зараз є нагода вийти з сірої зони колабораціонізму із злочинною владою і стати на шлях «Сповідницької церкви», яка виступила у нацистській Німеччині проти націзму. Зараз час перестати посилалися на те, що держава живе за своїми законами, а церква може переховуватися у метафізичних схованках. Свого часу ганебна співпраця більшости німецьких церков із нацизмом змусила європейських богословів переглянути цей хибний дуалізм політичного і метафізичного. Натомість набула поширеності ідея того, що Христос є Господь усього, у тому числі політики. Ці ідеї таких богословів як Барт і Бонхоффер повністю застосовні до того, що зараз відбувається в Україні.

Зараз для українських церков нагода вирости до рівня суспільства, яке швидко зростає на основі тих цінностей, які мали б демонструвати церкви. Час змінювати свої стосунки із владою. Час налагоджувати стосунки з людьми. І вчитися від них цінувати та відстоювати гідність, порядність, людяність.

архімандрит Кирила (Говорун)

УПЦ МП.