По-перше, мені видається, що взаємини між послухом і свободою розгортаються на двох рівнях:

— на рівні основ чернечого життя, спільних для кожного ченця без винятку;

— і на рівні організації чернечого життя в межах Церкви.

Господь створив людей за Своєю подобою і образом — вільними. Отже, ця свобода властива самому нашому існуванню і аж ніяк не може бути відчужена. Свобода — найцінніший дар у образі Божому, яким є створена Творцем людина. Однак, починаючи з четвертого століття, деякі люди, запалені любов’ю до Бога, добровільно віддають свою волю до рук духовного отця чи духовної матері, що здається протиріччям. Чи не в цьому одна із сторін «юродства» християнина, про якого писав Апостол Павло?

Бо, будучи вільною, людина може так розпорядитися своєю свободою, що довіряє її комусь іншому в ім’я ще вищого ідеалу. Зауважимо, що це відбувається і в Таїнстві Шлюбу, коли кожен із подружжя в ідеалі зрікається себе, щоб, залишаючись собою, прийняти іншого чоловіка і поєднуватися з ним.

У цьому — основна характеристика обряду любові до ближнього (грец. agape), єднання людей, при якому люди добровільно стирають все, що їх розділяє, щоб досягти найтіснішого союзу, в якому, однак, особистість кожного не розчиняється. І це лише наслідок великої таємниці нашої подоби Богу: як Бог єдиний у Трьох Особах, так і ми маємо на меті перебування на Землі поступове єднання нашої єдиної людської природи з Христом при збереженні відмінності наших іпостасей.

Саме цей висновок пастор Дитріх Бонхеффер у своїй книзі «Етика», виданій у 1965 році, висловлює так: «Послух без свободи є рабство», додаючи при цьому: «Свобода без послуху є свавілля».

Справді, свобода, не обмежена добровільною відмовою від своєї індивідуальності, призводить до надмірності самої цієї свободи, і тоді кожна людина намагається відмежуватися і відокремитися від інших, щоб потурати своїй гордині, адже це противно єднанню людей. У масштабах суспільства, наприклад, це неминуче призводить до анархії, до появи страшних тираній, виникнення яких ми спостерігаємо з часів жахливої Французької революції 1789 р., і тоталітарних режимів, яких світ страждав у ХХ столітті і продовжує страждати в ХХІ. Такі явища невідворотно призводять до тієї чи іншої форми пригнічення з метою змусити, змусити непокірних підкоритися в ім’я наведення якогось порядку, що теж неприємне для свободи.

Мені згадується румунський високопоставлений політик 70-х років, який дивувався з того, що чернечим громадам не потрібні каральні заходи для досягнення гармонії.

Це призводить мене до думки про відмінність, яку необхідно проводити між істинним послухом та дисципліною. Дисципліна існує поза особистістю, що замкнулася у своїй гордині, тоді як послух є добровільною відмовою від власних бажань. Дисципліна, чи то військова, державна чи особиста, диктується логікою речей. Послух є вибір, тоді як дисципліна нав’язується людині, навіть якщо вона сама наказує її собі. Послух дієвий лише тоді, коли воно є діяльністю або служінням, обраним людиною з вільної волі. Чернечий послух або «справжній послух» (бо послух існує не тільки в чернечому житті, про що я згадував раніше) не можна розуміти як дисципліну або техніку, що дозволяє досягти мирного співіснування деякої кількості людей. Воно не є і в жодному разі не може бути скасуванням особистості або владарюванням над особистістю з боку іншої людини, чи то старець, архієрей чи ігумен.

Щоб бути істинним, послух має стати вільним і добровільним. У монастирі, будучи ще трудником, людина не завжди буває до цього готова, хоча саме на першому етапі той, хто шукає чернецтво, повинен усвідомити, що йому доведеться до цього прийти. Таке усвідомлення відбувається принаймні під час послушництва, і кандидат у ченці має прийняти такий послух ще до постригу, інакше в майбутньому, коли буде вже надто пізно, неминуче виникнуть серйозні, болючі спотикання.

Обов’язковою умовою слухняності є дар мудрості у духовного отця чи духовної матері, терпіння ними помилок і упущень своїх духовних чад або навіть зради з боку останніх, їх «стриманість», тобто почуття міри в усьому стосовно довірених їм Господом духовних дітей. Цілком виключаються будь-який авторитаризм, будь-яке владарювання, яке неприпустимо, якщо послух є плід добровільного та вільного вибору. Подібні прояви — ознака неврівноваженості або душевного недуги настоятеля, що піддається спокусі домінування під приводом «керівництва»; пастир пасе овечок своїх не за допомогою батога, але вони підкоряються йому, батькові своєму, добровільно, хай і невміло.

Ось звідки зв’язок чернецтва та «влади»!

Духовний отець чи духовна мати стежать за особистісною рівновагою та розвитком людини, яка надала їм честь і довіру, довіривши їм свою душу і життя, будучи впевнена в тому, що настоятель чи настоятелька приведуть їх до Бога, до якого вони прагнуть. Справжній старець не намагається «виліпити» учня за своїм розумінням, але допомагає їй виконати свою власну місію перед Богом і старається, щоб разом з ним знайти справжню сутність його служіння. Це виявляється у «стриманості», яку духовний наставник виявляє у виборі для учня молитовного правила, послуху, читання, посту, частоти Св. Причастя, відносин зі світом у разі, якщо це приносить користь йому чи громаді; тобто він шанує особисту свободу свого учня.

Те, що ми говоримо про кожну людину, відноситься і до будь-якої чернечої громади (і навіть до всієї Церкви).

Свобода в кожному монастирі повинна виявлятися через його оціночні судження, осяяні присутністю та дією Святого Духа. Кожен монастир іде шляхом послуху. Таке послух у жодному разі не мусить стати підпорядкуванням інквізиторам дрібного чи великого масштабу, які претендують на непогрішність і встановлюють духовний деспотизм, прихований під маскою керівництва монастирем. В обох випадках, тобто для обителі в цілому і у відносинах між ченцем і начальницькими над ним, вимушена дисципліна стає формою ідолопоклонства, від якої нас застерігав апостол Іоан: «Діти! бережіть себе від ідолів» (1 Ін. 5:21). Така дисципліна противна утвердженню Апостола Павла: «Де Дух Господній, там свобода» (2 Кор. 3:17).

У різні епохи та у різних місцях Святий Дух породжував у Церкві різні форми чернечого життя. Будучи сучасниками, преп. Йосип Волоцький та прп. Ніл Сорський мали різні погляди на чернече життя. Однак Церква зарахувала їх обох до лику святих. Усі великі основоположники чернечих громад зі смиренністю і послухом шанували те, що становить саму суть чернечого життя, проте створені ними статути відповідали потребам епохи: так вони пристосовували чернече життя до потреб і можливостей тодішнього світу.

Чернечи статути були і залишаються воістину сміливими творіннями, натхненними Святим Духом і визнаними Церквою. Вони покликані пробудити в людині його творче покликання — царське, священицьке та пророче, що втілюється у співпраці з Богом, бо такою є його місія — будувати Царство Небесне у Христі. На жаль, згодом, багато цих статутів перетворилися на закони, від дотримання яких, як вважалося, залежало здобуття Святого Духа.

Звичайно, єство людське — єство занепале, що й понизило людину до рабського стану. Але щодо кого? Не до інших і тим більше не до Бога, як стверджується в ісламі і як вважають деякі заблукані християнські богослови, а стосовно своїх власних пристрастей і хибного «я». Велика спокуса звести чернече життя до вимоги послуху, до духовної техніки, до смирення для подолання помилкового «я». Безумовно, все ґрунтується на смиренні, проте воно є лише умовою та наслідком любові до Бога і заради Бога. Смиренність є одним із плодів дієвої присутності Святого Духа в особистості ченця та в чернечому середовищі в цілому. Однак зведення чернечого життя до смирення, що набуває через послух, неминуче веде до поневолення. Учень Христа слідує за Господом не тому, що Господь того вимагає, не через підневільне служіння, а тому, що Господь полонив його, тому що він віддає себе Богові по любові і не залишає собі нічого, навіть власне життя не залишає собі та готовий. віддати його цілком.

Не заперечуючи важливості смирення, Апостол Павло постійно спонукає нас до свободи, хоч і умовляє слуг підкорятися своїм господарям, а дружин своїм чоловікам… «Стійте у свободі, яку дарував нам Христос» (Гал. 5:1). «Тому ти вже не раб, а син; а якщо син, то і спадкоємець Божий через (Ісуса) Христа» (Гал. 4:7).

У духовному житті існує два шляхи або течії:

Перший — це діяльна боротьба проти гріха в умовах підпорядкування, що має на меті зростання в смиренні та покаянні. Це активна позиція, безумовно, благородна, але яка є внутрішнім рухом людини, яка хоче зробити щось для Бога. Багато в чому вона нагадує концепцію підпорядкування Закону, властиву Старому Заповіту і присутню в раціональних та гуманістичних богословських побудовах Заходу, що сприяли гідному жалю впливу на Православні Церкви. Цю ж концепцію стосунків із Богом проповідує іслам, вона ж відчувається і в індуїстській йозі.

Друга течія — це більш містична концепція життя в Бозі, яку захищали, тлумачили та богословсько обґрунтовували проповідники ісіхазму, у тому числі Св. Григорій Палама та Патріарх Філофей (Коккінос). Рух ісихастів надзвичайно відродив чернече життя і сприяв розквіту святості, який відбувався щоразу, коли ісихазм розвивався: Оптинські старці — один із численних прикладів. Багато таких прикладів ми знаходимо у всіх православних країнах, а сьогодні, нехай і невеликою мірою, вони реально присутні в житті Заходу і в так званому «Новому світі».

Безліч ознак і знамен часу приводять мене до думки про те, що наша така непроста епоха — благословення для Церкви, бо конкретні обставини нашого життя все частіше змушують нас стикатися як із зовнішньою, так і внутрішньою диявольською тиранією. Але якщо ми захотіли добровільно присвятити все наше життя Христу, спотикання усуваються, бо знаємо, що живемо у Христі, а Христос живе у нас. Саме тут прихований основний зміст того, що світ вважає юродством: відмовитися від своєї свободи, щоб довірити себе Богові і тому, хто представляє Його для нас, і піти шляхом повного послуху.

Часто наводять слова Апостола Павла про те, що християнське життя є наслідуванням життя Христа. Безумовно, я цього в жодному разі не заперечую. У Посланні до Филип’ян Апостол навіть уточнює, в чому і як можна наслідувати Спасителя. Звичайно, не повторюючи Його зовнішній образ дій, що було б чистим формалізмом, але відтворюючи Його кенозу, яка полягає в тому, що «Він, будучи образом Божим, не вважав розкраданням бути рівним Богу, але принижував Себе Самого, прийнявши образ раба». є явивши послух], зробившись подібним людям і з вигляду ставши як людина, упокорив Себе, бувши слухняним [Отцю Своєму, але також і людям] навіть до смерті, і смерті хресної» (Фил. 2:2 і далі). Тому Слава Христова — у послуху Отцю Своєму і в послуху людям, яке Він прийняв, відмовившись від явлення Своєї Божественної Слави, властивої Йому за єством, щоб сприйняти іншу природу — природу людську, природу занепалої людини з любові до нас.

Отже, для нас «наслідувати» — значить відмовитися від «хибної величі», тобто, у загальному плані, від нашої власної волі, — щоб придбати у Христі природу, яка не є властивою нам, — Божественну природу, даровану нам благодаттю Божою .

У цьому виявляється природа і основа чернечого послуху. Але ми бачимо, наскільки вона вільна. Це добровільна дія, яка не мала б жодної цінності, якби вона була примусом, бо вона не зверталася б до глибин нашої особистості.

Якщо наше бажання послуху ґрунтується на такому наслідуванні Христа, які глибинні перешкоди можуть з’явитися на нашому шляху? Так, можуть виникати певні складнощі, адже в житті не все так просто, але проблем, які торкаються психіки чи життєвих устремлінь, — не буде!

У світлі цього таїнства ми розуміємо, що чернече життя полягає не в рабство перед Богом і тими, хто Його представляє для нас, а в постійному і добровільному примушенні себе відмовлятися у всьому від нашої власної волі, щоб «спустошити» себе, принижувати себе (кенозис) ) і наповнити себе життям Христовим. Бути ченцем означає жити так, щоб у нас жив Христос. “Законом я помер для закону, щоб жити для Бога. Я розіп’явся Христові, і вже не живу, але живе в мені Христос. А що нині живу в тілі, то живу вірою в Сина Божого, котрий полюбив мене і віддав Себе за мене. Не відкидаю благодаті Божої» (тобто не відмовляюся від своєї свободи, а піднімаюся над нею, довіряючи її Тому, хто дарував її мені).

Якщо нині слухняність є скрутною і навіть відлякує частину кандидатів у ченці, єдине остаточне, визначальне рішення має бути богословським і містичним: слухняність — це акт дієвої віри, без чого воно є лише спокусою. Ось чому слід підкреслити, що послух не є дисципліною, що висуває набагато більші вимоги, бо послух означає справжнє відкидання своєї волі. Саме це поняття світ рішуче відкидає, і навіть у монастирях послух іноді вичерпується, що противно самому духу чернецтва.

Виправдання чернечого життя — у ньому самому. Чернецтво не прагне відігравати в Церкві особливу роль. У той же час, будучи крайнім виразом нашої свободи — через послух — чернецтво ще й стає для Церкви тим зразком, в якому показується, випробовується і нескінченно відтворюється Таємниця Христова, пропонована нам Церквою, — перетворення занепалої людини, її обожнення благодаттю, через прийняття Христа . Будучи єдиносущими Христу, ми в Ньому і через Нього стаємо єдиносущними Богу-Отцеві і Святому Духу.

І тоді наше перетворення відбувається вже не власними зусиллями, а через засвоєння чеснот Христових, здійснюється Його єством, яке опановує наше єство, роблячи нас учасниками Його життя і Слави.

Нам же залишається добровільно, з любові, поступитися Йому місцем.

архімандрит Ілля (Раго), Константинопольський Патріархат

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Покликання чернецтва

Радісна подія, яке ми святкуємо вже 17 століть, – мир, дарований християнам після масштабних гонінь, влаштованих римськими імператорами, попередниками святого Костянтина Великого. Ця подія свідчить про свого роду переворот, що стався всередині Церкви.

До цього безліч жінок і чоловіків, які з часів апостолів жадали зустрічі з Господом, знаходили межу своїх очікувань у мучеництві. Жорстока смерть, тортури, заслання – були для них шляхом, яким вони могли повністю принести себе – свою душу і тіло – в жертву Богу; з упевненістю, велично увійти у Царство, обіцяне Христом. Саме тому вони були названі «мучениками», що означає «свідки»: вони свідчили про свою причетність до загробного життя, вони сповіщають Царство Небесне, до якого палко прагнули, являючи вже на землі те, що буде даровано у майбутньому Царстві, заснованому воскреслим Христом.

Відмітна особливість християнства – не просто поклоніння божеству, ні тим більше обрядовість, але перш за все сповіщення іншого способу життя, відмінного від запропонованого світом, і досвіду цього іншого Життя, у якому ми отримаємо цілковите задоволення лише після нашого воскресіння, але яке, проте, відчули вже на цій землі. Роль християн, які перебувають у цьому світі, показати, що їх справжнє життя не тимчасове, але вічне, що визначає їх спосіб життя на землі і поведінку у суспільстві.

Але з запровадженням миру у часі правління Костянтина, коли християнство стало державною релігією, у Церкві з’явилося прагнення влаштуватися, жити на цій землі та навіть впливати на управління світом, об’єднавшись з владою, а значить, іноді й компрометувати себе, перебуваючи ц союзі з ній. Члени Церкви більше не знаходили можливості принести у жертву Богу все своє життя через мучеництво. З іншого боку, багато хто з них відчував необхідність зберегти ідеал есхатологічного свідоцтва, бажання Царства Небесного, присутнього вже тут, хоча і майбутнього. Вони не могли просто злитися з духом світу, з його способом життя.

Ось чому Дух Святий викликав всередині Церкви рух, який спонукав багатьох чоловіків та жінок віддалитися від світу, бігти від легкості цього життя, щоб сховатися у пустелях, печерах або горах.

Ці самі відлюдники, які об’єдналися в організовані спільноти, і складають перше чернецтво; потім з’явилися монастирі, але все з тим же ідеалом – абсолютним відсіканням світу.

Святий Костянтин в процесі переродження язичницької імперії у християнську цивілізацію сам сприяв встановленню і облаштуванню чернецтва. Його особистий досвід, його довга нічна молитва, дар сліз, який він отримав разом з покаянням, допомога чернечим спільнотам, а також закладка підмурку багатьох монастирів – все це мало своє значення. Поступово Церква визнала чернечий рух. Він став її серцевиною, хоч й оспорюваною, але дійсною.

Отже, чернецтво стало кузнею, де постійно, виразним чином виковуються нові створіння, які замість смертного життя отримують у спадок життя вічне. Вони відчувають дію цього життя й відображають його на Церкву і на весь світ. Таким чином ченці віддаляються з мирського життя не через людиноненависництва чи через зневагу до нього , але через усвідомлення порожнечі земних речей, які не можуть нести у собі ідеалу – вічності, яка призначена людині.

У людській любові є щось абсолютне – унікальність, неповторність. Люди, які усвідомлюють безглуздість тимчасового життя, що приводить багатьох до розчарувань, відчувають потребу шукати сенс у «чомусь іншому». Це «інше» вони знаходять в Бозі. У Бога і в Його Царстві, в іншому способі життя. Таким чином вони повністю віддаються Богу і приймають новий вид мучеництва – безкровне мучеництво – абсолютне принесення себе у жертву Богу та своїм братам. Ця жертва свідчить вже про глибоку з’єднанні з Тілом Христовим, про дарунок, який вони отримують без втрати життя, яке присвячується Богу.

Потроху вони починають помічати, що їх справжнє «я» вже не в них самих, але в особистості Христа, в поєднанні з усіма його членами – людьми. Хто хоче йти за Мною, … візьми хрест свій і йде за Мною (Мт. 16:24). І, беручи участь таким чином в житті Христа Боголюдини, вони осягають наперед радість перетворення свого буття, що є початком обожнювання у Христі.

Чернець біжить від світу не через егоїзм. Але. усіма силами відмовляючись від нього, він осягає сутність світобудови, а саме, духовне начало – через зречення від земних благ. Таким чином, це біле (безкровне) добровільне мучеництво полягає не тільки у зречення від зовнішнього світу, але також від свого внутрішнього світу: у добровільній відмові від своєї власної волі, свого особистого судження та навіть своєї особистої думки (що однак не має нічого спільного з відмовою від своєї особистості).

Слово «мученик» несе в собі два значення, які в точності відповідають покликанню чернецтва.

Мучеництво – це свідоцтво. І дійсно, чернецтво свідчить, що перетворення, яке Церква пропонує світу, реально і можна досягти. Воно «вироблено» і здійснено всередині Церкви, а саме у чернецтві. І Церква відкриває цей чернечий досвід світу. Чернецтво – доказ, лабораторія і вітрина Євангельської правди, яка перетворює «стару людину» у «нову».

Мучеництво означає також повний дарунок свого життя Богу, жертву, принесену разом з Христом, який також добровільно приніс Себе у жертву на Хресті. Адже покликання монаха – послух і відмова від власної волі кожну мить свого життя, боротьба на смерть проти власного «его» – ось справжня болісна, але в той же час радісна жертва, що робить з нього мученика, який помирає для світу, щоб подолати природу людства, яке впало у гріх. Тому чернече життя також називають «житієм ангелів». Не тому, що всі ченці стають ангелами, але тому, що умови життя, яке вони приймають на себе, уподібнюють їх життю ангелів у Царстві Небесному.

Отже, за своїм призначенням чернецтво не повинно брати участь у творенні або підтримці рівноваги в світі, прагнути вплинути на хід історії своєї країни та брати участь в улаштуванні та розвитку Церкви. Така відчуженість дозволяє йому здійснити Великий Перехід, Пасху, Нове Життя Царства, яку Ісус сповістив Нафанаїлу [1]. Чернецтво є для світу і для Церкви постійним і незмінним пророчим нагадуванням, що цей світ тимчасовий, що наша справжня батьківщина на небі. У чернецтва есхатологічне покликання і в цьому сенсі воно турбує світ і Церкву, коли вона стає «мирської». Ось чому світ не розуміє чернецтва, часто його відкидає, засуджує та навіть бореться з ним. Навіть всередині самої Церкви часто можна зустріти думку, що ченці не приносять користі, що це паразити, яких треба б «використовувати», зробити їх «продуктивними і корисними для суспільства».

Що таке секуляризація?

На противагу високому есхатологічному покликанню чернецтва, в Церкві є також рух секуляризації, коли вона перестає шукати Царство Небесне і починає піклуватися про своє улаштування в царстві земному так, як якщо б воно було остаточним. Патріарх Румунський Даниїл сказав якось в одному зі своїх доповідей: «Секуляризація – феномен найбільш ворожий по відношенню до Церкви; у нього немає особи, він проявляється як радіація, без кольору, смаку або запаху, але з наслідками для духовного життя. Насіння секуляризації знаходяться у непослуху людини Богу і в її забутті Бога. Так, Адам, наш праотець, – перша людина, яка почала секуляризуватися, оскільки він пережив момент, коли Бог нібито був відсутній, так, якщо б Він не існував. Багаторазово ми повторюємо гріхопадіння Адама, коли забуваємо Бога і живемо у створеному Ним світі так, як якщо б Він не існував. Секуляризація завжди носить у собі насіння розбрату …»

Цей небезпечний рух називають секуляризацією, бо він виражається у зануренні у дух часу.

Адам

Ця спокуса майже така ж древня, як і саме людство, і стоїть біля витоків падіння Єви і Адама. Піддавшись намовою спокусника стати самому Богом, людина не відкидала відкрито Бога, але мала намір довести до досконалості створене Богом творіння. Замість того щоб харчуватися божественним життям і бути обожненим благодаттю Божою, наші прабатьки  хотіли здійснити це самостійно за допомогою творінь, даних ним в розпорядження. Віддавши перевагу творіння благодаті Божої, вони йому цілком підкорилися і залишили за фактом божественне життя. Вони злилися з цім віком.

Старий Заповіт

Треба відзначити, що, безсумнівно, ми могли б тлумачити таким чином всі великі падіння і бунти ізраїльського народу в Старому Завіті, від невдоволення євреїв в пустелі, до боговбивство Ісуса, включаючи прелюбодіяння Давида й ідолопоклонство Соломона!

Третя спокуса Христа

Однак не будемо падати духом. Сам Ісус був також спокушений і добровільно протистояв випробуванню, щоб Собою і в Собі відтворити зворотний напрямок – віддати перевагу Бога світу. Коли спокусник запропонував віддати в Його розпорядження «все царства світу і славу їх», щоб Він виконав своє месіанство, але месіанство людське, – Ісус йому протиставляє: «Господу Богу твоєму поклоняйся і Йому єдиному будеш служити» (Мт. 4:8-11).

Таким чином, сатана намагається применшити місію Христа з порятунку світу до простої земної місії, політичного царства, а значить, нового підпорядкування світу і його духу. Чернецтво бере участь в цьому протистоянні Христа спокусі світовим пануванням. Коли чернець дає чернечи обіцянки, він приймає на себе зобов’язання відтепер жити так, як у Царстві Небесному, а значить, виступити проти логіки занепалого світу, жити невідповідно до його статутів, але, навпаки, по статутам світу, відновленого Богом таким, яким ми його побачимо у кінці часів.

Намір Христа

Ні для служіння Ісуса, Слова, що втілилося, ні для його Тіла – Церкви, серцевиною якій є чернецтво, божественним наміром не є поліпшення умов життя людей. (Це є тільки наслідком любові, яку ми повинні мати до наших братів, проте це не є головним наміром!) Навпаки, задум Божий, сповнений Ісусом і який продовжує Церквою, – бачити, заохочувати і розвивати умови, які б об’єднували людей з Богом і, як наслідок, людей між собою.

Якими засобами?

Засоби, що дані Богом людям, які засвоює виключно чернецтво, – засоби боголюдські, а не тільки людські. Царський шлях чернецтва – наслідування Ісусу, як того вчить святий апостол Павло в посланні до Филип’ян: «Нехай у вас будуть ті самі думки, що й у Христі Ісусі! Він, бувши в Божій подобі, не вважав за здобич свою рівність із Богом; але принизив Себе Самого, прийнявши образ раба, зробившись подібним до людини; і подобою ставши, як людина, Він упокорив Себе, був слухняним аж до смерті, і смерті хресної» (Флп. 2:5-8). Ніде ми не бачимо, щоб Христос вдався до людських засобів панування або влади, щоб переконати, спокусити або примусити. Нічого, крім бувши слухняним, тобто – відмовитися від своєї власної волі, свого «марнославства», щоб покласти турботу на Бога діяти, як Він вважає за потрібне. Роль ченців – здійняти руки до неба, піднести свою віру і свою молитву з довірою до Бога, щоб Він помилував світ та людей.

Така віра є спілкуванням з Богом. Укупі з любов’ю до ближнього, вона з’єднує нас з нашими братами і вводить в спілкування з ними. Таким чином, така віра розділяє ченця між світом і Отцем. Він з’єднаний одночасно з одним і з іншим, і в цьому його священне служіння, це його найважливіша праця, бо саме так він виконає заповідь Господа: «Ідіть, і навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мт. 28:19) …

Отже, яким чином проявляє себе смертоносна секуляризація у чернецтві?

Христос є Двері, Шлях, Істина, Життя. Саме Він дає можливість і здійснює з’єднання людей з Богом. Церква, і в її лоні чернецтво, усиновляє людей Богом; спроба Церкви усиновити людей світу була б страшним збоченням.

Через усе вищесказане ми розуміємо, що чернецтво є досвід поза часом, досвід вічного життя, наданий нам зараз. Таким чином все, що противиться есхатологічного досвіду чернецтва, є запереченням свого власного призначення. Все, що прив’язує ченців до культури, історії, науці, до будь-яких поточних подій, все це за визначенням секуляризація: протиприродне занурення у життя віку цього, в життя світу, забуття і відхід з Царства Небесного, від особистої присутності Божій.

Поза всякими сумнівами, в цьому сенсі секуляризація робить ченця занепалим ангелом. Секуляризація – зрада чернечого покликання і страшна спокуса для світу. Вторгнення мирського життя у чернече – смертельна небезпека, така ж смертельна, як смуток, який постійно підстерігає ченців.

Приклади секуляризації

Для ілюстрації я вам дам зараз кілька прикладів секуляризації сучасного чернецтва, свідками якого ми є у Західній Європі. Кожен раз, коли світ вторгається у життя монастирів, останні секуляризуються, і все закінчується їх закриттям. Це може відбуватися по-різному.

А. По-перше, індивідуально.

Як тільки монах піддається мирським помислам або полонений турботами про це життя, він секуляризується.

Читання романів, перегляд фільмів, що робить доступним використання інтернету, зловживання мобільними телефонами – все це вторгнення в серця ченців духу світу цього. Якщо чернець відразу не відсікає ці спокуси, то він встає на слизький шлях, що веде до неприйняття чернечого життя, і, як наслідок, до його забуття, вважаючи, що спасіння у світі легше, корисніше і природніше. Ми повинні бути дуже пильними з використанням цих небезпечних засобів.

Якщо ченці прагнуть жити в зайвому комфорті і «не відставати від життя», якщо вони не гребують засобами та предметами, які значно перевищують їх реальні потреби, – вони секуляризуються. Здавалося б, як же це спокусливо обзавестися більш зручними засобами пересування, просторими і прекрасно мебльована апартаментами! Одного разу покійний патріарх Сербський Павло приїхав на засідання Собору Сербської Церкви. Проходячи стоянку Собору, він вирішив обійти її, щоб подивитися шикарні автомобілі, що знаходяться на ній. Коли хтось здивувався його реакції, він просто відповів: «Я приїхав на собор єпископів …»

В. Секуляризація може також спотворити і спільне чернече життя за допомогою участі у справах світу або Церкви.

Необхідність добувати гроші на прожиття монастирів може також послужити спокусою до секуляризації. Прикладами є всілякі зовнішні заходи, що вимагають представників від монастирів у мирських або церковних установах.

Ще одне служіння – місіонерське, прийняте добровільно або накладене як послух на ченців, – теж є джерелом секуляризації. Безумовно, життя апостольське святе, але для ченця воно – зрада його покликанням, і він може його прийняти тільки в разі, якщо місіонерство йому дано як послух. Це стосується у рівній мірі всіх послухів у світі, заради яких деякі ченці повинні приносити себе у жертву, але які, на жаль, огидні чернечому духу.

Ми ніколи не перестанемо говорити про небезпеку одягатися в цивільний одяг, коли доводиться виходити в світ. За часів антиклерикальних революцій вороги Церкви знали, що при забороні ченцям з’являтися у громадських місцях в духовним одязі разом з цим одягом знімалося і їх священне значення – світ більше не бачив явного знаку присутності ченця. Більш того, через це навіть самі ченці наражаються на небезпеку втратити сенс свого покликання – закритості від світу. Одна французька приказка говорить: «Одяг не робить ченця». Звичайно, але він, будучи видимим знаком його посвячення, «відокремлює» ченця, що є основоположним у чернечому покликанні. Чернець «відділений» Богом – він відрізаний від світу, щоб належати тільки Богові, своєму єдиному Володарю.

У інших випадках проникнення духа світу цього у монастирі відбувається ззовні, і чернецтво знову стає його жертвою.

Наприклад, в якому з монастирів немає людей з порушеною або травмованою психікою, з делікатним або складним характером? Ми стверджуємо, що чернече покликання полягає у примиренні людей з Богом. Зв’язок з Богом досягається шляхом довгого навчання покаянню та смиренню, в той час як застосування сучасних технік психоаналізу буде однією з форм секуляризації, капітуляцією перед людськими засобами у зціленні особистісних пошкоджень. Ці методи, від яких, звичайно, не можна повністю відмовитися, але до яких слід вдаватися тільки у виняткових випадках і з міркуванням, спрямовані на те, щоб примирити людину з самою собою (що породжує відхід у себе та лікування психіки без звільнення від страстей, що лежать в основі страждань).

Це також вторгнення вищих інстанцій в життя монастиря. Церква – мати, яка поглинає своїх власних дітей; втручання в життя монастиря церковних і державних властей створює атмосферу, яка відволікає ченців від їх покликання. Зустрічі, послуги, прийоми – необхідні, але вони, однак, душать ісихастський дух монастирів і залишають їх гинути у дусі світу. Монастирі не можуть існувати без допомоги щедрих благодійників, але, у той же час, це є загрозою: догода жертводавцям і їх потребам, життя згідно ритму життя благодійників, які, самі того не усвідомлюючи, змінюють дух монастирів і штовхають їх насельників до падіння з неба на землю.

Звичайно, не вийде повністю уникнути цих небезпек, але треба залишатися пильним.

Засіб боротьби з секуляризацією

Треба залишатися пильним!

І в наших монастирях, де знову відроджується втрачена чернеча традиція, перервана історичними обставинами, або ж ця традиція відтворюється по книгам, може трапитися так, що ми ослабнемо під впливом секуляризації. Повернутися буде важко, але можливо, і краща зброя – молитва і смирення. Коли святий Антоній Великий побачив світ, оточений мережами сатани, голос йому сказав: «світ спасе смиренність». Але слід додати – і це вже буде моїм висновком – що проблема небезпеки секуляризації у чернецтві обумовлена також секуляризацією всієї Церкви. Наші Церкви шукають своє місце в цьому світі, вони жадають визнання або влади (і це природно, це по-людськи, але – надто по-людськи !!!) – і, таким чином, забуваючи своє есхатологічне покликання, вони перешкоджають дії Святого Духа у світі, спрямованому на творення «нової землі» і «нового неба». Щоб пояснити те, що ми робимо, я приведу один єдиний приклад. Коли ми служимо Божественну літургію, ми молимося про легшого життя, замість того, щоб «нині всяке житейське відкласти піклування», як ми співаємо у Херувимської пісні, і піднестися вірою та розумом у Царство, де ангели й святі, з якими ми разом перебуваємо, оспівують славу Божу.

Чернецтво в Церкві є духоносним органом, який нагадує їй про її покликання і утримує її від секуляризації, щоб за допомогою жертви ченців і черниць, з’єднаних з жертвою Христовою, прищепити Церкви Царство Небесне.

Саме від успіху цієї місії залежить відповідь на питання Спасителя: Син Людський, як прийде, чи знайде віру на землі? (Лк. 18:8). Це і є головна мета! Але в цій запеклій боротьбі тверезість, розум і сили посилається тільки Господом. Церква і чернецтво завжди отримують це в молитві. Адже Бог знає, що потрібно для спасіння. Йому належить слава і поклоніння на віки віків

1. Див. Ін. 1:45-51.

архімандрит Ілля (Раго), духівник жіночого монастиря Преображення Господнього в Террасон (Франція), подвір’я монастиря Сімонопетра (Афон).

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»