Святоотцівське тлумачення притчі зустрічається з сучасною грецькою поетичною та музичною чутливістю, де схема «втеча-вигнання-розгром-повернення» становить провідний антропологічний мотив.

Гімнографія Неділі блудного сина одразу встановлює центр ваги. Блудний син не торгує правами, а вдається до милостині.

Кондак стискає рух повернення: «До слави предків твоєї… прийми мене як каянника».

Тут «патріархальне» — це не місце, це слава, тобто спосіб буття, і її втрата означає позбавлення існування. З патристичної точки зору це інтерпретується як втрата «за образом» емпірично, а не онтологічно.

У святоотцівський традиції блудний син стає передусім педагогікою надії. Святий Златоуст використовує притчу, щоб відвернути від відчаю та показати можливість повернення. Христос розповідає притчу, щоб показати прощення і щоб відчай не переміг.

Ключовим богословським моментом є те, коли Отець біжить. Він не чекає спочатку на «історію» та «пояснення». Цей біг є образом попередньої благодаті. Отець діє як «людина пошани», а не як суддя.

«Прийти до себе» – це, мабуть, найплідніша з богословської точки зору фраза. Вона показує, що покаяння починається як повернення розуму до істини.

Блудний син не «виправляється», щоб заслужити бути батьком; він повертається, бо пам’ятає, що має Батька. «Я приходжу до себе» – це самопізнання, яке народжує пізнання Бога.

Сучасна грецька поезія часто зберігає форму притчі, але зміщує акцент зі спасіння на руйнування, з батька на суспільство та історію, з впевненості в обіймах на сумнів у сприйнятті, тобто сучасне грецьке письменство переходить від «соціологічного» до «травматичного» повернення.

Дросініс часто вловлює мотив людини, яка вирушає «на сушу» життя. Його лірика характерна: «Зі світанком юності я вирушаю / на сушу життя». У Дросініса блудний син — це ліричний мандрівник життя.

Однак, з богословської точки зору, цей образ відповідає православному діагнозу. Людина переживає самодостатність і саме там вона відкриває свій голод.

У Варналісі ця закономірність стає гострішою. ​​Повернення — це гірке самоусвідомлення у світі, який не «біжить» до обіймів.

Показовий, різкий образ із контекстуальної таблиці слів: «…і блудний син сонце заходить під ним!» Для Варналіса блудний син — це темний соціальний досвід.

Філологічно метафора «сонячне сяйво світить на дні» пропонує зворотний ефект. Там, де очікуєш світла, з’являється дно. Падіння має своє власне сяйво.

З богословської точки зору, цей вірш говорить про мудрість Отців Церкви. Гріх — це не просто «темрява», він також має хибне освітлення, тобто обіцянку ситості, яка закінчується голодом.

Казандзакіс не дає нам «чистої» поеми під назвою «Блудний син», але архетип «блудного сина» проходить через його світогляд, особливо там, де повернення — це не відпочинок, а зустріч із «підпільними силами» та відповідальність перед батьківщиною.

У Казандзакіса блудний син ототожнюється з екзистенційною боротьбою, трансформацією, а не з переказом.

Теологічна, притча про блудного сина досягає кульмінації в дарі («перший одяг», «перстень», «теля»), тоді як мандрівник Казандзакіса досягає кульмінації в боротьбі. Сучасна грецька література часто перетворює сотеріологію на трагедію свободи.

Кондак блудної неділі структурований як сповідь. Він називає втрату, бере на себе відповідальність і вдається до співчуття. Тут «літературний» елемент (риторика, стислость, образність) служить певній меті. Перетворити оповідь на особисту розмову.

У грецькій традиції мотив повернення часто асоціюється з плачем матері та позбавленням домівки, мотиви, які можна прочитати як популярний «переклад» притчі. Характерний голосінь у народній пісні: «Чия мати сумує, того мати й плаче».

Філологічно, народна пісня працює з повторенням/окликом та колективним відчуттям втрати.

З богословської точки зору, це висвітлює біль «далекої країни». Гріх/відхід — це не окремий епізод; він має церковно-спільнотний вимір, він ранить стосунки.

Пісня «Блудний син», яку часто асоціюють із театральним контекстом, має слова Яковаса Камбанелліса, музику Ставроса Хархакоса та історично пов’язана з «Нашим великим цирком» (1973–74) та першою виставою Дженні Карезі.

«Я хочу розповісти історію повернення блудного сина»! Буквально пісня набуває форми «оповідання», майже балади, і переносить блудного сина з суто богословської сцени на сцену народного перегляду: «Я бачив його», «Його шукають», громада бере участь. Притча стає соціальною подією.

Пісня «Блудний син» Нікоса Портокалоглу зображує блудного сина як людину, яка «зникла», яка не ступає ногою додому. Повернення — це відкрита рана. «Це як подорож монаха, ще один блудний син»!

З богословської точки зору, тут ми бачимо зміну нашого часу. Не є само собою зрозумілим, що «дім» живий, ані що є батько, який керує, тому церковне читання стає ще більш контркультурним, коли проголошує впевненість у обіймах там, де сучасність часто переживає невизначеність приналежності.

Святоотцівське богослов’я захищає притчу від перетворення на «моральну казку». Воно показує, що вона є передусім одкровенням Отця та благодаті.

Сучасна грецька література та поезія захищають проповідь від риторичної самодостатності. Вона нагадує нам, що повернення може бути травматичним, соціально складним, екзистенційна сумнівним, і таким чином змушує нас чіткіше бачити «скандальність» благодаті.

Традиція пісні (народно-мовна/художня) показує, що блудний син — це не лише «богословський тип», це фігура, яка впорядковує нашу колективну пам’ять про дім, наших матір і батька, нашу чужість та наше повернення.

Неділя блудного сина нагадує нам, що немає дороги настільки довгою, щоб вона не велася додому. Немає такого падіння, яке може перемогти любов Отця. Все, що нам потрібно зробити, це оговтатися. І доки ми робимо крок, Він постійно біжить до нас!

Клеопа, митрополит Швеції (Константинопольський Патріархат)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: INFO ORTHODOXIA

Я розкриваю Євангелію і в другому розділі від апостола Луки читаю: «До Єрусалиму принесли Його, щоб поставити Його перед Господом, як у Законі Господньому написано…» (Лк. 2:22-23). Це вказує на те, що як і свого часу Ісуса було батьками принесено до Храму по восьмому дню від народження й віддано Живому Богу в жертву, так відтоді й донині кожне дитя, народжене жінкою, повинне бути принесене до Храму Божого і посвячене Богу в Таїнстві хрещення, тобто, отримати печать дару Духа Святого, щоб стати дитям Божим і вже належати тільки Йому, адже Він викупив нас із полону пекла, смерті вічної з часу гріхопадіння прабатьків наших, Адама і Єви, ціною Своєї Крові і Свого Життя.

Народження Ісуса ознаменувало нову еру в існуванні життя на землі, бо Своїм народженням Він хоч і розкрив лоно Своєї Матері, але при цьому не порушив печаті Її непорочності, так само, не порушивши печатей, Він відкрив і Книгу Життя, в яку записується будь-який гріх кожної людини. Сказав Ісус: «Хто вірує в Мене, життя вічне той має», бо «Я – хліб життя!» (Ін. 6:47-48). Він увібрав у Себе все людство від миті власної смерті на хресті розп’яття і слова останнього: «Звершилось!», яке є для нас незаперечною ознакою того, що Ісус повністю виконав волю Отця Небесного по спасінню людства.

То, щоб бути дітьми Божими, а отже, і мати опіку Бога, без чого немає нам спасіння, і мати можливість бути спасенною у життя вічне, людина, після свого народження, і повинна бути віддана Богу й покласти все своє наступне життя на Божий вівтар. Адже Христос кожного із нас кличе: «Йди за Мною»(Ін. 21:22). Це дуже важко – як тоді, за життя Христа на землі, так і тепер.

Але перший крок повинен статися одразу по народженню. Добре, коли це відбудеться одразу після сорокового дня очищення матері-породіллі, щоб вона сама, як і Діва Марія, на власних руках принесла народжене нею дитя до Того, хто саме і дав їй те, поки що крихітне життя.

В цій дії матері закладено великий смисл і передання від Самої Матері Божої, Котра, як і належало за Законом Господнім, – а юдеї свято шанували і ретельно виконували повеління Божі, – принесла Немовля в жертву Богу. Не криваву, звичайно, для цього заколювалося теля, чи козеня, чи двійко голубів, – а жертву духовну, яка, врешті, у зрілому віці поставить людину, можливо й несподівано, лицем до лиця з Христом, Який вже в даний час відкриється їй як Спаситель, Який прийшов у тілі, щоб спасти не тільки світ в цілому, а її особисто. Тоді життя людини докорінно переміниться, вона уподібниться митарю у своєму повороті до покаяння і переміни життя: залиш свої турботи, все, що робиш, і: «Йди за Мною», – як сказав Христос. Тобто, облиш гріховне життя, свої згубні звички, пристрасті і наслідуй життя Господа, Його заповіти, носи в собі образ Христа і з Його допомогою відчужуйся від того, що стає причиною гріха, смерті, відпадіння від Бога, зневаги ближнього, озлоблення і ненависті, й ставай тією людиною, для якої заповідь стає вже суттю її життя. Слід віднайти, відчути, усвідомити ту заповідь, через яку саме на мене звернений поклик, спрямоване благання Бога і на яке я здатен відгукнутися своїм розумом, серцем, всією душею, слова, які стосуються мене особисто, ті слова, від яких спалахує серце, просвітляється розум, оновлюється воля і сила Божа, яка перетворює мене і робить з мене нову людину – народжену небом, наповнює мене. І сила ця – любов, яка є непереможною.

Отже Матір Божа, Яка народила божественне Немовля, віддала Його Богу і Він прийняв цю жертву, яка згодом стала єдиною за всю історію людства кривавою Жертвою Голгофи ради спасіння світу. Того світу, який впродовж двох тисяч літ потому відступається від свого Творця, Який пролив Свою кров невинну за нього. Але ж навіть Іуда Іскаріот, який зрадив Христа, так мучився совістю за скоєне, що, врешті, “Кинувши в Храм срібняки, пішов та й повісився” на гілляці, перед тим сказавши: «Я згрішив, невинну кров видавши» (Мт. 27:4-5). Ми ж опісля Іудиної зради, добровільно, і навіть не за срібняки, щодня, щогодини, щомиті зраджуємо Ісуса своїми гріхами, відступаємося від Господа у гонитві за принадами цього світу, наносимо Йому криваві рани бичуванням своїх пожадливостей, перетворивши своє життя на поле, яке викупили первосвященики за Іудині срібняки для поховання померлих жебраків та невідомих людей, а поле те звідтоді зветься “поле крові”. Та навіть в Іуди пробудилася совість. А в нас із вами? Чи пробуджується пролитою кров’ю Христа наша совість?

Чи звертав хто-небудь увагу на одну значущу деталь: якщо хрещення є жертвою духовною, то пролиття крові невинної є жертвою і тілесною, і духовною.

Взагалі, заради спасіння людства відбулося дві жертви пролиття крові невинної. Першою такою жертвою стали чотирнадцять тисяч вифлиємських немовлят. Бо коли народився Ісус, то юдейський цар Ірод, дізнався про це від волхвів, які шукали Богонемовля – народженого Царя юдейського. Він, боячись втратити владу, попросив їх, аби вони, повертаючись додому, розповіли йому, де живуть святі батьки з Немовлям, щоб і він міг поклонитися Йому. Та волхви, поклонившись Богонемовляті й поклавши до Його ніг дари і отримавши уві сні одкровення про злі наміри Ірода, повернулись додому іншою стороною. Не дочекавшись їхнього повернення, ненаситний у своїй жорстокості Ірод, зрозумівши, що його підступний задум розкрито, послав до Вифлиєма воїнів з наказом повбивати всіх дітей до дворічного віку. Чому дворічного? Тому, що проминуло майже два роки від народження Ісуса і, щоб бути впевненим у Його смерті, Ірод і віддав страшний такий наказ. І відбулося у Вифлиємі й навколишніх селах сатанинське дійство: дітей навпіл перерубували мечами, наштрикували через горло списами й піднімали, як знамено піднімають на древку, але то були знамена страшної жорстокості й позорища. Якщо не вдавалося відірвати дитя від грудей матері, то протикали мечем дитя і матір, хапали немовлят за ніжки і з розмаху розбивали головки об камінь. В Євангелії написано: «Голос в Рамі чути, плач і ридання, і голосіння велике; Рахіль плаче за дітьми своїми і не може утішитися, бо їх немає» (Мт. 2:18). Що означають ці пророчі слова?

Рама – це місце гробниці Рахілі, дружини патріарха Якова. Коли її сина Йосипа вели в Єгипет як полоненого в рабство, проходячи повз гробницю Рахілі, він заплакав і закричав: «Мамо моя, чи чуєш ти мене? Мамо моя, чи бачиш ти, куди ведуть твого сина?» За переказами, у відповідь з гробниці почулося ридання.

Тут же розгулялась жахлива трагедія: вже не ворог забирав у полон, а “свої” жорстоко вбивали ні в чому невинних дітей, заливали землю їхньою кров’ю! Виникає запитання – чому Господь попустив смерть і муки невинних дітей? Важко дати на це відповідь. Але Святитель Іоан Златоуст пояснює це так: «Якщо б хтось взяв у тебе кілька мідних монет, а повернув тобі золотими, невже б ти вважав себе ображеним чи знедоленим? Навпаки, чи не говорив би ти, що та людина – твій благодійник? Тож кілька мідних монет – наше земне життя, яке рано чи пізно закінчується смертю, а золото – життя вічне. Тому, за кілька миттєвостей страждань і мук, немовлята отримали блаженну вічність, отримали те, що святі досягали тяжкими подвигами і трудами протягом всього свого життя. Вони відійшли від життя, власне, не зазнавши життя, але отримали вічне життя серед Ангелів».

Побутує думка, що розбиті об каміння голівки вифлиємських немовлят – то понищені гріхи людей. Але це не так. Своєю невинною кров’ю вифлиємські немовлята викупили тілесне життя Ісуса, а Він, проживши тридцять три роки на землі в праведності й безгрішності, пролиттям Своєї невинної крові на хресті розп’яття, омив гріхи вже всього людства і Своєю праведною кров’ю викупив нас усіх із полону смерті в життя вічне.

Один священник перетерпів багато страждань у своєму житті. В нього був рак горла і під час операції йому видалили голосові зв’язки. Він не міг більше ні проповідувати, ні служити. Але він дякував Богу за все, дякував за хворобу, вбачаючи в ній найвищу милість Божу до себе. Потім була війна і на його очах помирали від голоду й холоду малі діти. Він бачив, як малюки лазили по заледенілих трупах своїх матерів, самі теж приречені на смерть. Згодом він писав: «Я дякував Богу за свої страждання, але серцем не розумів, як можна дякувати Богу за страждання дітей? І був цим більше вражений, аніж своєю хворобою. Та одного разу, наче б сам переживаючи смерть, я відчув, що коли страждає кожне з цих дітей, то Христос страждає разом із ними, Христос стоїть біля кожного з них. Коли помирає невинне немовля, жертва людського зла, то воно помирає не в самотності, а помирає на грудях Самого Христа. Тоді я наче прозрів тайну страждань».

Отже, страждання і хрест життя, якщо ми несемо його в терпінні й без нарікань, і є тими таємничими дверима, які ведуть нас у Царство Небесне. Господь сказав: «Чашу Мою будете пити, і хрещенням, котрим Я хрещуся, будете хреститися» (Мт. 20-23). І ось коли, любі мої, до наших вуст піднесуть чашу страждань, мук, чашу принижень, переслідувань – чашу пекучу, як полум’я, і гірку, як полин, то не варто шукати того, чия рука піднесе її нам. Ми повинні знати, що чаша ця Христова, а в ній – наше спасіння.

Ісус Христос Своєю кров’ю омив наші гріхи. Коли священник на Літургії, завершуючи Євхаристичний канон, всипає з дискосу в чашу з червоним виноградним віном, яке силою Святого Духа вже перетворилося на Кров Спасителя, всі часточки до крихти, вийняті за здоров’я живих і за спокій померлих під час поминання їхніх імен на проскомидії, то каже: «Омий, Господи, гріхи тих, хто тут поминалися, Кров’ю Твоєю чесною…» І ми, православні християни, маємо велике щастя, дане нам Господом – у покаянні очищатися від своїх гріхів і бути омитими й очищеними кров’ю самого Христа Ісуса, Спасителя нашого.

Розкриваю Євангелію і бачу, як Ісус Христос входить у Єрихон – місто прокляте й упосліджене. І живе в цьому місті митар, тобто збирач податків, на ім’я Закхей – людина грішна, грошолюбива, віддана своїм пристрастям, безсердечна, без краплини любові до ближнього у своєму зачерствілому серці. Хто він? Кожен із нас, хто так само упокорив себе пристрастям, гріхам і порокам, хто занурив своє життя у зло. Ми багаті на гріхи і пороки, але бідні на любов і добро.

І все ж прийшла та година, коли затверділе на камінь серце митаря – прислужника римських поневолювачів, безжалісного здирника, якого люди люто ненавиділи, – врешті не витримало, бо його глибини, де ще теплилося почуття справедливості, любові, яка є в кожному з нас, досягла цілим потоком людська ненависть і зневага, бо не було в тому місті такого, кого б він не принизив, не знедолив, не обібрав, багатьом приніс у дім біду і горе. Якоїсь миті він раптом усвідомив увесь жах свого неправедного життя, усвідомив, що добровільно віддає себе на глум погибелі. І серце навіть такої людини здригнулось від жаху, заридало – де спасіння?

Митар уже чув про Спасителя і про чуда благодаті спасіння, які щедро виливалися від Нього на грішних людей. Ось ця благодать Божа і покликала митаря, торкнулася його серця, відкрила перед ним життя нове, світ духовний. Він відчув дихання животворної благодаті. І він зажадав побачити Спасителя, зустрітися з Ним, і заради цього не побоявся ні насмішок, ні зневаги, ні глуму, бо він рішуче обрав найголовніше діло свого життя – спасіння. Але він припізнився – натовп людей закрив від нього Христа. Що ж це за люди? А це наші гріхи, шкідливі звички, згубні домисли, всілякі навіювання. Вони й стоять високим міцним муром між нами і Богом, стоять так щільно, що поміж них не протиснутись. А митар на зріст був низьким чоловіком. І ми з вами такі є низькі, як і митар, бо хоч і християни, але нічого не робимо для свого духовного росту, тому й не можемо бачити Христа, перебуваючи під тягарем власних гріхів.

Але ж Христос уже проходить далі і, можливо, вже більше ніколи доля не зведе Закхея з Ним. І тоді митар, відкинувши всі перестороги, адже був він людиною багатою, поважною, по земному достойною – вилазить на дерево, піднімається над натовпом, тобто над гріхами. Що в цьому образі?

А те, що кожен із нас схожий на людину, котру переслідує зграя диких звірів, готових розірвати її. І тоді людина вилазить на деревину. Звірі стоять навколо, гарчать, виють, але дотягнутися до людини не можуть. Великий подвижник, преподобний Іоан Колов пояснює, що дикі звірі – це біси і наші пристрасті, а дерево – це молитва. «Коли я починаю молитись і прикликати ім’я Боже, то вони тільки стоять віддалік і скрегочуть зубами, але подолати мене не можуть», – говорить він.

Отже, грішник піднявся своїм духом над землею. І тоді Господь проникає в глибину його серця, яке палко прагне спасіння, і бачить, що в ньому, десь глибоко затиснена в лещатах його неправедного життя, лежить праведність. Митар вчепився в гілля і тримався з усіх сил, аби не впасти. Дерево – це віра в Бога, а гілки – євангельська Христова наука, молитва.

Господь, побачивши митаря, звертається до нього: “Закхею, зійди швидше, бо сьогодні треба Мені бути у тебе в домі”.

З допомогою молитви ми можемо лише доторкнутися до духовного світу, але щоб Господь увійшов у наше серце, необхідне наше глибоке покаяння, потрясіння душі, яке пережив митар. Закхей спускається з дерева, тобто з неба на грішну землю, заглиблюється у спогадах до самого дна свого життя, щоб побачити все, згадати все і покаятися. З допомогою молитви ми можемо лише доторкнутися до духовного світу, але щоб Господь увійшов у наше серце, необхідне глибоке покаяння. І ось, коли митар з розчуленням в серці приніс таке покаяння, Господь зайшов у дім великого грішника.

Господь перебував у домі Закхея, а той вдивлявся у свого Спасителя і бачив у Ньому всю повноту милосердя, безмежне співстраждання, правду і праведність. І серце Закхея покорилося – роки негідного життя в одночасся розвіялися, як дим, і перед Христом постала зовсім інша людина – справжня, здатна на покаяння, на жертовність, на нове життя.

Дім же – це наше серце. Про нього говорить Христос: «Ось стою під дверима і стукаю: якщо хтось почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду і буду вечеряти з ним, а він зі Мною» (Об. 3:20). А щоб відкрити двері в цей дім – треба принести покаяння.

Закхей беззаперечно увірував у Христа, повірив самому собі, повірив у святість і праведність, відчув, що так, як він жив до зустрічі з Христом, жити неможливо, негідно для людини. Він захотів піти дорогою Христа. Але тільки одними людськими зусиллями християнське покликання не здійснити, бо хто може власними силами стати часткою Тіла Христового, мовби продовженням Його втіленої присутності на землі? Ніякими людськими зусиллями досягнути цього неможливо. В той же час Бог Своєю благодаттю з нами може здійснити все. І коли з Христом зріднитися так, щоб усе усвідомлювати, все знати, все переживати із середини Христа, якщо Христос житиме в нас, а ми – в Ньому, тоді перед нами розкриються ворота вічності. Отже, щоб увійти в Церкву духом, а не просто тілом, бо це можна зробити будь-якого часу, треба зріднитися з Христом так, щоб те, що складає Його сутність, заради чого Він жив, проповідував, помер і воскрес, – стало змістом нашого життя. А гріх і життя в беззаконні, заради звільнення від яких людства Він віддав Себе на розп’яття, щоб стали для нас чужими. І тоді ми спасемося, тоді зустріч із Господом для нас не стане даремною. А для цього ми повинні прийняти хрещення, поєднатися з Христом, бо тільки хрещення є дорогою в Церкву – Тіло Христове. Охреститися ж, як говорить ап. Павло, означає зануритися в Христа так, щоб з Ним померти, і з Ним воскреснути в життя нове. І коли ми Христа сприймемо, як ідеал і образ наслідування в усій повноті, тоді нам неважко буде разом із Ним померти до всього того, що Йому чуже, і жити всім тим, що Йому дороге. Христос сказав: “Я дав вам приклад, наслідуйте його, – і тоді, як через двері, ви увійдете у вічність, в Мою обитель…”

Вдивляючись в Ісуса, за якусь мить Закхей це усвідомив, за якусь мить серце його охопило таке каяття за сподіяне в житті, такий страх пронизав усе його єство, що Господь за його неправедність зараз же й покине його дім, що він вигукнув: «Господи, половину статків своїх я віддам злидарям, а коли кого скривдив чим, поверну вчетверо» (Лк., 19:8).

Закхей шукав примирення з Богом і знайшов його в наслідуванні Христа в любові до ближнього, в докорінній переміні свого життя, творенні милосердя, зрозумів, що треба віддати своє серце людям, не боятися осуду недоброзичливців, їхнього пихатого глузування. І ви, любі мої, не бійтеся! Не дивіться на самовдоволені лиця нерозумних, а подивіться в одні єдині очі – очі Христа Спасителя, свого Бога. Забудьте про все на світі й відкрийте Йому двері у своє життя, своє серце, свій розум. Зробіть так, як вчинив Закхей – не тільки переміг страх перед зневагою людей, але й покаявся і дав слово виправити своє життя. В цьому для нас настанова.

Люди дивувалися й нарікали на те, що Месія увійшов у дім цього ненависного для них, нечистого в їхніх очах, безсердечного й жорстокого грішника. Здивувалися навіть Ангели милосердю Господа, наскільки Він милостивий до нас, грішників, що виконуємо волю бісів, і наскільки глибинна Божа любов до людини.

Господь сказав про Закхея: «Сьогодні в дім цей спасіння прийшло, бо й він син Авраамів» (Лк. 19:9). Цим Господь відкриває нам спорідненість між людьми не тільки кровну, а й духовну. Той, хто чинить діла віри подібно до Авраама, той і є сином Авраама по духу. Колись цей великий праотець прийняв Господа під свій дах, під тінню Мамврійського дуба і отримав обітницю: звістку, що в нього народиться довгоочікуваний син. А тут Закхей прийняв Ісуса Христа, Сина Божого, під дах свого дому і удостоївся великої радості – звістки про своє спасіння. Тому, якщо ми хочемо стати дітьми Божими, ми повинні виправити своє життя, як це зробив Закхей. А для цього треба розкрити свій духовний зір, зняти з нього полуду омани і сміливо вступити в радість повноти життя в Христі Ісусі. Преподобний Єфрем Сирін сказав, що «Наша Церква – Церква не тих, хто гине, а Церква тих, хто кається».

+Архієпископ Афанасій Шкурупій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ

м. Харків – м. Полтава

Вселенський Патріарх Варфоломій отримав престижну Темплтонівську премію в Нью-Йорку, що підкреслює багаторічне бачення Вселенського Патріархату щодо поєднання віри, науки та спільного майбутнього людства. У своєї промові Він закликав до нового союзу між наукою та вірою, засуджуючи заперечення та байдужість, водночас виступаючи за баланс, справедливість та колективні дії заради виживання творіння:

***

Шановні гості, дорогі друзі,

Стоячи перед вами як цьогорічний лауреат Темплтонської премії, я вражений вагою визнання, яке, безумовно, належить не окремій особі, а баченню, яке надихає Вселенський Патріархат понад три десятиліття: що Бог, який вдихнув у життя зірки та людей, є тим самим Богом, який сумує, коли падає один горобець, коли кораловий риф стає білим, як кістка, і коли дитина задихається, не даючи собі чистого повітря.

Вступ

Я приймаю цю честь від імені мого святого попередника, Вселенського Патріарха Димитрія, чий пророчий голос вперше закликав нашу Церкву прийняти свою роль охоронця творіння у 1989 році. У наступні роки всі Православні Церкви, а також Римсько-католицька Церква та Англіканська Церква, разом з незліченними християнськими конфесіями та екуменічними організаціями, прислухалися до заклику Вселенського Патріархату щорічно виділяти час молитви за захист природного середовища на 1 ^{вересня} .

Моя глибока вдячність також висловлюється Фонду Джона Темплтона, Всесвітньому благодійному фонду Темплтона та Релігійному фонду Темплтона за керівництво адмініструванням цієї чудової нагороди та сміливість повірити, що поєднання наукової ретельності та духовної сили може врятувати нас від самих себе. Їхні цінності «розширювати межі наукового та духовного розуміння» (з вебсайту Фонду Темплтона) спонукають нас зрозуміти взаємозв’язок обох.

І. Вселенська літургія

Протягом століть ми були свідками трагічного відчуження — релігія віддаляється до своїх святилищ, наука відступає до своїх лабораторій, кожна з яких підозріло ставиться до претензій іншої на істину. Занадто довго віра та наука обережно оберталися одна навколо одної, іноді наближаючись до взаємного примирення, частіше загострюючись у взаємного нерозуміння.

Однак такого розділення ніколи не мало бути. Отець Церкви четвертого століття та містик Григорій Ніський розумів те, що ми забули: божественна благодать «пронизує все творіння, нижча природа змішується з надприродним». Немає священного та світського, духовного та матеріального — лише одна істина, єдина реальність, що мерехтить взаємозв’язком, пульсує божественною присутністю.

Коли я бачу фізика, який вимірює прискорення танення льодовиків в Арктиці, та теолога, який розмірковує над стогонами творіння (Римлянам 8:22–23), я бачу двох людей, які читають одну й ту саму книгу — книгу природи та книгу Святого Письма — різними мовами. Коли я спостерігаю за стражданнями кліматолога через вмираючі ліси та чую, як пророк плаче, що «земля розривається дотла та сильно трясеться» (Іс. 24:19), я впізнаю те саме розбите серце, що б’ється в обох. Розрив між вірою та наукою має закінчитися. Вони обидві знаходяться на одній сторінці.

ІІ. Мистецтво робити все правильно

Релігія вдосконалила певні форми як невдачі, так і успіху, і чесність спонукає мене назвати їх. Наприклад, під час пандемії COVID дехто обрав теорії змови замість епідеміологічних даних, упередження замість науки, ідеологію замість простої математики зараження та смерті. Це не вірне свідчення; це духовна помилка.

Коли рівень моря піднімається, а ми говоримо лише про божественний суверенітет, ігноруючи викиди вуглецю, ми стаємо співучасниками страждань. Коли стародавні ліси вирубуються, щоб прогодувати наше споживання, а ми пропонуємо лише «думки та молитви» замість системних змін, ми практикуємо віру, настільки відірвану від реальності, що вона взагалі перестала бути вірою. Водночас ми помиляємося, коли не пов’язуємо крапки — між нашою культурою одноразового використання та переповненими сміттєзвалищами, між швидкою модою та вуглецевими слідами, між нашим прагненням до зручності та повільним задушенням річок пластиковими відходами. Ми помиляємося, коли ставимося до руйнування навколишнього середовища як до чиєїсь проблеми, замість того, щоб визнати це духовною кризою нашого часу.

Однак релігія також має унікальний дар робити все чудово правильно. Ми досягаємо успіху, коли пропонуємо те, чого світ відчайдушно потребує: довшу перспективу, глибшу історію, ширшу картину. Ми робимо це правильно, коли пам’ятаємо, що турбота про творіння — це не лише зміна клімату, а й зміна самих себе — фактично, зміна всього .

Ми розуміємо правильно, коли усвідомлюємо, що турбота про довкілля — це не просто обійми дерев — хоча містики нагадують нам, що дерева також заслуговують на наші обійми, — а поклоніння Богу, який обрав плоть, який освятив матерію, перебуваючи в ній. Ми розуміємо правильно, коли садимо сади на бетонних пустках, коли обираємо красу замість корисності, тишу замість шуму, спілкування замість споживання. Таке бачення розчиняє штучні межі між спогляданням та залученням. Коли ми справді бачимо, ми розуміємо, що повинні діяти.

ІІІ. Міра молитви, пильності та дисципліни

Здається, ми втратили священний ритм природного часу. У релігійній термінології саме в цьому полягає сила молитви. Наші предки розуміли те, що ми забули: а саме, що змістовне зростання вимагає терпіння, що глибина вимагає тривалості. Дерева не поспішають; зірки не поспішають зі своїм горінням; гори не турбуються про своє сходження. На жаль, ми створили цивілізацію, залежну від прискорення, де швидкість розширення важливіша за мудрість вдячності, де миттєве задоволення переважає сталий розквіт. Ми забули радість спостерігати, як насіння перетворюється на саджанці, саджанці перетворюються на дерева, які втішатимуть і захищатимуть покоління, яких ми ніколи не зустрінемо.

Це тимчасове запаморочення особливо вражає нашу молодь, яка успадковує світ, де майбутнє здається невпевненим і невизначеним. Нещодавні дослідження виявляють кризу психічного здоров’я, безпосередньо пов’язану з екологічною тривогою серед молоді. І коли наші діти втрачають надію на завтрашній день, ми повинні визнати це як моральний провал, так і духовну надзвичайну ситуацію. Їхній страх не ірраціональний — він символічний; він пророчий. Вони бачать те, чого ми вирішили не бачити: що світ, який ми їм залишаємо, може бути нестійким і навіть непридатним для життя. Проти онімілих сил байдужості та відчаю православна традиція пропонує дисципліну непсису — пильності, практики пильності або уваги до того, що насправді відбувається навколо нас. Ніколи це давнє мистецтво не було так нагально потрібним.

Розглянемо корабель, який загорівся та затонув біля берегів Шрі-Ланки у 2021 році, спричинивши те, що Верховний суд цієї країни назвав «найбільшим зареєстрованим розливом морського пластику у світі». Незліченна кількість морських тварин загинула, а тонни пластику поширилися у води, які забезпечують мільйони людей. Штраф у мільярд доларів, накладений на власників судна, не може воскресити втрачене морське життя чи відновити порушені екосистеми. Але він є важливим визнанням того, що руйнування навколишнього середовища має реальні витрати, які повинні оплачувати ті, хто його спричиняє, а не просто поглинати ті, хто від нього страждає. Непсіс вимагає від нас розглядати такі катастрофи не як поодинокі випадки, а як системні симптоми, які надають пріоритет прибутку над захистом, а зручності над наслідками.

Православна Церква також говорить про аскезу — не про похмуре самозречення, яке часто асоціюється з цим терміном, а про радісну самодисципліну усвідомлення того, скільки вже достатньо. У світі, сп’янілому від споживання, ця давня мудрість пропонує глибокі ліки для зцілення. Аскеза розриває замкнене коло нерозумної та нестримної жадібності — нескінченний цикл, де більше споживання вимагає більшого виробництва, що вимагає більше ресурсів, що створює більше відходів, що вимагає більшого споживання для вирішення проблем, створених, перш за все, споживанням.

Йдеться зовсім не про повернення до сучасної бідності чи первісної невинності, а про передвідкриття того, що грецькі філософи називали метроном — належною мірою, чудовим почуттям міри, яке дозволяє як людському процвітанню, так і екологічному балансу. Йдеться про вибір якості замість кількості, довговічності замість одноразовості, достатності замість надлишку та марнотратства. Така дисципліна зрештою стає не тягарем, а визволенням — свободою від виснажливої бігової доріжки нескінченних бажань, простором для відкриття глибшого задоволення, яке не може забезпечити жодна кількість земного споживання.

IV. Теологія взаємопов’язаності

Зрештою, нам відчайдушно потрібна «теологія взаємопов’язаності» — визнання того, що здоров’я нашої планети та добробут її людей — це не окремі проблеми, а аспекти єдиної реальності. Екологічна справедливість та соціальна справедливість — це не окремі причини, а різні назви для одного й того ж зобов’язання щодо процвітання та балансу всього життя.

Ця теологія визнає, що ми не можемо зцілити наші стосунки з планетою, не зціливши наші стосунки один з одним. Ми не можемо досягти екологічної стійкості, зберігаючи соціальну нерівність. Ми не можемо врятувати землю, не практикуючи справедливість. Саме тут виникає екуменічний імператив турботи про природне середовище. Зрештою, дехто може бути більш відповідальним або підзвітним за кризу, з якою ми стикаємося в сьогоденні; але лише разом ми можемо реагувати на неї та вирішувати її в майбутньому.

Стоячи на цьому роздоріжжі, ми стоїмо перед вибором, який луною луною лунає крізь час: чи пам’ятатимуть нас як покоління, яке, незважаючи на кращі знання, обрало комфорт замість совісті? Чи нас будуть славити як піонерів, які, незважаючи на величезні виклики, обрали трансформацію замість руйнування? Відповідно до переконання Джона Темплтона про те, що між наукою та релігією існує цінна синергія, наукові докази очевидні: у нас обмежений час і ресурси, щоб змінити нашу траєкторію. Духовних ресурсів достатньо: традиції мудрості підтримували людські спільноти під час попередніх трансформацій. І технологічні інструменти існують: відновлювана енергія, стале сільське господарство, регенеративний дизайн. Нам бракує не знань чи можливостей, а сили волі — колективної рішучості обрати складні істини замість зручної брехні, системні зміни замість особистої вигоди.

Висновок

На завершення дозвольте мені запропонувати не відповіді, а заклик – розглядати перетин науки та духовності не як інтелектуальну вправу, а як екзистенційну необхідність. Майбутнє нашої планети залежить від нашої здатності поєднати точність наукового методу зі сприйняттям духовного бачення, терміновість пророчого свідчення з терпінням споглядальної практики.

Нехай у нас буде мужність говорити правду владі та мудрість говорити любов страху. Нехай ми відкриємо, що турбота про творіння — це не тягар, а дар — можливість брати участь у невпинній творчості Бога, який словом створив світи і досі називає їх «дуже добрими» (як у Бутті, розділ 1). І нехай ми пам’ятаємо, навіть у темні моменти, що кожна криза — це також можливість, кожна смерть — можливість воскресіння. Земля стогне, але вона також сподівається. Питання в тому, чи приєднаємося ми до її пісні горя, чи до її хору вдячності.

Дякую за ваше терпіння. І ще раз дякую за шановну честь Темплтонської премії. Нехай Бог благословить вас усіх.

Вселенський Патріарх Варфоломій

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: RNN (THE RELIGIOUS NEWS NETWORK)

Милістю Божою

Архієпископ Константинополя, Нового Риму та Вселенський Патріарх

Благодать, мир і милосердя повноті Церкви

Від Творця всього творіння

Господь і Бог і Спаситель наш Ісус Христос

* * *

Найшановніші брати-ієрархи та благословенні у Господі діти,

З благодаті Бога, подателя всього, ми сьогодні розпочинаємо новий церковний рік, прославляючи Його небесне ім’я за безперервну та щедру плідність ініціатив Його Святої Великої Церкви в галузі захисту творіння. Вселенський Патріархат не лише з самого початку підкреслював серйозність екологічних проблем, але й зосереджував увагу на їхніх фундаментальних причинах – внутрішніх, духовних та моральних – та пропонував рішення, засновані на православному євхаристичному та аскетичному етосі.

Православ’я у своїй вірі, богослужінні та свідченні світові є, можна сказати, екологічно чистою формою християнства. Таким чином, проголошення свята Індикту днем молитви за захист природного середовища було не просто реакцією на сучасну екологічну кризу, а природним продовженням життя Церкви як «прикладної екології». З самого початку ми проголошували нероздільність поваги до творіння та людської особистості, розкриваючи спільний корінь та взаємозв’язок екологічних та соціальних проблем. Відчуження від Бога породжує власницьке та експлуататорське ставлення та поведінку щодо творіння та ближніх, тоді як життя у Христі та за Христом є джерелом екологічної чутливості та філантропічної діяльності. Як сказав Господь: «Кожне добре дерево родить добрі плоди, а зле дерево родить злі плоди. Не може добре дерево родити злих плодів, а зле дерево родити добрих» (Мт. 7:17–18).

Повага до духовних цінностей загострює наше розуміння того, що є добром, а що має бути зроблено. Байдужість до Трансцендентного та наступний за цим «антропомонізм» призводять до замкненості людини в земному, тобто до звуження її свободи до прагматичного вибору та рішень, завжди переплетених з поверховими поглядами на реальність та з ототожненням добра з «тим, що виявляється корисним». Своєчасний заклик до «екологічного покаяння» – окрім заклику до каяття за вже завдану екологічну шкоду – та до радикальної зміни мислення та поведінки щодо творіння також вказує на необхідність подолати помилкову позицію, яка підтримує погляд на екологічно руйнівну «саморегулювальну економіку» як єдиний шлях до розвитку. Ця позиція ще більше підживлює наївну віру в нібито здатність природи до нескінченного самовідновлення, незважаючи на тягарі, спричинені людиною, такі як посилення зміни клімату та її руйнівні глобальні наслідки. Сьогодні, до всього цього, додається ще й гамір бойових криків, бомбардувань, ракетних обстрілів та вибухів, що заглушає крики невинних жертв нещадного насильства та стогін творіння. Майбутнє життя на нашій планеті буде або екологічним та мирним, або взагалі не існуватиме.

Вселенський Патріархат, поряд зі своєю боротьбою за мир, справедливість та солідарність, продовжуватиме відігравати провідну роль у захисті природи, підтримуючи екологічні теми як центральні питання в міжхристиянському та міжконфесійному діалозі, а також пропагуючи значення християнських екологічних принципів та традицій у міжнародних інституціях, екологічних організаціях, наукових фондах та громадянському суспільстві. Ми впевнені, що співпраця в галузі екології зміцнює наше почуття спільної відповідальності за майбутнє та відкриває нові сприятливі перспективи.

Повертаючись до того, що ми висловлювали в попередньому Посланні, ми знову закликаємо митрополії Матері-Церкви по всьому світу, парафії та монастирі розробити скоординовані дії та конкретні заходи для мобілізації вірних, з акцентом на освіті молодого покоління. Застосування екологічних наслідків нашої віри на практиці є визначальним аспектом нашої православної ідентичності.

У цьому дусі ми бажаємо вам усім благословенного та плідного церковного року в добрих та богоугодних справах. Ми закликаємо дітей Святої Великої Церкви Христової по всьому світу жити справжнім екологічним способом та братерською любов’ю, молитися за творіння та мир, прагнути цілісності природного середовища та сталого розвитку, а також плекати культуру солідарності. За заступництвом та захистом Пресвятої Богородиці Паммакарист ми закликаємо до вас життєдайну благодать та велику милість Всемогутнього Творця та Всемилостивого Бога любові.

Благословенного Церковного року, брати і діти в Господі!

1 вересня 2025 року

† Варфоломій Константинопольський

Палкий молитвеник за всіх перед Богом

«Суперечності та передумови міжрелігійного діалогу»

Ваші Високопреосвященства,

Ваші Превосходительства,

Пане Генеральний секретарю,

Шановні члени Всесвітньої Ради,

Дорогі друзі та колеги,

У цьому Місті, каміння якого досі носить відлуння століть, коли ойкумена визначалася не як географічний простір, а як духовний горизонт, і де Вселенський Патріархат Константинополя продовжує свідчити про вселенське покликання православного християнства, сучасна свідомість скликається, щоб протистояти ситуації планетарної кризи. Однак виклик полягає не в першу чергу в її видимих проявах, в економічній нестабільності, яка перетворюється на задуху цілих народів, у нестримному технологічному прогресі, який ставить під сумнів саме поняття людської діяльності, а в чомусь глибшому, в глибинній умові, яка дозволяє цим явищам проявлятися з такою руйнівною інтенсивністю. Діагноз, сформульований у контексті ініціативи «Релігії за мир», визнає фундаментальною проблемою домінуючий, зазвичай невизнаний, світогляд. Він стосується панівного матеріалізму з характером редуктивного спрощення, способу бачення реального, який зводить людський процвітання до його матеріального виміру, систематично виключаючи будь-яке посилання на Священне. Ця потреба вийти за межі матерії, щоб наблизитися до істини, становить центральне ядро нашої духовної традиції. Як навчає Великий Каппадокійський Отець Церкви, святий Григорій Ніський, нікому неможливо піднятися на ту висоту, де видно світло істини, якщо мертвий і земний одяг зі шкір не буде знятий з основ душі… Це воістину те, що реально існує, і розуміння цього є пізнанням істини. 

Наслідки такого світогляду не просто філософські; вони глибоко екзистенційні та соціальні. Спотворення концепції людської повноти сприяє ізоляції, експлуатації та руйнуванню навколишнього середовища. Людина перестає розглядатися як реляційна істота, заснована на трансцендентній реальності, і перетворюється на автономну одиницю, яка претендує на своє благополуччя за рахунок інших та природного світу. Втрата зв’язку зі Священним призводить до втрати зв’язків, що складають суспільство, залишаючи після себе сукупність індивідів, що конкурують один з одним. У цьому ландшафті духовного спустошення міжрелігійний діалог постає не просто як теологічна турбота чи розкіш мирних часів, а як невблаганна необхідність, як акт колективного опору. Зустріч різних релігійних традицій, кожна з яких є носієм унікального досвіду Священного, стає необхідною умовою для протистояння глобалізованій безглуздості, для переосмислення дискурсу, який наважується говорити про любов, співчуття, милосердя, прощення та самопожертву не як абстрактні моральні цінності, а як активні елементи повнішої реальності. Потреба у спільних діях, висловлена з самого початку руху «Різні віри – спільні дії», передбачає спільне місце зустрічі, майданчик, де окремі голоси можуть висловити спільне свідчення.

Відповідь, що пропонується на цей екзистенційні виклик, набуває форми амбітної інтелектуальної структури: «Спільного Священного Світогляду» – структури, яка прагне функціонувати як теоретична основа для «Спільного Священного Розквіту». Це не спроба створити нову синкретичну релігію, ані заміна унікальних світоглядів, що характеризують кожну релігійну традицію. Її метою, навпаки, є висвітлення поля консенсусу, відображення тих точок, де сходяться різні переживання Священного, створюючи спільний фронт проти панування матеріалістичного редукціонізму. Намір полягає в тому, щоб чітко виявити зв’язок зі Священним, який раніше замовчувався в міжрелігійних ініціативах, одночасно дозволяючи кожній традиції зберегти свою особливу ідентичність.

Ця структура сформульована навколо чотирьох фундаментальних стовпів, які складають цілісний погляд на реальність. У центрі знаходиться саме Священне, кінцева, абсолютна реальність, яка виражається різними способами, як Бог, Аллах, Брахман або як Світлова Порожнеча. Ця реальність не є абстрактним принципом, а основою «спільноти буття», яка об’єднує все суще через Любов, Співчуття, Милосердя. По-друге, людські істоти за визначенням уявляються як реляційні істоти, саме тому, що вони засновані на Священному. Їхній потенціал повноти не вичерпується захистом прав, а актуалізується через культивування чеснот, де центральною є свобода, що випливає зі Священної Любові. По-третє, суспільство — це не проста сума індивідів, а «цілісність цілісних людських істот», структура взаємності між особами та інституціями спільного блага: сім’єю, освітою, економікою. Зрештою, Земля та мережа її життя, незалежно від того, чи вважаються вони священними самі по собі, чи вираженням Священного, визнаються всіма традиціями як засновані на Священному, вимагаючи поваги, яка виражається через такі чесноти, як стале споживання та структури, такі як відновлювані джерела енергії.

Сила цієї пропозиції полягає в її спробі подолати прірву між вірою та наукою. Спираючись на сучасні відкриття квантової механіки та біології, вона кидає виклик домінуючим механістичним моделям Всесвіту, проектуючи натомість образ цілеспрямованості та взаємопов’язаної цілісності, що узгоджується з духовними перспективами. Запрошення до «нової природної філософії», яка об’єднує наукові та духовні пошуки, є, мабуть, найсміливішим елементом цієї справи. «Спільний священний розквіт», таким чином, є не просто теоретичною концепцією, а керівництвом для спільних дій, основою, яка прагне доповнити навіть Цілі сталого розвитку Організації Об’єднаних Націй, додаючи критичний вимір стосунків людини зі Священним, вимір, який часто відсутній у суто світських проектах. Однак успіх таких амбітних теоретичних основ залежить від фундаментальної передумови. Як зазначали вчені, посилаючись на динаміку міжрелігійних зустрічей, існує важливість діалогу життя як передумови для міжрелігійного діалогу. Зближенню догм передує спільність життєвого досвіду; спільному світогляду – спільний шлях.

Ситуація, з якою покликаний боротися «Спільний священний світогляд», не є просто сучасною патологією. Людство живе в плюралістичних рамках з самого початку своєї зафіксованої історії. Здивування, що стоїть перед цим фактом, є фундаментальним: чому homo sapiens, чия біохімічна структура та генетичний потенціал є по суті спільними, чиї тонкі борозни кори головного мозку споріднені у всіх народів, не розмовляє спільною мовою? Чому замість єдиного лінгвістичного рішення, яке здавалося б абсолютно зрозумілим у світлі анатомічних та нейрофізіологічних універсальностей, ми стикаємося з чотирма чи п’ятьма тисячами мов, що вживаються, що є залишком ще більшої кількості, якими розмовляли в минулому? Ця «строката ковдра», це «божевільне розмаїття» становить не просто технічну перешкоду для спілкування, а потужну перешкоду для матеріального та соціального прогресу виду, джерело ненависті та взаємної зневаги, що народжується через нездатність до взаєморозуміння.

Міфологічна свідомість кожної культури має свою власну версію Вавилонської садиби, свій власний наратив про первісне розсіювання мов. Чи то як покарання за гордовитий вчинок, чи як божевільна вежа, запущена до зірок, чи як випадкове вивільнення лінгвістичного хаосу, стан багатомовності переживається як друге гріхопадіння. Людину було вигнано не лише з Раю, але й з єдиної людської родини, з впевненості в тому, що вона може осягнути та передавати реальність. Спогад про первісний, адамівський діалект, який дозволяв ідеальну відповідність між словами та речами, про мову, де надання імен було відображенням самого творчого акту Бога, переслідує людську думку як втрачена єдність. Історія людської лінгвістичної свідомості, з цієї точки зору, є не що інше, як трудомістке коливання маятника між Вавилоном та поверненням до гомофонії, до месіанського моменту відновленого розуміння.

Саме в цьому моменті сучасна пропозиція «Спільного священного світогляду» зустрічається з давнім міфічним пошуком. Її можна розглядати як секуляризовану, логічно оброблену спробу скасувати прокляття Вавилонської садиби вже не в галузі спільної мови, а в галузі спільного духовного посилання. Поліфонія релігій, як і багатомовність, постає як перешкода, яку необхідно подолати, як джерело плутанини, що сприяє переважанню нерелігійного матеріалізму. «Спільний священний світогляд» прагне функціонувати як граматична універсальність священного, система «глибинної структури», де поверхневі відмінності релігійних «мов» зводяться до спільних, фундаментальних принципів. Метою є створення металінгвістичної системи посилань, місця зустрічі, яке дозволить «переклад» окремих священних істин у загальнозрозумілу термінологію, здатну артикулювати мову до сучасного світу. Це спроба відбудувати вежу, вже не з цегли та асфальту, а зі спільних концепцій та взаємоприйнятих принципів, вежу, яка має на меті не підкорення неба, а захист землі від її відсутності. Благородні амбіції цього починання безперечні, так само як безперечні й муки, з яких воно випливає. Однак сама аналогія із загадкою Вавилонської статуї породжує критичне питання: чи може множинність бути не просто прокляттям, яке потрібно зняти, а умовою, що містить глибшу, можливо, навіть необхідну функцію? Чи може життєва сила людського духу бути збережена саме тому, що вона була розсіяна серед мов? Відповідь на це питання визначатиме не лише застосовність, але й саму сутність кожного зусилля для спільного погляду на Священне. Бо побудова нової єдності передбачає розуміння причин, через які була втрачена стара, і чи була вона справді втрачена, чи просто перетворилася на складнішу, вимогливішу форму спілкування.

Нездатність встановити спільну концептуальну відправну точку для Священного не скасовує необхідності діалогу; навпаки, робить його більш актуальним, зміщуючи центр ваги з простору теоретичної згоди до сфери спільної історичної відповідальності. Бо якщо релігійним традиціям важко зустрітися на високому рівні своїх догматичних істин, вони змушені зустрічатися в сфері земної реальності, там, де наслідки десакралізованого світу проявляються як конкретний біль, як колективна хвороба, як розрив соціальної тканини. Криза сучасності — це не абстрактний філософський стан. Це відчутна реальність, яка набуває плоті та кісток у двох, здавалося б, не пов’язаних між собою, але глибоко пов’язаних явищах, які переслідують світову спільноту: непідйомний тягар глобального боргу та неконтрольована поява штучного інтелекту. Це не просто технічні проблеми, що вимагають технократичних рішень; це симптоми глибокої духовної патології, фантоми, які породжує земне місто, намагаючись побудувати себе за відсутності Бога.

Глобальна боргова криза, особливо в країнах з низьким і середнім рівнем доходу, є найяснішим вираженням економіки, яка втратила будь-яку моральну основу. За безособовими цифрами та складними фінансовими продуктами прихована архаїчна реальність рабства. Цілі народи стають кріпаками абстрактного механізму, який, ґрунтуючись на структурній несправедливості та експлуататорських системах кредитування, виснажує їхнє багатство, придушує їхній розвиток та закладає їхнє майбутнє. Тут редукціоністський матеріалістичний світогляд знаходить своє найдосконаліше застосування: людина перестає розглядатися як особистість, як образ Божий, і перетворюється на одиницю виробництва та споживання, на цифру на балансі невидимого кредитора. Економічні відносини, які могли б бути сферою солідарності та взаємної підтримки, функцією спільності благ, спотворюються у відносини панування, які заперечують саму гідність людини.

Те, що Святе Письмо називає поклонінням Мамоні, — це не просто жадібність; це підпорядкування всього існування абстрактній владі, яка вимагає абсолютної віри та жертв. Не можна служити одночасно Богові та грошам (Матвія 6:24). Глобальний борг — це сучасна, інституціоналізована форма цього ідолопоклонства. Це система, яка породжує та відтворює нерівність, заважаючи біднішим суспільствам інвестувати у свою охорону здоров’я, освіту та інфраструктуру, роблячи їх вічно вразливими до кожної нової кризи. Його протистояння не може обмежуватися бухгалтерськими домовленостями, реструктуризацією та «стрижками». Воно вимагає радикальної моральної переоцінки, повернення до принципів справедливості та солідарності, яких навчають усі наші релігійні традиції. Воно вимагає визнання того, що існують борги, які є морально незаконними, що концепція ремісії, Ювілею, не є благочестивою утопією, а передумовою виживання людської спільноти.

Якщо борг є матеріальним проявом нелюдськості, то штучний інтелект (ШІ) постає як його цифровий фантом. Тут виклик є більш тонким, всепроникним і потенційно екзистенційно глибшим. Штучний інтелект — це не просто новий інструмент; це створення подоби людського розуму, інтелекту, відокремленого від свідомості, тіла та духу. Хоча він обіцяє безпрецедентний прогрес у медицині, освіті та безпеці, він одночасно порушує нагальні етичні питання щодо упереджень, стеження, нерівності та ерозії людської діяльності. Алгоритми, навчені на даних, що відображають існуючу соціальну несправедливість, ризикують консолідувати та посилити їх, створюючи невидиму, але всемогутню мережу контролю, яка визначає, хто має доступ до можливостей, а хто виключений. Людське судження з його нюансами, інтуїцією та співчуттям ризикує бути заміненим холодною ефективністю машини.

Глибший виклик штучного інтелекту, однак, стосується самого образу людини. Редукціоністський погляд, який розглядає людину як складний біохімічний комп’ютер, знаходить у штучному інтелекті своє остаточне виправдання. Якщо думка – це просто обробка даних, то машина справді може перевершити свого творця. З цієї точки зору, унікальна, неповторна та безмежно цінна людина, те, що християнське богослов’я сприймає як «в образі», зменшується до набору даних, до передбачуваної моделі поведінки. Свобода, творчість, любов, молитва – всі ці вираження людської унікальності позбавляються своєї таємничості та аналізуються як нейронні процеси. Людство ризикує втратити не лише контроль над своїми інструментами, але й саме відчуття того, що означає бути людиною.

Як глобальний борг, так і штучний інтелект, попри свою різну зовнішність, походять з одного філософського кореня: апофеозу абстракції та корисності. У випадку боргу абстракцією є гроші, відірвані від реальної економіки, яка ігнорує особу боржника. У випадку штучного інтелекту абстракцією є дані, які ігнорують унікальність суб’єкта. І в обох випадках логіка корисності, прагнення до максимальної продуктивності, чи то економічної, чи обчислювальної, переважає над будь-якою іншою цінністю. Це становить глибшу проблему, ідеологічне ядро, з яким необхідно зіткнутися. Як зазначалося, діалог має вестися «з релігійним ядром культурної зустрічі або з його ідеологічним ядром, як у випадку світської культури». Ідеологічним ядром сучасної світської культури є саме ця віра у всемогутність абстракції.

Отже, реакція релігійних громад не може бути захисною чи негативною. Засудження небезпек недостатньо. Потрібна проекція альтернативного, позитивного погляду на людину та суспільство, погляду, що ґрунтується на переконанні, що люди є «істотами, що живуть у стосунках», а суспільство – «цілістю у стосунках». Абстракції боргу релігії повинні протиставити конкретну реальність солідарності – практику справедливості, вимогу прозорості та моральної відповідальності у світових економічних справах. Абстракції штучного інтелекту вони повинні захищати неоціненну цінність особи, святість свідомості та недоторканність свободи. Розвиток етики технологій, заснованої на цінностях співчуття, відповідальності та гідності, є одним із найнагальніших обов’язків нашої епохи.

Ці два фронти, економічний та технологічний, оголошують про банкрутство суто світської концепції прогресу. Вони змушують нас повернутися до фундаментальних питань, які сучасність намагалася ігнорувати: Що таке людина? Що являє собою справедливе суспільство? У чому сенс людського існування? На ці питання технічні рішення та економічні приписи мовчать. Це слово належить до великих духовних та релігійних традицій людства, які покликані не давати готових відповідей, а наново відкривати горизонт мудрості, споглядання та молитви. Нездатність земного міста знайти щастя в абстракції показує його непереможну спрагу до спілкування.

Аналіз конкретних викликів, боргу та штучного інтелекту, повертає нас до початкового питання, але з новими термінами. Якщо відправна точка «спільної священної перспективи» виявляється філософськи ненадійною, і якщо світське місто не пропонує сенсу та єдності, де зрештою знаходиться місце зустрічі світових релігій? Відповідь полягає не в досягненні концептуального консенсусу, а в прийнятті спільної місії: місії свідчення. Кожна релігійна традиція покликана свідчити, з самого серця власного досвіду одкровення, проти нігілізму епохи, пропонуючи як протиотруту не загальну духовність, а багатство власної, неповторної інакшості.

Справжньою основою для спільних дій є не збіг навколо теорії, а спільна подорож у справі. Ця істина відображена в наголосі на важливості «діалогу життя як передумови міжрелігійного діалогу». Ми зустрічаємося по суті не тоді, коли наші теології збігаються, а коли наші спільноти діляться хлібом з голодними, піклуються про хворих, захищають скривджених. Єдність кується у спільному опорі силам, які намагаються стерти людське обличчя. У цій боротьбі різноманітність нашої духовної зброї є не слабкістю, а багатством.

Християнське свідчення, точніше, пропонує цьому діалогу перспективу, яка не прагне домінувати, а служити: образ Бога як спільноти Особистостей, як вічних стосунків любові. Мир, під цією призмою, не є статичним станом рівноваги, а динамічною, есхатологічною реальністю – очікуванням остаточного примирення всього у Христі. Спільна дія релігій, таким чином, черпає свій найглибший сенс не з існуючої угоди, а зі спільної надії на майбутній світ справедливості та любові.

Отже, ми не покликані створювати нову глобальну релігію консенсусу. Ми покликані, кожен з точки зору своєї віри, створити глобальний союз совісті, пророче свідчення, яке триматиме відкритим горизонт трансцендентності у світі, якому загрожує задуха в межах матеріального. Наша єдність ґрунтується не на тому, у що ми спільно віримо, а на нашій спільній любові до людства та на нашому спільному зверненні до таємниці єдиного Бога. Це єдиний життєздатний мир.

Дякую всім за вашу люб’язну увагу.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ΟΙΚΟΥΜΕΝΙΚΟN ΠΑΤΡΙΑΡΧEION

Звичайно, досягти такого стану і жити в образі духовному в світському оточенні дуже тяжко і, здебільшого, неможливо. Більш прийнятне перебувати в монастирі, прийнявши чернечий постриг. Монастир уже є відокремленим від світського життя місцем, обителлю Господа-Бога. Але й тут хоч і не в такій мірі, але все ж присутнє життя світське, бо ченцям щоденно, окрім обов’язкового молільного правила, доводиться виконувати різноманітні трудові обов’язки послушництва. Це ж, відповідно, відволікає від цілковитого занурення в молитовний подвиг духовного споглядання всесвіту і образу Божого, що, врешті, завершується злиттям вдосконаленого духу молільника із всеохопним духом Бога.

Отже… Людина вирішила жити духовним життям і одразу ж береться за це з палкою наполегливістю, навіть не уявляючи всіх тих неймовірних труднощів, які чекають її на цьому нелегкому шляху. Бо тут таки постає перед першою небезпекою – бажанням одразу досягнути великих результатів. Адже, начитавшись із церковної літератури про подвиги святих отців Церкви, людина і сама прагне повторити набутий ними досвід, але не враховує того, що вони йшли до духовної висоти поступово, в тяжких стражданнях душі й тіла, долаючи сходинку за сходинкою.

До того ж, вони мали ще й духовного наставника. В наш час знайти справжнього духовного наставника навіть у монастирях є надто нелегкою справою. Та й не кожен може відважитися на постриг у ченці, тобто відхід від світу. Більшість бажаючих прагне досягати певного рівня духовної досконалості живучи в світі то серед членів своєї родини, то, якщо й має усамітнений образ життя, все ж серед людей, в їхньому оточенні. А це вже накладає великі незручності і ускладнює шлях боріння.

Тому, хто бажає боротися за духовне вдосконалення, слід рішуче приступати до боріння незалежно від того, які наслідки він матиме і який плід вродить від його праці – треба продовжувати початий молитовний труд за будь-яких умов, бо лише в русі перемога. Бо наша справа трудитися не оглядаючись, а плоди нашої праці лиш від Господа. Адже сказав апостол Павло: «Помилування залежить не від того, хто бажає і не від того, хто біжить, а від Бога, Котрий милує» (Рим., 9:16).

Постійне очікування результатів своєї духовної боротьби, порівняння їх із досягненнями святих отців призводить до тяжкого розчарування, а незміцнілу в досвіді боротьби душу до роздвоєння, а воно є лютим ворогом і молитви, і того, хто відважився на молитовний подвиг.

Захопившись спостереженням над зовнішніми досягненнями свого боріння і з боку цього хибного бачення стану внутрішнього, така людина, врешті, потрапляє в тенета ілюзій, які в її уяві вибудовує диявол. Він підстерігає людину кожної миті її життя, а особливо, коли вона починає духовну практику.

Тут слід пам’ятати, що той, хто стає на шлях оцерковлення свого життя, уже піднімається із землі, аби спрямувати свій шлях в небо до Отця Небесного, і тому все сатанинське кодло збурюється в тривозі, а сам диявол одразу ж розпочинає з таким боротьбу. І чим з більшою наполегливістю віруючий долає шлях оцерковлення, шлях молільного буття, тим з більшою силою й жорстокістю бореться проти нього сатана, кидаючи в бій цілі орди темної сили.

Лиш тільки віруючий підведеться з землі (а будь-яка людина, що не вірить у Бога і не вдосконалюється духовно, є всього лише прахом земним) і почне творити церковне правило і переводити своє життя в русло оцерковлення, тобто наближення до Бога, як диявол стає поруч із ним і застосовує безліч підступних витівок, аби завадити його практиці. Спочатку він спонукає віруючого до надмірного моління ледве не кожної вільної години, знаючи, що це може негативно вплинути на ще не зміцнілий і недосвідчений у духовній практиці розум людини. Коли віруючий, захопившись молитовною практикою і читанням Святого Письма, перебуває в особливому піднесенні, що межує ледве не з гарячковістю, диявол вводить в оману швидкого успіху. Саме тоді з’являється відчуття блаженності. Серце сповнюється лагідністю, а тіло наповнюється теплою енергією, а на кінець молитовного стояння з’являються навіть сльози захоплення. Людина відчуває себе ледве не на небі, а в свідомості з’являється лукаве переконання: «Як легко навчитися молінню». З кожним днем посилення до того незнаних відчуттів блаженства під час моління ще з більшою силою утверджує переконання: «В мене особливий дар, якщо з перших днів я досягаю такої висоти, а чого я досягну згодом?». З’являється гріх гордині, який поступово отруює дух і свідомість.

Та гарячковість першого періоду швидко проходить, поступово серце заспокоюється, свідомість грубіє, з’являється збайдужіння до молитви. Диявол знову нашіптує на вухо, але вже протилежне: “Доки не молився, такого не було. Треба почекати, доки знову з’явиться палке бажання молитися”. Так думаючи, людина зменшує кількість моління, а то й пропускає його. А диявол через деякий час підштовхує далі: «Може, я нездатний молитися, як належить? А, може, треба себе змушувати молитися, як то було раніше, і все до мене повернеться?»

І людина намагається довести себе до стану попередніх відчуттів духовного піднесення, поринання в глибину сердечної лагідності, прагне гарячих сліз, але… доводить себе до нервового збудження, яке завершується психічним зривом, а часто і розумовим розладом.

Свята Церква визначила кількість молитов і час моління, давши віруючим молитовник з молитвами ранкового й вечірнього моління, а також визначила псалми ранньої і вечірньої служб. На перший час для початку цього досить. Згодом можна додавати молитви до окремих святих із проханням захисту, допомоги в тих чи інших земних потребах, ще згодом до цього можна додавати по одній кафизмі псалмів на тиждень, розподіливши рівномірно на сім днів тижня. Бажано щодня читати по одному розділу з Нового Заповіту, а недільного дня після участі в церковному богослужінні читати розділи з Біблії – Старого Заповіту. Вводити себе в молитовне правило слід поступово і бажано під веденням духівника. І завжди пам’ятати, що починати молитися як за загальним молитовним правилом, визначеним у православному молитвослові, так і за Ісусовою молитвою (особливо останньою), не треба легковажити, беручись лиш «попробувати», а слід заглянути в самого себе, в свою душу якомога глибше, аби визначитись – готовий ти йти цим тяжким шляхом чи ні? І якщо твоя совість підкаже тобі ствердну відповідь, то відважуйся на цей шлях, але вже ніколи з нього не сходь, не зраджуй. Адже апостол Петро сказав: «Бо якщо, позбавившись розбещеності світу через пізнання Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, вони знову заплутуються в ній і перемагаються нею, то останнє буває для них гірше першого» (2 Пет. 2:20). Саме через це той, хто ніколи не молився, прийде до молитви швидше, аніж той, хто почав і кинув її творити, не витримавши спокус диявольських.

Із повчань Господа нашого Ісуса Христа і святих отців Церкви ми знаємо, що почати молитовну практику для очищення своєї душі і кинути її є гіршим діянням, аніж не починати її зовсім. Адже коли постом, молитвою, постійною участю в богослужіннях, сповідуванням гріхів і причащанням Святих Тайн, життям у благочесті і здійсненні милостивих і добрих справ душа очищається від духу нечистого, то це ще не остаточна перемога. Злий дух не заспокоюється, а через деякий час, зібравши сім ще зліших за себе духів, намагається повернутися до своєї господи. І коли людина, очистивши душу свою, якимось чином не втримає її в чистоті, то злі духи поселяться в ній і людині буде ще гірше, аніж їй було до того. Ось чому варто спочатку вияснити для себе – чи готовий до молитовної практики?

Нам слід пам’ятати, що молитва вимагає постійної і неослабної щоденної праці. Істинне вірування – труд важкий. Але він забезпечує людині рух вперед, бо без духовного життя немає й руху вгору, а в вишині – Царство Боже. Воно ж, за висловом апостола Матвія: «зусиллями здобувається, і хто вживає зусилля, – здобуває його» (Мт., 11:12).

Можна сміливо сказати, що людина, яка не рухається вперед у своєму духовному вдосконаленні, навіть не стоїть на місці, – вона рухається назад. В духовному житті на місці не стоять.

Отже ви, зваживши свої можливості, вирішили віддатися в руки Господа і взятися за молитовну практику. А це вже означає, що з часом ваша молитва стане споглядальною, тобто вам почне відкриватися духовний світ. Він же двоякий: світло і темрява в ньому йдуть поруч, і якщо ви ступили на цей шлях, шлях вивільнення з темряви й цілковитий перехід у світло, то повинні знати, що темрява буде чіплятися за вас, як грязюка за чоботи, і доки будете йти шляхом сповідницьким, стільки й будете її зі своєї душі змивати. Але якщо чоботи обмив водою та й годі, то душу просто водою не омиєш. Її омивати треба щирим молінням, яке може йти лише з глибини душі – частки вічного джерела невмирущої сили, сили Божої. Ось чому темрява намагатиметься вас утримати будь-якою ціною, бо, усвідомивши себе часткою Бога і ставши на стежку служіння Йому, і утримавши себе до останньої миті свого життя на землі у вірі й дотриманні основ віри, душа ваша, врешті, увіллється в єдину силу Божу, ще на одну крапельку побільшивши вагу Отця.

Темна сила, прагнучи до панування у Всесвіті і, зокрема, на землі (перлині Божій), здатна лише обманним чином здобувати собі нові набутки, відриваючи від Отця Небесного найдорогоцінніші крапельки буття – вдосконалені людські душі, адже ми знаємо, що людина створена Богом за Його подобою. Отже, є часткою Божою, Йому найдорожчою. Але вона такою для Отця є ще й тому, що саме через життя на землі душа може вдосконалюватися, тобто дозрівати до можливості злиття з Самим Творцем, а це вже є завершенням Божого плану як для окремо взятої душі, так і всієї сукупності душ, що таким чином випробовуються на землі.

Арсенал сатанинського впливу на свідомість людини надзвичайно великий. І перш за все через пристрасті, які набули величезної різноманітності в наш час і з кожним роком посилюються як у плані кількісному, так і в плані різнобічності свого згубного впливу, особливо серед молоді та людей середнього віку. Та найбільше сатанинський світ лютує в боротьбі з віруючим молільником, бо такий добровільно стає воїном Христа і перемога над ним є великою і багато в чому визначальною у відвічній боротьбі сатани з Отцем Небесним і Сином Божим, нашим Господом Ісусом Христом.

Без руху по шляху вдосконалення, тобто в Царство Небесне, духовного життя немає. Людина, яка не вдосконалюється, не рухається вперед, навіть не стоїть на місці, а котиться назад. Духовна лінь є різновидом зради, тому що в такому стані людина легко піддається впливу темної сили, а отже й відступається від свого Господа Ісуса Христа, бо ніщо не перебуває нічим не заповненим. Тому й зупинитись, почавши, є нічим іншим, як відступанням назад. І це є духовний закон, який особливо стосується молитви. Треба завжди пам’ятати, що робота Господня вимагає постійності й наполегливості, і що недбальства вона не терпить. Адже сказано апостолом Матвієм: «Царство Небесне зусиллями здобувається, і хто вживає зусилля – здобуває його» (Мт., 11:12).

Молитовний стан залежить від самого молільника, від його наполегливості й тих зусиль, що він їх затрачає в своїй подвижницькій праці з допомогою Божою. Виконання молитовного правила є початком шляху. Це може тривати якийсь певний час (у кожного свій) і ще за життя молільника Господь може дарувати йому благодать Божу, тобто людина стане благодатною, але для нашого розуму такий стан не піддається осмисленню, розуміння його доступне лише благодатним і є звершенням їхнього шляху. Перше ж є його початком, закладанням фундаменту, зведенням стін і даху будівлі, котру молільник вибудовує собі в духовному світі на небесах у Царстві Божому, живучи на грішній землі.

Принагідно треба сказати, що почати молільний подвиг і відмовитися від нього є гіршим вчинком, аніж не починати його зовсім. Згадаймо, що Господь сказав: “Коли нечистий дух вийде з людини, то блукає місцями безводними, шукаючи спокою, і не знаходить. Тоді каже: «Вернуся в дім мій, звідки я вийшов. І, прийшовши, знаходить дім порожнім, заметеним і прибраним» (Мт. 12:43-44). Душа на той час є вільною від скверни і непіддатливою для злої сили, бо та не витримує чистоти і світла, адже, почавши роботу над очищенням своєї душі, людина молитвою вигонить з неї духа нечистого (саме ж молитвою й постом вони найперше й вигоняться), очищенням від скверни прибирає в світлиці духу і цим унеможливлює його нове поселення.

Та порушивши ретельність у виконанні молитовного правила, знову піддаючись хоча б деяким із тих пристрастей, з якими стала боротися і які вже одного разу вигнала зі своєї душі, безпечно відчиняє двері й вікна серед темної ночі. Тут і стає легкою здобиччю злої сили. Адже Господь сказав: «Тоді йде і бере з собою сім інших духів, лютіших від себе, і входять вони, і живуть там. І буває для людини тієї останнє гірше першого» (Мт. 12:45). Тому й апостол Петро говорить: «Бо якщо, позбавившись розбещеності світу через пізнання Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, вони знову заплутуються в ній і перемагаються нею, то останнє буває для них гірше першого» (Пт. 2:20).

Почати молільний подвиг, а потім зупинитись на півдорозі, кинути його є згубним для цієї людини. Тоді краще й не починати, бо: «Не можна тих, котрі раз просвітилися і скуштували небесного дару і стали причасниками Святого Духа і скуштували доброго Слова Божого та сили майбутнього віку, якщо вони відпали, знову обновляти покаянням, коли вони знов у собі розпинають Сина Божого та зневажають Його» (Євр. 6: 4-6).

Та що ж робити молільнику, який все ж одного разу піддався пристрасті й оступився з обраного вірного шляху? Невже так і віддатися назавжди на погибель в лабетах нечестивого духа? Ні, бо тут таки святий Апостол каже ще й таке: «Однак, улюблені, хоч і говоримо так, ми переконані, що ви в кращому стані і тримаєтеся спасіння» (Пв., Євр. 6: 9). Надія ніколи не повинна залишати нас, бо Отець Небесний послав Сина Свого Ісуса Христа, щоб через Нього передати науку спасіння і віддав Його на розп’яття, аби праведною кров’ю омити відвічний гріх людський і таким чином вивільнити людину з погибелі й дати їй надію спасіння, яка ніколи не вгасне.

«А гріхів їхніх і беззаконь їхніх не згадаю більше». А де прощення гріхів, там непотрібне принесення за них. Отож, маючи дерзання входити в святилище через кров Ісуса, дорогою новою й живою… приступаймо зі щирим серцем, з повною вірою… Тримаймось непохитно визнання надії, бо Той, Хто обіцяв – вірний!» – повчає все той же апостол Павло у посланні до євреїв.

Але ще перед ним, як свідчить пророк Єзекіїль, Господь сказав: «І покроплю вас чистою водою, і станете чисті від усіх ваших нечистот і від усіх ваших бовванів очищу вас, дам вам нове серце, і нового духа дам у ваше нутро… і зроблю так, що уставами Моїми будете ходити, а постанови Мої будете стерегти та виконувати» (Єз. 36: 25-27).

Тому, приступаючи до молитовної практики, варто починати з найменшого, і як би в свідомість не лізли думки про великі досягнення, їх треба гнати від себе, знаючи, що нічого, окрім біди, вони не принесуть. Слід при цьому завжди пам’ятати, що святі подвижники віри Христової, провівши своє життя в найтяжчих духовних і тілесних випробуваннях, навіть останньої години свого життя говорили, що не знають, чи спаслися. До того, що ти досягнув, треба ставитися спокійно, не чекаючи ніяких результатів і пам’ятаючи, що сам ти нічого досягнути не в силі, а все дається тобі лише з волі Господа-Бога.

Отож і я хочу наголосити, що Господь, як милостивий і милосердний, не є «Неправедний Бог, щоб забути ваше діло і любов, яку ви виявили в ім’я Його» (Пв., Євр. 6:10). Навпаки, Він залишає людині надію як маяк, бачачи який перед собою, вона знову збере залишки своїх сил, так нерозважливо розтрачених в бурхливих водах збуреного пристрастями життєвого моря, і попливе на зустріч із Владикою. «Згадайте перші дні ваші,- каже ап. Павло,- коли ви, як тільки просвітилися, витерпіли великий подвиг страждань, то самі серед ганьби й скорботи, бувши видовищем для інших, то поділяючи участь інших, які переживали те саме… Тому не втрачайте довір’я вашого, бо воно має велику нагороду» (Пв., Євр. 10:32-33, 35).

Слід знати й те, що на молитві душа відкрита і з посиленням моління диявол посилюватиме і свій натиск, перш за все, навіюванням переконання про досягнення ледь не вершини досконалості, тобто створює молільнику видимість вдосконалення. Це захоплює молільника, якому з кожним новим днем здається, що він досягає все нової висоти в молитовному стані, бо вже сьогодні його відчуття інші, сильніші, відчутніші і він їх сприймає за благодать, не розуміючи того, що вже давно збився з вірного шляху. Тобто він вже не здатен слідкувати за ходом своєї внутрішньої роботи, а лиш звертає увагу на зовнішні прояви перемін, які є облудою диявола, щоб, таким чином втягнувши його в свої сіті, врешті, зламати і отримати таку жадану перемогу.

Адже, за висловом Григорія Синаїта, якщо такий захоче набути молитовною практикою молитву споглядання, то йому доведеться витерпіти одне з двох: якщо спонукає себе до все більшого молитовного подвигу, то спокушується і не зцілюється, якщо ж не дбає про своє духовне зростання, то не зможе досягнути успіху до кінця свого життя.

Як перше, так і друге є небезпечним. Перше тим, що коли молільник годинами повторює молитви або читає Біблію, в нього створюється враження молитовного піднесення. Але ж цього замало, тому що головним є досягнення не досконалості механічного повторення слів, а глибини внутрішнього змісту. Коли цього немає, то утворюється порожнеча, яка, залишаючись непоміченою за облудою споглядання, заповнюється ворожими стихіями: з’являються загострені відчуття, за ними різноманітні думки, образи, видіння. І все це постає перед молільником у яскравому і витонченому вигляді, що зовсім позбавляє його розуміння істинності баченого. В той же час свідомість заповнюють також думки огидні, від яких людина впадає в стан розгублення, депресії, а це здатне, якщо вчасно не схаменутися і не вивести себе з такої духовної прострації, призвести до поступового охолодження до моління і, врешті, молільник може й взагалі покинути молитовну практику.

По іншому й бути не може, тому що душа, не заповнена духовними набутками, заповнюється гріховними проявами. Вони накочуються на незміцнілу духовною практикою людину, як снігова лава, все дужче й дужче затягуючи її в свою круговерть з якої самостійно йому вже не вибратися. Душу заповнюють зовсім протилежні від молитви відчуття й думки. На молільника нападає страх у різних його проявах, можуть розвинутися навіть параноїдальні порушення свідомості. Відбувається роздвоєння душі.

Тобто, одна половина живе спогадами про пережиті високі молитовні поривання, які вводили душу в блаженний стан, що був породжений все тим же бісом в боротьбі з молільником для того, щоб таким чином відволікти увагу останнього від істини. Тоді, пам’ятаючи високі злети (хоч і вони бувають також навіюванням), він намагається повернутися в той стан і навіть перевершити його, весь час підганяючи себе в кількості молитовних вправ. Захопившись метушливою внутрішньою роботою, аби відновити попередній стан, молільник остаточно збивається з вірного шляху і тоді настає розчарування, свідомість заповнюють думки про недоцільність подібної духовної боротьби, її передчасність або й зовсім – непотрібність. Душа молільника втомлюється від цього виснажливого метання в різні боки, і, не знаходячи виходу, спустошується.

Друга ж половина роздвоєної душі залишається перебувати в солодкому стані молитовних переживань, що є також небезпечним, бо може ввести молільника в такий стан духу, коли моління стає тим іншим світом, зовсім обосібленим від його реального життя, який цілком захоплює його, перетворивши на раба, котрий сліпо прямує за всіма відчуттями й видіннями, що виникають. Тому завжди слід пам’ятати, що одного лише моління для духовного вдосконалення дуже мало. Тут потрібна ще й наполеглива моральна робота, покликана преобразити людину зсередини, крок за кроком витісняючи з душі пристрасті, які є головною перепоною на шляху істинного вдосконалення віруючого.

Тобто, молитовне зусилля повинне супроводжуватися зусиллями морального очищення душі від пристрастей, бо молитовні подвиги без подвигів любові до ближнього є всього лише бісівськими дарунками. Адже ми знаємо, що весь закон утверджується на двох заповітах: «Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всім розумом твоїм…Люби ближнього твого, як самого себе» (Мт., 22:37-39).

Господь дав нам ці заповіти, але як можна любити без молитви? Молитва і любов перебувають в єдності: вони виходять одне з одного і не можуть бути одне без одного. Як і не можна досягти висоти вдосконалення без любові до ближнього, адже протилежність цьому – пристрасті: осудження, озлоблення, ненависть, заздрість, ін. А саме пристрасті й стають на заваді любові до Бога і ближнього. Так все це пов’язане одне з одним, так залежне, що хто намагається його роз’єднати, то отримує нищівну поразку. Тому, що відмовившись від морального вдосконалення і поринувши цілком лише в моління, молільник піддається бісівській звабі самовдоволення досягненим. Хоча від цього нас застерігає апостол Павло: «Якщо я говорю мовами людськими і ангельськими та не маю любові, то я як мідь, що брязкотить або бубон, що гуде. І якщо я маю дар пророцтва і знаю всі тайни і всяке пізнання і всю віру, так що можу переставляти й гори, а не маю любові, то я ніщо» (Пв., 1 Кор. 13:1-2). Тобто, все є ніщо, коли немає любові, бо без неї все – всього лише омана сатанинська.

Любові боїться відвічний ворог людини – диявол, і тому моління досягає мети піднесення на вершину духу лише поєднане із вдосконаленням морального стану душі аж до самопожертви. Але такої любові можна досягнути тільки перемігши в собі пристрасті. Бо залишитися в їхній владі означає ніколи не звільнитися від диявола. Хто ж перебуває у владі диявола, той не може любити ні Бога, ні ближнього. А щоб молитва була й виразом любові до Бога і ближнього, вона повинна сама, в першу чергу, бути в єднанні з боротьбою із пристрастями в єдиному й нерозривному цілому. Будь-яка інша молитва Господом не сприймається, бо скаже Він таким: «Я ніколи не знав вас! Відійдіть від Мене ви, що чинили беззаконня» (Мт. 7:23).

То велика помилка, що можна лише однією молитвою досягнути високого рівня духу: можна говорити різними мовами, пророкувати, знати тайни, можна творити чудеса і зцілення, можна навіть досягти найвищого рівня умертвлення свого власного тіла в подвижницькому пориванні, але коли немає щирої любові – все це намарне, бо воно від диявола. А істинна любов досягається лише з перемогою над пристрастями. Ось чому й апостол Павло каже: «А над усім тим зодягніться в любов, яка є сукупністю досконалостей». (Кол. 3:14). Слід смирити себе, і тоді Сам Дух Святий буде вчити таку душу.

Коли ми молимося, ми бесідуємо з Богом, а коли читаємо Святе Писання, то вже Сам Господь бесідує з нами, навчає нас як жити і як спасатися в цьому нелегкому, переповненому спокусами, атеїстичному житті. Господь сказав: “Без мене не можете робити нічого”. Тому нам і належить постійно молитися, прикликати Господа, щоб Він зміцнив наші сили в боротьбі з спокусами.

Ви стали на шлях спасіння молитвою і вдосконалення душі доброчесностями й милостивими вчинками. Молитва ж якраз і зміцнює людину в її доброчинних подвигах. Знов таки, доброчинні вчинки може чинити будь-яка людина, та чи стануть вони містком до спасіння без духовно-молитовної праці – основи життя православної людини? І як може спастися людина без віри і молитви?

Вважати себе віруючим, але не молитися, є звичайним обманом, бо як не може людина жити без повітря, так не можна вірувати в Бога і не молитися. Адже тільки в молінні душа пізнає благодать Божу і нею притягується до Господа, а така молитва дається душі, яка палає любов’ю до Господа, наповнена нею вщерть. Знов же, такий стан досягається лише в молитві і лише через молитву приходить благодать Святого Духа.

О, Господи, прагне дух мій розчинитися в неосяжності любові Твоєї, прагне душа моя омитися у світлі благодаті Духа Святого. Через Тебе, Господи, я єднаюся з Духом Святим, через Тебе, Господи, по крапелині душа моя набуває спасіння в смиренні, любові й молінні.

О, горе душі моїй нещасній, бо не завжди вона ридає в молитві спасенній, бо не завжди вона роздумує про Господа – нашу радість і нашу надію.

О, Спасителю мій, у молитві сердечній припадаю до ніг Твоїх і омиваю сльозами каяття чесні рани Твої, і благаю – прийми гарячу сповідь мою, зглянься на журбу мою і зваж на покірність мою, і помилуй мене, грішного й мерзенного, милосердний Господи; хоч і згрішив перед Тобою, все ж очисть мене і спаси мене, бо Ти Єдиний Господь і Бог мій, Якому поклоняюся і Якого славлю нині, і повсякчас, і на віки віків.

Яке життя провадимо, така й молитва наша, і яка молитва наша, таке й життя маємо. І такий взаємозв’язок між цими двома началами нашого існування тут, на землі – тілесним і духовним, що роз’єднати їх неможливо, а хто до такого роз’єднання вдається, той добровільно втрапляє в загибель, бо ключем до Царства Небесного є саме молитва і без цього ключа воріт до нього не відчинити.

Молитвою наше серце підноситься до Бога і розум наш розмовляє з Отцем Небесним, сповідується в скоєних гріхах, кається перед Ним, просить для нас душевних і тілесних благ і дякує Йому за них. Молитвою людина випрошує в Господа спокій душі, а це найперша і найголовніша сходинка до смирення, яке породжує терпіння, а разом вони є основою, на якій вибудовується храм Божий в душі віруючого. Сказано ж апостолом: «Храм Божий святий, а храм той то ви» (1 Кор. 3:17). Тільки молитвою людина єднається з Богом, вона є її духовним диханням і поживою, саме з її допомогою людина набуває певного рівня вдосконалення, без якого Царство Небесне не розкриється перед нею.

Часто можна почути від недосвідчених віруючих, не кажучи вже про звичайних громадян, що, мовляв, треба любити Бога і не чинити тяжких гріхів – і цього вже достатньо, аби бути віруючим і мати перед Богом виправдання свого життя. Це велика помилка або просто намагання виправдати власні лінощі, які не дозволяють такій людині знаходити час для виконання постійного молитовного правила.

Та важкий шлях молитовний, особливо коли зважити на умови нинішнього життя, де на кожному кроці пропагується розбещеність тілесна й духовна: безліч всяких фільмів по телевізії приковують увагу й відволікають від моління, безліч газет дають порочну поживу читання, що отруює душу і розум, переважаюча сатанинська естрадна музика, яка заполонила всю молодь, вже з дитинства чи не кожній людині закодовує свідомість на відгук до всього сатанинського.

І ще багато спокусливого в нинішньому світі, що відволікає людину від Бога і життя в Бозі. А без оцерковлення життя не може бути і життя в Бозі. Лиш Господь дає душі людини смиренного Духа Святого. Ми ж знаємо, що тільки смиренна людина має спокій в душі своїй, а гордовита – терзає саму себе хворобливими пристрастями і, засліплена ними, ніколи не вийде на шлях спасіння, бо не зможе узріти його, а буде блукати оманливими стежками, наближаючись до остаточної загибелі.

Знов же – тільки молінням ми можемо наближатися до Господа-Бога.

Але на цьому шляху того, хто хоче жити духовним життям у світі, підстерігає небезпека зійти з нього вже на самому початку, коли такий зробить першу спробу або в якійсь його частині. Він може так розчаруватися, що вже ніколи не повернеться до практики молитовного, тобто оцерковленого життя. Адже для цього треба стати на молитву дуже пізно, бо раніше більшості з нас не дозволяють справи. Людина за день втомилася та ще й рано прокинулася й стала до роботи. Тіло важке, очі самі заплющуються, втома всього переповнює млістю, думки розвіюються, до свідомості вповзають всякі, часто непотребні помисли, уявлення – все це змішується зі словами молитви, відсторонює образ Христа. Вранці ж іще складніше встояти на молінні, бо додається і думка про те, що не встигнеш перед роботою попорати господарство чи якісь постійні хатні справи, які є необхідними і без яких ми не обходимося, запізнишся на роботу і матимеш неприємності. Не кожному вдається перебороти ці труднощі перших днів моління. З’являється лукава думка: «Я ще не готовий до духовного життя і Господь не допускає мене до нього. Почекаю, доки буду готовим». Після цього людина обмежується однією молитвою “Отче наш”, зрідка читає Євангелію, а хто й, навпаки, надто багато часу вділяє на читання Біблії, житій святих отців Церкви і поступово зміцнюється в переконанні, що цього досить для самовдосконалення, бо його ще й задовольняє співпереживання зі святим подвижником тих духовних і тілесних подвигів, які описуються в житії.

Ось так істинне духовне життя підміняється уявою. Дехто так захоплюється уявним подвижництвом, що втрачає відчуття різниці між станом власної душі і станом душі подвижника про якого розповідається в книзі і переживання якого так заполонили його розум. Але ж то життя подвижника, його подвижницький духовний шлях! До нього ми маємо лише опосередковане відношення, тобто можемо читати, брати для себе за взірець, як уже набутий досвід, до якого слід прислухатися, яким варто керуватися у своїй духовній практиці, тим паче, коли немає духовного керівника. Але просто зачитуватися і, так би мовити, жити тим житієм, вживатися в життя і сам образ подвижника, який, пройшовши справжній шлях духовної боротьби, звільнився від пристрастей і віддав себе на служіння Богу, досяг вишини духовного споглядання, а самому не здійснювати молитовного подвигу й не боротися з пристрастями, є згубним і призводить до того, що людина вже не в змозі самостійно стати на істинний духовний шлях, бо між нею і духовним шляхом утвориться прірва.

Та це не означає, що коли не вистачає сили для жертовного подвижництва, то не слід і починати жити духовним життям. Навпаки, початок варто прискорити, бо чим довше роздумувати над його доцільністю, тим на триваліший термін розтягнеться початок, а, здебільшого, в такому випадку людина, яка вагається, не стає на духовний шлях ніколи. А якщо вже й починати, то треба пам’ятати, що демони будуть спонукати тебе до такого подвигу, який би перевищував твої сили, і щоб ти, не витримавши тягаря, що звалив на свої плечі, зірвався і впав на дно у їхні руки. То буде велика для них радість, веселість для темної сили.

Тому слід починати з малого і починати не мешкаючи, як тільки виявиш у своїй душі потяг до життя духовного. Так треба вчинити, бо через затягування бісівська сила поступово розпалить в твоїй душі уявлення неправдиві, а це, як говорилося вище, призводить до того, що людина так ніколи й не стає на шлях істинного духовного життя.

О, Господи, немічна душа моя і слабкий дух мій, тремтить і сльозами обливається, бо немає сили піднятися до Тебе і стати перед Тобою з дарами гідними, бо не маю ні життя бездоганного, ні діл благочинних, а маю душу в ранах кривавих, гріхами тяжкими заподіяних.

О, горе мені – тіло ослабло, дух обезсилів, розум затьмарився, завмирає життя. Де той лікар, що врятує, де той лікар, що вздоровить? Немає такого поміж людей, бо єдиний Спаситель – Господь Ісус Христос, йому, душе моя, поклоняйся, до Нього взивай, Його прикликай з глибини свого серця, щоб відкрив Він тобі двері Царства Небесного.

О Господи, прийми моління моє і не покинь без одежі мене, а вдягни мене в благодать Божу, аби уникнути мені темряви пристрастей, що віддаляють мене від Тебе, а наближають до озера геєнного. Зігрівай, Господи, серце моє холодне любов’ю Твоєю і настановляй мене на шлях істини і добра.

О душе моя, смири себе скорботами й жалкуваннями перед величчю Господа нашого, щоб сам Дух Святий повчав тебе і допомагав тобі, аби змогла ти в час останнього зітхання принести Господу жертву приємну плодами покаяння.

Стає людина перед лицем Божим зі страхом і благоговінням, і розумом виливає перед Ним все, що носила в серці своєму. Такою є в зовнішньому розумінні всяка молитва, з якою ми звертаємося до Бога, а вже її внутрішнє наповнення у кожного своє, в його розумі і серці, бо кожен має свою глибину віри і свою відданість Господу. Молитва є бесідою з Богом, але які б намагання людина не докладала в своєму прагненні освоїти молитву як головне знаряддя, що дає можливість спілкування з Отцем, без Його допомоги такі потуги залишаться марними, а моління бездуховним. Тому треба просити в Господа, щоб Він подав милість Свою – глибину молитви, а вже завданням людини є набування і зберігання такої молитви в своєму серці. Тобто, молитва повинна стати не лише розумовою, але й сердечною, і вже саме така молитва є завершенням першого етапу в духовній практиці, бо тільки ставши сердечною, тільки заповнивши найпотаємніші куточки нашого серця, молитва стає бажаною Богу і приймається Ним одразу без найменшого замешкання.

Господи, дай радіти душі моїй у молитовному спілкуванні з Тобою – єдиній відраді й надії життя мого, єдиній опорі душі моєї. Бо ж вона, сльозами омиваючись, рано стає на молитву і вечором лине духом до Тебе, щедрого й дароносного, взиваючи зглянутись милостиво і спасти з тління життя моє.

О, душе моя, кінець наближається, не дрімай бо у спокої, а зведися і благай свого Господа, який всюди і в усьому перебуває, бачить кожну заплату гріховну на одежі твоїй боготканій.

Тож взивай і гукай: «О, Господи мій милосердний, приношу Тобі плач і сльози очей моїх, і ридання серця мого – згрішив я о, Спасителю мій, та не кидай мене на поталу ворожу, а прийми моє каяття, змилосердься й спаси, і помилуй мене!»

Отже, піднесенням всього діла подвижницького є молитовний подвиг. Тут принагідно зазначити, що згідно заповіту Господа Ісуса Христа, любов є найвищою метою всякого віруючого, а отже, й подвижника тим паче. А шлях його – в боротьбі з пристрастями, які є найголовнішими ворогами подвижника. І на цьому шляху МОЛИТВА є рушійною силою, без якої все інше всього лише самообман і спокуса підміни понять, наслідком чого стане відхід з істинного шляху або стояння на місці, від якого душа стає все обтяженішою негідними помислами, котрі розбурхують свідомість на перший погляд високими уявленнями або стають легковажними й наштовхують розум на всілякі дурниці, то ж пак – гріхи.

Останні наче вірусна зараза розмножуються в мить ока, заполоняючи душу й серце, наносячи їм непоправних ран. Гоїти такі рани самостійно дуже важко, але необхідно. Без цього не може й мови бути про якесь подвижницьке життя в Ісусі Христі на славу Божу. Це нелегко здійснити живучи в світі в оточенні безлічі зваб і спокушень. Душа людини постійно випробовується дією всяких підступних ситуацій, які їй нав’язує темна сила, а також гріховних помислів і бажань. І якщо вже змій лукавий запустив жало і впустив отруту в саме серце, то доведеться людині докласти чимало духовних зусиль, аби не просто протидіяти спокусі, а й побороти її.

Тому в молитві 1-ій перед святим Причастям віруючий і звертається до Господа: “Сам, Безсмертний Царю, прийми каяття від мене грішного і нахили вухо Твоє до мене і вислухай слова мої. Бо згрішив я, Господи, згрішив перед небом і перед Тобою, і став недостойним поглянути на висоту слави Твоєї, бо я прогнівив Твою благість, порушив Твої заповіді і не послухав Твоїх повелінь”.

Людина по слабкості своїй якщо понадіється лише на свої власні сили, то неодмінно отримає поразку. Але якщо покладе всі свої сподівання на волю Божу, на допомогу Господа Ісуса Христа, то їй тоді буде легше долати сходинку за сходинкою і вона впевненіше почуватиме себе в духовній боротьбі й виконанні взятих на себе обітниць, бо Господь стане опорою і даруватиме силу Духу Святого. Адже ми знаємо, що сатана постійно нападає на душу людини, аби всілякими підступами віддаляти душу від Бога.

Набагато гірше, коли людина, не звернувши уваги на небезпеку, дасть себе полонити – свій розум, своє серце, а тим гірше, коли залишиться в тому духовному полоні на невизначений термін. За такої умови душа буде повністю поглинена пристрастями і чим довше людина зволікатиме з боротьбою за власне звільнення з полону темної сили й повернення до Божого життя, тим важче буде їй подолати перепони, які виставляє диявол, і стати, врешті, на шлях боріння.

Гріх дуже глибоко запускає своє коріння в серце грішника, вражаючи всю його сутність. Людина починає навіть дивитися зором гріха і бачити все таким, яким хоче лукавий – призвідець гріха. Людина в основі своїй гордовита і через це дуже високої про себе думки, тому й каяття істинного вона не має або й зовсім не кається в гріхах, гордовито заявляючи, що «безгрішна». Але насправді (і, особливо, саме в таких людей) в глибині душі лежить безодня гріхів мисленних і сподіяних ділом, а в серці ховаються такі помисли, такі бажання, що людина й собі боїться признатися в них. Але ж Господь їх бачить! Від Нього нічого не приховаєш.

Адже говорить Симеон, Новий Богослов, у молитві до Господа, яку кожен віруючий повинен читати перед святим Причастям: «Ти знаєш безліч злих вчинків моїх, знаєш і струпи мої, і рани бачиш мої».

За вченням святих отців ми знаємо вісім головних пристрастей, які найчастіше вводять людину в гріх: гордовитість, гнів, засмучення, зневіра, грошолюбство, блуд, догоджання череву і самолюбство. Пристрасті є духовними хворобами демонського породження, а тому й боротися з ними особливо складно. Краще уникати їх зараніше, а не тоді, коли під їхнім впливом людина втрачає свою подібність до Бога.

«Дні мої як дим щезають і кістки мої висохли, як сушарня. Як билина, висохло вражене серце моє, забуваю навіть хліб свій їсти. Від туги моєї та стогону вже тіло моє присохло до кісток. Я, мов ворон у пустелі, ніби сова на руїнах, не сплю й став, як самітна пташка на духу. Цілий день знущаються наді мною вороги мої, проклинають мене ті, що проти мене лютують. Попіл став мені хлібом, а пиття своє я зі сльозами змішую, – від гніву Твого й суворості Твоєї, бо Ти підняв та й кинув мене. Дні мої як тінь зникають і як трава я висох» (Пс., 101).

Щоб не сталося цього, вже на самому початку треба якщо й не побороти одразу (а це неможливо), то, спостерігаючи за собою – своїми думками, вчинками, – виявляти пристрасті і зусиллям душі смиряти їх. Як не слід при цьому і проявляти слабкість духу, відкладаючи боротьбу з ними на потім. Тому що коли якусь із пристрастей, що виникла сьогодні, не здолати, то ще важче буде це зробити завтра. Тим паче, що пристрасті завжди позбавляють душу людини миру, а це призводить її до сум’яття, під час якого людина може сприйняти за добро те, що насправді обернеться злом. Це завжди заважає людині розібратися в ситуації і заважає її духовному росту. Врешті, омана розвіюється, помилка стає явною і це пригнічує душу молільника.

Тому перед молитвою бажано втихомирити пристрасті, завжди пам’ятаючи, що навіть одна пристрасть, яку ти залишив у своїй душі, не вирвавши її, як бур’янину, займе місце всіх інших, які ти з таким трудом переміг, викорінивши з серця, а невеличкою помилкою ліквідуєш досягнення, набуте тяжкими потугами. Тож постарайся перед молитвою встановити мир у своїй душі, а волею духу підкорити волю тіла. Дуже важливо досягти цього перед початком моління. Хай це ще не буде повним безстрастям, адже живучи в світі повного безстрастя й не можливо досягнути, але цей стан стане підгрунтям як початку молитовного подвигу, так і подальшого його розвитку.

Важливо завжди пам’ятати, що гріх не є чимось другорядним, гріх таїть у собі велике зло, яке вбиває душу як нині, так і в майбутньому віці. Він роз’їдає її, точить, як шашіль деревину. Ми не будемо тут розглядати всі основні гріхи, а лише зазначимо, що гріх – найближчий шлях до духовного падіння, з якого вибратися так само важко, як і підніматися по скелі – лише з допомогою допоміжних спеціальних засобів, а без них – намарно й тужитися. Тому всім, хто відправляється в путь до спасіння, слід пам’ятати не лише про його тяжкість і небезпеку, що чигатиме на кожному кроці, а й про багато років, які доведеться торувати відважному, перш ніж будуть помітними хоч якісь ознаки викорінення пристрастей. Вони мучать душу молільника, заважають душі прилучатися до благодаті, яка дається Господом по молитві і є єднанням душі з Христом.

О, душечко моя, чому ти була такою нерозумною і через гріх втратила Господа, образивши Милостивого? Як же будеш тепер жити без любові Божої? Заплач і заридай, бо розтерзана ти гріхами і кінець твій наближається, тому ти у великій скорботі й зажурі дні свої проводиш і вигукуєш: “Де Господь мій, Якого я знала?!”

О, Господи, що ж роблю я для того, аби почути голос Твій, що кличе мене до каяття, що взиває облишити гріх і боятись Тебе, Владику праведного і Суддю справедливого?

Спаси мене, Боже, бо загруз я в липкому багні й баговиння підступає до самого краю, і вже й дихати нічим. Знемагаю в потугах здолати хвилі пристрастей бурхливого моря гріховного, а душа надіється на Господа і вигукує – чому Ти забув мене? Суди мене, Боже, та не відкидай від правиці Своєї, визволи мене від усього злого, бо Ти є Бог сили моєї!

Тож, любі мої, головним плодом молитовного подвигу є страх Божий і жалкування за скоєні гріхи. Тоді й молитва вдається щирою і особливо приємною Господу. Але дається така молитва наполегливою і терпеливою роботою над собою і своїми відчуттями. Тут важлива поступовість і витримка, без чого легко збитися з наміченого. Тому й не слід на початку брати на себе непосильне завдання, бо цим молитовний шлях лиш піддається всіляким небезпекам. Можна звертатися до Господа з проханням про дарування молитви: “Навчи мене, Господи, наполегливо молитися до Тебе з увагою і любов’ю, без яких молитва не буває почутою! Нехай не буде в мене неуважної молитви на гріх мені!”

Святий Григорій Богослов говорив: “Зачинився я сам у собі, тишу й безмовність визнав єдиною безпекою для душі”. Він писав це не з монастиря і не з пустині, він писав це, живучи в світі за законами його життя. Тобто, вступаючи на шлях молитовний, слід змінити попередній образ життя й облаштовувати його належним чином вже з погляду нового завдання, адже віднині ти присвячуєш себе молитві, визначивши її головною справою свого життя. А якщо так, то ще одну Божу вказівку виконати повинен: “І коли стоїте на молитві, то прощайте, коли щось маєте на кого, щоб і Отець ваш Небесний простив вам провини ваші” (Мк., 11:25). Простити треба всім і все, примиритися з усіма.

Якщо ми хочемо, аби Господь помилував нас і простив нам наші гріхи, то ми першими повинні простити образи, які будь-коли нанесли нам наші ближні. Але поряд із цим Господь спитає нас не лише за наші гріхи, але й за прогрішення наших ближніх, якщо ми вчасно не прийшли на допомогу, щоб упередити гріх. Отже, роздмухуючи в своїй душі відразу до гріха, в страху Божому слід долати й почуття особистої образи, знаючи, що це теж зло, сподіваючись, що тоді Господь простить і нам наші гріхи.

+Архієпископ Афанасій Шкурупій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ

Звісно, хоча такий провокативний показ «мистецької творчості», що ображає релігійність, не всі сприймають і поважають, він не виправдовує відповідну форму вандалізму та руйнування у публічному виставковому просторі. У цьому виставковому просторі все оцінюється та оцінюється публічно, позитивно чи негативно, і завжди в рамках, продиктованих культурою мистецтва та історією конкретного народу та його традицією. Традиція, яка визначає підґрунтя грецької культури нашої батьківщини та християнської релігійності нашого народу.

Неодноразово з’являються вислови митців, які висміюють релігійність православних, а будь-яке вільне вираження критики чи опозиції трактується як мракобісся чи консерватизм.

Розумно, популярні релігійні почуття запитують: чи можуть деякі митці створювати відповідні викривлені вирази обличь або теми, які стосуються Корану чи релігійності ісламістів і навіть характеризують їх як обскурантів і ретроградів через те, що вони реагують, як вони сміють робити з християнами?

Тож нехай митці та всі, хто їх підтримує, посерйознішають, бо часи невідповідні для таких мистецьких ексцесів та релігійних протистоянь.

Високопреосвященний Митрополит Месінійський Хризостом, професор Школи теології Афінського університету

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Orthodoxia Info

Ваше Преосвященство, єпископ Галікарнаський, вл. Адріан,

Високоповажності, члени парламенту,

Шановний Генеральний консул України!

Ваші Високоповажності,

Всечесні отці,

Шановні члени місцевої української громади,

Улюблені в Господі духовні діти,

Минуло три роки з моменту несправедливого та нищівного вторгнення Російської Федерації в Україну. За цей час було втрачено незліченну кількість життів, зруйновано будинки та виселена цілі громади. Сім’ї залишаються розділеними, міста лежать у руїнах, а мільйони були змушені виїхати. Ця війна залишила глибокі рани — не лише на землі, але й у серцях тих, хто страждає.

Збираючись у молитві у цьому Святому Храмі, духовній домівці україномовних вірних у цьому Місті, ми підтверджуємо непохитну солідарність Матері-Церкви Константинополя з Україною. Ми з самого початку засуджували цю агресію, підтримували суверенітет України, виступали проти імперських амбіцій, яким немає місця в сучасному світі. Свята Велика Христова Церква не може залишатися байдужою, коли панує несправедливість.

Молимося за тих, хто загинув, за скорботних, поранених і переміщених, які прагнуть додому. Згадуємо сьогоднішнє Євангеліє, яке нагадує нам, що ми служимо Христові, служачи стражденним, вигнаним і ув’язненим. Бог не забуває біженців, які втратили свої домівки, роз’єднані родини та тих, хто в полоні. Ми ридаємо нашими серцями за дітей, вивезених з їхніх домівок та військовополонених. Нехай Господь утішить їхніх близьких, підтримає їх і забезпечить їх безпечне повернення.

Україна пережила величезні труднощі, зокрема Голодомор, штучний голод, який призвів до мільйонів смертей. Люди цих історичних земель зазнавали переслідувань і систематичних спроб стерти їх ідентичність. Проте в усі випробування вони залишалися непохитними, зберігаючи свою віру, мову та культуру. Сьогодні Україна знову бореться не лише за свою територіальну цілісність, а й за своє існування.

Жодна сила не може знищити дух народу, який не хоче бути зламаним. Жодна нація не має права нав’язувати свою волю іншій, і жодна влада не може стерти історію народу. Суверенітет України не підлягає дискусіям, і його не можна обговорювати під виглядом дипломатії.

Продовжуючи благати нашого Господа скерувати лідерів знайти мир, ми визнаємо, що справжній мир не може бути продиктований силою чи зовнішніми примхами. Цей процес має включати Україну як рівноправного учасника, утверджувати її право на безстрашне існування та оздоровлення спустошеної бойовими діями землі. Ми визнаємо невтомні зусилля Президента Зеленського щодо захисту та захисту суверенітету та цілісності України.

Міжнародне співтовариство не повинно дивитися вбік або бути введеним в оману неправдивими наративамі та дезінформацією. Вона не повинна дозволяти гнобленню існувати або йти на компроміси, які підривають основні права. Майбутнє має будуватися на міцному ґрунті міжнародного права, самовизначення та взаємної поваги, а не на примусі та підпорядкуванні.

Сьогодні, за календарем Православної Церкви, ми згадуємо Страшний суд. Цей день нагадує нам, що наші вчинки мають значення—що ми відповідальні за те, як реагуємо на страждання, злочини та тиранію. Війна в Україні – це не просто конфлікт між націями; Це моральний іспит для Європи і всього світу. Вона вимагає вибору між правдою й обманом, між справедливістю й гнобленням. Рішення, прийняті сьогодні, формуватимуть історію, визначаючи, чи переможе чесність, чи збережуться жорстокість і ненависть.

Готуючись до Святого і Великого посту, періоду роздумів і духовної віднови, ми молимося про відновлену відданість правді, примиренню та миру. Як Христове Воскресіння слідує за Його Страстями, так і ми віримо, що Україна воскресне, що темрява війни не встоять і що світло праведності знову засяє.

Вселенський Патріархат залишається непохитним у своїй відданості Україні та її благочестивому народу. Сподіваючись на швидке припинення конфлікту та зцілення поранених, ми продовжуватимемо говорити правду, виступати за справедливість і стояти поруч із тими, хто страждає. Ми очікуємо того дня, коли Україна і всі народи будуть жити в мирі, безпеці та волі.

Нехай Господь благословить Україну силою та витривалістю. Нехай Він потішить тих, хто сумує, зцілить тих, хто страждає, і принесе свободу полоненим. Нехай Він веде все людство до майбутнього, де панує чеснота, шанується правда, а гармонія стає реальністю.

бережи вас усіх Бог!

+ Варфоломій Константинопольський

23 лютого 2025 р. – М’ясна неділя, церква Святого Миколая, Стамбул

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Друге пришестя, 11 століття, візантійська мозаїка. Невідомий художник. Санта-Марія-Ассунта, Торчелло, Італія

Всередині нас, у глибині душі, у місці, де потік часу розривається й перетворюється на нескінченний крик, чекання залишається непохитним. Очікування, яке тремтить, як тремтяче світло лампи перед нескінченністю, очікуючи приходу Того, Хто судитиме не мечем покарання, а поглядом нескінченної любові. Як листопадовий лист, завислий в агонії падіння, душа стикається з вічністю.

І євангельський уривок неділі апокрифів нагадує нам саме про це зіткнення з правдою душі, яка відбивається, гостро й невблаганно, в очах Судді. Гола правда, без фальшивих прикрас земної суєти, стоїть беззахисна. Що залишиться, коли аура Другого пришестя змете все? Яке благання зможе висловити людина, коли опиниться перед абсолютною Справедливістю, де «маранафа» лунає, як грім, аж до кінців Всесвіту?

Тиша стає оглушливою. Важка. Як завіса, що покриває всесвіт, очікуючи часу одкровення. «Коли прийде Син Людський у славі Своїй, і всі святі Анголи з Ним, тоді сяде на престолі слави Своєї» (Мт. 25:31). Образ, який постає зі Святого Письма, жахливий і водночас повний надії, як звук сурми, що закликає до бою, але також і до воскресіння. Більше не в скромній формі теслі, але у величі Всемогутнього Син Людський з’явиться. Оточений ангелами, як військо небесне, готове розділити, вже не словами і притчами, а Своїм безповоротним судом.

А потім? Тоді історія згущується в мить, у вічне теперішнє, де минуле, теперішнє та майбутнє стають одним цілим. Маски спадають, ілюзії розчиняються і реальність, безжальна і сліпуча, розкривається перед очима всіх. Немов буря, що вириває з корінням хиткі основи буття, приходить година Суду, щоб знести все фальшиве, все тлінне. Кожне серце буде відкрито, як відкрита книга, написана вчинками та упущеннями, надіями та розчаруваннями, любов’ю та ненавистю.

І з благоговінням і жахом дивується, з чим він зустрінеться у своїх діях? Скільки любові, скільки байдужості? Скільки віри, скільки сумніву? Бо, як застерігає святий Іоанн Златоуст, формального дотримання заповідей, поверхневої побожності недостатньо: «Такий, чи то раб, чи слуга на ринку, але вірує в Бога, він справедливий і має всяку ласку»[1].Навіть найскромніший, доки він має правдиву віру, заслуговує будь-якої ласки. Суд не буде холодним підрахунком гріхів, але відкриттям нашого внутрішнього стану, наших справжніх стосунків з Богом і нашими ближніми.

У цій космічній тиші час ніби призупиняє свій плин, як річка, що досягає моря і губиться у своїй безмежності. Кожна мить набуває тягаря вічності, кожна дія незгладимим чином відпечаталося на полотні часу. Більше немає місця для відкладення, виправдань чи приводів. Тільки оголена правда, перед поглядом Судді.

Не кількість жертв і не величина досягнень визначать остаточне рішення. Саме любов, чиста й безкорислива, перехилить чашу терезів. Любов, яка не вимірюється пишними словами чи зовнішніми проявами благоговіння, а мовчазною пожертвою, практичним співчуттям, справжньою солідарністю. «Прийдіть, благословенні Мого Отця, успадкуйте Царство, уготоване для вас від заснування світу, був голодний, і ви дали мені їсти, мав спрагу, і ви напоїли мене, був мандрівником, і ви мене прийняли, був хворий, і ви відвідали мене, був у в’язниці, і ви прийшли до мене» (Мт. 25:34-36).

Але коли? Коли, Господи, ми бачили Тебе голодним, спраглим, мандрівником, голим, хворим чи у в’язниці? Питання праведників звучить крізь століття, розкриваючи суть християнської істини. Кохання – це не абстрактне поняття, це не теоретична вправа. Це вчинок, ставлення до життя, постійна готовність пропонувати, ділитися, співчувати. Марк Гай Пірс із властивою йому простотою нагадує нам, що щедрість — це не питання кількості, а якості: «Любов — бідна річ, якщо вона не може витягнути з людини більше, ніж може закон». (Англійською мовою: кохання бідна річ, якщо вона не може отримати від когось більше, ніж може закон) [2]. Любов виходить за межі закону, переступає накази та заборони. Це вільний вияв душі, спонтанний рух до ближнього.

Справжнє кохання не дискримінує. Він не розраховує вартість. Він не чекає нічого натомість. Воно охоплює чужинців, маргіналістів, грішників. В кожному бачить образ Божий, святість людського існування. Тому що на останньому суді нас запитуватимуть не про знання, які ми здобули, і не про формальності, яких ми дотримувалися, але про любов, яку ми виявили. Це єдиний справжній доказ нашої віри, єдина печать нашої автентичності. Як дикий крик. Як ридання…

А як бути з тими, хто не зміг полюбити? Тих, хто закривав очі на потреби ближнього? Тих, хто був байдужим до болю, бідності, несправедливості? Відповідь сувора, але справедлива: «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу та ангелам його» (Мф. 25:41). Не як покарання, а як наслідок свого вибору. Відсутність любові — це саме по собі пекло, вічне відділення від Бога, джерела всього добра.

Криза виглядає не як майбутня загроза, а як теперішня реальність. Кожна мить, кожна зустріч, кожна дія – це можливість вибрати любов чи байдужість, світло чи темряву. Наше життя виткане з цих маленьких щоденних виборів, які зрештою визначають наш вічний шлях. «Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з братів Моїх найменших цих, ви Мені зробили» (Мт. 25:40). Христос ототожнюється з кожною людиною, особливо з найслабшою, найбільш зневаженою, найбільш забутою. Його обличчя відображає божественну присутність, а наше ставлення до нього виявляє наші справжні стосунки з Богом.

Немає «великих» і «малих» актів любові. Є тільки любов, яка проявляється тисячею способів, тисячею моментів. Склянка води, теплий одяг, візит до в’язня, слово потіхи… Усе це, хоч би яким незначним воно здавалося, має вічну цінність, коли робиться з чистим серцем і духом пожертви. Англійський поет Джон Донн зі своєю глибокою проникливістю вловлює цю взаємозалежність людського існування, невидимий зв’язок, який об’єднує нас усіх: «Жодна людина не є островом, цілісною самою собою; [3] Ніхто не відрізаний від цілого. Доля кожного впливає на долю всіх. Біль одного – це біль усіх. Радість одного — радість усіх.

Ми всі пов’язані, як ланки ланцюга, як члени одного тіла. І Криза, зрештою, є не що інше, як розкриття цієї істини, усвідомлення єдності, яка пов’язує нас поза межами простору та часу. Це момент, коли ми будемо покликані розпізнати Христа в обличчі кожного з наших ближніх і відповісти за любов, яку ми виявили або відмовилися показати. Як світло, що пронизує темряву, відкриваючи приховане, так і правда Суду розкриє суть нашого існування. А що залишиться?

Відповідь, мабуть, криється у відгомоні часу, який невблаганно тече, нагадуючи, що життя позичене й ефемерне. «Ніколи не питай, по кому дзвонить, він дзвонить по тобі» [4], – підсумовує поет… Дзвін дзвонить по всіх нас, закликаючи нас до покаяння, до зміни курсу, до життя, сповненого любові та дарування. Бо, зрештою, Криза – це не що інше, як зустріч із нашим Я, справжнім, вічним, тим, що ховається за масками й фасадами повсякденності. Це момент абсолютної істини, момент, коли нас судитиме не якийсь зовнішній суддя, а наша власна совість.

Посилання:

[1] Jacques-Paul Migne, Patrologie cursus completus, seu bibliotheca…omnium SS. patrum, doctorum scriptorumque ecclesisticorum…ad ann.1439 pro graecis…Series graeca…, vol. LIX (Gallia: Garnier et Migne, 1862), р. 333.

[2] Mark Guy Pearse, Mister Horn and his friends; or, Givers and giving, 4th ed. (London: Wesleyan Conference Office, 1876), р. 125.

[3] John Donne, The Works of John Donne: With a Memoir of His Life, by Henry Alford, vol. III (London: John W. Parker, 1839), р. 575.

[4] ό.π.

єпископ Мелітейський Максим (Του Επισκόπου Μελιτηνής Μαξίμου)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Orthodoxia Info

І. Термінологія

Коли розпочинаєш розгляд якогось питання, необхідно визначити значення кожного терміну, бо «початок мудрості полягає у дослідженні імен», за словами мудрого Антисфена. Тому й тут ми маємо визначити, що ми маємо на увазі під термінами «догмат» та «етос-моральність».

Слово догмат походить від дієслова δοκῶ, який означає віру, думаю, я маю переконання, і цим словом оголошується фундаментальний принцип, що виражає наукову істину, політичний, громадянський факт. У християнстві під словом «догмат» розуміється вчення з фундаментальних питань віри, яке вважається таким, що має абсолютний авторитет. Указ Цезаря Августа переписати всіх жителів Римської імперії називається догматом – δόγμα. «У ті дні вийшов від кесаря Августа наказ (δόγμα) зробити перепис по всій землі» (Лк. 2:1) [1].

У «Діяннях Апостолів» терміном догмат описуються, позначаються рішення Апостолів, прийняті на першому Апостольському Соборі, тому написано: «Проходячи ж по мiстах, вони передавали вірним дотримуватися постанов, схвалених апостолами i пресвітерами в Єрусалимі». (Дії. 16:4).

У цьому вся сенсі рішення Вселенських Соборів також називалися догматами. Однак по суті рішення з основних богословських питань називаються мовою Соборів оросами-віровизначеннями — οι ὅροι. Слово віровизначення-ὅρος, пов’язане з кордонами, означає межі між істиною та оманою. Навіть наука проводить межі між реальним та уявним. Богословською мовою, наприклад, термін ὁμοούσιος-єдиносущий вказує на те, що Слово має ту ж сутність, що і Отець, і нестворена. Це істина, а за цією термінологією криється помилка, брехня.

Помісні та Вселенські Собори, окрім термінів, також склали священні Правила. Ороси-догмати відносяться до тріадологічних, христологічних та еклезіологічних питань, при цьому вживається словосполучення «викликали Святого Духа і нам», а священні Канони відносяться до єдності Церкви і до шляху християн-членів Церкви до засвоєння спасіння і при цьому вживається головним чином фраза «виразив Собор. Фактично священні Канони — це переведення догматів у церковне життя та спосіб, за допомогою якого християни можуть застосовувати ці догмати у своєму особистому житті. Саме з цієї точки зору погляду ми повинні розглядати священні правила, а не через юридичні процедури.

Слово ἦθος- вдача, етос означає якість характеру людини. Це слово у множині, мораль, відноситься до форм поведінки та сприйняття людей і суспільств, і коли вони фіксовані та впорядковані, вони називаються звичаями.

Святитель Ігнатій Богоносець в одному зі своїх послань говорить про християн, пов’язаних з Христом, які мають «богоподібність Божу» (ὁμοήθειαν Θεοῦ). Зокрема, він пише: «Всі ви, прийнявши богоподібність Божу, висловлюйте спічуття один одному, і не дивіться на ближнього вашого за тілом, але в Ісусі Христі любите один одного на віки віків». Тут «подоба» означає христоцентричне ставлення, життя у Христі.

Аристотель використовує слово «етика» у своїх працях і досить відома так звана його «Етика — Ἠθικά». Як слово воно походить від слова етос-ἦθος і пов’язане зі звичаєм-ἔθος, і вказує на особливий стан людей, їх спосіб життя і пов’язане зі звичками та аскезою.

ІІ. Зв’язок догмату та моральності.

Існує тісний зв’язок між терміном догмат і етос-ἤθους, який би не був зв’язок між теорією та практикою. Вчений використовує експеримент і приходить до результату, укладеного у вигляді пропозиції, а потім кожна людина отримує можливість використовувати цю пропозицію як принцип перевірки експерименту на собі. Те саме можна сказати і про співвідношення догмату і моралі. Догмат є виразом досвіду людей, які досягли обожнення, він стає способом життя, тому християни через етику, моральність можуть досягти споглядання.

Я наведу деякі святоотцівські цитати, щоб наочно показати взаємозв’язок догмату та етики-роблення (δόγματος καὶ τοῦ ἤθους – πράξεως).

Святитель Григорій Ніський в одному зі своїх листів, посилаючись на наказ Христа Своїм учням, щоб вони навчали «йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я заповів вам» (Мт. 28: 19-20), як говорить: одне полягає до передачі хрещеному рятівних догматів віри нашого життя, а інше — у життя наше за допомогою дотримання його заповідей»

Це означає, що хрещення тісно пов’язане з дотриманням Христових заповідей. І далі він пише, що диявол всю свою увагу приділив тому, як би йому ввести людей в оману головним чином у справі догматів віри, тому що, отже, через це відбувається зміна життя християнина. Ось чому св. Григорій Ніський радить тим, хто зацікавлений у своєму спасінні, не відступати від простоти перших слів, оскільки слід визнавати «у душі Отця і Сина і Святого Духа», особи яких не є однією поліноміальною іпостассю, але кожна особа Святої Трійці є іпостассю.

Св. Кирило Єрусалимський пише, що. Бог хоче, щоб людина дотримувалася догмати, але й здійснювала добрі справи, тобто жила справжнім життям. Анастасій Сінайт пише, що досконалий християнин — це «справжній дім Христовий, що складається з добрих діл і догматів благочестя».

Святий Максим Сповідник, говорячи про християнський шлях спасіння, говорить, що він досягається трьома способами, а саме дотриманням заповідей, збереженням догматів та вірою у Святу Трійцю. І далі він пояснює, що заповіді, коли їх застосовують, відокремлюють розум від пристрастей (очищення), вчення знайомлять нас із пізнанням сущого (освіта), а віра зводить людину до вчення про Святу Трійцю (обожнення — κάθαρση). В іншому місці він каже, що Христос через заповіді робить людей, які їх дотримуються, безпристрасними, а через божественні догмати дає їм просвітництво пізнання (φωτισμὸ τῆς γνώσεως)».

На думку преподобного Іоана Сінаїта, глибина догматів не досліджується [2], а це означає, що догмат не просто теоретичне вчення, загальний термін, але має ціле життя. І далі він каже, що розум безмовного-ісихаста стрибає і занурюється в навчання не без небезпеки [3]. Як небезпечно плавати в одязі, так небезпечно торкатися богослов’я пристрасній людині [4]. Як плавець скидає з себе одяг, щоб плисти, так і людина, щоб зрозуміти догмати віри, має звільнитися від пристрастей.

Св. Григорій Сінаїт пише, що «віровчення Православ’я таке: два вчення віри видно і пізнаються зі стану чистоти – трійці, я кажу, а також двійці». Говорячи про трійцю, він розуміє Триєдиного Бога, «трійцю, як єдність, яка смутно і смутно розглядається і пізнається», а під двійнею він розуміє дві природи в особі Христа «в одній іпостасі», т.е. е. один Син і раніше втілення, і після втілення у двох природах, сповіститься і бачиться, у двох волях, божественної та людської, що прославляється несумісна». Тут необхідно підкреслити, що ці вчення можна побачити і пізнати «з чистоти», а отже, вони припускають абсолютно чистоту серця та Боже одкровення. Це не логічне прийняття теоретичного вчення, а одкровення Бога людині, що змінює всю його істоту. І в іншому місці він пише: «слава Богові істинному, і правдиве пізнання тих, що його мають; досконалістю догматів це і є православ’я».

Фактично можна сказати, що воно відбувається завдяки відродженню людини, за благодаттю Божою і свободою людини, а потім Бог відкриває Себе людині. Ми бачимо це в житті Мойсея, що зійшов на гору Сінай, зійшов у пітьму, побачив Бога, Сущого, прийняв закон і передав його людям, щоб і вони, застосувавши закон, могли бути приведені до зору Бога. З цього погляду трактується життя Мойсея святим Григорієм Ніським у його праці «Про життя Мойсея». Це ми бачимо і в апостолів, які прожили три роки поряд із Христом, після відмови від будь-якого зв’язку зі світським життям, троє з них досягли гори Фавор і побачили славу Його Божества. Але всі, крім Юди, досягли та пережили таємницю П’ятидесятниці. Шлях людини до взаємин і спілкування з Богом — те, що називається етикою, яка, як побачимо далі, пов’язані з аскетизмом.

Посилання:

[1] Ἐγένετο ἐν ταῖς ἡμέραις ἐκείναις ἐξῆλθε δόγμα παρὰ Καίσαρος Αὐγούστου ἀπογράφεσθαι πᾶσαν τὴν οἰκουμένην

[2] ὁ βυθὸς τῶν δογμάτων εἶναι βαθύς

[3] «розуму безмовника не безбідно в неї пускатися». Лісвиця духовна. Чернівці, 2014. Слово 27.10, ст. 216

[4] Там же, Слово 11 «Небезпечно плавати в одязі, небезпечно і торкатися богослов’я тому, хто має яку-небудь пристрасть».

Митрополит Навпактській і св. Власія Єрофей (Влахос).

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»