Сьогодні перша річниця смерті архієпископа Артемія Гродненського, які був єдиним архієреєм Білоруського екзархату РПЦ, що Під час масових акцій протесту в Білорусі у серпні 2020 року, після «президентських виборів», виступив із низкою заяв, у яких засудив насильство та кровопролиття. Був репресований Московським патріархатом – відхилений від керування єпархією та висланий з м. Гродно. Але репресії не зломили Владику, у 2022 р. він твердо виступив на підтримку України, жорстко осудив російську агресію.. У пам’ять про незламного Слугу Христового, архієпископа Артемія Гродненського, ми публікуємо его проповідь, яка дуже актуальна в часі Великого Посту на наближення до світлого свята Воскресіння Христового.

Редакція

Людина за своєю природою богоподібна. Вона подібна до ікони на якій написаний образ Божий. Але цей образ може бути покритий брудом, сажею, пилом. І образ може бути не бачне, але якщо його відреставрувати, то образ засяє всіма фарбами та займе гідне місце у храмі.

І ось мета посту – це реставрація образу Божого в людині, відродження у ньому образу Божого. А відроджується образ Божий через покаяння. Першими словами Спасителя були слова покаяння. «Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне!» (Мт.3:2). Бог просить нас змінитись, бути спроможними Його сприйняти, прийняти благодать Божу в своє серце. Він ніби каже нам: «Будьте здатними сприйняти світло, яке сяє у темряві».

Той світ, у якому ми зараз живемо, це не той світ, який Бог створив. Це та потворність на яку ми перетворилися втративши Бога. У світі панує зло, у світі панує ненависть, неправда, хвороба, розпад та смерть. А Господь створив мир і нас для радості та вічного життя. Але ми це втратили і в наше життя, у наше існування увійшов гріх, а гріх – хвороба. Тяжка хвороба, яка розділяє нас із Богом. Це зло, яке вселяється у наш духовний світ, у нашу свідомість, у нашу душу і наше тіло і робить нас нездатними сприймати Бога. Адже кожна людина, як каже апостол, є храмом живого Бога. І серце – це Божий престол. Але якщо серце вражене гріхами, хворобами, воно не пускає Бога, не пускає благодать у себе. Людина стає нездатною до віри, нездатною до богопізнання.

І єдина можливість повернути цю здатність – це покаяння. А покаяння означає «зміну». Змінити себе, змінити своє життя та почати жити по-іншому. Щоб покаятися, потрібно усвідомити, наскільки ти віддалений від Бога, наскільки ти дріб’язковий, низький і підлий. При цьому ти покликаний до найвищого богопізнання та богоподібності.

Ми з вами коли приходимо до лікаря, то говоримо про свої хвороби. Якщо ми не знаємо, чим ми хворі, не може описати свої нездужання, то ніякий лікар не зможе нам допомогти. Якщо ми приходимо і на запитання, чим ми хворіємо, відповідаємо: «усім», то як лікар допоможе нам?

Так і в духовному житті: якщо ти аналізуєш себе, то ти знаєш на які саме хвороби хворіє твоя душа. Знайти в собі гріх і протистояти йому – як хвора людина протистоїть захворювання. Як каже апостол: «Спротивитесь дияволові, то й утече він від вас» (Як. 4:7). Ми не повинні пливти за течією, а повинні протистояти всьому поганому і злому, що існує в цьому світі, але насамперед злу в самому собі. Ми повинні каятися у своїх гріхах, змінювати своє життя і починати жити зовсім по-іншому – жити чесно та праведно, жити по-християнськи. Християни були готові померти, піти на мучеництво, але ніколи не кривили душею, ніколи не підлаштовувалися під цей світ.

А сьогодні ми, християни останнього часу найбільше підлаштовуємося, думаємо про те, як би нам вижити, як би пристосуватися… Ми хочемо бути і свічкою, і кочергою, як кажуть у народі. Але справжнє християнство має на увазі відмову від сприйняття будь-якої форми зла, брехні чи неправди. Воно має на увазі хрест і готовність віддати себе, але не відступити від правди Божої.

Звичайно, таке життя вимагає подвигу, вимагає зміни людської сутності, зміни серця. Господь каже: Чисті серцем Бога побачать. Серце є центром духовного життя людини. Але на серце впливає наша свідомість, тому зміна розуму та серця – у Бозі це сенс пісного діяння.

Але як змінити розум? За допомогою молитви. Коли ми молимося, ми стаємо зовсім іншими людьми. Адже ви знаєте про це зі своєї практики. Починаєш молитися – буває важко, буває скрипить віз духовний, а буває відкривається серце і як свіжий вітер дме в душу і відчувається благодать Божа. І ось афонські старці казали, що у цьому світі є благодать. Потрібно тільки шукати її – «Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам» (Мт. 7:7). Тільки не будьте байдужі, шукайте Бога і Господь сам явиться до вас.

Шукайте благодаті Божої, не втрачайте її в пустослів’ї, думайте про Бога, бережіть свій розум від ледарства. Не треба плавати у пристрастях, насичуватися порожніми видовищами. Будьте цілеспрямованими, зосередженими. І коли ви перебуватимете в цьому зосередженні та молитві, тоді буде можливість діяти у вас благодаті Божій. А чим більше благодать діє на людину, тим більше вона її перетворює.

І ось цього перетворення, сутнісної зміни, і хочеться побажати нам усім. Амінь!

архієпископ Артемій Гродненський (+22. 04. 2023)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Сьогодні сороковий день після смерті архієпископа Артемія (Кищенка). І ми публікуємо текст владики, який досі не з’являвся у медіа.

Нагадаємо, що 9 червня 2021 року архієпископа Артемія насильно відправили на пенсію, позбавивши посади керуючого Гродненською єпархією. Ініціатива розправи виходила із Білорусі. Але останнє слово було за Москвою.

Цей рапорт владика направив патріарху Кирилу, пояснюючи, за що саме його хочуть усунути.

Жодного слова у відповідь архієпископ Артемій не дочекався. Патріарх санкціонував його відставку.

Владика хотів би побачити свій рапорт опублікованим, але усвідомлював, що за умов диктатури це небезпечно. Тому він надав сайту «Християнська візія» право на публікацію документа, «коли настане час».

Ми вважаємо, що час настав.

Ризикнемо назвати цей текст заповітом, оскільки він є квінтесенцією переконань архієпископа Артемія.

Докази справжності документа є у розпорядженні «Християнської візії».

Редакція сайту «Християнська Візія»

Нас багата питають: «Чому архієпископ Артемій, маючи дійсно християнське сумління, не покинув Московський Патріархат?». Отже не чекаючи наступного питання: «Чому Він написав цього листа Московському патріарху Кирилу, який підтримав агресію проти України?», даємо відповідь… Справа в тому, що в сучасних білоруських політичних реаліях, здійснювати легальне православне служіння та даючи глоток «води живої» свідомим православним білорусам, можна тільки в Московському патріархаті. Через це, і світлої пам’яті владика Артемій, сумлінні білоруські православні (і не тільки православні) священики, до останнього залишаються в Білорусі, здійснюючи свої місію в легальних конфесіях та юрисдикціях, зокрема і в «Білоруському» екзархаті РПЦ.

Отже, цей лист – остання спроба залишитися на кафедрі та легально нести своє архіпастирське служіння.

Також мусимо зауважить, що кілька священиків, вихованців архієпископа Артемія, мусили з’їхати на еміграцію та сьогодні вже є білоруськими кліриками Вселенського Патріархату

Редакція «Київського Православ’я»

***

Його Святості Кирилу, Патріарху Московському та всієї Росії

архієпископа Гродненського та Волковиського АРТЕМІЯ

РАПОРТ

9 червня 2021 року No. 9-621/1

Ваше Святість!

Вважаю за необхідне звернутися до Вас із роз’ясненням моєї позиції в контексті подій у суспільно-політичному житті Білорусі останнього часу.

9 серпня 2020 р. в Республіці відбулися президентські вибори. Їхня підготовка, проведення та оголошення результатів викликали численні претензії з боку кандидатів, їхніх штабів, спостерігачів, представників медіа і, головне, широких мас білоруського громадянського суспільства. Інформаційний простір стрімко наповнювався свідченнями про не допуск та насильницьке видалення спостерігачів з дільниць, про явно нереальний відсоток проголосованих достроково, про невиконання членами виборчих комісій прямої вимоги закону щодо вивішування результатів голосування на дільницях. Зрештою, громадяни Білорусі, як ті, кому за Конституцією належить право обирати свою владу, відчули себе обдуреними та ображеними!

Події, що відбулися після закриття ділянок, шокували всіх нас у шок і жах! На людей, що вийшли мирно протестувати проти обману, обрушилися кийки ОМОНу, Внутрішніх Військ, спецназу МВС, полетіли кулі та гранати. Країна застигла в німому крику від масштабу насильства та знущань! СІЗО на провулку Окрестина в Мінську стало місцем страшних тортур і катувань, крик від яких чули, в тому числі, і священики Мінська, які як пастирі та волонтери відгукнулися на людську біду. У Гродно наш Кафедральний Собор став місцем, де священики та миряни давали притулок усім, хто шукав його під покровом храму, самі ризикуючи стати жертвами насильства!

У ті дні, 14 серпня, я звернувся з посланням до віруючих Гродненської єпархії і всіх людей доброї волі, де прямо назвав причину того, що сталося, — зневажання Правди! Правди в широкому розумінні, як Істини Христової і як принципу, на якому будує своє життя людина, яка її пізнала! Очевидно, що саме уникнення Правди в духовному і в особистому житті призвело до трагічних наслідків і в цивільному житті моєї (можна — нашої) країни!

Це Послання та моя проповідь 16 серпня у Кафедральному Соборі були єдиними публічними висловлюваннями на цю тему. І разом із духовенством ми визначилися в тому, що ми не втручаємося в політику, не займаємося агітацією серед віруючих «за» чи «проти» тих чи інших політичних суб’єктів, не аналізуємо їхні програми. Але ми й не можемо дивитися байдуже на події, що відбуваються, на страждання людей від невмотивованого насильства, на несправедливість у судах, на переслідування всіх інакодумців і незгодних. І маємо право підвищувати свій голос на захист переслідуваних та гнаних.

Ця позиція цілком узгоджувалась із прийнятим Синодом Білоруського Екзархату 15 серпня 2020 р. «Зверненням до народу Республіки Білорусь про припинення народного протистояння». У ньому, зокрема, говорилося: «Ми віримо і сподіваємося, що керівництво країни, яке по праву покликане поважати і охороняти свій народ, зупинить насильство, почує голоси скривджених і безневинно постраждалих, а тих, хто проявив звірство і жорстокість, — зрадить законний суд і засудження!»

Чому Владика Митрополит та інші члени Синоду мовчать про цей документ, начебто його й не було? І чи підписують нові угоди про співпрацю з тим же МВС, навіть не заїкнувшись про те, що спочатку потрібно все-таки вирішити проблему відповідальності за насильство? Чи їм соромно зараз за виявлену тоді «хвилинну слабкість», коли вони все ж таки назвали речі своїми іменами: брехня – брехнею, жорстокість – жорстокістю, вбивство – вбивством? Але як може бути соромно християнам і, тим більше, ієрархам Церкви, чинити прямо по заповіді Христа: «Хай буде слово ваше: «так», «так» і «ні», ні», а що понад це — від лукавого?» (Мт. 5:37).

Ваша Святість, великою надією для православних християн Білорусі були Ваші слова, які пролунали 7 січня 2021 р. у Різдвяному Зверненні, коли Ви закликали білоруську владу вирішувати існуючі питання, «не відкладаючи у довгу скриньку те, що викликає напругу у суспільстві». Але, на жаль, Ваш заклик Предстоятеля не був почутий, діалог влади з суспільством по-справжньому так і не розпочався, а замість нього маховик насильства став розгойдуватися ще сильніше!

Зовсім недавно, наприкінці травня, Білорусь вразив черговий випадок суїциду на ґрунті тиску слідчих органів. Молода людина 17 років, Дмитро Стаховський, зробила крок назустріч своїй смерті з 16-го поверху мінського гуртожитку, віддавши перевагу такій страшній свободі, щоб не опинитися у в’язниці за участь у протесті. На місці його загибелі виник стихійний меморіал: квіти, свічки, лампади. Черговий міліцейський патруль зажадав у консьєржки його прибрати. Але вона відмовилася, пояснивши це тим, що вона віруюча людина! І не надійде всупереч голосу своєї совісті! Наші миряни — найпорядні і чесніші за всіх нас, архієреїв, які, мабуть, давно забули, як мають чинити віруючі люди!

Все це я говорю з думкою про Православну Церкву в Білорусі, з тривогою про те, якою вона вийде з нинішньої ситуації. Чи залишиться вона громадою людей, вірних Христу та Його Євангелію, здатних чесно та мужньо свідчити про Нього, захищаючи правду та свободу? Чи, розгубивши всю свою репутацію і добре ім’я, остаточно скотиться в сервілізм і лояльність державі, для якої Церква, яка «мовчить», — дуже зручний актив?

І ці тривоги – не проста фігуральне речення. За весь період нинішньої кризи багато мислячих, щирих і чесних людей пішли з нашої Церкви. Або просто переставши бути парафіянами наших храмів, або прямо заявили про готовність перейти до Римо-Католицтва. Їхній головний мотив — «мовчання» нашої Церкви про жорстокість та репресії держави щодо громадян. Предмет їх здивування — глухота і сліпота нас як архіпастирів, які знайшли зручну відмовку у вигляді «нейтралітету», коли стогін, плач і муки людей по судах і в’язницях продовжуються досі.

Яскравим вираженням таких «міграційних» настроїв став напис, зроблений невідомими на огорожі одного з мінських храмів під час Різдвяних свят. Вона говорила: «Дякую, отці, тепер я знаю, що моє Різдво – 25 грудня!» Думаю, коментарі тут зайві!

Особливо боляче було читати враження людей, які пішли 13 листопада на заупокійну службу (через відсутність такої у православному Соборі) за активістом Романом Бондаренком у Кафедральним Римо-католицьким соборі Мінська. Цей 32-річний хлопець під час перебування студентом Мінського архітектурно-мистецького коледжу розписував трапезну для паломників Жировицького монастиря. Про що свідчить встановлена там пам’ятна таблиця. І ось за нашого православного молодика, жорстоко вбитого ні за що у власному подвір’ї та посмертно обдуреного, молилися католики на чолі з їхнім біскупом Юрієм Кособуцьким. Його глибокі та проникливі слова про вбитого та про ставлення до вбивства чули й багато православних. І, на наш сором і ганьбу, сказали: «Так, сьогодні християнським єпископом Мінська був Юрій Кособуцький!» Якщо це не втрати для Білоруського Екзархату, то що? І чим ми виправдаємось за них перед Богом? Тим, що похвали від держави за «правильну» поведінку в період кризи нам дорожче відпалих душ?

Проте Православна Церква все ще зберігає свій авторитет серед білорусів. Але авторитет, що тримається не на нас, ієрархах, а на вірності Христові, у спілкуванні з яким люди хочуть перебувати навіть усупереч нашій офіційно-сервільний поведінці. Хоча останнє і не залишається непоміченим від поглядів розумних, гідних та глибоко віруючих представників громадянського суспільства Білорусі, таких як Павло Северинець та Павло Латушко. Їхні звернення до Митрополита Веніаміна, витримані в максимально коректному та поважному тоні, але водночас чіткі та принципові по суті поставлених питань, мали широкий резонанс у церковних колах. На жаль, того ж не можна сказати про відповіді, яких або не було зовсім, або вони були скоріше уникненням відповіді. І це також елемент просідання образу нашої Церкви в небайдужому до нас сегменті суспільства.

Натомість з іншого боку, представленої органами влади та асоційованими з ними групами осіб, постійно ведуться нападки на нашу Єпархію та її духовенство. Причому у формах, дуже далеких від культурного та шанобливого спілкування та скоріше нагадують провокації та образи! У підконтрольних їм телеграм-каналах ким тільки не виставляються священики — і сріблолюбці, і колабораціоністи, і політикани, і «Заходу», що продавалися, і бунтарі тощо. І ніколи раніше не помічені у ревному та молитовному відвідуванні Кафедрального Собору люди з дивної та темної організації «Інфоспецназ» «раптом» неймовірно образилися неможливістю отримати духовну втіху від ікон Новомучеників! Бо їм нестерпно бачити як катів — людей із червоними зірками! На всі ці випади ми намагалися давати спокійні та виразні відповіді та роз’яснення. Адже для нас – це наші люди та християни!

Бог бачить, я не мав і не маю інших помислів і устремлінь, окрім як бути єпископом своєї Церкви і вчити людей бути вірними Богу за всіх обставин земного життя. Я постійно посилався на приклад наших Новомучеників і вказував, що їхнє сповідництва — це їхній безприкладний подвиг у результаті відмови від пристосуванства. Але й плата за подібну поведінку Православної Церкви у попередню епоху. І зараз, коли ми знову в ситуації важливого вибору, я закликав і закликатиму не робити помилок минулого, щоб нам знову не довелося платити страшну ціну за право на свободу бути з Христом!

Вважаю рішення Синоду Білоруського Екзархату канонічно неспроможним, політично мотивованим, прийнятим не на користь церковною, а на догоду громадянській владі, яка втратила свою легітимність. Сподіваюся на відновлення справедливості рішенням Вашої Святості.

Прохаючи Вашого благословення Предстоятеля,

архієпископ Гродненський та Волковиський

+Артемій

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: «Царква і палітычны крызыс у Беларусі»

Одним із тих, хто постійно і недвозначно говорив про небезпеку такого роду підміни, був архієпископ Гродненський та Волковиський Артемій (Кищенко). Тривога, пов’язана із заміною християнського благовістя новою формою ідеології, була одним із лейтмотивів його проповіді протягом багатьох років. У період, коли кризові явища у житті Російського православ’я ще були настільки очевидними, часте звернення до теми підміни багатьом здавалося нав’язливим, пластинкою, що заїла, не найактуальнішою темою. Проте після подій 2020 року в Білорусі, після початку війни в Україні та активної підтримки агресії з боку керівництва Російської Православної Церкви, виявилося, що такі попередження були недаремними.

Архієпископ Артемій, який спочив 22 квітня 2023 року, був людиною дивовижної християнської свободи і сміливості. Правилом життя для нього були слова Євангелія: «Не бійся, тільки віруй!» (Лк. 8:50). Дивлячись на нього, я часто запитував себе: чому він у своїй свободі так не схожий на інших ієрархів Церкви? Як зародився і розвинувся цей дар? На ці питання неможливо було б отримати від нього прямої відповіді. Тому в нашому спілкуванні я багато запитував Владику Артемія про його життя, взаємини, враження, пошуки, книги, людей. Так я прагнув зрозуміти шлях його становлення.

Архієпископа Артемія характеризувала непереносимість до різноманітних ідеологій, як і брехні і фальші, які їм супроводжують. Він не терпів дуалізму думок та лицемірства. Причиною тому була глибока особиста травма від зіткнення з брехнею радянської ідеології та системою її примусу. Цей конфлікт, що виник ще в шкільні роки, сильно зачепив сімейні відносини, суттєво вплинув на дружні зв’язки та викликав у нього почуття категоричного неприйняття такого роду світогляду. Зустріч із Христом у юнацтві стала для майбутнього архієпископа зустріччю з Вічною Правдою і дала йому відчуття внутрішньої свободи в умовах невільного суспільства. Здається, цей досвід багато визначив у житті. Прийшовши до Церкви, він певною мірою став ізгоєм і не боявся бути ним до кінця своїх днів. Христос назавжди залишився його притулком від брехні та лицемірства. Цей досвід рівною мірою діяв і в церковному житті, коли доводилося стикатися з двозначністю та фарисейством серед побратимів з віри та служіння.

Несподіване здобуття громадянської та церковної свободи після падіння Радянського Союзу, у розумінні архієпископа Артемія, було найбільшим Божим даром, отриманим Російською Церквою за молитвами сонму Новомучеників. Церква отримала свободу і мала стати її твердженням у життя суспільства. Знаючи історію, Владика бачив колосальну небезпеку відродження різноманітних «симфоній» чи створення ілюзій православної держави. Для нього було очевидним, що подібні союзи стануть новим рабством Церкви і трагічною заміною євангельського способу життя. З гіркотою він спостерігав, як Російська православна церква крок за кроком продає дар свободи за ті чи інші державні преференції чи фінансову допомогу. Дивлячись на життя сучасного православ’я, архієпископ Артемій завжди наголошував на більш вигідному становищі тих церковних громад та церков, які не залежать від держави та державної допомоги. Необхідність самостійно вирішувати труднощі та проблеми без зовнішньої підтримки, на думку архієпископа Артемія, допомагає християнським громадам зміцнювати їхню єдність і наближає їхнє життя до першохристиянського ідеалу.

У кордонах своєї єпархії він послідовно обстоював незалежність Церкви від можновладців, що неодноразово призводило до конфліктів. І в церковних, і в світських колах Білорусі за ним закріпилася репутація «скандального», незговірливого архієрея. У певному сенсі він був таким. З ним можна було домовитися лише тоді, коли не йшлося про компроміси з совістю та принципами. І навпаки, якщо хтось, хай навіть зодягнений високою владою та повноваженнями, посягав на церковну свободу та її автономність, намагаючись нав’язувати сумнівні рішення, то архієпископ Артемій давав негайну жорстку відсіч. У такі моменти він не думав про можливі негативні наслідки та проблеми. Ситуація вимагала важливої християнської відповіді, і така негайно давалася.

Напруга відчувалося як при взаємодії з державою і світським суспільством. Не менш гострими часом були внутрішньоцерковні відносини. Гродненський архієрей ніколи не загравав із релігійними переживаннями своєї пастви. Заміна Христового благовістя різного роду біляцерковними переказами, шуканням чудес та благодатних старців, обрядовірство та створення релігійного ажіотажу навколо святинь завжди викликали різку критику архієпископа Артемія. Його проповідь завжди була Христоцентричною. Він навчав свою паству особистої відповідальності перед Богом та своєю совістю. Своїм словом він припиняв усілякі прагнення до релігійної екзальтації та навчав духовної тверезості. Такий підхід різко відрізнявся від загальної духовної налаштованості у багатьох єпархіях Білоруського Екзархату. В результаті значна частина православної спільноти Білорусі визнала його «недостатньо благодатним» або «не цілком благочестивим».

Владика Артемій ясно розумів, що подолання обрядовірного у православ’ї можливе лише завдяки серйозній релігійній освіті та катехизації. Відповідно до цих цілей він формував і клір своєї єпархії. Освітній ценз духовенства Гродненської єпархії завдяки вивіреній кадровій політиці архієрея буквально за кілька перших років його архієрейського служіння досяг найбільшого рівня в порівнянні з іншими єпархіями Білоруського Екзархату і залишався таким до примусового відправлення архієпископа Артемія. Він особисто був ініціатором низки ефективних катехізичних, освітніх, культурних проектів. У Гродно щорічно проходив міжнародний хоровий фестиваль «Каложський благовіст», який об’єднував співочі колективи із 15 європейських країн. Парафіяльний будинок Покровського кафедрального собору був майданчиком для зустрічей творчої гродненської інтелігенції. Тут регулярно проводилися музичні та літературно-поетичні вечори, виставки образотворчого мистецтва. Ці зустрічі завжди відрізняли високий творчий рівень їхніх учасників. Збудована ним на рівні єпархії система катехизації не мала аналогів у межах Білорусі. У Гродно за безпосередньою участю архієрея діяла Мирянська богословська Колегія із шестирічною програмою богословського навчання. Два обов’язкові катехізичних заняття проходили всі пари, які готувалися до вінчання і хресні батьки перед участю в Таїнстві Хрещення у всіх благочиннях єпархії.

Тема підміни Євангельського благовістя біляцерковними світоглядними сурогатами з політичним та псевдопатріотичним забарвленням особливо хвилювала та викликала занепокоєння архієпископа Артемія. Мабуть, це саме та сфера, де стали очевидним чином виявлятися основні розбіжності поглядів архієпископа Артемія з так званою офіційною позицією Російської Церкви, в тому числі і Білоруського Екзархату. Якщо спочатку, з обранням митрополита Кирила Московським патріархом, архієпископ Артемій пов’язував великі надії на благотворні перетворення в церковному житті, то згодом для нього стало очевидним, що діяльність патріарха Кирила пригнічує живий дух церковного життя та проповідь Євангелія замінює ідеологією. Тим більшим було розчарування… Адже історія взаємин патріарха Кирила та архієпископа Артемія розпочалася ще у Ленінградській духовній академії, де перший був ректором, а другий студентом. Закінчилося все тим, що Московський патріарх в екстреному порядку підписав указ про усунення архієпископа Артемія з кафедри, а після смерті навіть не удостоїв кількох рядків співчуття.

Історія Церкви сприймалася померлим архієпископом Артемієм як історія сповідництва. Непохитне стояння у християнській істині – те, що визначало у його свідомості образ справжньої Церкви. Він категорично не сприймав пристосуванство та компромісну угоду з брехнею та злом. Його улюблені святі: Іоанн Хреститель, святитель Іоанн Златоуст, святитель Пилип Московський, святитель Арсеній (Мацієвич), святитель Патріарх Тихін та сонм Новомучеників. Його ідеал – вільна від держави Церква до-костянтинівської доби. Оцінюючи подвиг Новомучеників, він наголошував, що їхнє свідчення – це не лише протистояння безбожності, а й боротьба за християнське ставлення до людини, захист права Церкви та людини бути вільними у вірі, діях та слові.

Особистим викликом християнської та пастирської совісті для архієпископа Артемія стала політична криза 2020 року, коли Білорусь була шокована рівнем неймовірного насильства, тортурами та переслідуванням учасників мирних протестів, які виступили проти брехні та бажали демократичних перетворень своєї країни. Ідеологічні спадкоємці Дзержинського та прихильники радянської реставрації влаштували справжній терор у багатьох містах Білорусі. Вірний своїй пастирській совісті та принципам, архієпископ Артемій виступив з посланням, де прямо засудив насильство, фальсифікації та благословив тих, хто ніс мир, справедливо й правду. Через кілька днів після опублікування послання, коли жорстокість білоруських силових структур призвела до перших жертв, коли стали відомі жахіття катування ізолятора на Окрестина, архієпископ Артемій виступив зі своєю відомою проповіддю, в якій прямим і грізним пастирським словом безкомпромісно засудив насильство і всіх, хто його здійснює. Священики Гродненської єпархії з благословення свого архієрея вирушили з допомогою, продуктами харчування, до в’язнів та скалічених людей.

Знаючи реалії життя Білорусі при диктаторського режиму Лукашенка, архієпископ Артемій ясно розумів, що він переступив ту межу, за якою його могли терпіти. В очах режиму Лукашенка після цих виступів та дій він став небезпечним ворогом. Такий крок гродненського архієрея був цілком усвідомленим і повною мірою відповідав його християнській вірі, суворим принципам та переконанням. Він став на той шлях, яким пройшли святі, яких він шанував. Знаходячись біля нього, можна було подумати, що він чекав подібного моменту у своєму житті і радів моменту випробування.

Необхідність вирішити питання щодо відставки гродненського архієрея поставила перед ситуацією вибору і Синод Білоруського Екзархату РПЦ. У тих обставинах архієпископ Артемій не мав якихось особливих ілюзій, але все ж таки залишалася крапля надії на те, що побратими з архієрейського служіння знайдуть можливим відстояти свободу Церкви і не піддадуться тиску режиму. На жаль, ця надія не справдилась. У спішному порядку архієпископа Артемія без його бажання та згоди після 25 років архієрейського служіння було відсторонено від управління Гродненської єпархією Білоруського Екзархату Російської Православної Церкви.

Нелегким випробуванням після відставки стала для нього дискредитація багатьох його починань та ініціатив. Життя Гродненської єпархії стало примусово «нормалізуватися» за загальними принципами та тенденціями, характерними для життя «офіційної Церкви» за патріарха Кирила. Він не раз у цей період наголошував на важливості освіти, як того внеску, який неможливо відібрати у людини. З безпосереднього спілкування він знав, що люди, які пройшли катехизацію і отримали освіту в Гродненській мирянській богословській колегії, отримали здорову христоцентричну основу своєї віри та світогляду, як якесь якісне духовне та інтелектуальне щеплення від псевдохристиянських ідеологій та пропаганди.

Архієпископ Артемій не залишився безмовним і щодо загарбницької війни, розв’язаної кремлівськими правителями проти України. В одному зі своїх інтерв’ю, яке він дав після початку війни, він виявив підтримку українському народу, засудив агресію Російської Федерації, а слова та дії Патріарха Кирила, які виправдовують напад, назвав незгодними Святого Духа.

Спочивши архієпископ Артемій, одного разу прийнявши дар християнської свободи, залишився вірним йому до смерті. Безсумнівно, настане той час, коли слова і справи християнського свідчення гродненського архієрея, що помер, стануть опорою і виправданням білоруського православ’я перед судом історії. Безсумнівно, спадщина архієпископа Артемія (Кищенко) не буде втрачена і збережеться як у Гродненській єпархії серед безлічі вихованих та навчених ним мирян та кліриків, так і серед тих його духовних чад та вихованців, хто змушений був залишити Білорусь. Для тисяч і тисяч білоруських християн, які не прийняли брехню та насильство режиму Лукашенка, архієпископ Артемій став одним із символів вільної від диктату влади християнської віри.

Таким він і увійшов до історії. Вічна пам’ять архієпископу Артемію!

протоієрей Георгій Рой, священик білоруської громади Вселенського патріархату у Вільні (Литва)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело Public Orthodoxy

Розмова з архієпископом Артемієм (Кищенко), якого позбавили кафедри через підтримку опору диктатурі та русифікації, про життя і служіння в Гродненській єпархії, спроби переписати новітню церковну історію, потрясіння 2020 року, війну в Україні, сучасний стан справ у церкві….

— Владико Артемію, Ви так довго не давали жодних інтерв’ю, чому зважилися перервати мовчання?

— Це була вимушена мовчанка, пов’язана із зрозумілими життєвими обставинами. Але останнім часом все частіше можна почути, що все, що відбувалося у Гродненській єпархії, було поганим. То було не так, і це… І ось зараз тільки всі упорядковують. Цим знецінюють багато хорошого, що відбувалося у нашій єпархії. Багато добрих священиків робили дуже добру роботу, будували храми, створювали громади, працювали з дітьми. Багато було. Про це треба згадувати. Я розумію, що зупинити людей, які говорять неправду, не вийде, це питання позиції, але говорити про добре, згадувати його треба.

— Отже, розпочинаємо інтерв’ю. Якщо якесь питання Ви, владико, вважаєте недоречним, можете не відповідати на нього, якщо не хочете.

— Тут питання не доречне, всі питання доречні. Щоб тільки не зашкодити.

— Владико, яким чином склалося Ваше життя після того, як Вас відправили на спокій усупереч Вашому бажанню? Що трапилося в період із того моменту до цього дня? Як складається ваше життя? Як би Ви її змалювали?

— Напевно, ще рано про це говорити, адже це буквально «днями» сталося, ще року не минуло. Найстрашніший висновок, що вся архієрейська братія практично одноголосно відправила мене, так би мовити, на спокій.

— Але це було всупереч вашій волі, я правильно розумію?

— Ну, звичайно, я навіть був певен, що такого не буде. Я від Москви міг чекати на все, що хочете, але не від білоруського екзархату. Все-таки свої люди, і я знаю їхні погляди. А тут одноголосно, коли екзарх став їх усіх питати, все: «розіпни, розіпни, розіпни», ось. Тому, звичайно, мені тільки лишалося сказати: «Дякую вам, святителі, що дунули, що плюнули». Я їм сказав так: «Ви прибираєте мене нізащо! Усі ваші звинувачення є несправедливими».

Обвинувачення номер один: він поділив паству на дві частини. Нікого я не ділив, її поділили події у суспільстві. І церква опинилася за бортом. І до неї дуже негативне ставлення. Якби, хоч частково, хтось відповідав і на ці питання людей, ми б зберегли православ’я хоча б для народу.

Друге, у чому мене звинувачували, що я писав звернення до своєї пастви як пастир, але вважаю, що виконував свій обов’язок. Чи маю я на це право канонічне? Так. Мені зробили зауваження та попросили надалі від свого імені не виступати, щоб це не було прийнято як думку церкви. Сказали, що всі питання вирішуються лише на синоді. Я після нашої розмови щось, якесь звернення, звернення писав, говорив? Ні. Владика Гурій говорив, ігуменя Гавриїла говорила, а архієпископ Артемій ні. Але я винний.

У чому виявилася моя непокора? Що заспівали «Могутній Божа» (білоруський релігійний гімн-пер.)? Так ми у храмі завжди його співали і зараз співаємо у всіх храмах «Могутній Божа». «А ось ми вам уже робили попередження не співати, а у вас все одно в Миколаївському храмі діти заспівали». Але звідки я знав, що вони заспівають? Ви знаєте, яка програма у дітей у Миколаївському храмі? І я не знав. Мого благословення там не було. Ніхто мене не питав. Це у компетенції класного наставника. А якогось офіційного відступництва з мого боку тут нема. Показали мені якусь фотографію, на якій на великодніх яйцях зображено «Погоню». Я не малював «Погоню» на яйцях. А якщо якась дитина намалювала, то фотографія, звідки взялася? Я жодного злочину не бачу — це давня геральдика, тим більше із хрестом. Хрест Єфросинії Полоцької.

— Вас слухали, владико? Чи просто ігнорували?

— Як кажуть, він слухав в одне вухо, а в інше у нього все вилітало. У них була програма виконати наказ як такий. П’ять разів мені ці яйця згадували (Великодні яйця з білоруською «Погонею») протягом вечора. Уявляєте, у мене голова розболілася. А в мене ще зі здоров’ям проблема була, після похорону митрополита Філарета погано себе почував. Мені було дуже тяжко там перебувати. Я потім підвівся і сказав, що «за вашою вірою нехай буде вам». І пішов із синоду. Тому фактично такого вигнання… не було. Так, вони отримали вказівку і мовчки її виконали. «Щоб зберегти церкву». Як завжди, у нас традиційно це було. «Давайте зруйнуємо цей храм, щоб рештою нам дозволили користуватися». Така психологія духівництва повоєнного періоду. Бо всі архієреї наші вони залишилися на Соловках і на Біломорканалі. І нове покоління духовенства — воно виховувалося ще старими протоієреями, які вціліли. А післявоєнний період — це вже були самоучки та вихованці тих, хто пристосувався. І не секрет, що, так би мовити, керівництво Церкви (архієреї-пер.) обиралося ЦК ВКПБ, з його дозволу «благословлялися» кандидатури. Партія сказала «треба», архієреї відповіли «буде». Ось. Тому досі йде інерція тієї хвилі, коли смиренно виконуємо, щоб не було чого гіршого. Як би чого не сталося, за цим принципом. Тому там когось звинувачувати у зраді складно. На жаль, це ще за владики Філарета почало формуватися. Він, звісно, людина-легенда. І те, що він зробив, залишиться в історії, може колись питання про канонізацію підніметься. Але ця школа була йому притаманна, на жаль. І вона залишила слід, і сьогодні ще живе в церкві, і про це треба подумати. Але ваше покоління інше, як я казав, коли говорив, що нам соромно перед вами, хлопці. Ви ще совість свою, так би мовити, ще не обкакали. Вас у цьому пристосуванстві не виховали. Тому тримайтеся.

А друга проблема для них, що кожен із них розуміє, що якщо він зараз скаже: «А владика Артемій правий», то треба підніматися і сідати зі мною поряд.

— Владико, як побут Ваш складається?

— Архієрейський собор визначив дотацію від єпархій, де архієрей перебуває на спокої, патріарх благословив служити у храмі «Білоруських святих», з правлячим архієреєм не конфліктуємо, будуємо в нашому селищі храм на честь Матері Божої та Її образу «Втамуй моє печалі». Звичайно, відчуття себе «ворогом народу» не з приємних, але підтримка простих християн вселяє надію.

Скільки ми гарних слів чули про Гродненську єпархію, яка сучасна, як вона думає про православ’я, як вона цінує народну культуру, як вона цінує свою батьківщину та все інше!

Священики кажуть, що робити? Звичайно, нікуди ти не дінешся. Але поступатися ж не можна. Як найсвятіший патріарх Кирило говорив у Петербурзі на двадцятиріччя смерті митрополита Никодима, він сказав, що «володар Никодим воював за кожну хрестиночку». Але ця система пристосуванства — продовження сергіанства. Церква існує якраз на крові мучеників. Спасися сам, і навколо тебе спасуться тисячі. Так, я християнин. Навіть маленький приклад я наведу тобі. Був такий канал, що називався ТБН, «телебачення благих новин». Випадково його виявив та інколи дивився. Там переважно протестанти. Але бувало і православні, і католики виступали. І один протестант розповідав, пастор, що його батько теж був пастирем, але він працював на будівництві, на відміну від наших батюшок, які сидять на церковній окладі і дуже легко вразливі. А вони поєднували приємне з корисним, Марфа та Марія, душевне, тілесне діяння та духовне діяння. Він значився на виробництві і щось там робив, ось, а у вільний від роботи час вони збиралися і пили чай з Біблією. Коли міліція приходила, вони клали Біблію в кишеню і говорили: «Ми чай п’ємо. Сьогодні у Лелі день народження. Льоля нас пригощає». І ось. І приїхали вони сім’єю на БАМ, тато йому каже: «Ти завтра йдеш до школи вперше». — Так, тату. — А ти пам’ятаєш, що ти християнин? — «Звичайно, тату, я пам’ятаю, що я християнин». – «Але й залишайся таким». Він приходить до школи. Вчителька каже: «Ось у нас новий учень, і він ще не піонер, ви знаєте. Ми прийматимемо його в піонери. Вовочко, а коли тобі зручніше, щоб ми тебе прийняли в піонери?» А він: «Ніколи». — Так коли ти будеш піонером? – «Ніколи». – «Чому?» — А тому, що я християнин. Сміх у класі та труна тиша, вчителька у напівнепритомному стані. І більше такого питання не було. Щось подібне казав патріарх, що коли його викликали і запитали: «Чому ти не піонер?», він сказав: «А можна я ходитиму в краватці на службу?» Це інша християнська традиція, їх вчили відстоювати свою віру, не соромитись її. А у нас практикується: «Ти не висовуйся. Іконку треба класти в сервант». Ось так ми виховані. Іконка має бути в серванті. «Господи, благослови!» – «Ой дякую! До наступної зустрічі». «І нікому нічого не кажи. До церкви не ходи, це небезпечно. Можна й удома помолитися. Адже іконочка є в серванті. Тільки ключик не загуби».

Тому це існує, так би мовити, пристосуванство. І, на жаль, воно сьогодні ще таки працює.

Тому все це потребує осмислення. Мовою базікати і я герой. А ось візьми, як то кажуть, скажи: «Я християнин», як це було у стародавній церкві. Роздерли християн, піднімається ще п’ять чоловік: «А ми теж християни!» І в бідолашного імператора, розумієш, кондрашка. По-перше, шкода, стільки грошей занапастив, і все марно. Замість того, щоб люди втекли від страху і забули про це, то вони ще прямо тут заявляють: «А ми християни!» Чим більше мук, тим більше християн. Парадокс, який незрозумілий. Жодних рефлексів самозбереження. «Врятуй і збережи» — це не від застуди, так би мовити, не від двійки на іспиті, а це порятунок життя, яке перетворилося на боротьбу за виживання, яке перетворилося на війну всіх проти всіх, як Олександр Шмеман пише. Тому те, що я опинився за бортом, сподіваюся, що це навчить когось плавати. А коли плаваєш, легені розвиваються і нежить закінчується.

— Як зараз почуваєтеся згодом?

— Позбавив Господь тягаря влади, від відповідальності за тих, хто поруч з тобою. Набагато відчутніше бачиш свої гріхи, промахи і малодушність. Самота має плюси та мінуси. Вірю, що Господь «пасет мя и ничтоже мя лишит».

— Владико, скажіть, чи змінився Ваш погляд на події, що відбувалися у 2020–2021 роках? Можливо, Ви шкодуєте про якісь свої слова?

— Мене висвятили десь 1982 року, якщо не помиляюся, у диякони, а 1984 року — у священики. Коли я був дияконом, нас настоятель примушував служити 7 листопада та 1 травня подячні молебні. Ось за це мені було соромно. Коли я був священиком, я ніде нічого такого за собою не пам’ятаю. Хоча будь-яке могло бути. Я завжди намагався в проповіді говорити алегорично, і підкреслював, що християни мають одну зброю проти зла — це любов. Мені було б соромно перед парафіянами, якби ми про це мовчали. Хотілося б, щоб усе було по-християнськи. Є відповідальність церкви у надмірному плазуні. Цим вона відштовхує від себе людей.

- Немає жалю?

— Неважливий початок, важливий кінець. Господи, як хочеться померти, щоб не було соромно, що я священнослужитель!

— Після того, як з Вами так вчинили, була проста людська образа? Сильно переживали? Можливо, ставлення друзів до Вас змінилося?

— Звісно, переживаєш. У нас у церкві багато лестощів. І так у всьому суспільстві. Архієреї, вони люди самотні, позбавлені уваги, суто людського часом. Тому лестощі: підбадьорювала, якийсь життєвий тонус давала. А зараз побачити, що людина, яка і до білоруської культури ставиться чудово, і була у чудовому спілкуванні, і якій якось допомагали, висували, — зараз боїться привітатися… як би чого не вийшло… Не мені судити, звичайно, але це розчарування. Хтось зайде, відвідає, навіть принесе хліб саморобний, і це дорого.

— Владико, як Ви сприйняли новину про напад Росії на Україну 24 лютого?

— Не по-християнському!

— Владико, тоді ще одне питання. Якщо хочете, відповідайте, якщо не бажаєте, не відповідайте. Як Ви загалом оцінюєте позицію керівництва Російської православної церкви, зокрема патріарха Кирила, саме з цієї ситуації з так званою «спецоперацією»?

— Я вважаю, що це не Дух Святий.

— Ви стежите за новинами церковного та політичного життя в Україні?

— Доводиться чути, читати, неможливо зараз від цього сховатися.

— Що може зробити простий християнин, аби допомогти Україні?

— А найпростіше, що може зробити простий християнин, має молитися за Україну.

— Владико, якби у Вас була можливість звернутися до українців, не тільки до православних, а просто як християнського пастиря до людей, ось які слова Вам би їм хотілося сказати?

— Я б сказав: «Браточкi, трымайцеся! Хрыстос Уваскрос!» («Брати, тримайтеся! Христос Воскрес!»)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело – «Вера +»