1. Петро був присутній в Римі. Це можна вважати історичним фактом, і особисто я не вірю, що настільки непохитна структура папства, яка охопила весь світ, може основуватися на хиткій підставі вимислу і помилки. Життєздатність легенди забезпечується фактом, що лежить в її основі, і будь-яка омана тим небезпечніша, чим більше прихована в неї крихта істини. Однак факт присутності Петра в Римі, будь то протягом року або двадцяти п’яти років, не може грати таку вирішальну роль, яку приписують йому папісти, – в іншому випадку ми знайшли б в Новому Завіті яку-небудь вказівку на це. Більш того, навіть якщо Петро був присутній в Римі, там був присутній і Павло, який, як виявляється з Послання до римлян, нарівні зі своїм старшим товаришем здійснював апостольський нагляд за римськими християнами.

2. Верховенство Петра згодом переходило від одного його наступника до іншого. Такий висновок роблять на підставі слів Христа: «Ти – Петро, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її». Ці слова, записані лише Матфеєм, є екзегетичною основою всієї структури католицизму, – папа і папісти цитують їх частіше, ніж будь-який інший уривок з Писання. Так, між словами «петра», тобто камінь, і «Петро» є очевидний зв’язок, але це пророче ім’я, очевидно, відноситься до особливої місії, покладеної на Петра: раз і назавжди закласти основу церкви. Це доручення він виконав в день П’ятидесятниці і при наверненні Корнилія; і в цьому ні з чим не порівнянним служінні у Петра не може бути наступника, так само як не може бути наступника у апостола Павла в справі навернення язичників або у Іоана в справі возз’єднання двох гілок апостольської церкви.

3. Повноваження Петра дійсно передавалися – але чомусь тут папісти забувають про єпископів Єрусалиму або Антіохії, де він, безсумнівно, жив довгий час, а говорять виключно про єпископа Риму, хоча факт перебування апостола в цьому місті неможливо встановити на основі Нового Завіту. Історія не зберегла ніяких відомостей про цю передачу повноважень. Ні Климент, єпископ Римський, який в 95-м році першим згадав про мученицьку смерть Петра, ні Ігнатій Антіохійський, який кількома роками пізніше посилається на те, що Петро і Павло проповідували жителям Рима, не говорять про це. Навіть про хронологію і послідовність правління перших пап у нас немає точних даних.

Претензії папства ніяк не засновані на справжніх відомостях, що стосуються особи і біографії Петра, і в той же час деякі незаперечні відомі нам факти з життя апостола, навпаки, суперечать цим претензіям.

1. Петро був одружений (Мт. 8:14) і брав дружину з собою в місіонерські подорожі (1 Кор. 9:5). Можливо, він згадує про неї в своєму першому посланні (1 Пет. 5:13) – таке тлумачення слова «обрана [сестра]» цілком допустимо. Як свідчить святоотцівський переказ, у Петра були діти, – принаймні, донька (Петронила). Кажуть, що його дружина як мучениця загинула в Римі раніше, ніж він сам. З урахуванням такого прикладу, на якій підставі папи забороняють священикам одружуватися? Я вже не кажу про настільки ж разючий контраст між бідністю Петра, у якого не було ні срібла, ні золота (Дії. 3:6), і зовнішньою розкішшю, якої папство насолоджувалося в Середні віки аж до недавнього краху його земної влади.

2. На Єрусалимському соборі (Дії. 15:1-11) Петро виступав в ролі головного учасника і оратора, а не голови або судді (головував Яків) і не претендував ні на які особливі повноваження, і вже тим більше – на непогрішимість суджень. Якщо слідувати теорії Ватикану, питання про обрізання цілком знаходилося в компетенції Петра, а не собору, і рішення повинен був приймати він один, а не «Апостоли і старші брати до братів» (Дії. 15:23).

3. В Антіохії більш молодий апостол (Павло) викрив Петра в непослідовності (Гал. 2:11-14). Поведінка Петра в цьому випадку абсолютно не узгоджується з теорією про його непогрішимість, так само як і з теорією про чільну роль Петра; та й вся ця сцена, в якій немає нічого незрозумілого, настільки не вписується в уявлення Риму і його прихильників, що католицьке та особливо єзуїтські тлумачення всіляко намагалися її спотворити: деякі навіть насмілювалися стверджувати, що апостоли навмисне інсценували сварку, щоб наочно викрити прибічників юдеїв!

4. Найбільші з пап, від Льва I до Льва XIII, невпинно говорили про свою владу над всіма єпископами і всіма церквами, проте Петро в Діях не робив подібних заяв. В його посланнях теж немає претензій на будь-яку перевагу над «співпастирями» і «священством» (під яким він розуміє всіх християн); послання Петра пройняті духом найщирішого смирення і містять пророчі застереження проти гріхів, незмінно супутніх папству, – брудної наживи і прагнення до панування (1 Пет. 5:1-3). Жага наживи і жадоба влади – рідні сестри; обидва цих гріха є «корінь усякого зла».

Говорячи про претензії папства, варто підкреслити, що слабкості Петра як історичної особистості – його зухвалість і самовпевненість, його боязнь хреста, його любов до мирської слави, його плотський ентузіазм, його удар мечем і його сонливість в Гетсиманському саду, – повторювалися в історії папства ще частіше, ніж його гідності. При цьому промови і послання наверненого і наповненого Святим Духом Петра містять найнаполегливіший протест проти ієрархічних претензій і мирських язв папства, а також стверджують істинно євангельські принципи – загальне священство і царську гідність віруючих, бідність апостолів на тлі багатств храму і необхідність слухатися Бога, а не людину. Петро виявляв усіляку повагу до цивільної влади і до святості шлюбу, він засудив двоєдушність Ананія і Сапфіри і симонію Симона Волхва, великодушно визнав благочестя язичника Корнилія, відкинув ярмо закону і проповідував спасіння ім’ям одного лише Ісуса Христа.

Філіп Шафф (з книги Апостольське Християнство, переклад з видання 1890 р.)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

У каталогах всіх Євангелій Петро спочатку іменується Симоном (Мт. 10: 2, Мк. 3:16, Лк. 6:14), в той час як інші книги Нового Заповіту називають його Симеоном (Дії 15:14, 2-е Петра 1:1). Кілька разів апостола називають Симоном Петром (Мт. 10: 2, 16:16, Мк. 3:16, Лк. 6:14, Ін. 1: 40,6: 68, 13: 6, 8:24, 18:10 ), а також Кіфой (1 Кор. 1:12,3:12, 9:5, 15:5, Гал. 1:18, 2:9, 11:14).

У Новому Завіті не очевидно, в який момент Ісус назвав Симона Кифою, тобто каменем. Згідно з Матвієм (16:18), ця зміна імені пов’язана з його сповіддю в Кесарії Філіппової. Згідно Марку (3:16) і Луці (6:14), ім’я «Петро» згадується на початку списку дванадцяти апостолів, тобто зміна імені відбувається тоді, коли група з дванадцяти була остаточно зібрана Ісусом. Іоан (1:42) інакше викладає події: коли Симон вперше зустрівся з Ісусом (його показав Ісусові Апостол Андрій), Ісус сказав, що назве його Кифа, це означає камінь.

Батька Петра звали Іоаном або Іоною (Ін. 1:43, 21:15 – 17). Матвій (16:17) іменує Симона сином Йони (Варіон). Можливо, ім’я «Іона» є скороченням або гаплографією імені «Іоан», в той час як «Варіон» не може з абсолютною точністю переводитися як «син Іоана».

Існує думка, яку, однак, не можна з упевненістю підтримати, що слово «Варіон» означає «розбійник», і з цієї причини Симон набуває також прізвисько Зилот – «ревнитель». Ця точка зору підтверджується тим, що Петро використовував ніж, знаряддя вбивства, в вечір, коли Ісус був схоплений римлянами. (І тому з цієї події деякі роблять висновок, що Петро був розбійником і відносився до гуртка ревнителів, які яро опиралися римської влади.)

Петро жив в Капернаумі (Мфт. 5:14, Мк. 1:21 – 29, Лк. 4:31 – 38). З цього міста була родом його дружина, тут же вони жили після весілля. У Новому Завіті ми не знаходимо відомостей про дружину Петра. Однак факт, що Петро був одружений, підтверджується тим, що Христос зцілив його тещу (Мт. 8:14 – 15, Мк. 1:29 – 30, Лк. 4:38 – 39). Дуже ймовірно, що його дружини вже не було в живих на той момент, коли Христос закликав його на апостольське служіння. Однак пізніше, під час апостольських подорожей Петра, поряд з ним знаходилася жінка – сестра у Христі, яка допомагала йому (1Кор. 9: 5).

Як професія Петра, так і той факт, що члени синедріону називають його і Іоана неписьменними і простими (Дії 4:13), вказують на те, що вони не отримали освіти в рабинської школі.

Покликання Петра на апостольське служіння проходило поступово. Спочатку Петра показав Христу його брат Андрій (Ін. 1:42-43). Ймовірно, він був присутній на весіллі в Кані Галілейському і відразу після цього весілля оселився разом з Ісусом і іншими учнями в Капернаумі (Ін. 2: 1 – 12). Про його покликання коротко повідомляють три євангелісти (Мт. 4:18, Мк. 1: 16 – 18, Лк. 5: 3 -11).

З самого першого дня Петро зайняв лідируюче положення в апостольському колі. Він завжди займав перше місце в списках учнів в текстах Нового Завіту (Мт. 10: 2, Мк. 3:16, Лк. 6:14, Дії 1:13) і разом з братами Яковом та Іоаном відносився до самого вузького кола учнів, до яких Христос мав особливе ставлення (воскресіння дочки Іаїра (Лк. 8:51), Преображення (Мт. 17: 1, Мк. 9: 2), молитва в Гетсиманському саду (Мт. 26:37)).

Петро мав діяльним і поривчастим характером, виділявся своєю енергійністю та самовпевненістю: сміливо брався за різні справи, миттєво розпалювався, проте вмів також швидко заспокоїтися, тому що мав мужністю.

За цим мінливим і неврівноваженим характером приховувалася щира і по-справжньому віддана Христу людина, яка часто грала ключову роль (Петро, і всі інші разом з ним, шукали Христа, щоб повідомити, що його шукають (Мк. 1:31), ходіння по воді ( Мт. 14:28 – 32), чудова сплата податку (Мт. 17:24 – 27), незліченне прощення людей (Мт. 18:21 – 22), Преображення (Мк. 9: 2) зцілення кровоточення (Лк. 8: 45), Петро та Іоан готують Пасху (Лк. 22: 8), відповідь Петра від імені дванадцяти апостолів (Ін. 6:68)).

У Кесарії Філіппової, незадовго до Страстей, Христос поставив учням питання, яку думку мали люди про Сина людського. Від імені всіх Петро відповів, що Христос – це Месія, Син істинного Бога (Мт. 16: 13 – 16). Тоді Христос звелів, щоб вони нікому не повідомляти про те, що Він є Месією. Однак Христос відкрив їм, що прийде в Єрусалим, де буде розп’ятий і воскресне на третій день. Петро прийняв це близько до серця і хотів, щоб Ісус позбавив Себе від цього. Ці домовленості обурили Ісуса, і Він назвав Петра сатаною (Мт. 16:23).

У тиждень Страстей Господніх Петро відмовляється омити Йому ноги (Ін. 13:5-10). Він охоплений нетерпінням дізнатися, хто зрадник Ісуса (Ін. 13:24), протестує, коли Ісус говорить йому, що туди, куди він йде, Петро не може за ним прослідувати зараз – це станеться пізніше – і Петро обіцяє Христу, що він готовий пожертвувати заради Нього своїм життям (Ін. 13:36 – 37, Мт. 26:33, Мк. 14:29). Однак незабаром після цього Петро відрікається.

Коли Господь, помолившись в Гетсиманському саду, повернувся до своїх учнів, Він знайшов їх такими, що спали і звернувся до Петра (Мк. 14:37).

Коли Ісус був схоплений, Петро дістав меч і відсік вухо одному з рабів первосвященика – Махлу. За цей вчинок Ісус засуджує Петра (Мт. 26:51, Мк. 14:47 Лк. 22:50 Ін. 18:10). Як вже зазначалося вище, цей вчинок послужив причиною тому, що багато хто відносив Петра до гуртка ревнителів. До них належав, зокрема, Симон Ревнитель і Юда Іскаріот.

Після арешту Ісуса, Петро оговтався від початкового сум’яття і пішов до двору первосвященика (Мт. 26:58, Мк. 14:54, Лк. 22:54 Ін. 18:15 – 16).

Петро став першим свідком Воскресіння (Лк. 24:12, Мк. 16: 7) і першим побачив воскреслого Христа (Лк. 24:35, 1 Кор. 15: 5).

Ми володіємо мізерними відомостями про життя Петра після Воскресіння і не можемо скласти перелік його пересувань з точною хронологією. В історії першої Церкви Петро знову займає лідируючу позицію в першому діянні апостолів, що володіє адміністративним характером – скликання загальних зборів віруючих для вибору Апостола, який займе місце Іуди Іскаріота (Дії 1:13 – 26).

У день П’ятидесятниці Петро разом з іншими Апостолами звернувся до натовпу людей. Мова його була щира і красива настільки, що в цей день увірували і прийняли хрещення 3000 чоловік (Дії 2:14 – 41).

Згодом Петро зцілив кульгавого в Храмі і разом з Іоаном в черговий раз звернувся до народу (Дії 2:12 – 26). Після цієї промови Петро та Іоан були покликані на синедріон, де Петро виголосив промову, підкресливши, що не зміг би говорить про те, чого сам не бачив і не чув (Дії 4:20).

Юдеї, а також садукеї вдруге схопили Петра та Іоана і посадили їх під варту. Проте дивним чином їм вдалося звільнитися (Дії 5:17-42).

Усі ці та багато інших подій, як, наприклад, смертна кара Ананії і його дружини Сапфіри (Дії 5: 1-11) та інші чудеса, які Петро здійснював однієї лише своєю тінню (Дії 5:15-16), прославили Петра.

Пізніше Петро та Іоан були відправлені Апостолами в Самарію, коли дізналися що сюди поширилося слово Боже (Дії 8:14). В Самарії Петро зустрівся з Симоном Волхвом (Дії 8:18 – 24). Апостоли Петро і Іоан проповідували слово Боже в багатьох поселеннях Самарії (Дії 8:25).

Петро, перебуваючи в Єрусалимі, вирушав у мандри і відвідував прилеглі церкви (Дії 9:32). Апостол Павло, який два рази приходив до Єрусалиму, зустрічався з Петром (Гал. 1:18, 2: 9) – Апостолом обрізаних, як він називає його в своєму посланні (Гал. 2: 7), який разом з братом у Христі Яковом і Іоаном вважався «стовпом» Церкви (Гал. 2: 9).

В одній зі своїх мандрівок Петро зцілив в Лідді розслабленого Енея (Дії 9: 32-34). У Йопії він воскресив Тавіфу (Доркада, гр. «серна»; Діяння 9:36-42). Однак в цих місцях християни існували і раніше, отже, Петро не був першим Апостолом в цих краях (Дії 9:32). Ймовірно, він доклав зусиль в Лідді і Сароні (Дії 9:35). У Іоппії Петро перебував кілька днів (Дії 9:43). У Кесарії, куди він відправився зі священної місією, Петро охрестив сотника Корнилія і його родичів (Дії 10:1-48).

Після повернення в Єрусалим Петро розповів про Корнилія і тримав відповідь перед обрізаними християнами, які висловили невдоволення з приводу хрещення сотника Корнилія (Дії 11:1-17). Відповідь Петра переконав їх, що Бог існує не тільки для них, але і для всього світу. Вони визнали, що Бог навіть поганам дав можливість змінити віру і удостоїтися істинного життя (Дії 11:18). У 42 – 43 рр. Ірод Агріппа після страти Апостола Якова, побачивши, що цей жест сподобався юдеям, взяв Петра під варту, щоб стратити. Однак Бог чудесним чином врятував його. Після цього апостол Петро відправляється в будинок Марії, матері Марка (Дії 12:1- 7). Звідти він пішов в інше місце.

Після цього Апостол Петро згадується двічі. У перший раз – в 49-м році в Єрусалимі Петро бере участь в апостольському синоді, де він разом з Павлом, братом у Христі Яковом та Варнавою зіграли важливу роль (Дії 15:14, Гал. 2:7-8).

Під час синоду Петро, в своїй восьмий і заключній промові в книзі Діянь Апостолів, зі сміливістю висловився на захист свободи християн – колишніх язичників – щодо обрізання і дотримання законів, і підтримав точку зору, що колишні язичники не повинні жити відповідно до цих законів, бо, і язичники, і юдеї спасаються лише вірою в Христа. (Дії 15:1-29).

Ще одна згадка Петра – його зустріч з Апостолом Павлом в Антіохії, який дорікнув його в прояві слабкості і поступок по відношенню юдеїв до язичників (Гал. 2:11-12). Християнська громада Антіохії сформувалася досить давно, відразу після смерті Стефана від язичників Кіпру і Кірині, і складалася з навернених язичників (Дії 15:19 – 21). Петро прибув в Антіохію разом з Марком, через деякий час після Павла та Варнави. Потім в Антіохію прийшли юдейські християни, про якого Павло говорить у своєму посланні до Галатів (2:11 – 13).  Петро залишався в Антіохії в той же період, що і Марк, Павло, Варнава, Юда та Сила. З них тільки Іуда повернувся в Єрусалим через чотирнадцять днів.

Євсевій пише, що Петро проповідував Євангеліє юдеям діаспори Понту, Галатії, Віфінії, Каппадокії та Азії (Церковна історія 3, 1.4, 2). Це свідчення Євсевія ґрунтується на пролозі Першого соборного послання Петра. Однак Петро міг написати його і до своєї проповіді. На землі народів, до яких скеровано послання, проповідував і Апостол Сила, супроводжував Павла. Таким чином, ми можемо припустити, що Петро звертається до них за посередництвом Апостола Сили.

Той факт, що Петро прибув в Коринф, де перебувала група християн, його послідовників (1 Кор. 1:12), не може бути доведений. З послань Апостола Павла до коринфян і послань, написаних в Коринті (Солунянам, Римлянам) немає ні натяку на перебування Петра в Коринті. Подібних відомостей ми не знаходимо і в Діяннях, бо їх розповідь припиняється на моменті прибуття Петра в Рим, про деталі якого вони не повідомляють. Як наслідок, в Діяннях не могло говоритися про ймовірному проході Петра через Коринф по дорозі в Рим, як каже Діонісій єпископ Коринфський в своєму посланні Римлянам. Потім і «брати» Господа фігурують в одному посланні, хоча не стає зрозуміло в який момент вони прибули в Коринф.

Петро проповідував, головним чином, юдеям Палестини, в той час як Павло звертається до юдеїв діаспори і язичникам (Гал. 2:7-8, Діяння 22:18-21).

У Першому посланні Петро повідомляє, що воно написано в Вавилоні (5:13). Дехто припускає, що тут йде мова про древній Вавилон або однойменному місті Єгипту, де, можливо, відбувається подія. Проте найімовірніше, що мова йде про Рим, де Петро перебував в 64 році і прийняв мученицьку смерть 13 жовтня цього ж року в цирку Нерона.

Римська Католицька Церква вірить, що Петро виявився в Римі після свого чудесного звільнення (Дії 12: 1 – 17) в 42 – 44 рр. і залишився в цьому місті в якості першого єпископа до самої своєї смерті. Однак першим єпископом Риму був Єнос, як свідчить ранній каталог, складений єпископом Риму Сотером (166 – 174).

Апостол Павло вважав за краще проповідувати там, де ще не було почуто ім’я Христа, бо не хотів будувати на чужих фундаментах (Рим. 15:20). Він зізнається, що бажає проповідувати в Римі (Рим. 1:15). Це його прагнення засвідчено і в Діяннях Апостолів (19:21, 23:11). Це означає, що на момент написання Послання до Римлян (56 р.) жоден Апостол ще не був в цьому місті. Християни існували в Римі ще до указу Клавдія (Дії 18: 2) 50 року. Християнство було утворено тут християнами, що почули проповідь Петра в Єрусалимі в день П’ятидесятниці (Дії 2:10), а також римлянами, юдеями і новонаверненими, і християнами, що пізніше почули Павла в різних містах, де він проповідував. Тим самим пояснюється той факт, що Павло в 16-му розділі свого Послання до Римлян шле вітання віруючим міста, де він ще не проповідував, адже вони знали його і супроводжували.

Крім того, постійне переселення людей зі східних провінцій в Рим з різних особистих і торгових справ. так само як відхід римлян в східні провінції, досить рано сформували римську християнську громаду, і саме в Римі Петро, навесні 64 р., пише два своїх соборних послання.

Главінас Апостолос

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»