Численні дослідники, що писали про ці пам’ятки, звичайно зосереджували свою увагу на мистецтві доби Київської Русі (ця традиція тягнеться, здається, ще з минулого сторіччя [7-8]) і лише побіжно згадували про пізніші перебудови (нерідко з осудом, як про спотворення первісного вигляду). Між тим ці перебудови часто несуть яскравий відбиток стилю своєї доби і мають незаперечну художню цінність (остання обставина вперто заперечувалася і рядом діячів ортодоксально-православної спрямованості у дореволюційний час [9-10], і “борцями з українським буржуазним націоналізмом” радянського періоду [11]). З’ясуванню художнього задуму барокової реконструкції трьох головних храмів Києва та етапів реалізації цього задуму і присвячено дану роботу.

Софійський собор. Перший храм, присвячений св. Софії, заснувала в Києві ще св. княгиня Ольга. Кам’яний Софійський собор був збудований Ярославом Мудрим (закладений у 1017 чи 1037 році), можливо, за задумом його батька – Володимира Святого. З самого початку він був кафедральним храмом київських митрополитів, тобто головним собором Русі. В ньому відбувались церемонії посадження на стіл київських князів, здійснювались поховання найбільш шанованих князів та митрополитів, зберігалися князівські реліквії. При соборі здавна існували школа та бібліотека. Після періоду занепаду митрополит Петро Могила зробив його головним православним собором України. Наприкінці XVII століття в ньому вже зберігався ряд шанованих реліквій – мощі священномученика митрополита Макарія, чудотворні ікони Миколи Мокрого, Любецької Богоматері, Куп’ятицької Богоматері [8-10, 12]. Але головною святинею собору здавна вважалася так звана Нерушима Стіна – мозаїчне зображення Богоматері Оранти у головній абсиді.

Первісна архітектура Софійського собору є новаторською і не має прямих аналогій в будівництві своєї доби. Як відомо з численних реконструкцій (І.В.Моргілевський [13], М.Й.Кресальний, Ю.С.Асєєв та В.П.Волков [2, 14] Г.Н.Логвин [15] та ін.), у давньоруську добу собор мав яскраво виражену пірамідальну композицію. Найвища головна баня була оточена чотирма меншими, ті – вісьмома іще меншими. Центральне ядро собору оточували двоповерхові внутрішні та одноповерхові зовнішні галереї. На східному фасаді так само найбільша і найвища центральна абсида оточена меншими абсидами дияконника і жертовника, а ті – ще меншими абсидами Георгіївського та Михайлівського вівтарів. Загальну пірамідальну композицію порушували лише дві башти-сходовні на західному фасаді, до того ж розміщені асиметрично відносно поздовжньої осі храму. На східному фасаді елемент асиметрії створювала князівська усипальня в північно-східному кутку собору [16]. Як показали останні дослідження, весь комплекс собору був зведений за єдиним задумом в рамках єдиного будівельного циклу [14, 15].

Загальний характер композиції зберігся і після реконструкції собору в часи Петра Могили та Сильвестра Косова (1633-1648) [1]. Про це свідчать відомі малюнки А. ван Вестерфельда (1651). Верхні частини стін завершуються ренесансними аттиками, нові декоративні деталі дістають бані та абсиди. Можливо, тоді ж (якщо не раніше) з’являються контрфорси навколо головної абсиди. На місці князівської усипальні в цей час виникає каплиця з рисами ренесансної архітектури (кругле вікно-люкарна у східній стіні над абсидою, портал із трикутним тимпаном на західній стіні), що збереглася досьогодні [16]. Але західна частина собору, де у 1625 році впали давні склепіння, очевидно, залишилася невідбудованою.

Нова реконструкція Софійського собору почалася після 1686 року при підтримці гетьмана І.Мазепи за митрополита Гедеона Святополк-Четвертинського [2, 17]. Це був перший київський митрополит, який перейшов у підпорядкування до московського патріарха. В нагороду за це він отримав грошову підтримку, яку і використав на перебудову собору [9]. Цю роботу продовжив митрополит Варлаам Ясинський [5]. Основні роботи було, очевидно, закінчено до 1695 року, про що свідчить зображення собору (східний фасад) на плані Києва полковника Ушакова [18].

Бічні частини західної зовнішньої галереї були надбудовані до рівня центрального ядра і включили в себе об’єми давніх сходових веж. Ці надбудови дістали малі вікна, позбавлені декору і розміщені асиметрично в два яруси (частина з цих вікон освітлює гвинтові сходи). В інтер’єрі було продовжено на захід західну гілку центральної хрестоподібної частини собору (при цьому, очевидно, було розібрано стіну, де розміщувалася центральна частина ктиторської фрески з портретами Ярослава Мудрого та його родини; судячи з рисунка А. ван Вестерфельда, ця стіна 1651 року ще існувала). Центральна частина західної зовнішньої галереї надбудована не була, і на цьому місці утворилася западина на фасаді. Гравюра Г.Левицького (1739) зображає тут низенький притвор із бароковим фронтоном.

Колишні зовнішні південна та північна галереї також були надбудовані. Стіни надбудованих галерей прикрасили подвійні напівколони, що продовжували вертикалі лопаток першого поверху, та великі вікна з наличниками, типовими для російської архітектури XVII століття. По верху стін собору (крім абсид) пройшов карниз, вище якого на кутах східного і західного фасадів було поставлено декоративні фронтони. Фронтони прикрасили також центральну абсиду і, очевидно, центр західного фасаду. На східному фасаді з’явилися іще три малих абсиди у східних кінцях двох внутрішніх і південної зовнішньої галерей.

Наметові верхи сходовень розібрали, на місці північного звели нову велику баню на гранчастому барабані – одну з шести, що симетрично оточили центральну з півночі й півдня (в плані вони розміщені у вершинах шестикутника, дві грані якого зорієнтовані у напрямку північ-південь, а центральна баня зсунута від центра шестикутника на схід). Пара бань, розташованих у південній та північній вершинах шестикутника, має барабани дещо більшого діаметру, декоровані лопатками. Всі нові бані отримали двоярусні завершення в дусі українського бароко. Менші бані, що оточують центральну, дістали спершу цибулясті завершення (на рисунку 1695 року), потім чотири більші з них також стали двоярусними (на гравюрі 1744 року).

З часом (найбільш імовірно, десь відразу після 1695 року) східний фасад зазнав додаткових змін: карниз по верху стін основного масиву собору було продовжено до центральної абсиди, надбудовано і прикрашено ще двома фронтонами, які сховали дві найменші бані, що оточували центральну. Ці зміни зафіксовані відомим малюнком М.Сажина (1840) і навіть найстарішими фотографіями собору ([19], с.104).

Реконструкція кінця XVII століття радикально змінила зовнішній вигляд собору. Колишня пірамідальна композиція зникла, пам’ять про неї залишилася хіба що в пірамідальному силуеті центральних абсид. Основний об’єм собору набрав масивного компактного вигляду, із западиною в центрі західного фасаду. З’явилися великі площини стін, чого раніше не було. Вище карнизів, прикрашених фронтонами, піднеслася корона з семи великих бань, головна з яких оточена ще чотирма малими. Західний і східний фасади набули майже повної симетрії. Враження від перебудованого собору добре передає гравюра Г.Левицького (клеймо відомої “Тези Заборовському”, 1739), що зображає його західний фасад.

У той же час загальне враження псує деяка асиметрія західного фасаду (спричинена асиметрією сходових веж). До того ж одна з подвійних колон другого ярусу (ліворуч від головного входу) опинилася над аркою входу до північної башти.

За часів Заборовського фронтони і головну баню собору було прикрашено бароковим ліпленням і, можливо, змінено форму центральних фронтонів на західному і східному фасадах (1744-1747) [2]. Всередині собору було встановлено грандіозний бароковий іконостас [5] (від нього зберігся лише перший ярус). Очевидно, планувалось істотно змінити інтер’єр собору, про що свідчить обтесана і прикрашена капітеллю в стилі рококо лопатка одного з хрещатих стовпів у північно-східній частині основного ядра собору, але ці плани, на щастя, не здійснились.

Протягом XVIII століття центральна частина собору дістала олійні розписи в стилі бароко [6, 20], більша частина яких була знищена в 1845-1853 роках в процесі “реставрації” давньоруських фресок [10].

Десь наприкінці XVIII – на початку XIX століття стіни собору були підперті масивними контрфорсами (відсутні на гравюрі 1739 року, зображені на рисунку 1840 року), які спотворили архітектуру фасадів, але, очевидно, зберегли собор від руйнування, спричиненого осіданням під вагою надбудов.

Такий зовнішній вигляд Софійський собор зберігав, здається, до 1882 року. В цьому році було збудовано новий притвор у центрі західного фасаду (на місці центральної частини давньоруської зовнішньої західної галереї) [5], бароковий фронтон у центрі західного фасаду замінено напівкруглим “візантійським” з великим напівкруглим вікном та мозаїчним написом. У центрі східного фасаду розібрано частину карнизу, знято барокові фронтони і розкрито дві давні малі бані, що були за ними сховані. Відтоді зовнішній вигляд собору помітних змін не зазнавав.

Успенський собор. Можна без перебільшення твердити, що Успенський собор був головною православною святинею України-Руси. Згідно легенд, зафіксованих у Печерському патерику, він був зведений за безпосереднього втручання Богоматері, яка послала до Києва майстрів-будівельників з Константинополя. Закладення (1073 року за участю київського князя Святослава, сина Ярослава Мудрого), будівництво, розпис і освячення (1089) храму супроводжувалися, за Патериком, численними чудесами. З собором пов’язані імена св. Антонія і св. Феодосія – засновників Печерського монастиря, їхніх численних соратників та наступників, також пізніше канонізованих [21]. На кінець XVII століття в соборі зберігалися такі церковні реліквії, як череп Володимира Святого, мощі св. Феодосія Печерського та св. Іуліанії, княжни Ольшанської, ікона Ігоревської Богоматері та ін. А головною святинею собору була ікона Успіння Богоматері, що вважалася дарунком самої Богородиці [12]. Починаючи з XII століття, собор служив також місцем поховання князів з династій Рюриковичів та Гедеміновичів, вищої світської та церковної знаті, багатьох визначних історичних та культурних діячів [22].

Як відомо, Успенський собор було висаджено в повітря 3 листопада 1941 року, під час німецько-фашистської окупації Києва. Але руїни детально дослідив у повоєнні роки М.В.Холостенко, створивши в цілому переконливу (дещо уточнену пізніше іншими дослідниками) реконструкцію первісного вигляду храму. Він же, грунтуючись на численних малюнках та гравюрах XVII-XVIII століть, прослідкував основні етапи його пізніших перебудов [3]. Пізніше археологічні дослідження собору продовжував В.О.Харламов [23]. Місце Успенського собору в історії давньоруської архітектури досліджували М.В.Холостенко, Ю.С.Асєєв [14] та О.І.Комеч [24].

Первісно Успенський собор являв собою тринефний шестистовпний храм з однією банею. Фасади поділялись лопатками на окремі прясла, що завершувались напівкруглими закомарами. Можна думати, що це був перший у давньоруській архітектурі храм із позакомарним завершенням стін [24]. Прясла стін були декоровані нішами та меандровим поясом. Лаконічна архітектура в поєднанні з великими розмірами споруди (майже рівними розмірам Софійського собору) створювала виняткове враження величі й могутності. Успенський собор став взірцем при спорудженні ряду давньоруських храмів – Михайлівського Золотоверхого собору та кількох інших храмів кінця XI – першої половини XII століття в Києві, соборів у Суздалі та, можливо, Ростові, збудованих Володимиром Мономахом [3].

Майже одночасно з будівництвом основного об’єму до його північно-західного кута була прибудована Іоанно-Предтечинська церква – хрещальня, так що західні фасади обох споруд стояли на одній лінії. Хрещальня зберігалася в процесі наступних перебудов і загинула разом із собором у 1941 році. Близько 1109 року до південного прясла західної стіни прибудували каплицю, де була похована княжна Євпраксія – сестра Володимира Мономаха. Каплиця, зазнавши ряд перебудов наприкінці XVII століття, проіснувала до пожежі 1718 року, після чого на її місті з’явились нові прибудови до собору. Залишки каплиці нещодавно досліджено [23]. На думку М.В.Холостенка, десь у XII столітті до західного фасаду собору було прибудовано криту паперть, що не відновлювалась після 1240 року.

В 1230 році собор постраждав від землетрусу, після чого була заново збудована головна баня, південна стіна та південна абсида.

Після татаро-монгольської навали 1240 року собор, очевидно, не зазнав особливих руйнувань і продовжував використовуватися за призначенням. Десь на межі XIII-XIV століть його стіни підпираються контрфорсами [23]. Їх добре видно на гравюрах та малюнках XVII століття. Близько 1470 року собор відбудовується – очевидно, після нападу кримського хана Едігея 1416 року – на кошти князя Семена Олельковича. В цей час були заново складені верхи абсид та частини склепінь, а західний вхід отримав портал з тесаного білого каменю, що проіснував до кінця XVII століття [3]. У XVI столітті собор знову відбудовується коштом князя Костянтина Острозького і отримує новий іконостас. З цього ж часу навколо собору починають будуватись численні каплиці – місце поховань князів, магнатів та церковних діячів [4]. Так, перед церквою Іоанна Предтечі знаходилась каплиця Єльців (до цієї родини, згідно легенд, належав св. Антоній Печерський), за нею – каплиці Трьох святителів та Іоанна Богослова, біля південно-східного кута собору – каплиця князів Корецьких, присвячена архідиякону Стефану [25]. В одній з каплиць біля південного фасаду собора було поховано в 1624 році відомого діяча українського відродження, засновника лаврської друкарні Єлисея Плетенецького. У такому вигляді собор фіксують найдавніші зображення – гравюра Тимофія Петровича 1623 року на титулі книги “Бесіди на 14 послань св. апостола Павла” (західний фасад) та гравюра 1638 року із зображенням панорами Печерського монастиря у книзі Афанасія Кальнофойського “Тератургіма” (східний фасад).

Нової перебудови собор зазнає за часів Петра Могили [1]. Її результати відображають панорама Печерського монастиря 1651р. Абрагама ван Вестерфельда (вигляд собору з південного сходу), гравюра Іллі 1661 року на титулі Печерського Патерика, гравюра А.К. 1677 року на титулі Требника (обидві – західний фасад). Південний, східний і, очевидно, північний фасади собору одержали покриття на два схили і були увінчані трикутними фронтонами, завершеними декоративними маківками. Такі ж маківки завершили кожну з трьох абсид. Прясла західного фасаду завершені трьома окремими фронтонами. Над головним нефом на захід від головної поставлено ще одну (можливо, світлову) баню, увінчану, як і головна, двоярусним завершенням. Перед західним фасадом ліворуч від входу з’явились нові каплиці.

Наступні зміни у зовнішньому вигляді собору (можливо, вони з’явилися після пожежі 1687 року) фіксують гравюра 1692 року на титулі Служебника, гравюра Федора 1697 року на титулі Євангелія (обидві – західний фасад) та план Києва полковника Ушакова 1695 року (східний фасад). В цей час симетрично до Іоанно-Предтечинської хрещальні до південно-західного рогу собору прибудовується новий Трьохсвятительський приділ, за висотою рівний основному масиву собору і також увінчаний світловою банею. В результаті вздовж західного фасаду з’являються поставлені в ряд три бані. Каплиці вздовж західного фасаду об’єднані в симетричні групи по три з лівого і правого боків від входу в собор і увінчані фігурними бароковими фронтонами. Таким чином, західний фасад собору набрав симетричного, вельми імпозантного вигляду. В той же час східний фасад, як свідчить план Ушакова, залишився без помітних змін: до основного масиву собору, як і раніше, примикали з півдня та півночі невеликі різнокаліберні об’єми каплиць.

Нові перебудови західного фасаду собору (зображень східного фасаду, що належать до цього часу, на жаль, не збереглося) відображені на гравюрах Л.Тарасевича 1702 року до Печерського Патерика, І.Мигури 1706 року на честь І.Мазепи, М.Семенова 1709 року до “Пречистих акафістів” та ін. Фронтони з ряду каплиць перед західним фасадом і центрального прясла стіни собору зняті, натомість з’явились барокові фронтони над бічними пряслами давньої західної стіни собору. Бані над Іоанно-Предтечинською церквою та симетричним до неї Трьохсвятительським приділом отримали двоярусне завершення. На гравюрі М.Семенова ззаду виглядає ще чотири бані, з яких принаймні дві мають двоярусне завершення, тоді як на інших гравюрах іззаду видно лише пару маківок. Це наштовхує на думку про можливість якихось перебудов східної частини собору між 1706 і 1709 роками, але за браком матеріалу її важко підтримати чи спростувати. Зображення Успенського собору на панегіричній гравюрі на честь І.Мазепи підтверджує, що перебудови собору здійснювалися його коштом.

1718 року в Лаврі трапилася страшна пожежа, від якої постраждали всі будівлі на верхній території монастиря, в тім числі й Успенський собор. Роботи по відбудові останнього тривали протягом 1722-1729 років. Вони фінансувалися царем, гетьманом І.Скоропадським (а після його смерті – його вдовою) та козацькою старшиною.

В результаті фасади давньоруського собору з трьох боків виявились оточеними двоповерховими прибудовами. З заходу побудували двоповерхові паперті, між якими в центрі фасаду залишилася западина. Біля північної стіни собору збудували Стефанівський приділ, який ніби продовжив на схід Іоанно-Предтечинську церкву. Вздовж південної стіни симетрично були збудовані Михайлівський (пізніше в ньому розташувалась знаменита соборна ризниця) та Іоанно-Богословський приділи. Характерно, що нові абсиди Стефанівського та Іоанно-Богословського приділів було виведено на рівень давніх бічних абсид (у Софійському соборі п’ять давніх абсид, як уже говорилось, утворюють пірамідальну композицію). Можна думати, що Михайлівський приділ був перероблений з давнішого Трьохсвятительського, оскільки розташування трьох бань в лінію вздовж західного фасаду лишилось таке саме, як на гравюрах 1692-1709 років. Так само в лінію вздовж східного фасаду було поставлено іще три бані, з них середню (над вівтарем) піднято вище, дві інші (над східними кутами) поставлено трохи нижче від західних. Барабани бань прикрашали декоративні арки та керамічні розетки. Унікальні керамічні прикраси у вигляді скульптурного фризу мала головна баня. Стіни собору членувались горизонтальним карнизом на два яруси, вікна дістали барокові наличники. Вище стін піднялися мальовничі фронтони, прикрашені ліпленням (частина з них виникла вже в 1770х роках). Особливістю собору можна вважати виняткове багатство ліпного, керамічного та живописного декору (особливо на фронтонах, абсидах та барабані головної бані).

Пізніше (зокрема, під час реставрації 1893 року) зовнішній вигляд собору істотних змін не зазнавав.

В інтер’єрі в процесі відновлення собору з’явились нові різьблені іконостаси (головний був створений на кошти І.Скоропадського; його верхні яруси були зняті в 1896 році, очевидно, за зразком Софійського та Михайлівського соборів) та настінний розпис, що визнається вищим досягненням київської школи монументального живопису доби бароко [6, 20]. Цей розпис поновлювався в1772-1777 роках і був знищений 1893 року.

Таким чином, після перебудов кінця XVII – початку XVIII століття Успенський собор зовні набрав вигляду компактного двоповерхового масиву із западиною в центрі західного фасаду. Площини стін членувалися карнизами та пілястрами. Над стінами піднімалися високі фронтони, а ще вище – розкішна головна баня, оточена шістьма меншими. Всі бані мали характерні для українського барокко двоярусні грушеподібні завершення.

Взагалі, саме Успенський собор після барокової перебудови став найдовершенішим втіленням аналізованого архітектурного типу.

Михайлівський Золотоверхий собор. Традиція пов’язувала заснування Михайлівського монастиря з ім’ям легендарного св.Михайла – першого київського митрополита, сподвижника св. князя Володимира, і вважала його найдавнішим на Русі. В дійсності монастир на цьому місці і кам’яний (на думку Ю.Асєєва – дерев’яний [14]) собор у ньому було збудовано сином Ярослава Мудрого київським князем Ізяславом і присвячено його небесному патрону – св. Димитрію. Пізніше, в 1108-1113 роках, тут будується кам’яний Михайлівський собор на кошти сина Ізяслава – київського князя Святополка, який проіснував до 30х років нашого століття. За його ім’ям і монастир став пізніше (з кінця XIV століття) називатись Михайлівським. В 1621-1632 роках Михайлівський монастир був резиденцією київських православних митрополитів Іова Борецького та Ісайї Копинського. Головною його святинею були мощі св. великомучениці Варвари, нібито принесені з Візантії принцесою Варварою Комнін, дружиною Святополка Ізяславича. Культ св. Варвари набув у XVІІ-XIX століттях надзвичайного поширення в Україні, що відбилося, зокрема, в іконописі.

Первісно храм за своєю архітектурою дуже нагадував Успенський собор Печерського монастиря, але мав менші абсолютні розміри. Це був тринефний шестистовпний хрестовокупольний храм, увінчаний, мабуть, однією банею. На сході він закінчувався трьома гранчастими абсидами. В північній частині нартексу розташовувалися гвинтові сходи, що вели на хори (М.В.Холостенко припускав існування над сходовнею малої бані [3]). Стіни членувалися лопатками на прясла, увінчані напівкруглими закомарами. До крайнього західного прясла південної стіни примикала хрещальня, подібна до Іоанно-Предтечинської хрещальні Успенського собору.

Після навали Батия Михайлівський монастир скоро відновлює свою діяльність. Близько 1470 року на місці давньої хрещальні будується на кошти якоїсь княжни Орини каплиця на честь В’їзду в Єрусалим [1, 18] . Ремонт храму здійснює близько 1621 року Іов Борецький (його коштом було, зокрема, встановлено новий іконостас). Можливо, саме тоді собор дістає нові склепіння, прясла стін отримують трикутні завершення, на осі храму на захід від головної бані з’являється ще одна. В такому вигляді споруду зафіксовано на малюнках А. ван Вестерфельда 1651 року та на плані Києва 1688 року.

Наступне зображення собору (східний фасад) бачимо на плані Києва 1695 року [18]. На ньому відсутня каплиця княжни Орини, а з протилежного боку з’явилась нова прибудова – приділ св. Варвари, зведений на кошти генерального судді Війська Запорізького Михайла Вуяхевича (пізніше він став архімандритом Печерської лаври під іменем Мелетія). На малюнку собор увінчаний трьома банями, але можна припустити, що в дійсності їх було п’ять – чотири нові бані поставлено над кутами давнього собору. Їхні гранчасті барабани по кутках були декоровані лопатками. Головна баня має двоярусне завершення, бічні та баня над каплицею – одноярусні, цибулястої форми. Подібний вигляд досі зберегла Кирилівська церква.

Нових перебудов Михайлівський собор зазнав десь між 1712-1731 роками. В цей час на місці давніших приділів було зведено нові – св. Катерини з півдня (на кошти Петра Першого та Катерини Першої, в пам’ять про порятування російської армії під час Прутського походу) та св. Варвари з півночі (на кошти київського генерал-губернатора князя Д.М.Голіцина). Кожен з цих приділів мав підвищену кубоподібну центральну частину, увінчану банею (здається, трохи меншого діаметру, ніж малі бані над основним масивом собору, і без лопаток на барабанах), до якої зі сходу примикала широка напівкругла абсида, а з заходу – прямокутний в плані об’єм, накритий односкатним дахом. На західних фасадах прибудов влаштовано по три вікна в ряд, вище, під схиленим дахом – іще по одному хрестоподібному вікну. Для сполучення з приділами в стінах давнього собору було пробито арки. Обидві прибудови виконав російський майстер Іван Матвійович. 1718 року собор отримав новий іконостас, споруджений коштом гетьмана І.Скоропадського.

Осідання прибудов призвело до руйнування центральної частини церкви [5]. Для її зміцнення північний та південний фасади церкви були зміцнені кожний чотирма парами контрфорсів, торці яких прикрасили спарені коринфські напівколони і мальовничі барокові фронтони. Такі ж контрфорси спорудили на кінцях західного фасаду, а в його центральній частині по обидва боки від входу звели дві масивні двоповерхові прибудови, увінчані розкішними фронтонами з ліпленням і живописом. Іще один такий фронтон, увінчаний скульптурою архангела Михайла, було поставлено над центральною частиною давньої західної стіни храму. Очевидно, саме тоді бічні бані собору отримали своєрідні завершення без ліхтариків під маківками (таке завершення, виконане в 1767-1769 роках, до сьогодні зберегла церква св. Михайла Видубецького монастиря). Відзначимо, що форми бань над приділами дещо інші, ніж у інших малих бань. Вікна собору було прикрашено ліпленням. Ці роботи датуються 40-ми – 50-ми роками XVIII століття [5, 26] і звичайно пов’язуються з іменем відомого київського архітектора І.Г.Григоровича-Барського [15] . Здається, вже пізніше (в основному, очевидно, на початку XIX століття) між контрфорсами з’явився іще один пояс одноповерхових прибудов, частково декорованих рустом, і рустований двоярусний притвор у центрі західного фасаду. Окремі ремонти та дрібні перебудови собору здійснювалися протягом наступних років. Зокрема, в 1888 році було знято верхні яруси головного іконостасу.

В результаті собор дістав яскраво виражену пірамідальну композицію. Головний його об’єм оточили нижчі за висотою приділи св. Варвари та св. Катерини та дві двоповерхові прибудови на західному фасаді. Між контрфорсами розмістилися низенькі одноповерхові прибудови. Завершали собор шість менших бань, поставлені навколо найбільшої – головної (форма та декор крайніх північної та південної бань трохи відрізнялися від інших, як це було й у Софійському соборі). В центрі західного фасаду між двома високими прибудовами знаходилася западина, де розміщувався головний вхід до храму. За словами Ф.Ернста, прибудови надали “усій церкві якогось казково-мальовничого барокового характеру” [5]. К.Щероцький відзначав схожість перебудов Михайлівського Золотоверхого і лаврського Успенського соборів [25].

Михайлівський собор було знищено протягом 1934-1936 років за рішенням тодішнього керівництва УРСР [11].

Подивимося тепер, як співвідносяться між собою в часі барокові перебудови головних соборів Києва.

Спочатку оновленого вигляду набуває Софійський собор. План Києва 1695 року фіксує завершення основних робіт і, зокрема, появу шести нових бань навколо головної. В цей самий час Успенський собор отримує симетричний західний фасад з трьома банями, поставленими в ряд, а його східна частина ще залишається не перебудованою. Михайлівський собор отримує чотири (?) нові бані навколо головної.

У 1715-19 роках Михайлівський собор отримує нові бічні приділи і, очевидно, ще дві бані. Тепер він має шість бічних бань, поставлених так само, як новозбудовані бані Софійського собору.

Після пожежі 1718 року, протягом 1722-1729 років, Успенський собор набирає вигляду, в головних рисах подібного до Софійського: утворюється компактний двоповерховий масив із западиною в центрі західного фасаду, шість менших бань оточують головну. Правда, розташування нових бань дещо відмінне, що зумовлено включенням до їх числа стародавньої бані Іоанно-Предтечинської хрещальні та двох інших бань, що вже існували на західному фасаді. Пізніше, у 1770х роках, собор отримує розкішне ліплення і нові фронтони.

Нарешті, протягом 1740х (?) років Михайлівський собор дістає нові прибудови, зокрема – два об’єми на західному фасаді із западиною між ними. Можна припустити, що Михайлівський монастир, економічно слабший від Лаври та митрополії, просто не мав достатньо коштів для того, щоб надати своєму собору вигляду великого компактного масиву з великими площинами двоповерхових стін і тим досягти повної схожості з Успенським та Софійським храмами. Можливо також, що завадило пошкодження центральної частини споруди.

Отже, можна зробити висновок, що трансформацію давньоруської будівлі у компактний двоповерховий масив із западиною в центрі західного фасаду, декоративними фронтонами над суцільними площинами стін та шістьма банями навколо головної вперше було реалізовано у 1690ті роки в Софійському соборі. В 1722-1729 роках такого самого вигляду (з відмінами у розташуванні бічних бань) набуває Успенський собор, де цей архітектурний тип було втілено найбільш довершено. Деяких рис цього типу (у незавершеному вигляді) набув у два етапи (1715-1719 та 1740ві роки) і Михайлівський Золотоверхий собор.

На які ж взірці орієнтувались замовники перебудови Софійського, а пізніше й Успенського та Михайлівського соборів?

Наприкінці XVII – на початку XVIII століття в кам’яному культовому будівництві на землях Гетьманщини найбільш поширеними були типи споруд, запозичені з народної дерев’яної архітектури – центричні в плані три-, п’яти- та дев’ятидільні храми, увінчані однією, трьома чи п’ятьма банями [27]. До цього типу належать, зокрема, такі шедеври, як церква Всіх святих Києво-Печерської лаври та Георгіївський собор Видубецького монастиря. Розчленовані масиви та пірамідальні композиції цих споруд мають мало спільного з розглядуваним типом будівель.

Інший, менш поширений тип представлений Троїцьким собором у Чернігові (1679-1695), собором Мгарського монастиря біля Лубен (1682-1692), неіснуючими нині соборами Великомикільського (1696) та Братського (1693) монастирів у Києві, рядом інших споруд. Це – великі тринавові храми з планом, близьким до прямокутного. На східному фасаді виступають абсиди, на південному та північному – трансепт, на західному – об’єми башт, що утворюють западину в центрі фасаду. Великі площини стін увінчані декоративними фронтонами. Завершення – головна баня, оточена кількома (звичайно, чотирма) меншими (Мгарський собор первісно мав сім бань). Ці споруди мають очевидні риси сучасного барокового культового будівництва Західної Європи і демонструють орієнтацію замовників – гетьманів І.Самойловича та І.Мазепи – на європейські архітектурні смаки.

Складається враження, що саме такі споруди були взірцем для замовників перебудов головних київських соборів. Подібність загального архітектурного образу не викликає сумніву. Відзначимо, що схожість перебудованого Успенського собору з Великомикільським помітив іще К.Щероцький [25].

Є, безумовно, і відмінності. Перебудовані собори мають п’ять (Успенський собор), сім (Михайлівський) чи навіть дев’ять (Софійський) нефів (точніше, поздовжніх членувань), тому в плані вони розтягнуті в ширину (в напрямку північ-південь), а не в довжину, як нові храми. Відповідно західні фасади новозбудованих споруд більшою мірою витягнуті по вертикалі, западини в центрі відносно більші за шириною. У перебудованих споруд відсутній виступаючий трансепт. Відрізняється кількість і розташування бань. Однак схожість у головних рисах здається незаперечною.

Таким чином, можна зробити висновок, що головні храми Києва -Софійський, Успенський та Михайлівський Золотоверхий собори, що вважалися найбільшими православними святинями міста – наприкінці XVII – на початку XVIII століття були перебудовані за єдиним взірцем, що найперше був утілений у Софійському соборі, а потім у найбільш довершеному вигляді – в Успенському. Риси цього взірця – шість нових бань навколо давньої головної (у Софійському соборі залишено ще чотири давні бані), компактний слабко розчленований двоповерховий масив та великі площини стін (відсутні у Михайлівському соборі), западина в центрі західного фасаду, а також декорація стін фронтонами, прагнення до симетрії фасадів – сформувалися під впливом нововиниклого типу храмів прямокутного плану, що найбільше увібрав риси сучасної західноєвропейської архітектури бароко. Характерно, що будівничі не пішли шляхом консервації існуючих форм чи буквального копіювання зразків традиційної грецької, української чи російської церковної архітектури. Натомість європейські смаки замовників – високоосвіченої політичної та церковної верхівки Гетьманщини – спричинили радикальноноваторську зміну художнього образу споруд, орієнтовану на поєднання традиції з новітніми художніми досягненнями.

Література.

1.Федір Ернст. Київська архітектура XVII віку. В зб.: Київ та його околиця в історії та пам’ятках. К., ДВУ, 1926. С.125-165.

2. Г.Н.Логвин. Софія Київська. К., Мистецтво, 1971.

3. М.В.Холостенко. Успенський собор Печерського монастиря. В зб.: Стародавній Київ. К., Наукова думка, 1975. С.107-170. М.В.Холостенко. Нові дослідження Іоанно-Предтечинської церкви та реконструкція Успенського собору Києво-Печерської лаври. В зб.: Археологічні дослідження стародавнього Києва. К., Наукова думка, 1976. С.131-165.

4. М.З.Петренко. Киево-Печерський державний історико-культурний заповідник. Путівник. К., Мистецтво, 1976.

5. Київ. Провідник. За редакцією Федора Ернста. К., вид. ВУАН, 1930.

6. Ф.С.Уманцев. Троїцька надбрамна церква. К., Мистецтво, 1970.

7. М.Берлинский. Краткое описание Киева, содержащее историческую перечень сего города. Спб, 1820. Перевидання – К., 1990.

8. А.Н.Муравьев. Путешествие по святым местам русским. СПб., 1846. Перевидання: М., Книга, 1990.

9. М.М.Захарченко. Киев теперь и прежде. К., 1888.

10. Н.Сементовский. Киев, его святыни, древности, достопамятности. К., 1900.

11. Т.Геврик. Втрачені архітектурні пам’ятки Києва. Нью-Йорк – Київ, 1991.

12. Ф.Титов. Путеводитель при обозрении святынь и достопримечательностей Киево-Печерской Лавры и г. Киева. К., 1910. Перевидання – К., УКСП “Кобза”, 1993.

13. І.В.Моргилевський. Київська Софія в світлі нових спостережень. В зб.: Київ та його околиця в історії та пам’ятках. К., ДВУ, 1926. С.81-108.

14. Ю.С.Асєєв. Джерела. Мистецтво Київської Русі. К., Мистецтво, 1980. Ю.С.Асеев. Архитектура древнего Киева. К., Будівельник, 1982.

15. Г.Н.Логвин. Киев. М., Искусство, 1982.

16. І.Ф.Тоцька, О.Ф.Єрко. До історії північної галереї Софії Київської. В зб.: Археологічні дослідження Стародавнього Києва. К., Наукова думка, 1976. С.119-130.

17. Евгений (Болховитинов). Описание Киево-Печерской Лавры. К., 1825; 1831(доповнене). Перевидання – в кн.: Є.Болховітінов. Вибрані праці з історії Києва. К., Либідь – ІСА, 1995.

18. Г.В.Алферова, В.А.Харламов. Киев во второй половине XVII века. К., Наукова думка, 1982.

19. Зодчество Украины. К., изд-во Академии архитектуры УССР, 1954.

20. П.М.Жолтовський. Монументальний живопис на Україні XVII-XVIII ст. К., Наукова думка, 1988.

21. Києво-Печерський Патерик. К., вид. ВУАН, 1931. Перевидання – К., Час, 1991.

22. Л.А.Проценко. Історія Київського некрополя. К., Укрбланквидав, 1995.

23. В.О.Харламов. Дослідження Успенського собору Києво-Печерської лаври 1986р. У зб.: Стародавній Київ. Археологічні дослідження 1984-1989. К., Наукова думка, 1993. С.138-150.

24. А.И.Комеч. Древнерусское зодчество конца X – начала XIIв. М., Наука, 1987.

25. К.В.Щероцкий. Киев. Путеводитель. Изд. В.С.Кульженко. К.,1917. Перевидання – К.,УКСП “Кобза”, 1994.

26. М.Г.Дегтярьов, А.В.Реутов. Михайлівський Золотоверхий монастир. К., Техніка, 1997.

27. М.П.Цапенко. Архитектура Левобережной Украины XVII-XVIII веков. М., Стройиздат, 1967.

І.А. Анисимов

1. Великокнязівська доба.

Територія Дальніх печер (ветхий монастир, за термінологією літопису та Печерського Патерика) – найдавніша частина Києво-Печерської лаври. За гіпотезою А.В.Реутова, саме тут іще в Х столітті виник печерний монастир, пам’яткою існування якого залишилися Варязькі печери. Біля 1050 року тут же викопав печеру для молитовного усамітнення пресвітер церкви св. Апостолів у Берестовому Іларіон – пізніший київський митрополит. Близько 1051 року (цим роком у літописі датовано статтю про заснування Печерського монастиря) в Іларіоновій печері оселився чернець Антоній (мирське ім’я – Антипа), виходець з м. Любеча на Чернігівщині, що прийняв постриг в одному з афонських монастирів. Цим було покладено початок Дальнім печерам і майбутній Лаврі. До Антонія поступово прилучилися інші ченці. Близько 1061 року, коли кількість ченців досягла дванадцяти, Антоній призначив ігуменом Варлаама, а сам викопав нову печеру, започаткувавши лабіринт Ближніх (або Антонієвих) печер.

Рис.1. Вхід до Дальніх печер і каплиця. Фрагмент гравюри Тимофія Петровича до книги Іоанна Златоуста "Бесіди на 14 послань апостола Павла". 1623

Саме за ігуменства Варлаама над Дальніми печерами виникає перша наземна споруда, зведена за благословення Антонія – “церквиця мала” в ім’я Успіння Богородиці (за гіпотезою Є.П.Кабанця її посвята повторювала назву першої підземної церкви, викопаної печерськими ченцями, а сам культ Успіння був принесений Антонієм з Афону). Можна гадати, що вона була зведена безпосередньо над входом до печери, тобто в східній частині території теперішнього ансамблю, на місці пізнішого “вертепу”, на самому краю дніпровської кручі. Вхід до печери знаходився на крутосхилі гори, приблизно на рівні цоколя теперішньої фортечної стіни, де, очевидно, була невелика тераса (можливо, її площа пізніше зменшилася внаслідок численних зсувів). Новозбудовану споруду було добре видно з Дніпра – недарма Нестор Літописець у житії Феодосія зауважує, що «оттолі всім явлене бисть місто то (Печерський монастир – І.А.), бе бо мнозіми прежде не відомо». Розміри будівлі були дуже малими – навіть для братії часів Варлаама (12-20 осіб) вона була затісною. Можна думати, що за архітектурою це був простий зруб, укритий дво- або чотирискатним дахом (принаймні так виглядають пізніші надпечерні каплиці на найдавнішому зображенні монастиря – гравюрі 1623 року, див. рис.1; пор. з реконструкціями дерев’яних споруд великокнязівської доби, розкопаних на Подолі).

Рис.2. Б’ють у било, викопують мощі Феодосія. Мініатюра з літопису. Копія XV ст. з оригіналу ХІІІ ст.

Невдовзі після побудови першої каплиці великий князь київський Ізяслав на прохання Антонія дарує монастирю гору над печерою (очевидно, всю територію теперішнього ансамблю Дальніх печер). Потому тут виникає ряд споруд – церква, яка в Патерику названа великою, келії та огорожа з вертикально поставлених колод (столпіє) з брамою. Ці будівлі увінчали вершину надпечерного пагорба, оскільки майданчик безпосередньо біля входу до печери був замалим для такого будівництва. У виборі місця для зведення нових монастирських споруд разом із Варлаамом брав участь Феодосій, що мав тоді сан пресвітера. Невдовзі, коли в 1062 році князь Ізяслав поставив Варлаама на чолі свого патронального Дмитрівського монастиря, Феодосій став ігуменом Печерської обителі. Визначний церковний діяч і талановитий організатор, Феодосій вважається засновником Лаври поруч із Антонієм, а Дальні печери традиційно звуться Феодосієвими.

На нову церкву, очевидно, було перенесена назва Успенської (в Патерику зазначається лише, що вона була присвячена Богородиці). Можна гадати, що вона розташовувалася на вершині пагорба, на місці теперішньої церкви Різдва Богородиці. Споруду було видно не тільки з Дніпра, а й з дороги, що йшла наддніпрянськими пагорбами від центу міста до Видубицького монастиря – про це свідчить ряд епізодів Патерика. Архітектура нового храму була складнішою, ніж у попередньої каплиці – він мав верх, який згадується в оповіді Патерика про диво, що передувало будівництву кам’яного Успенського собору, коли за молитвою Феодосія «пламень бо велик зіло од верху церковного ісшед і аки комора (тобто дуга – І.А.) створися, приіде на другий холм і і тамо тим концем ста, ідеже блаженний отець наш Феодосій церков назнамена, начат здаті посліди же, се же яко же і донині на місті том монастир славен» (новела «О богопоказаннім світі» з житія Феодосія).

Між церквою та монастирською брамою знаходилося било (кліпало), яким скликали ченців на молитву. Зображення цього била у вигляді горизонтально підвішеного стрижня, по якому б’ють чимось схожим на ковадло, бачимо на мініатюрі, що ілюструє літописне оповідання про перенесення мощів Феодосія.

На південь від церкви («на дісної страні») був похований перший печерський ігумен Варлаам (помер близько 1065 року). Його могила ще зберігалася в часи Нестора-літописця. Зараз його мощі показують у Ближніх печерах.

Келії ченців, здається, являли собою окремі будинки, розкидані по території монастиря (житіє Феодосія розповідає, що він мав звичай ночами ходити від келії до келії, прислухаючись до того, чим займаються ченці; в оповіді про перших чорноризців Печерських говориться. що Матвій Прозорливий, йдучи від церкви до келії, мусив присісти відпочити, бо його келія була далеко від церкви). Ченці ще з часів печерного життя мали городи, які, очевидно, знаходилися поза пізнішою огорожею (в оповіданні про Григорія Чудотворця згадуються злодії, що намагалися обікрасти його город).

Ансамбль монастирських споруд доповнювали трапезна із поварнею та комори, де зберігалися продовольчі запаси; ці будівлі неодноразово згадуються в житії Феодосія та в оповіданні про Ісаакія Печерника.

Огорожа навколо монастиря була достатньо високою, щоб служити охороною від злодіїв: спроба пограбування церкви була здійснена, коли Феодосій розширював територію, і огорожа була частково розібрана. Це розширення території було, очевидно, пов’язане із зростанням кількості ченців (протягом ігуменства Феодосія – від 20 до 100 осіб). Монастирські ворота знаходилися десь із західного боку, до них вела дорога з міста, що багато разів згадується в Патерику. Біля воріт із внутрішнього боку, очевидно, була прибудова, в якій чергував чернець-воротар (якось, виконуючи наказ ігумена, під час обіднього відпочинку ченців він не пропустив до монастиря самого князя Ізяслава). Вхід до печери, що знаходився на крутому схилі, залишився за межами огорожі (під час похорону Феодосія його тіло несли з церкви до печери через монастирську браму). Можна думати, що, крім воріт, огорожа мала хвіртку з північного боку, через яку йшла стежка до колодязя: житіє Феодосія розповідає, як він носив воду для братії – очевидно, з теперішньої Феодосієвої криниці в яру між Дальніми та Ближніми печерами. Хвіртка на цьому боці показана на гравюрі 1638 року (див. нижче).

Будівництво перших надземних споруд на Дальніх печерах поклало початок формуванню архітектурного ансамблю, який, зберігаючи свою первісну основу, продовжував розвиватись і збагачуватися протягом багатьох століть. Відзначимо, що окремі його будівлі від самого початку зводилися на різних відмітках: церква – на вершині пагорба, «церквиця» над входом до печери – нижче по схилу, над самим обривом, інші споруди – на проміжних висотах.

В останні роки ігуменства Феодосія (але до вокняжіння Святослава Ярославича, тобто до 1073 року) поблизу надпечерного монастиря виник іще один двір (у напрямку пізнішої верхньої території), де знаходився притулок для жебраків і калік із церквою св. архідиякона Стефана. Дослідники традиційно локалізують його на місці пізнішого комплексу лаврських готелів для богомольців.

Після закладення в 1073 році кам’яного Успенського собору центр монастирського життя поступово переноситься на теперішню верхню територію. В житії Феодосія говориться, що по його смерті “в мало літо созданна бисть церкві і манастирь согражден. І ту всім пришедшим братії, в оном же місті (у надпечерному монастирі – І.А.), яко же речеся, мало їх оставашу, ім же обичай усипающу братію тамо погребати” (новела “О ігуменстві Стефанові”). Але переселення, треба думати, відбувалося поступово. Великі будівельні роботи, виконувані значною кількістю майстрів, були несумісні з укладом чернечого життя, детально регламентованим Студійським статутом, що його запровадив у монастирі Феодосій. Тому можна припустити, що остаточно основна частина монастирської громади перебралася на верхню територію лише після освячення кам’яного собору в 1089 році. Принаймні, джерела не згадують про будівництво якогось тимчасового дерев’яного храму на цій території. Отже, на нашу думку, споруди Феодосієвого монастиря на Дальніх печерах продовжували виконувати свої попередні функції до смерті Феодосія (1074 рік), за ігуменства Стефана (1074-1077), а, можливо, і за ігуменства Никона Великого (1078-1088). Можна здогадуватися, що в першу чергу на новому місці оселялися ті, хто мав стосунок до будівництва, і новоприбулі ченці, для яких уже не було місця в надпечерному монастирі.

Таким чином, саме на території Феодосієвого монастиря над Дальніми печерами розігрувалися сцени, що пізніше були описані в житії Феодосія та ряді інших оповідей Патерика: вручення Шимоном золотого вінця і ланцюга Антонію і Феодосію, відвідання монастиря великими князями Ізяславом і Святославом, прихід царгородських мулярів, зворушлива зустріч Феодосія з Никоном Великим після повернення останнього з Тмутаракані (частина названих сцен увічнена Л.Тарасевичем у його славетних гравюрах до Печерського Патерика). Саме про дерев’яну церкву на Дальніх печерах ідеться в оповіданні Патерика про диво, коли церква з ченцями, що якраз зібралися на молитву, піднялася в повітря, рятуючи братію від нападу розбійників (Д.С.Лихачов помилково пов’язував це оповідання з кам’яним Успенським собором). Саме тут увечері 30 квітня 1074 року, прощався з братією смертельно хворий Феодосій, якого винесли на санях і поставили перед церквою. Саме тут жили перші ченці Печерського монастиря, сподвижники Антонія і Феодосія – Никон Великий, Варлаам, Даміан Пресвітер, Ієремія та Матвій Прозорливі, Стефан та Ісайа – майбутні єпископи Володимира-Волинського та Ростова, Ісаакій Печерник, Федір Келар та інші. Тут же прийняли постриг Нестор Літописець, Агапіт Лікар, Григорій Чудотворець.

Первісні споруди на Дальніх печерах були спалені під час нападу половців у 1096 році (в цей час, у 1088-1103 роках, ігуменом монастиря був Іоанн). Про це згадується в Патерику: “бе бо тогда (перед 1097 роком – І.А.) пожжен манастир”. Але скоро по тому споруди були відновлені: водою було привезено деревину, “сим возградиша церков і келії, покров же і помост, і єліко доволно всему манастирю”. До речі, тут же розповідається, що чернець Федір, який довго мешкав у Варязькій печері, “старості ради із печери ісходить, келію собі поставити хотя на ветхому дворі”. Ця оповідь підтверджує, що і після освоєння верхньої території частина ченців продовжувала мешкати над печерами. Пізніші згадки про надпечерні споруди в Патерику і літописі відсутні, але можна здогадуватися, що попередній ансамбль в основних рисах залишався незмінним до самої Батиєвої навали 1240 року.

2. Литовсько-польська доба.

У численних нотатках мандрівників XV – початку XVII століття, які побували в Печерському монастирі, згадки про споруди над Дальніми печерами відсутні. Більшість подорожніх взагалі відвідувала лише Ближні печери, які були в кращому стані і доступніші для огляду. Таким чином, найдавніше післямонгольське джерело, що дає уявлення про надземні споруди на Дальніх печерах – це гравюра Тимофія Петровича до книги Іоанна Златоуста «Бесіди на 14 послань апостола Павла», виданої в Печерському монастирі 1623 року. Час видання книги – це останній період, коли монастирем управляв Єлисей Плетенецький (був архімандритом з 1599 року протягом чверті століття). Саме за Єлисея Плетенецького почалося піднесення Лаври, що тривало потім за Петра Могили (управляв монастирем у 1628-1646 роках), Йосипа Тризни (1647-1656), Інокентія Гізеля (1656-1683) та їхніх наступників. У цей час Печерський монастир стає головною твердинею українського православ’я і боротьби з унією, визначним вогнищем науки і культури, одним з ідеологічних центрів руху за відродження української державності (при тому, що Петро Могила та Йосип Тризна демонстрували лояльність щодо польського уряду, особливо після легалізації православної київської митрополії у 1633 році).

Одне з клейм титульного листа згаданої книги – “Печера св. Феодосія” – зображає вхід до печери, зроблений безпосередньо в схилі гори (рис.1). Над входом – двоскатний дах (очевидно, дерев’яний), безпосередньо над дверним отвором – навіс. Земля з двох боків від входу укріплена дерев’яними дощатими стінками. До входу веде протоптана в траві вузенька стежка. Треба думати, що на гравюрі показаний найдавніший вхід, на місці якого близько 1061 року була зведена перша надпечерна “церквиця”.

У глибині панорами, на окремому пагорбі видно каплицю з прямокутним дверним отвором, увінчану високим (чотирискатним?) дахом із хрестом. Над входом ікона, по боках – віконця. Архітектура споруди проста й архаїчна. Можна думати, що каплиця стояла на місці теперішньої церкви Різдва Богородиці. Перед нею на землі показано декілька прямокутних плям – це могильні горбки (як уже вказувалося, початок надземному кладовищу на цьому місці поклало поховання ігумена Варлаама близько 1065 року). За каплицею в глибині і праворуч бачимо виноградник, що, як видно з пізніших зображень, займав південний схил пагорба, найкраще освітлюваний сонцем. Мимоволі згадується дещо пізніший (1654) запис Павла Алепського про відвідини Печерського монастиря: в садах архімандрита “є безліч великих горіхових дерев і ще більше виноградних лоз; вино з них темно-червоне; його розносять із цього монастиря по всіх церквах землі козаків”. До речі, наявність винограднику, що потребував постійного догляду, свідчить про достатню освоєність території над Феодосієвими печерами. Можна думати, що десь поруч знаходилися й чернечі келії (про хатину печерника біля Ближніх печер згадується в подорожніх нотатках Мартина Груневега, який відвідав Київ у 1584 році), але на гравюрі вони не показані.

Рис.3. Невідомий художник. Панорама і план Дальніх печер. Гравюра з книги Афанасія Кальнофойського "Тератургіма". 1638

Судячи з того, що вхід до печер зображений на першому плані, а каплиця – на другому, ансамбль споруд поданий зі східного боку. Однак сама каплиця показана із заходу (з боку головного входу). Можна думати, що гравюра Тимофія Петровича дає загальне уявлення про вигляд надпечерних будівель не тільки в момент її виконання, але й у попередні століття.

Наступне зображення споруд на Дальніх печер бачимо на одній з гравюр до книги Афанасія Кальнофойського “Тератургіма” (печерське видання 1638 року). Ця гравюра (рис.3) має панорамний характер (вигляд зі сходу) і значно інформативніша від попередньої. Вона зображає весь дніпровський схил, в якому викопані Феодосієві печери, від берега річки до самої вершини пагорба. Панорама надпечерних споруд на цій гравюрі (як і на пізніших гравюрах 1661 та 1703 років, див. нижче) суміщена з планом печер. Крім того, увага художника зосереджена на найбільш значущих з його точки зору спорудах. Тому панорама в цілому подана значною мірою умовно. Тим не менше вона дозволяє прив’язати розташування поданих будівель до існуючого нині ансамблю.

При порівняння гравюри 1638 року з попереднім зображенням 1623 року впадають в око значні зміни, що відбулися за минулі п’ятнадцять років. Протягом цього часу монастирем управляли Єлисей Плетенецький (до 1624 року), Захарія Копистенський (1624-1626) та Петро Могила (з 1628 року). Будівельну діяльність, відбиту в гравюрах до “Тератургіми”, можна пов’язати з діяльністю останнього. Адже Петро Могила, що походив з родини молдавських господарів, був заможною людиною і мав необхідні для будівництва кошти. Ставши в 1633 році митрополитом, він активно зайнявся реставрацією давніх храмів на всій території Києва. Судячи з гравюр до “Тератургіми”, його будівельна діяльність у Лаврі почалася саме з території Дальніх печер, що, як уже вказувалося, в попередні роки були майже не доступні для прочан.

Над входом до печери (він показаний безпосередньо біля берегу Дніпра, що, звичайно, не відповідає дійсності) бачимо низьку вежу, вкриту наметовим дахом, завершеним маківкою з хрестом. Над прямокутним входом, обрамленим порталом – навіс. Від вежі на захід іде дерев’яний тротуар (чи сходи) з поручнями. В тексті “Тератургіми” про споруду сказано: “Вхід сам до печери, над яким, аби не замокало, збудована вежка”. Про матеріал будівлі судити важко. Але за архітектурними формами вона практично збігається (крім форми дверного отвору) з кам’яною вежею, показаною на цьому місці на гравюрі 1661 року (див. нижче, рис.4) і названою там церквою св. Андрія. Вважаємо, що цей збіг не випадковий, тобто час будівництва вежі лежить між 1623 та 1638 роком, і вона є першою кам’яною спорудою нижньої території монастиря і взагалі першою відомою нам кам’яною спорудою, зведеною в Лаврі у післямонгольський час після 400-річної перерви (якщо не брати до уваги перебудови Успенського собору та прибудови до нього). До речі, маківка і хрест над вежею можуть вказувати на існування в ній церкви вже в 1638 році (на гравюрі 1623 року хрестів над входами до печер не було). Нижня частина цієї споруди – так званий вертеп, приміщення перед входом у печери – збереглася до нашого часу. Гравюри 1638 та 1661 року зображають, швидше за все, східний фасад вежі; із західного боку вона була притулена до схилу гори. Таким чином, бачимо, що 1638 року вхід до Дальніх печер було вже добре облаштовано. Не випадково Павло Алепський, що побував у Києві в 1654-56 роках, на відміну від попередніх мандрівників, описує відвідання цього лабіринту.

Домінантою ансамблю на Дальніх печерах є дерев’яна церква Різдва Богородиці, що, очевидно, замінила попередню каплицю. За даними “Тератургіми”, вона була зведена в 1635 році. Церква тридільна (неф із двома вікнами помітно вищий від вівтаря та бабинця), трибанна, з галереєю (так званим опасанням) у нижній частині. Її архітектура типова для дерев’яного будівництва України цього періоду. На захід від неї – кладовище з деревами (могильні горбки показані як темні прямокутники). На гравюрі бачимо також будиночки – келії ченців: один – “келія старця печерника” на пізнішому плані 1661 року – десь у районі теперішньої церкви Зачаття Ганни (із заходу до нього примикає город, поділений на окремі грядки); іще два (один з них, можливо, господарського призначення) – в західній частині території, недалеко від в’їзних воріт (на плані 1661 року позначений, як “келія схимничеська”). Неподалік від першого із згаданих будинків – криниця з журавлем. Можливо, місце її розташування фіксує існуючий ківорій над джерелом.

Уся територія надпечерного монастиря оточена парканом із вертикально поставлених дощок (чи колод). Крім згаданих головних воріт, бачимо іще менші ворота з північного боку, від яких одна стежка веде через ниви на захід, у Печерське містечко, інша – на північ, у бік Ближніх печер. Усередині садиба монастиря також розділена парканами: окремо відгороджені згаданий вище город та виноградник.

Рис.4. Зображення печери преподобного Феодосія. Гравюра Іллі. 1661.

У верхній частині гравюри, на вершині пагорба показані двори Печерського містечка та однобанна парафіяльна П’ятницька церква, за якою видно браму (мабуть, десь на місці теперішніх Московських воріт), через яку йшла дорога до Видубицького монастиря.

Гравюра Іллі “Зображення печери преподобного Феодосія” до видання Печерського Патерика 1661 року (рис.4) показує, що за попередні двадцять років ансамбль на Дальніх печерах не зазнав помітних змін. Панорама монастирського пагорба подана на ній дещо вужче і менш детально, ніж на гравюрі 1638 року, а будівлі відрізняються хіба що розташуванням парканів. Очевидно, в період після 1638 року будівельні роботи в Лаврі були зосереджені на верхній території та на Ближніх печерах.

 3. Доба гетьманщини.

3.1. Будівництво часів Самойловича та Мазепи

Рис.5. Панорама Дальніх печер. Фрагмент плану Києва полковника І.Ушакова. 1695. Реконструкція Г.В.Алфьорової та В.О.Харламова.

Період Руїни, що почався після Хмельниччини, не сприяв розгортанню монументального будівництва в Києві, в тому числі в Печерському монастирі. На землях Гетьманщини масштабне монументальне будівництво найперше відродилося на півночі, на Чернігівщині (Миколаївський собор у Ніжині, 1658; бурса, 1657-1667, та ряд інших споруд Спасо-Преображенського монастиря у Новгороді-Сіверському; Троїцький собор, 1672-1676, Густинського монастиря біля Прилук, трапезна, 1677, і собор, 1679-1695, Троїцького монастиря у Чернігові). В Києві широке будівництво розпочалося лише в 1690х роках, за гетьманування І.Мазепи. Але в Лаврі – найбагатшому з київських монастирів – уже 1679 року (за архімандрита Інокентія Гізеля, визначного релігійного і культурного діяча, вихованця Петра Могили) на Дальніх печерах зводиться кам’яна церква Зачаття Ганни коштом “Олександра Омеляновича Новицького, жителя містечка Печерського, зашедшего сюди на житіє з Повіту Овруцького з В’язівки”. Відзначимо традиційний для Печерського монастиря зв’язок посвяти нового храму з культом Божої Матері – адже результатом чудесного зачаття Ганни було народження Діви Марії. Церква зведена на місці, де раніше не було храмів – на північний схід від церкви Різдва Богородиці, нижче по схилу пагорба, на півдорозі від неї до найдавнішого входу в печеру.

Рис.6. Печера преподобного отця нашого Феодосія Печерського. Гравюра Леонтія Тарасевича. 1703.

Зображення церкви Зачаття Ганни в її первісних формах знаходимо на плані Києва полковника Івана Ушакова (1695) та на гравюрі Леонтія Тарасевича “Печера преподобного отця нашого Феодосія Печерського” (1703). На плані Ушакова (рис.5) споруду (в написі її названо церквою над Дальніми печерами) показано зі сходу: бачимо об’єм вівтаря з абсидою, увінчаний банею, за ним – вищий і ширший об’єм нефа, також увінчаний банею. Обидві бані мають прості завершення у вигляді маківок. На гравюрі Тарасевича (рис.6) подане майстерне зображення південного фасаду тієї ж споруди. Церква має три бані з двоярусними бароковими завершеннями, поставлені по осі захід-схід. Центральна баня ширша і вища від бічних; вона декорована горизонтальною тягою, що йде над вікнами. Бабинець, здається, трохи вужчий і вищий від інших частин споруди; з півдня до нього тулиться якась прямокутна в плані прибудова. Неф із двома вікнами з напівциркульним завершенням і вівтар – однакової висоти й ширини, розділені пілястром. Вони оточені низькою дерев’яною галереєю. У верхній частині стін основного масиву споруди, вище вікон нефу йде горизонтальна тяга, як і на головній бані. Розбіжності між планом Ушакова та гравюрою Тарасевича (наприклад, відсутність галереї навколо вівтаря на плані Ушакова), ймовірно, можна пояснити більшою схематичністю першого зображення.

Церква Зачаття Ганни в її первісних формах була першим у Києві (і, здається, взагалі на землях Гетьманщини) втіленням у камені типу тридільного трибанного храму, запозиченого з дерев’яного будівництва. Стрункі пропорції і форма бань, характерні для Мазепинського бароко, відрізняли її від давніших, дещо приземкуватих споруд того самого типу (на заході України – Трьохсвятительська каплиця, 1578-1591, та Успенська церква, 1598-1630, у Львові, Миколаївська церква в Охлопові на Волині, 1638, Успенська церква у Підгайцях на Тернопільщині, 1650-1653 – всі споруди в стилі ренесанс; на сході – собор Різдва в Стародубі, 1617, з декором у дусі російської архітектури). В цьому сенсі вона послужила прообразом таких споруд, як Миколаївська церква в Глухові (1693), київські церкви св. Феодосія у Печерському містечку (1698-1700) та Воздвиження Хреста на Ближніх печерах (1700).

План Ушакова (рис.5) фіксує й інші зміни, що їх зазнав ансамбль на Дальніх печерах за час від 1661 року (значно помітніші, ніж у проміжку між 1638 та 1661 роками). Зокрема, бачимо дерев’яну галерею, що йде від церкви Зачаття Ганни до входу в печери, до двоповерхової кам’яної башти, увінчаної дощатим дахом із хрестом. Напис біля башти відсутній, але це, напевне, церква св. Андрія з гравюри 1661 року, надбудована другим поверхом. На першому поверсі бачимо одне вікно, на другому – два. На нашу думку, план Ушакова відбиває результат перебудови входу до Дальніх печер: оскільки цей вхід знаходився нижче від основної надпечерної території, і спуск до нього йшов крутим обривом (звідси перила на гравюрі 1638 року), було влаштовано спеціальну галерею, яка підходила до давнішої вежі з півдня. Можливо, первісний (східний) вхід до вежі при цьому було закладено. Така конструкція входу до печери (теперішнього виходу) попри численні перебудови збереглась і сьогодні.

Ще одна дерев’яна галерея, якої також не було на попередніх гравюрах, веде від церкви Зачаття Ганни на територію Ближніх печер.

Церква Різдва Богородиці (помилково названа у підписі церквою Різдва Христового) показана, здається, не зі сходу, а з півночі. Судячи з архітектурних форм (прямокутні бабинець і вівтар, гранчастий неф, три бані, низька галерея навколо церкви), це споруда 1635 року, зафіксована на гравюрах 1638 та 1661 років. На схід від неї показано декілька дерев’яних зрубних будинків – очевидно, келії ченців та житла монастирських робітників, далі – виноградник. Зі сходу територію обмежує стіна, що йшла уздовж обриву гори.

На захід від церкви Зачаття Ганни, на місці “келії старця печерника” з гравюр 1638 та 1661 років бачимо двір з дерев’яними будинками, оточений окремим парканом. Можна здогадуватися, що саме тут розміщувалася основна частина келій та допоміжні господарчі будівлі.

На північ від церкви Різдва Богородиці показаний паркан із брамою посередині, що тягнеться аж до території верхньої Лаври (до “вулиці позаду монастиря”). На схід від нього – “городи печерські” (на місці полів на гравюрі 1638 року).

Нарешті, на захід від ансамблю показані двори Печерського містечка і дерев’яна П’ятницька церква. Це явно не та споруда, що була подана на плані 1638 року. На малюнку бачимо куб із трьома абсидами і трьома банями, розміщеними в напрямку північ-південь. Можна думати, що насправді це також була тридільна трибанна церква, подібна до храму Різдва Богородиці. Біля церкви – башта П’ятницьких воріт Печерського містечка.

Уже в 1696 році (за архімандрита Мелетія Вуяхевича, колишнього генерального судді Війська Запорізького, управляв Лаврою в 1690-1697 роках) на місці дерев’яної церкви Різдва Богородиці зводиться кам’яна церква тієї ж назви коштом київського полковника Костянтина Мокієвського, родича гетьмана Мазепи. Будівництво цієї споруди припало на період безпрецедентного для Києва будівельного буму Мазепинської доби, що фінансувався переважно гетьманом та козацькою старшиною. Церква Різдва Богородиці збереглася до нашого часу, реставрація 1965-1968 років (автор проекту – І.І.Макушенко) повернула їй первісні архітектурні форми.

Центральне ядро споруди – тридільна трибанна церква (подібна за типом до первісної будівлі церкви Зачаття Ганни, див. вище). Прямокутний у плані неф має найбільшу висоту, бабинець і вівтар – однакової висоти, дещо нижчі від нефа. Бабинець у плані прямокутний, вужчий від нефа. Вівтар – напівкруглий, точніше, п’ятигранний, однієї ширини з нефом. Три грушоподібні з маківками бані на восьмигранних барабанах розміщені на осі захід – схід, досить широко розставлені, центральна баня дещо вища від двох інших. З північного та південного боку від центральної частини храму розміщені чотири низькі прямокутні каплиці з мініатюрними абсидами (циліндричними у західної пари каплиць і гранчастими – у східної), що також увінчані масивними банями з маківками. Бані каплиць за розміром порівняні з головною банею і більші від бічних. Завершення семи бань формують надзвичайно виразний пірамідальний силует споруди.

Рис.7. Церква Різдва Богородиці на Дальніх печерах. План.

Східна пара каплиць примикає до східної частини нефу, західна – до бабинця. Тим самим їхнє розташування порушує центричність плану споруди. Оскільки західні каплиці довші за бабинець, на західному фасаді утворюється западина, в якій і розміщений головний вхід до церкви. Два інші входи розміщені на південному та північному фасадах, також у западинах між каплицями. Кожна з каплиць сполучена із церквою, але має й свій окремий вхід іззовні: східна пара – із заходу, західна пара – по обидва боки від центрального входу в церкву (з півдня та з півночі). На плані (рис.7) видно, що північно-східна каплиця довша за південно-східну, але в натурі це не дуже помітно.

Центральна частина церкви освітлюється вікнами в барабанах бань, а також через високі вузькі вікна з напівциркульним завершенням, три з яких розміщені на гранях вівтаря, два – на західному фасаді бабинця і по одному – на північній та південній стінах нефа. Західна пара каплиць має по одному вікну на південній та північній стінах, східна – по два вікна на зовнішніх стінах, а також круглі вікна над порталами.

Всі частини церкви – бабинець, неф, вівтар, каплиці, барабани бань – завершені розкрепованими карнизами складного профілю. Ще один карниз бачимо на західному фасаді бабинця під вікнами, а його продовження – на південній та північній стінах нефа, в проміжках між каплицями. Кути бабинця й нефа виділені лопатками, кути каплиць оброблені пілястрами. Чотирма пілястрами декорований і вівтар. Західний портал має складну композицію: дверний отвір оточений обрамленням складного профілю з напівциркульним завершенням, по обидва боки від нього – колонки коринфського ордеру з канелюрами, що підтримують горизонтальну тягу. Вище – прямокутна ніша з трикутним завершенням, над нею, між вікнами – ще одна прямокутна ніша. Решта порталів – однотипні, дещо примітивні, з трикутними фронтонами. Вікна бань та центральної частини церкви не мають декоративної обробки. Пари вікон східних каплиць мають єдине профільоване обрамлення прямокутної форми, а вікна західних каплиць – “вушасті” наличники в дусі мазепинського бароко. На західних фасадах західних каплиць бачимо декоративні ніші, що нагадують за обрамленням вікна. Декоративне оформлення церкви доповнюють фігурні хрести, що увінчують усі сім маківок. Унікальність композиції споруди – саме в поєднанні тридільного трибанного ядра з каплицями. Якщо перше запозичене з тогочасного дерев’яного будівництва, то другі – явно з мурованого, причому їхні архітектурні форми асоціюються скоріше з католицькими кляшторами (пор. з каплицями Троїцького кляштору в Бережанах, 1619-1628, Успінського кляштору в Летичеві, 1606-1638, Миколаївського кляштору в Кам’янці-Подільському, 1596-1628, хоч численні каплиці мав, наприклад, у XVII столітті й Успенський собор Лаври). Каплиці виникли одночасно з основним об’ємом – це підтверджує зображення церкви на гравюрі Л.Тарасевича “Печера преподобного отця нашого Феодосія Печерського” (рис.6). Про первісне призначення каплиць можна тільки здогадуватися – принаймні, для поховань вони, здається, не використовувалися. Оскільки входи до східної пари каплиць зроблені з вівтаря, ці прибудови могли слугувати ризницею чи іншим підсобним приміщенням (прибудови до вівтарів мають, наприклад, Хрестовоздвиженська церква на Ближніх печерах, 1700, та церква Спаса на Берестовому). Вишуканий пірамідальний (але не геометрично сухий) силует храму змушує згадати первісні архітектурні форми Софійського собору. Декоративна обробка центрального порталу виглядає пізнішою (середини XVIII століття), хоч сама багатоярусна композиція може бути зіставлена, наприклад, з грубішим за формою порталом Феодосіївської церкви Печерського містечка (1698-1700), зведеної, до речі, тим самим замовником і, можливо, тими ж майстрами.

Вже згадана гравюра Л.Тарасевича “Печера преподобного отця нашого Феодосія Печерського” 1703 року (панорама, суміщена з планом печер, як і гравюри 1638 та 1661 років, див. рис.6) показує вигляд надпечерного ансамблю після зведення церкви Різдва Богородиці. Крім уже описаних мурованих храмів, бачимо вежу над входом у печери, знайому з попередніх зображень. Новими її елементами є дерев’яна галерея з фігурними арками, що оточує перший поверх, та маківка з пірамідальним завершенням. Галерея, що веде до вежі із заходу, не показана; на нашу думку, це наслідок сполучення панорами надпечерних споруд і плану печер. Ліворуч від вежі – отвір у схилі гори; можливо, це вхід до Варязької печери. На захід від церкви Різдва Богородиці бачимо Г-подібну в плані споруду з двосхилими дахами – келії ченців та начальника Дальніх печер. На північ від цієї ж церкви показано увінчаний хрестом намет на стовпах – очевидно, ківорій над криницею (мабуть, на місці криниці, показаної на гравюрі 1638 року). Подібні надколодязні альтанки існували в багатьох київських монастирях (крім колодязів преподобних Антонія та Феодосія в Лаврі можна згадати славетну Дзвонкову криницю Межигірського монастиря, джерела з альтанками у Флорівському монастирі та ін.). Південно-східна (показана і на попередніх гравюрах) та північно-західна (вище галереї, що веде до Ближніх печер) ділянки території зайняті виноградниками, північно-східна (схил яру з боку Ближніх печер) – садом.

Приблизно такий самий вигляд ансамбль зберігав майже до середини XVIII століття.

До кінця XVII століття належить найдавніше з нині існуючих поховань на Дальніх печерах – могила блюстителя Дальніх печер соборного старця ієромонаха Інокентія (помер у 1693 році) під старою липою навпроти південного входу до церкви Зачаття Ганни. На могилі збереглася давня кам’яна плита з епітафією.

3.2. Будівництво середини – третьої чверті XVIII століття

(до скасування ставропігії Лаври).

Після пожежі верхньої Лаври 1718 року основні зусилля в галузі будівництва зосереджуються спершу на відбудові собору (до 1729 року) та споруд, що його оточували, а потім – на зведенні Великої лаврської дзвіниці (1731-1745). Тому наступна після церкви Різдва Богородиці мурована споруда на Дальніх печерах виникає майже через 50 років: у 1744 році (за архімандрита Тимофія Щербацького, пізнішого київського митрополита, управляв Лаврою в 1740-1748 роках) на північ від цієї церкви зводиться підпірна стіна з аркадою. Відзначимо, що в цей час Лавра – найбагатший монастир України – вже обходиться без ктиторів і веде будівництво власним коштом.

Згадана споруда, що зазнала численних перебудов, була відреставрована у 1972-1973 роках у первісних формах за проектом І.І.Макушенка. Вона являє собою відкриту галерею, що тягнеться в напрямку із заходу на схід. Задня стіна галереї підтримує схил пагорба, на якому стоїть церква Різдва Богородиці. Низькі арки із замковими каменями спираються на масивні спарені колони композитного ордеру. Дах галереї плоский, односхилий, з напівкруглими люкарнами. За ним – балюстрада тераси біля церкви Різдва Богородиці. В центрі галереї – двоярусна башта з наметовим дахом, усередині якої влаштовані сходи. Передня стіна першого ярусу башти оброблена горизонтальним рустом і має високий прохід із напівциркульним завершенням. Другий ярус має з трьох боків широкі вікна із заокругленим верхом, а з четвертого – вихід на терасу; кути оброблені рустованими пілястрами. Аркаду із заходу продовжує закрите приміщення, вікна якого мають типові для середини XVIII століття барокові наличники, а на фасаді бачимо пілястри з прямокутними заглибленнями. З південного сходу до підпірної стіни примикає приміщення кухні.

Більшість дослідників вважають автором споруди відомого архітектора Іоганна Готфріда Шеделя – німця за походженням, що спершу працював у Петербурзі для князя О.Д.Меншикова, а потім був запрошений у Київ митрополитом Рафаїлом Заборовським. На користь цього твердження можна вказати на тотожність форм розглядуваної аркади і бічних частин аркади другого ярусу на південному фасаді так званого Староакадемічного корпусу Братського монастиря, який був надбудований за проектом І.Г.Шеделя в 1736-1740 роках.

Підпірна стіна з аркадою утворюють ефектний п’єдестал перед північним фасадом церкви Різдва Богородиці. Намет над баштою в центрі аркади доповнює пірамідальний силует названої церкви.

В.А.Шиденко та П.Ф.Дарманський датують будівництво стіни зі сходовою баштою 1769-1771 роками, а галереї з аркадою – 1817 роком (за проектом А.І.Якушкіна). Однак останнє твердження спростовується панорамами невідомих художників “Перспект Києво-Печерської фортеці й частини форштадту з московського боку” (1783, рис.8) та “Краєвид з-за Дніпра Києво-Печерської фортеці та частини форштадту, починаючи від Видубицького Георгіївського і закінчуючи Миколаївським монастирем” (1784-1798, рис.9), на яких споруда зображена в теперішніх формах. Можна гадати, що насправді в 1817 році аркада була замурована й перетворена на келії для пономарів.

У 1754-1761 роках (за архімандрита Луки Білоусовича, що управляв Лаврою в 1752-1761 роках) на захід від церкви Різдва Богородиці зводиться дзвіниця (на зображеннях ансамблю на Дальніх печерах 1638-1703 років дзвіниці взагалі не було). Це двоярусна споруда з високим складним завершенням. Нижній ярус трактований як цоколь. На осі захід – схід (яка продовжує головну вісь церкви Різдва Богородиці) розміщений проїзд. Арки проїзду обрамлені пілястрами, на які спирається профільована дуга. На південному та північному фасадах у центрі знаходиться вікно з бароковим наличником. Вище арок проїзду та вікон на всіх стінах, крім західної – вікна овальної форми (на західному фасаді на місці вікна – живописна вставка). Центральні поля фасадів нижнього ярусу обрамлені сильно виступаючими лопатками. Іще чотири лопатки, що нагадують контрфорси, розміщені по кутах споруди, продовжуючи в плані її діагоналі. Грані лопаток та стіни між ними (крім центральних полів) оброблені горизонтальним рустом. Завершується перший ярус карнизом складного профілю. Другий ярус починається вузькою горизонтальною смугою, що є наче продовженням першого ярусу. Вище тіло дзвіниці залишається в плані квадратним, а на лопатках, як на п’єдесталах, розміщено шістнадцять колон коринфського ордеру: по одній над парами лопаток у середній частині стін та по дві – над кутовими лопатками. Кожна колона притулена до пілястра, також завершеного капітеллю. В середніх полях стін – отвори, декоровані так само, як проїзди першого ярусу. Другий ярус завершується сильно виступаючим розкрепованим карнизом, який повторює план споруди. Над центральною частиною дзвіниці піднімається триярусний бароковий верх з вишуканим силуетом. Висота верху майже дорівнює висоті стін. Над парами колон на кутах – шпилі. Верх завершений фігурним хрестом, шпилі – рипідами. Вся поверхня стін, крім лопаток першого ярусу та колон над ними, вкрита вишуканим ліпним орнаментом неглибокого рельєфу. Особливо пишно прикрашені східний та західний фасади. Над арками першого та другого ярусів і на балюстрадах другого ярусу – живописні вставки.

При погляді зі сходу (з Дніпра та лівобережжя) силует дзвіниці на Дальніх печерах наче вторує могутньому силуету Великої лаврської дзвіниці.

Рис.8.Невідомий художник. Перспект Києво-Печерської фортеці й частини форштадту з московського боку. 1783. Фрагмент.

Пропорційний лад споруди змушує згадати попередні барокові київські дзвіниці, зведені до Великої лаврської дзвіниці, а саме дзвіниці Софійського (до надбудови), Михайлівського Золотоверхого та Видубицького (до надбудови) монастирів, Іллінської та Добромикільської церков на Подолі. Всі вони, як і дзвіниця на Дальніх печерах, лише трохи вищі від своїх храмів (перші три) або навіть нижчі від них (дві останні), всі вони мали або мають розвинене завершення, висота якого сумірна з висотою стін. З іншого боку, за вишуканістю архітектурних форм та декору аналізована споруда не має собі рівних і є одним з вершинних досягнень пізнього українського бароко на землях Гетьманщини. Можна іще додати, що кутові контрфорси з баштами-шпилями, розвернутими під кутом 45° щодо площин фасадів, навіяні аналогічними архітектурними елементами Андріївської церкви. З іншого боку, поєднання ярусного барокового верха зі шпилями на кутах унікальне для архітектури Гетьманщини і навіяне, мабуть, західними зразками (завершення вежі Корнякта у Львові, 1695)

Рис.9. Невідомий художник. Краєвид з-за Дніпра Києво-Печерської фортеці та частини форштадту, починаючи від Видубицького Георгіївського і закінчуючи Миколаївським монастирем. 1784-1798. Фрагмент.

Дзвіницю на Дальніх печерах збудував відомий лаврський майстер Степан Дем’янович Ковнір. Автором проекту К.Щероцький та пізніше Б.Крицький вважали самого Ковніра, П.Курінний – І.Г.Шеделя, В.Шиденко та П.Дарманський – П.І.Неєлова, Г.Логвин, С.Кілессо та П.Білецький – І.Г.Григоровича-Барського, причому С.Кілессо твердить, що ця остання атрибуція підтверджується архівними документами. Аналіз архітектурних форм споруди змушує нас підтримати останню точку зору. Справді, творчість Григоровича-Барського (визначного українського архітектора, що працював у Києві близько 40 років) до кінця залишалася в рамках стилю бароко, а використання ним форм саме Андріївської церкви бачимо, наприклад, у Покровській церкві на Подолі. Архітектура дзвіниці в деяких рисах (обробка рустом кутів першого ярусу, колони біля стін у другому ярусі) близька до дзвіниці Петропавлівської церкви на Подолі (знищеної в 1935 році) – безсумнівного твору Григоровича-Барського. Триярусний верх бачимо в соборі Різдва Богородиці в Козельці (1752-1763), у будівництві якого Григорович-Барський також брав участь. З іншого боку, в аналізованій споруді проглядається відхід від архітектурних ідей, втілених Шеделем у Великій лаврській дзвіниці, як щодо пропорцій (Велика дзвіниця значно вища від Успенського собору), так і щодо характеру архітектурного оформлення (там воно тяжіє до класицизму). Що ж стосується Неєлова й Ковніра, то вони, як нам здається, були майстрами з меншим за масштабом обдаруванням.

Дзвіниця на Дальніх печерах послужила зразком для зведеної відразу після неї (1759-1762) дзвіниці на Ближніх печерах. Утім архітектура останньої виглядає значно грубішою. В плані і за оформленням нижніх ярусів до дзвіниці Дальніх печер дуже подібні також дзвіниці собору Різдва Богородиці в Козельці (1766-1770) та (меншою мірою) Троїцького монастиря в Чернігові (1771-1775): вони також мають контрфорси на кутах, над якими в другому ярусі поставлені пари колон.

Очевидно, десь у 1760х роках (за останнього виборного архімандрита Зосими Валькевича, який за 24 роки управляв Лаврою в 1762-1786 роках і за цей час провів у ній численні будівельні, ремонтні та опоряджувальні роботи; зокрема, на Дальніх печерах були визолочені три бані церкви Різдва Богородиці) зазнає радикальної перебудови церква Зачаття Ганни. В тексті “Опису Києво-Печерської лаври” Євгенія Болховітінова згадується “оновлення” названого храму 1763 року (цю ж дату називає Ф.Титов). У додатку до цієї ж книги наведено напис, що був уміщений у церкві на мідній дошці, про її оновлення “коштом Лаврським” та наступне освячення 29 липня 1767 року “за блюстителя печерного ієромонаха Тимофія” (його могила біля південної стіни цієї церкви збереглася досі, див. нижче). Вважаємо, що в обох випадках ідеться про ті самі роботи. Причиною їх проведення (як і наступної перебудови 1809-1810 років) були, треба думати, зсуви ґрунту. В ході робіт були зняті три первісні бані, замість них влаштована одна, з двоярусним бароковим верхом. Первісні стіни тоді ж, мабуть, були зміцнені контрфорсами і, очевидно, частково перекладені. У 1784 році майстер Т.Куроєдов прибудував до церкви із заходу дерев’яний притвор, з якого було влаштовано новий вхід у печерний лабіринт.

Вигляд споруди після цих перебудов зафіксований згаданими вище малюнками “Перспект Києво-Печерської фортеці…” та “Краєвид з-за Дніпра Києво-Печерської фортеці…” (рис.8-9). На першому з них церква подана як прямокутна в плані споруда (звужений бабинець, зафіксований на гравюрі Тарасевича, зник) із тригранним вівтарем, укрита бароковим дахом із заломом і увінчана банею з маківкою. Із заходу до церкви примикає такий самий завширшки корпус, укритий окремим дахом тієї ж форми, що й церква – мабуть, згаданий вище дерев’яний притвор. До північно-східного кута споруди притулена низенька прибудова. На другій панорамі, де зображення здається ретельнішим, притвор відсутній, дах над церквою – без залому, вівтар, здається, п’ятигранний (це, мабуть, ближче до дійсності) з контрфорсами (?) між вікнами, а перед вівтарем на північній стіні показаний якийсь виступ.

В цілому обидва згадані малюнки дозволяють скласти уявлення про вигляд ансамблю надпечерних споруд наприкінці XVIII століття. Особливо інформативною є панорама 1783 року, що подає вигляд споруд “з пташиного польоту” (рис.8). Крім церкви Різдва Богородиці з галереєю й дзвіницею та церкви Зачаття Ганни, бачимо давній вхід до печер з вежею, що, мабуть, зберегла форми початку XVIII століття (лише перший ярус її увійшов до об’єму нового одноповерхового корпусу). Біля вежі – дерев’яні укріплення гори, на захід від неї тягнеться галерея. Вона закінчується павільйоном з бароковим верхом, що стоїть на південь від церкви Зачаття Ганни. З іншого такого ж павільйону, розміщеного на північний захід від згаданої церкви, тягнеться галерея до Ближніх печер. Ще далі на захід, на одній лінії з церквою Зачаття Ганни, бачимо два дерев’яні одноповерхові корпуси келій під чотирисхилими дахами із заломами (на місці існуючих пізніших будинків). На північний захід від дзвіниці – “дерев’яні, на кам’яному фундаменті” келії “блюстителя печер” (також на місті існуючої споруди 1810 року, яка, треба думати, зведена на мурованому фундаменті своєї попередниці). Будинок поставлений на високому цоколі, також під чотирискатним дахом із заломом. В центрі північного фасаду бачимо фронтон з двома вікнами та широкі сходи (чи пандус), що спускаються від головного входу. Келії, дзвіниця та галерея церкви Різдва Богородиці, павільйони при входах до галерей та церква Зачаття Ганни окреслюють головну площу ансамблю; у проміжках між будівлями вона огороджена парканом і відкрита лише на захід, де поступово звужується, звертає на північ і переходить у дорогу в бік верхньої Лаври. Відзначимо, що ця планувальна схема ансамблю збереглася до сьогодні, лише дещо доповнена деякими другорядними спорудами.

Особливістю композиції ансамблю, що склався на кінець XVIII століття на Дальніх печерах, є різна висота розташування споруд. Найвище, на самій вершині пагорба, розміщені церква Різдва Богородиці з дзвіницею. Перехід від цих будівель до рівня центральної площі підкреслений підпірною стіною з аркадою. Навколо центральної площі розташовані будинок настоятеля (трохи піднятий над площею) і корпуси келій (на їхніх місцях – теперішні братські корпуси №52 та №51). На схід, у бік Дніпра територія понижується, так що церква Зачаття Ганни стоїть нижче від келій. Ще нижче – вежа над входом до печер, яка завершує ансамбль зі сходу. В плані згадані споруди утворюють наче виток спіралі навколо центру площі, що поступово розкручується й знижується,. Таким чином, серед будівель домінує церква Різдва Богородиці з дзвіницею. Різна висота постановки споруд відрізняє ансамбль на Дальніх печерах від інших монастирських комплексів Києва і Гетьманщини, розташованих, як правило, на чималих плоских майданчиках.

До середини – другої половини XVIII століття належать численні поховання духовних осіб на території Дальніх печер: ієромонаха уставника Інокентія Василієвича (1683-1738), архієпископа псковського і нарвського Варлаама Ліницького (помер у 1741 році), ієромонаха Іларія (помер у 1783 році), ченця Ближніх печер отця Прова (помер у 1785 році), ієромонахів Ігнатія (помер у 1785 році) та Мануїла (помер у 1787 році), ігумена Іустина (помер у 1790 році), намісника Лаври Каліста (Климента Стефанова, 1724-1792) – на кладовищі біля церкви Різдва Богородиці, будівничого, пізніше блюстителя Дальніх печер Тимофія (1680-1768), професора богослов’я Києво-Могилянської академії Давида Нащинського (1721-1793), ієромонаха Вассіана Криницького (1714-1798) – біля церкви Зачаття Ганни. На могилах К.Стефанова та Д.Нащинського збереглися старі надгробки – відповідно вапнякова плита з написом, вмонтована в підніжжя нового пам’ятника, та чавунна дошка з довгою епітафією. Мідна дошка з гербом на західній стіні північно-західної каплиці церкви Різдва Богородиці вказує місце поховання дружини київського віце-губернатора княгині К.П.Хованської (уродженої Наришкіної, 1757-1795).

4. Доба імперії.

4.1. Будівництво періоду класицизму (перша половина ХІХ століття)

Кінець доби бароко приблизно збігся в часі з остаточним скасуванням гетьманщини (1764) та знищенням Запорізької Січі (1775), а також ліквідацією в 1786 році ставропігії Лаври і виборності її архімандритів (відтепер священноархімандритом Лаври за посадою став київський митрополит, який з часів Петра Першого призначався царським указом), секуляризацією церковних земель та введенням “штатів” (державного утримання для обумовленої урядом кількості ченців). Після цього Лавра виявилася повністю інтегрованою в імперську структуру російської церкви. Будівництво на її території тепер велося в стилі класицизму, позбавленому рис національної самобутності (доречно згадати, що в 1800 році указом Синоду було заборонено будівництво церков українського типу).

Рис.10. М.Малютин. Києво-Печерська лавра. Гравюра на шовку. 1812-1821. Фрагмент.

На Дальніх печерах після перерви в кілька десятиліть активні будівельні роботи почалися у 1809 році (за священноархімандрита Лаври митрополита Серапіона Александровського, який обіймав цю посаду в 1803-1822 роках). Вигляд надпечерних споруд перед початком цих робіт фіксує гравюра на шовку М.Малютина “Києво-Печерська лавра”. Вона показує вигляд ансамблю з півночі, з боку верхньої Лаври (рис.10). На першому плані праворуч бачимо будинок намісника під високим дахом із заломом. В центрі північного фасаду – ганок під трикутним фронтоном. Це явно та ж споруда, що й на панорамі 1783 року (див. вище). Ліворуч від неї бачимо корпус келій, також під високим дахом із заломом (на панорамі 1783 року тут було показано два корпуси; очевидно, один з них, західний, уже знесений). Ще далі ліворуч – церква Зачаття Ганни з дерев’яною західною частиною (її стіни показані темним кольором, що відрізняє їх від світлих кам’яних). На відміну від попередніх зображень, по обидва боки від бані показані ще два шпилі. Між церквою Зачаття Ганни й корпусом келій – вхід до галереї, що веде до Ближніх печер. На другому плані – церква Різдва Богородиці з дзвіницею та галереєю. Зазначимо, що гравюра М.Малютина, здається, вперше фіксує вишуканий бароковий силует ансамблю, що відкривається з боку верхньої Лаври. Маківки церкви Зачаття Ганни, церкви Різдва Богородиці і дзвіниці розташовані на одній прямій, що наче продовжує лінію схилу наддніпрянського пагорбу.

Рис.11. Л.Тамзевич. Краєвид Києво-Печерської лаври з-за Дніпра. Гравюра початку ХІХ ст. Фрагмент.

Отже, в 1809 році було перекладено старі (1679) стіни церкви Зачаття Ганни, що дали тріщини (в ході ремонтних робіт склепіння з банею 1760х років було оперте на дерев’яні стовпи і залишилося неушкодженим). Перебудована і розписана заново церква була освячена 9 грудня 1811 року. Виконував ремонтні роботи майстер В.Ф.Серіков з Калузької губернії. Автором проекту був військовий інженер, капітан Олександр Іванович Якушкін (1749-1823; в 1811 році постригся в ченці під ім’ям Арсенія, пізніше був блюстителем Дальніх печер, похований біля північної стіни церкви Зачаття Ганни). Очевидно, нові стіни охопили й об’єм дерев’яного притвору 1784 року. В результаті церква отримала видовжений прямокутний план із напівкруглим вівтарем, до якого з півдня та півночі примикають дещо нижчі прямокутні прибудови. На південному та північному фасадах прибудов – композиції з трьох вікон: середнього з напівкруглим завершенням та двох прямокутних, вужчих і трохи нижчих, по обидва боки. Кути стін основного масиву і прибудов оброблені рустованими лопатками. Такі ж лопатки ділять північну та південну стіни церкви на три поля. В середніх полях – по три вікна із заокругленим завершенням, оброблених профільованими тягами; в західних полях – по два таких самих вікна, а посередині – двері (на північній стіні – закладені). Головні двері – в центрі західної стіни, яка завершується зараз фронтоном барокових форм з хрестом та рипідами. Над дверима – вишукані ковані навіси (очевидно, кінця ХІХ – початку ХХ століття). У західній частині споруди (притворі), відділеній від власне церкви, влаштований вхід до печер. Після перебудови церква, як і раніше, увінчувалася бароковою банею з маківкою. На гравюрі Л.Тамзевича “Краєвид Києо-Печерської лаври з-за Дніпра” (рис.11) бачимо іще один фронтон, який відділяє центральну частину будівлі з банею від вівтаря; до нашого часу він не зберігся.

У 1810 році, очевидно, відразу після завершення ремонту церкви Зачаття Ганни той самий майстер В.Ф.Серіков і також за проектом О.І.Якушкіна зводить на місці попереднього новий кам’яний будинок для блюстителя Дальніх печер. Як уже вказувалося, нова споруда включила, очевидно, фундаменти своєї попередниці і значною мірою повторила її композицію. Це – одноповерховий будинок на високому рустованому цоколі, витягнутий у напрямку схід – захід. У центральній його частині – дерев’яний третій поверх з балконами (відновлений в результаті нещодавньої реставрації). Кути основного масиву споруди оброблені рустованими лопатками, як і в церкві Зачаття Ганни. Ризаліт на північному фасаді має таку саму композицію з трьох вікон, як і прибудови до згаданої церкви. На східному фасаді будинку – галерея, підтримана низькими колонами без капітелей, стовбури яких помітно звужуються догори. І пропорції, і кількість колон – п’ять – абсолютно нетипові для класицистичних портиків, зате нагадують ганки будинків у стилі українського бароко. Пари колонок підтримують також дахи балконів третього поверху. Стиль будинку в цілому – провінційний варіант класицизму з бароковими ремінісценціями.

На гравюрі Л.Тамзевича (рис.11) бачимо також результат перебудови давнього входу в Дальні печери (колишньої церкви св. Андрія). Вказана перебудова, як і перекладення стін церкви Зачаття Ганни, могла бути пов’язана з руйнуванням, спричиненим зсувом гори. В результаті вежа у верхній частині набула форми циліндру, увінчаного низьким куполом з ампірною маківкою (такі маківки отримав після пожежі 1811 року цілий ряд києвоподільських церков – Успінська (Пирогоща), Покровська, Благовіщенська Братського монастиря та інші). Можна думати, що первісно нова вежа була дерев’яною, а десь наприкінці ХІХ століття її нижня частина була обкладена цеглою. Свої форми – цегляну циліндричну з рустованим цоколем нижню частину і дерев’яну гранчасту верхню частину – дана споруда зберігає дотепер. Маківка вежі при погляді з боку верхньої Лаври ніби продовжує лінію, утворену верхами дзвіниці, церков Різдва Богородиці та Зачаття Ганни. Це видно на літографії невідомого художника другої половини ХІХ століття “Краєвид Ближніх та Дальніх печер Києо-Печерської лаври” (рис.12). Як уже вказувалося, підземна частина споруди – так званий вертеп – збереглася від будівлі першої третини XVII століття. Зараз це приміщення освітлюється вікнами, зробленими у фортечній стіні 1844-1848 років (див. нижче), а його підлога лежить приблизно на рівні цоколя названої стіни.

На гравюрі Л.Тамзевича (рис.11) між галереєю церкви Різдва Богородиці та церквою Зачаття Ганни бачимо будинок, укритий дахом із заломом – очевидно, келії, які не були показані на панорамі 1783 року. Видно також павільйон під наметовим дахом – вхід до галереї, яка веде до входу в печери.

У 1812 році було розібрано стару галерею між Дальніми та Ближніми печерами. Євгеній Болховітінов пов’язує ці роботи з наполеонівським нашестям і пише, що на обох пагорбах (тобто, треба думати, десь над Ближніми і Дальніми печерами) “були влаштовані батареї, окопані ровами”. При цьому садові дерева навколо були викорчувані. У 1816 році відповідно до розпорядження імператора Олександра І, що відвідав тоді Лавру, галерея була відбудована за казенний кошт на попередньому місці.

Рис.12. Невідомий художник. Краєвид Ближніх та Дальніх печер Києво-Печерської лаври. Літографія. Друга половина ХІХ ст. Фрагмент.

У 1820х роках (священноархімандритом Лаври протягом 1823-1837 років був визначний історик митрополит Євгеній Болховітінов) на місці дерев’яних келій, що стояли над обривом у північній частині майданчика над печерами, зводяться нові будівлі – схимницький корпус (на захід від церкви Зачаття Ганни, відразу за входом до галереї, що веде до Ближніх печер) і братські келії (на захід від нього). Перша з цих споруд (так званий корпус №51, 1824-1825) на згаданий літографії “Краєвид Ближніх та Дальніх печер Києо-Печерської лаври” (рис.12) показана як одноповерховий будинок під високим чотирискатним дахом з люкарнами та двома димарями. Вона була радикально перебудована наприкінці ХІХ століття і повністю змінила свій вигляд. Друга (1823), потинькована двоповерхова будівля, майже позбавлена декору (так званий корпус №52), також перебудовувалася кілька разів у другій половині ХІХ століття. Вона зберегла, однак, риси первісної архітектури, зокрема, трикутні фронтони над західним, східним і південним фасадами (такий самий фронтон існував і на південному фасаді); у центрі західного фронтону – частково замуроване напівкругле вікно, характерне для олександрівського ампіру. На задньому (північному) фасаді споруди були влаштовані галереї-балкони (їх добре видно на згаданій літографії, так само як і дах якоїсь господарської будівлі в дворі на північ від братського та схимницького корпусів).

Остання будівля в стилі класицизму на Дальніх печерах – це братський корпус (корпус №50), зведений десь у першій половині ХІХ століття на південь від церкви Зачаття Ганни, очевидно, на місці давнішого корпусу, показаного на гравюрі Л.Тамзевича (див. вище). Це двоповерхова прямокутна в плані споруда з прямокутними ризалітами на західному та східному фасадах. Між поверхами на стінах – тяга. Вікна оброблені простими за формою наличниками. Карниз другого поверху – із “сухариками”. Споруда збереглася в первісних формах.

Таким чином можна констатувати, що будівництво на Дальніх печерах у першій половині ХІХ століття звелося до ремонту існуючих споруд з частковою їх перебудовою (церква Зачаття Ганни, вежа над входом до печер, галерея між Дальніми та Ближніми печерами) та заміни дерев’яних корпусів келій кам’яними. Оформлення споруд, зведених за доби класицизму, було дуже стриманим: вони не повинні були відволікати увагу глядача від домінант архітектурного ансамблю.

У 1844-1848 роках у зв’язку з будівництвом Новопечерської фортеці, на території якої опинилась і Лавра, навколо Дальніх печер зводиться стіна з бастіоном за проектом військового інженера О. фон Фраймана. Матеріал споруди – славетна київська жовта цегла. На прохання священноархімандрита Лаври митрополита Філарета Амфітеатрова (був митрополитом у 1837-1857 роках, нещодавно канонізований), адресованим імператору Миколі І, первісний проект стіни був змінений, так що стіна пройшла на достатній віддалі від церкви Різдва Богородиці й не пошкодила кладовища навколо церкви. Будівництво вказаної стіни назавжди обмежило розвиток надпечерного ансамблю в південному напрямку.

До першої половини ХІХ століття належать численні поховання на території Дальніх печер, зокрема, знаменитого сліпого схимника Вассіана (Василя Балановича, 1745-1827), фініфника, начальника лаврської іконописної майстерні Феодосія (Ф.І.Ааронського, 1742-1825), лаврського еклезіарха Ієрона (Івана Бойчевського, 1748-1823), архімандрита Видубицького монастиря Іоіля Воскобойникова (1729-1816), блюстителів Дальніх печер Іафева (помер у 1814 році), Аверкія (1745-1820) та Аарона (1767-1832), уставника правого криласа Успенського собору Сильвестра (1790-1838), генералів Д.М.Бегічева (1768-1836), П.С.Бердникова (помер у 1845 році), П.С.Кайсарова (1783-1844), О.І.Красовського (1781-1843), І.І.Потапова (1762-1842), О.Я.Рудзевича (1776-1829), П.П.Турчанінова (1776-1839), генерал-фельдмаршала Ф.В.Остен-Сакена (1750-1837); шестеро останніх – учасники Вітчизняної війни 1812 року. На могилах П.С.Кайсарова, О.І.Красовського, І.І.Потапова та Ф.В.Остен-Сакена збереглися давні надгробки. Найдавніший з них – чавунна плита з епітафією, гербом та декораціями в стилі класицизму на могилі Ф.В.Остен-Сакена.

 4. Доба імперії.

4.2. Будівництво другої половини ХІХ – початку ХХ століття.

Будівництво, що проводилося на Дальніх печерах від середини ХІХ століття до початку першої світової війни, не внесли нічого помітного в архітектурний ансамбль. З іншого боку, і хвиля нищення пам’яток доби українського бароко, що піднялась у верхній Лаврі в останнє десятиліття ХІХ сторіччя (знесення старої трапезної, знищення барокових розписів та частково іконостасу Успенського собору), майже не зачепила споруд на Дальніх печерах. Будівельні роботи в цей період зводилися в основному до перебудови давніших споруд або заміни їх новими, розміщеними, як правило, на тих самих місцях. Чи не єдиний виняток – це будівництво іще одного братського корпусу для ченців.

Так, у 1869 році (за священноархімандрита Лаври митрополита Арсенія Москвіна, який управляв Лаврою в 1860-1876 роках) на місці споруди 1816 року зводиться нова галерея від Дальніх до Ближніх печер (нагадаємо, що перша така галерея була зведена в останній третині XVII століття). Автором проекту був чернець Євкарій – його проект виявився більш вдалим, ніж проект архітектора П.І.Спарро. Ця дерев’яна на цегляних стовпах споруда експлуатується й досі. З галереї відкривається романтична панорама яру, що розділяє пагорби Ближніх та Дальніх печер, та підпірної стіни біля Ближніх печер. При виході з галереї на майданчик Дальніх печер було в кінці ХІХ століття зведено павільйон (на місці давнішого) з карнизом, декор якого нагадує аркатурні пояси романських споруд. До 1000-ліття Володимирового хрещення Русі (1988) на східному фасаді цього павільйону встановлено скульптурні зображення засновників Лаври – преподобних Антонія та Феодосія Печерських.

Рис.13. Панорама Дальніх печер зі сходу. Фото кінця ХІХ століття. З поштової листівки.

Десь в останній чверті ХІХ століття (але до 1898 року) було, очевидно, розібрано старий (зведений близько 1763 року) верх церкви Зачаття Ганни (він іще зафіксований на фото, з яких на початку ХХ століття друкувалися поштові листівки; див. рис.13). На його місці зведено дерев’яний верх у неоросійському стилі (цей стиль разом з неовізантійським панував тоді в церковному будівництві) – восьмерик на четверику, увінчаний наметом із маківкою. Новий верх значно ширший від свого попередника – він займає майже всю ширину церкви. Для того, щоб ув’язати його з нижньою частиною споруди, кути четверика та восьмерика декорували рустованими пілястрами. Проте наметовий верх явно порушив єдність ансамблю споруд у стилі українського бароко.

Приблизно в цей самий час на південь від церкви Зачаття Ганни, між нею і братськими келіями (корпусом №50) зводиться новий павільйон при вході в галерею, що веде до “вертепу” (давнього входу в Дальні печери). Його попередники існували на цьому місці принаймні з 1783 року (див. вище). Павільйон у плані наближається до квадрату. Його декор дуже стриманий, за винятком західного фасаду, який оформлений галереєю з п’яти арок, з декораціями в неоросійському стилі. Над центральною аркою галереї – фронтон і декоративне наметове завершення з маківкою. Можливо, галерея є пізнішою прибудовою до основного масиву споруди.

На захід від вежі над давнім входом до печер, упритул до неї зведено одноповерховий корпус із стриманим декором “цегляного стилю”. Вхід до корпусу зсунутий з головної осі фасаду на північ. Можливо, одночасно з будівництвом цього корпусу була перебудована й сама вежа, ампірні форми якої, утім, не зазнали помітних змін.

У 1894 році (за священноархімандрита Лаври митрополита Йоаннікія Руднєва, який управляв Лаврою в 1891-1900 роках) за проектом архітектора В.Ніколаєва були зроблені прибудови до церкви Різдва Богородиці – тамбури в западинах на західному, південному та північному фасадах. Ці прибудови, що спотворювали первісний вигляд споруди, були розібрані в ході реставрації 1960х років.

У 1894-1896 роках було капітально перебудовано схимницький корпус (корпус №51) 1824-1825 років. Він набув вигляду двоповерхової непотинькованої споруди зі скромними фронтонами на кінцях головного (північного) фасаду і цегляним декором неоросійського стилю. Вхід до корпусу – в східній частині головного фасаду.

Рис.14. Панорама Дальніх печер з півночі. Фото початку ХХ століття. З поштової листівки.

Нарешті, у 1898-1899 роках на захід від братського корпусу 1823 року (корпусу №52) зводиться новий братський корпус (корпус №53). Його поздовжня вісь не збігається з віссю корпусу № 52 – вони утворюють тупий кут, орієнтований у бік Ближніх печер. Споруда, що стоїть на обриві, має два поверхи з півночі і три – з півдня. Головний північний фасад оздоблений досить розвиненим декором у неоросійському стилі, що включає наличники вікон і потрійний фронтон з кілеподібними завершеннями в центрі. Вхід влаштований посередині головного фасаду. Цей корпус – найбільший за розмірами з усіх нецерковних будівель на Дальніх печерах – дещо зіпсував панораму архітектурного ансамблю з півночі (рис.14).

Певний акцент в оформлення майданчика перед церквою Різдва Богородиці вносить чавунний ківорій над джерелом, встановлений, очевидно, на початку ХХ століття. Нагадаємо, що надколодязна альтанка десь на цьому місці показана вже на гравюрі Л.Тарасевича 1703 року, а криниця – на гравюрі 1638 року. Теперішня споруда квадратна в плані, дах підтримують чотири колонки, завершені пишними капітелями неовізантійського стилю, карниз прикрашений фігурним литвом. Очевидно, автором споруди був той самий майстер Іван Дзюба, який виконав інший ківорій такого самого типу (більшого розміру, восьмикутний у плані) біля Великої лаврської дзвіниці.

Можна констатувати, що практично все будівництво на Дальніх печерах другої половини ХІХ – початку ХХ століття велося в неоросійському стилі (в дусі московської архітектури XVII століття). Здавалося б, на найдавнішій території Лаври, історія якої сягає давньоруського часу, виглядав би більш логічним неовізантійський стиль. Саме цей стиль офіційно обстоювався керівництвом монастиря, коли потрібні були аргументи для заміни барокових споруд чи декору. У другій половині ХІХ – першій чверті ХХ століття, попри царський указ 1850 року про заборону поховань на території Лаври (крім осіб архієрейського сану), продовжує розвиватися некрополь на Дальніх печерах. За традицією, тут ховали намісників Лаври – архімандритів. Зокрема, біля церкви Різдва Богородиці збереглося поховання намісників Антонія (К.Г.Петрушевського, 1828-1912) та Амвросія (1845-1920). Тут же поховання діячів Лаври останнього періоду перед її закриттям у 1929 році – еклезіарха Димитріана (помер у 1921 році), місіонера архімандрита Миколая (М.А.Дроб’язгіна, 1847-1922, вбитий невідомими особами), а також київського єпископа Миколая (М.О.Браїловського, 1862-1925). Іще четверо єпископів – Олександр, Євген, Іоаннікій та Йосиф – спочивають в церкві Зачаття Ганни. На цвинтарі церкви Різдва Богородиці було поховано сенатора А.С.Ілляшенка (1825-1885), генералів Й.Й.Мусницького (1800-1866), М.С.Леонова (1824-1877), С.С.Леонова (1844-1899), адмірала Ю.В.Путятіна (1803-1883). Ряд поховань зберіг оригінальні надгробки.

Після революції з храмів Дальніх печер було вилучено і частково знищено богослужбові предмети, що становили значну історичну та художню цінність. У 1929 році чернеча громада була виселена з території Лаври. В келіях оселилися випадкові люди. Активізувалося руйнування надгробків, мало місце пограбування поховань. Почала занепадати складна дренажна система. Тим не менше всі будівлі, що належали до музейного містечка, вціліли у вакханалії масового нищення пам’яток старовини в середині 1930х років.

У 1943 році, наприкінці німецької окупації, споруди на Дальніх печерах були передані відновленому монастирю, що проіснував до 1961 року. Після повторного закриття монастиря окремі будівлі (церква Різдва Богородиці, дзвіниця, підпірна стіна з аркадою) були відреставровані в первісних формах, проведено серйозні роботи по укріпленню схилів пагорба. З іншого боку, в безпосередній близькості до дзвіниці в повоєнні роки протягли високовольтну лінію електропередачі. В 1980 році історичний силует ансамблю з півночі був зіпсований гігантською незграбною скульптурою, що увінчує споруду музею Великої Вітчизняної війни.

Після відродження Лаври в 1988 році виконано значну роботу по відновленню надгробків на місцях давніх поховань. Відбудоване в первісних формах завершення будинку настоятеля Дальніх печер. У той же час деякі нововведення є невдалими. Так, нові розписи церкви Різдва Богородиці, виконані поверх пошкоджених розписів початку ХІХ століття, дисонують з архітектурою храму. Викликає застереження поява нових поховань на історичному кладовищі. Не зовсім доречною виглядає на центральній площі стела з постатями св. Кирила й Мефодія. А сама ця площа, поділена навпіл невдало висадженими ялинами, фактично перетворена на автомобільну стоянку. Не прикрашають її й торговельні кіоски сучасних форм, які дисонують із давніми спорудами.

5. Висновки.

1. Аналіз еволюції архітектурного ансамблю на Дальніх печерах показує, що його композиція почала складатися ще в перший період історії Печерського монастиря (60-ті роки ХІ ст.), а остаточно сформувалася за доби бароко.

Так, вежа над вертепом фіксує найдавніший вхід до печерного лабіринту і місце розташування першої надземної “церквиці”, а церква Різдва Богородиці – місце розташування більшої дерев’яної церкви, збудованої близько 1062 року, яка проіснувала до половецького нападу в 1096 році. Пізніше дерев’яні церкви й каплиці на цьому місці існували (можливо, з перервами в період після татарської навали) до кінця XVII століття. Кладовище навколо церкви Різдва Богородиці веде свій початок від поховання першого печерського ігумена Варлаама.

Завершилося складання архітектурного ансамблю до кінця XVIIІ століття. В цей час виникли церква Зачаття Ганни, нова споруда церкви Різдва Богородиці з дзвіницею та галереєю, корпуси келій, галереї від церкви Зачаття Ганни до входу в печери та до території Ближніх печер, альтанка над джерелом.

Протягом ХІХ століття проводився, головним чином, ремонт існуючих споруд та заміна дерев’яних будівель мурованими. Внаслідок будівництва Новопечерської фортеці територія над Дальніми печерами виявилась оточеною фортечною стіною. Було зведено ще один великий братський корпус.

2. Споруди існуючого на Дальніх печерах архітектурного ансамблю є цінними пам’ятками української архітектури XVII-ХІХ століть.

Найдавнішою збереженою будівлею ансамблю є кам’яна вежа над входом до печер (до 1638 року) – пам’ятка релігійно-національного відродження Могилянської доби. Від неї дійшла до нашого часу нижня частина (так званий вертеп – приміщення при виході з печер).

Шедевром архітектури часів мазепинського бароко є церква Різдва Богородиці (1696), що стала домінантою ансамблю. Її композиція є унікальною для вітчизняної і світової архітектури. Гідними доповненнями до неї постали підпірна стіна з аркадою (1744) та дзвіниця (1754-1761) –архітектурний шедевр останнього періоду українського бароко.

Церква Зачаття Ганни, побудована 1679 року, не збереглася в жодній частині. Існуюча нині споруда зведена протягом ХІХ століття. Її стіни (1809), а також будинок блюстителя Дальніх печер (1810, на фундаментах кінця ХVIIІ ст.) та братські корпуси (корпус №50, перша половина ХІХ ст., та корпус №52, 1823) мають стилістичні риси провінційного класицизму.

Нарешті, баня церкви Зачаття Ганни, вхід до галереї, що веде до вертепу, (обидві споруди – кінця ХІХ ст.), корпуси №52 (перебудова, 1894-1896) та №53 (1898-1899) позначені рисами неоросійського стилю.

Архітектурний ансамбль доповнює ряд оригінальних надгробків кінця XVII – початку ХХ століть.

3. Ансамбль споруд на Дальніх печерах має виняткову меморіальну цінність. Він зберігає пам’ять про засновників та перших насельників Печерського монастиря – преподобних Антонія, Феодосія, Варлаама, Никона Великого, Нестора Літописця та інших, діяльність яких яскраво описана в Печерському Патерику.

З Дальніми печерами тією чи іншою мірою пов’язана діяльність визначних церковних діячів XVII – початку ХХ століття – Єлисея Плетенецького, Петра Могили, Інокентія Гізеля, Мелетія Вуяхевича, Луки Білоусовича, Зосими Валькевича, Євгенія Болховітінова та багатьох інших. Найдавніший опис Дальніх печер належить сирійському архідиякону Павлу Алепському, що супроводжував свого батька – Антіохійського патріарха Макарія.

Патронами будівництва на Дальніх печерах наприкінці XVII століття були представники козацької старшини (полковник Костянтин Мокієвський, племінник гетьмана І.С.Мазепи) та київського міщанства (Олександр Новицький).

На кладовищах Дальніх печер спочиває ряд релігійних та культурних діячів (Варлаам Ліницький, Давид Нащинський), військових (зокрема, генерали П.С.Кайсаров, О.І.Красовський, М.С.Леонов, адмірал Ю.В.Путятін, генерал-фельдмаршал Ф.В.Остен-Сакен), представників вищого чиновництва (сенатор А.С.Ілляшенко) та аристократії (княгиня К.П.Хованська).

Нарешті, з Дальніми печерами пов’язані імена визначних архітекторів і будівничих, що створювали надпечерний ансамбль (І.Г.Шедель, С.Д Ковнір, І.Г.Григорович-Барський, Тимофій, Арсеній (Якушкін), В.Ф.Серіков, Євкарій), а також художників, що його увічнили (Тимофій Петрович, Ілля, Л.Тарасевич, М.Малютин, Л.Тамзевич, М.Сажин).

І.А. Анисимов

Як пише Орест Субтельний [9], Герцики були однією з кількох старшинських родин єврейського походження. За гетьманування Хмельницького Семен Герцик був купцем у Полтаві й, мабуть, навернувся на християнство. Його син Павло також почи-нав свою діяльність купцем, але згодом зумів увійти до складу старшини й кілька разів був полтавським полковником. Він помер у 1700р. і був похований у спорудженій ним церкві (посередині, з правого боку). Над місцем поховання згідно зі старовинним українським звичаєм висів портрет полковника з відповідною епітафією [2]. Він був знищений у 1857р. під тим приводом, що богомольці нібито приймали його за ікону [5]. Дочка Павла Герцика Ганна була дружиною знаменитого гетьмана-емігранта Пилипа Орлика, а її брати Атанас, Григор та Іван вірно служили Орликові протягом його пере-бування в еміграції. Таким чином, зведена на кошти П.Герцика церква має меморіальну цінність як пам’ятка мазепинської доби, пов’язана, зокрема, з іменем гетьмана П.Орлика.

Хрестовоздвиженська церква – одна з багатьох пам’яток беспрецедентного за розмахом будівництва (головним чином, культового), що розгорнулось у Києві за геть-манства Івана Мазепи і великою мірою фінінсувалося ним самим та його сподвижника-ми. На кошти гетьмана на Подолі в Братському монастирі був зведений Богоявленський собор (1690-1693рр.; знищений у 30ті рр.) і корпус Києво-Могилянської академії (1704р.; добудований пізніше коштом Рафаїла Заборовського), на Печерську – собор і трапезна Великого Микільського монастиря (1690-1693рр., знесені в 1930ті-60ті рр.; стояли на місті теперішнього палацу піонерів), у верхньому місті реконструйований у стилі барокко Софійський собор (1690-1697рр.). Споруди дівочого Вознесенського мо-настиря (між 1695-1706рр., знесені в кінці XVIII ст.; знаходилися на місці теперішнього старого Арсеналу, навпроти головного входу до Лаври) споруджені матір’ю Мазепи, ігуменею цього монастиря Марією Магдалиною. На Подолі коштом київського полков-ника Григорія Коровки-Вольського будується церква Різдва Іоанна Предтечі (1692р., пізніше називалася Борисоглібською; знищена в 30ті рр.). У Видубецькому монастирі на кошти стародубського полковника Михайла Миклашевського зводиться Георгіївсь-кий собор і трапезна (1696-1701рр.).

Пам’ятками тієї ж доби є ряд провідних споруд ансамблю Києво-Печерської ла-ври. Крім уже названого Хрестовоздвиженського храму, це Всіхсвятська (1696-1698рр.) та Онуфріївська (1698-1701рр.) церкви, споруджені, як і огорожа з баштами навколо верхньої Лаври (1698-1701рр.), на кошти гетьмана Івана Мазепи. Він же фінансував чергову реконструкцію Успенського собору (1687-1701рр.) та Троїцької надбрамної церкви (між 1695-1706рр.; після неї ці споруди зберігали свій вигляд до пожежі 1718р.). Різдвобогородицька (1696р.), Воскресенська (1698р.) та Феодосіївська (1698-1700рр.) церкви були збудовані коштом племінника Мазепи білоцерківського полковника Карпа Мокієвського [4]. Характерно, що наступні за часом будівництва храми Лаври – нова споруда трапезної церкви Антонія і Феодосія (1893-1895рр.) та домова митрополича Благовіщенська церква (1905р.) – були зведені лише через два сторіччя.

Будівлі мазепинської доби, що в багатьох випадках замінили попередні де-рев’яні споруди, фіксуючи тим самим історичну та містобудівну традицію, одночасно сформували в основних рисах неповторний вигляд барокового Києва і, зокрема, Печер-ського містечка, оригінальну панораму київських гір з боку Дніпра, зафіксовану рядом малюнків та гравюр кінця XVII- першої половини XIX ст. Ці будівлі послужили ядром архітектурних ансамблів, що розвивались у наступні роки. Так, біля Хрестовоздвижен-ської церкви з часом було збудовано галерею для входу в печери (1740-1745рр., очеви-дно, арх.І.Г.Шедель; другий поверх надбудовано на початку XIX ст. за проектом А.І.Меленського), що примикає до вівтаря церкви з південного сходу, кам’яну дзвіни-цю (1759-1762рр.), будинок начальника Ближніх печер (кін. XVIII ст.), підпірні стіни з ротондами (кін. XVIII – поч. XIX ст.), два корпуси келій (кін. XVIII – поч. XIX ст. та 1839р. – інж. П.І.Дзичканець).

Про архітектуру Хрестовоздвиженської церкви писали відомі українські мистец-твознавці Костянтин Щероцький, Григорій Логвин, Марко Петренко, Сергій Кілессо та інші. Вона досить типова для свого часу. Це тридільна трибанна споруда, що відтворює в цеглі відповідний тип українських дерев’яних церков [7]. Церква стоїть на терасі, її північний бік притулений до схилу гори, головним є південний фасад. Центральна час-тина – неф – розширена, зовні з південного боку – тригранна. Виступаючий неф надає головному фасаду церкві певної масивності. Східна частина – вівтар – у плані заокруг-лена. Західна частина – бабинець – у плані прямокутна, з заходу завершується фронто-ном майже трикутної форми із заокругленими бічними кінцями, нижче від фронтона – вікно, яке, очевидно, первісно мало хрестоподібну форму. Всі інші вікна, в тому числі й на барабанах бань – видовжені, заокруглені вгорі. Широка середня баня має невисокий восьмигранний барабан, до неї щільно прилягають більш стрункі шестигранні бічні бані, створюючи досить компактний силует (зовсім інший, ніж, наприклад, у Феодосі-ївської церкви, де бічні бані віддалені від центральної). Всі бані зараз мають двоярусні завершення. Але первісно бічні бані були увінчані звичайними маківками (подібно до бічних бань Катерининської церкви в Чернігові). Це видно на гравюрі Леонтія Тарасе-вича “Печера преподобного отця нашого Антонія” (Київ, 1703), вперше надрукованій Д.В.Степовиком [10], що містить план печер і зображення наземних споруд. Первісним є і низенький об’єм (дияконник), що тулиться до церкви з південно-східного боку. Де-кор церкви надзвичайно стриманий, від чого споруда здається ще важчою. На півден-ному і східному фасадах – це лише складного профілю карнізи у верхніх частинах осно-вного масиву споруди та барабанів бань, що підкреслюють горизонталі будівлі. Налич-ники навколо вікон відсутні. Тільки західний фасад має архітектурні декорації: він роз-ділений на три поля чотирма пілястрами, іще одна розміщена за рогом – на південному фасаді. Соковите ліплення південного порталу церкви створене пізніше – в середині XVIII століття (можливо, в 1769 р., одночасно з іконостасом). Взагалі, за стриманістю декору Хрестовоздвиженська церква не має аналогій у будівництві мазепинської доби (крім хіба що Часодзвонної вежі верхньої Лаври).

Церква часів Петра Могили. До західного фасаду церкви примикає притвор, висота якого вдвічі менша від основного об’єму церкви. На його південному фасаді – дві пари заокруглених угорі вікон, що відрізняються розміром (ті, що в західній части-ні, менші). Над західною частиною притвору піднімається невисока баня на восьми-гранному барабані з двоярусним завершенням. На відміну від бань церкви, вона майже позбавлена ковнірів і за силуетом наближається до півкола, а її маківка відносно менша за розміром. Висота барабану приблизно рівна висоті стін притвору (в церкві висота барабану центральної бані вдвічі менша від висоти стін), а діаметр – ширині притвору. Тому притвор виглядає придавленим важкою банею. Це враження підсилюється тим, що вікна на стіні під банею розташовані трохи нижче, ніж сусідні. Вхід до притвору – з будинку келій (т. зв. корпусу №48), що споруджений за проектом інж. П.І.Дзичканця 1839 року на захід від нього.

В літературі притвор датується (і називається) по-різному. Ф.Титов, К.Щероцький та автори статті в довіднику “Памятники градостроительства и архитек-туры Украинской ССР” пишуть про будівництво теплої церкви Всіх преподобних пе-черських [3,4] або трапезної [8] в 1839 р. С.К.Кілессо та Г.Н.Логвин вважають часом будівництва трапезної відповідно другу половину та середину XVIII століття [5,7] (таке датування виникло, очевидно, в результаті аналізу архітектури споруди). Нарешті, М.З.Петренко стверджує, що притвор збудовано десь між 1638-1653 рр. [6].

Для з’ясування дати будівництва притвору можна використати найдавніші зо-браження ансамблю споруд на Ближніх печерах. Це – гравюра Тимофія Петровича 1623р. на титулі книги “Бесіди на 14 послань св. апостола Павла”, гравюра 1638р. із зображенням Ближніх печер у книзі Афанасія Кальнофойського “Тератургіма”, пано-рама Печерського монастиря 1651р. Абрагама ван Вестерфельда, гравюра Іллі 1661р. до Києво-Печерського Патерика із зображенням Ближніх печер, повторена 1675р. в книзі Іоанна Гербінія “Religiosal Kijovieses Cryptal” (“Релігійні київські підземелля”) – так званий план печер 1674р., складений Інокентієм Гізелем, план Києва 1695р., складений полковником Іваном Ушаковим, а також названа вище гравюра Л.Тарасевича 1703 р.

Оскільки притвор зображений майже в теперішніх формах уже на гравюрі Тарасевича (відзначимо, що на ній притвор з банею, як і сама Хрестовоздвиженська церква, виглядає вищим і стрункішим, ніж у натурі), то він не міг бути збудований ні в 1839р., ні в середині XVIII ст. Виходить, що він зведений або практично одночасно з церквою, або навіть раніше від неї. І справді, барокова баня і циліндричне склепіння з розпалуб-ками навряд чи могли б бути плодом будівництва доби Миколи І (зведений у цей час корпус келій, що примикає нині до притвору із заходу, має характерні риси пізнього класицизму). Скоріше можна припустити, що в 1839р. під час будівництва келій при-твор зазнав певних перебудов і був пристосований під теплу церкву. Зокрема, його за-хідна частина, що являє собою окреме приміщення, увійшла до масиву корпусу келій. На те, що вона давніша від цього корпусу, вказує наявність склепінь (у корпусі келій перекриття плоскі). До того ж на гравюрі Тарасевича баня знаходиться над централь-ною частиною притвору (а не над західною, як це виглядає зараз). Первісно притвор (подібно до Хрестовоздвиженської церкви) мав вхід не тільки в західній частині, але й у центрі південного фасаду, що також видно на гравюрі Тарасевича. Можна гадати, що останній був закладений у зв’язку з пристосуванням приміщення під теплу церкву. До того ж часу, можливо, належать існуючі наличники вікон (на це вказує як їхня форма, так і зондажі кладки).

Деякі автори [5, 6, 8] стверджують, що Хрестовоздвиженська церква була зведе-на 1700р. на місці дерев’яної. Між тим план Ушакова 1695р. чітко фіксує на Ближніх печерах кам’яну споруду, названу церквою Воздвиження (на цьому плані дерев’яні та кам’яні споруди ясно відрізняються; кам’яною визнають церкву і дослідники плану Ушакова Г.В.Алферова та В.О.Харламов [11]). На жаль, там показаний східний фасад, що не дозволяє безпосередньо порівняти це зображення з іншими, які показують спо-руду з півдня. Видно два об’єми: нижчий (вівтар), за ним – вищий і ширший, увінчаний маківкою. З півдня й півночі до церкви прилягають нижчі від неї дерев’яні прибудови. Таким чином, напередодні будівництва теперішньої Хрестовоздвиженської церкви на Ближніх печерах вже стояв одноіменний кам’яний храм.

Порівняння гравюри Іллі 1661р. і малюнка ван Вестерфельда 1651р. вказує, що вони зображують одну й ту саму споруду. Це тридільний храм із маківками над центра-льною (неф) та східною (вівтар) частинами. Основний об’єм оточений галереєю, що тягнеться навколо нефа і вівтаря. В галереї, навпроти нефа – двері, з двох боків від них – вікна. На південній стіні нефа, вище від галереї – два вікна. Вище від них на гравюрі Іллі – темний прямокутник (вікно або зовнішній розпис), відсутній на малюнку ван Вес-терфельда. На південній стіні бабинця (західної частини храму) вгорі – ряд вікон, внизу в західній частині – двері. Західний фасад (це видно на гравюрі Іллі) завершується три-кутним фронтоном з двома вікнами. На захід від церкви – дерев’яна дзвіниця, далі – галерея в бік верхньої Лаври, що закінчується каплицею (всі ці споруди є і на гравюрі Тарасевича, тільки там галерея вже значно довша). На схід від церкви – кілька однопо-верхових будинків (очевидно, келії ченців). Деякі відмінності між зображеннями церк-ви (гранчастий вівтар з одним вікном на південній стіні у ван Вестерфельда і прямокут-ний з двома вікнами на південній стіні – у Іллі) можна пояснити як дрібним масштабом та певною умовністю малюнків, так і тим, що малюнки ван Вестерфельда відомі нам у копіях XVIII ст. – можливо, не зовсім точних.

Зовсім інша споруда зображена на гравюрі 1638р. з книги Кальнофойського. Це двоярусна дерев’яна будівля. В першому ярусі, посередині – очевидно, вхід до печер, другий ярус має вікно і увінчаний наметом. Схоже, цю саму будівлю показано і на гра-вюрі Тимофія Петровича 1623р. Отже, церква, зафіксована ван Вестерфельдом та Іл-лєю, з’явилась десь між 1638 і 1651 роками.

На жаль, ні малюнок ван Вестерфельда, ні гравюра Іллі не дають однозначної відповіді на питання про матеріал зображеної на них споруди. На відміну від плану Ушакова і гравюр до книги Кальнофойського, на малюнках ван Вестерфельда (пор. його панораму Межигірського монастиря) та на гравюрах Іллі (див., наприклад, його титул до Акафістів 1674р.) важко відрізнити кам’яні і дерев’яні будівлі. С.К.Кілессо писав про церкву, намальовану ван Вестерфельдом, як про дерев’яну ([5], с.95). Правда, далі сказано, що вона являє собою бабинець теперішньої Хрестовоздвиженської церкви (там же, с.96), тобто, виходить, була кам’яною. М.З.Петренко, очевидно, вважав цю церкву кам’яною [6]. На його думку, вона являє собою західний притвор існуючої нині споруди.

Поділяючи позицію М.З.Петренка, спробуємо її обгрунтувати. Для цього порів-няємо зображення церкви на малюнках ван Вестерфельда та Іллі та зображення при-твору на гравюрі Тарасевича. В обох випадках збігається загальна архітектурна компо-зиція, а також розташування входів (в центрі та в західній частині південного фасаду) та вікон (три вікна у верхній частині бабинця – на малюнку ван Вестерфельда одне з них, схоже, закрите кроною дерева, два вікна вище дверей у центральній частині, іще два вікна – в південній стіні вівтаря; останні чотири вікна розташовані в принципі так само, як у існуючому притворі). Галерея, що оточувала церкву на малюнках ван Весте-рфельда та Іллі, у Тарасевича відсутня. Тричастинна композиція храму на малюнках ван Вестерфельда та Іллі не суперечить і досить умовному зображенню на плані Уша-кова (там, правда, відсутня маківка над вівтарем, але ця декоративна деталь могла, як і галерея-опасання, справді зникнути під час чергового ремонту). Слід відзначити, однак, що церква на малюнках ван Вестерфельда та Іллі має розширений у порівнянні з баби-нцем та вівтарем неф, чого немає ні на гравюрі Тарасевича, ні в натурі. Ця супереч-ність, можливо, пояснюється перебудовою давнішої споруди при зведенні нового храму у 1700р.

Зараз на зондажі на стику притвору з основним масивом церкви видно, що клад-ка притвору менш акуратна і виконана з дрібнішої цегли, що в даному разі, очевидно, свідчить про її більшу давність (як уже вказувалося, притвор принаймні не молодший за церкву). Західна частина, відокремлена від основного об’єму, як це бачимо в існую-чому притворі Хрестовоздвиженської церкви (якщо це не результат пізніших перебу-дов) – прийом, досить характерний для церковного будівництва XVI – першої половини XVII ст. (наприклад, Успенська церква 1585-1631рр. у Львові чи Борисоглібська (Свя-тодухівська) церква Братського монастиря на Подолі, після 1632р.), який вийшов з ужитку (коли не рахувати трапезні церкви) наприкінці XVII ст. (та ж Хрестовоздвижен-ська, а також Іллінська, Феодосіївська, Різдвобогородицька церкви Києва та багато ін-ших храмів межі XVII-XVIII ст.). Нарешті, слід сказати, що через високу вартість кам’яного будівництва в давнину уникали знесення цегляних споруд, намагаючись включати давні частини до складу нових. Яскравими прикладами можуть служити в тій же Лаврі Успенський собор, митрополичий будинок, Ковнірівський корпус, які посту-пово складалися в результаті добудов і перебудов протягом багатьох десятиріч і навіть сторіч.

До сказаного можна додати, що лабіринт Ближніх печер зараз має три входи: із західного приміщення притвору (ним тепер не користуються), із північно-східного кута притвору (ним зараз виходять з печер; він з’явився, очевидно, в недавні часи, бо на кар-тах XIX ст. замість нього показаний вхід у північно-західному кутку Хрестовоздвижен-ської церкви, тобто трохи на схід) і з приміщення, що примикає до Хрестовоздвижен-ської церкви з північного сходу (ним зараз входять до печер). Судячи з карти еволюції печерного лабіринту, надрукованої С.Б.Хведченею [13], найдавнішим є перший з цих входів, який вів до приміщення найдавнішої церкви (це добре видно на гравюрі Іллі). Це спостереження може бути іще одним аргументом для ототожнення названої церкви з теперішнім притвором. До речі, воно суперечить згаданій вище думці С.К.Кілесса про те, що давніша церква є бабинцем теперішнього храму (якби це було так, то найдавні-ший вхід до печер знаходився б у храмі, зведеному 1700р.).

Отже, виходячи зі сказаного, можна твердити, що перша кам’яна церква на Бли-жніх печерах була зведена між 1638-1651 роками. Очевидно, цей проміжок часу можна додатково звузити. Адже 1648 року почалася визвольна війна під приводом Богдана Хмельницького, події якої безпосередньо зачепили Київ. Тому природно припустити, що названа церква зведена до 1648р. В цьому випадку її будівництво (чи, принаймні, задум) можна пов’язати з ім’ям померлого в останню ніч 1646 року київського митро-полита і архімандрита Києво-Печерської лаври Петра Могили (управляв Лаврою в 1628-1646рр., митрополією – в 1633-1646рр.).

Як відомо, з іменем Петра Могили пов’язана широка будівельна діяльність, го-ловним чином спрямована на відновлення київських православних святинь великокня-зівської доби, частина з яких була щойно відібрана від уніатів: Софійського собору, Успенського собору Печерського монастиря, Десятинної церкви, Трьохсвятительської (Василівської) церкви, Михайлівського собору Видубецького монастиря, церкви Спаса на Берестові [12]. Ці споруди були матеріальним аргументом на користь давності і зна-чущості православної церкви в дискусії з католиками. До цієї доби належить і будівни-цтво Борисоглібської (пізніше Святодухівської, або трапезної) церкви у Братському монастирі для потреб реорганізованої Петром Могилою в 1632 р. школи (пізнішої Киє-во-Могилянської академії) [1,4]. Митрополит, що походив з родини молдавських гос-подарів, мав можливість витрачати на будівництво власні чималі кошти. Після його смерті кам’яне будівництво в Києві припиняється майже на чотири десятиріччя через події Хмельниччини та Руїни.

Саме за Петра Могили в 1635 р. вийшла друком книга Сильвестра Косова “Патерикон”, що містила історію виникнення Печерського монастиря та біографії його перших мешканців, пропагувала древність і святість православної віри та її осередку – Печерської лаври. Наступним кроком була здійснена в 1643р. канонізація 69 печерсь-ких ченців, похованих у печерах [6]. Вона й могла бути безпосереднім приводом до будівництва на Ближніх печерах кам’яного храму. В цьому випадку його можна здога-дно датувати часом близько 1643р. Майданчик на Ближніх печерах став місцем будів-ництва кам’яної церкви, мабуть, через те, що саме у цих печерах були поховані персо-нажі Києво-Печерського Патерика – найбільш відомі діячі Печерського монастиря.

Доречно нагадати, що 1996 року за рішенням ООН у світі відзначалося 400-річчя від дня народження Петра Могили, а сам він був канонізований.

Слід відзначити, що пам’ятки будівництва часів Петра Могили в Києві є уніка-льними. Крім притвору Хрестовоздвиженської церкви, можна вказати лише Борисоглі-бську (Святодухівську) церкву Братського монастиря, а також добудови у церкві Спаса на Берестові [12] та Софійському соборі (каплиця в північно-східному куті [14]).

Дзвіниця. Кілька слів про існуючу дзвіницю на Ближніх печерах. Як уже згаду-валося, її збудували у 1759-1763 рр. під керівництвом відомого лаврського майстра Степана Ковніра [6]. Автор проекту не встановлений. Г.Н.Логвин вважає ним київсько-го міського архітектора Івана Григоровича-Барського [7]. З ним обережно погоджують-ся С.К.Кілессо [5] та автори книги “Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР” [8]. Але, на нашу думку, ця атрибуція помилкова.

Дзвіниця на Ближніх печерах була зведена відразу після дзвіниці на Дальніх пе-черах (1754-1762рр.) і під її очевидним впливом. Вона так само двоярусна і завершуєть-ся триярусною банею; перший ярус, трактований як цоколь, оброблений рустом; у центрі фасадів другого ярусу – відкриті арки, по краях – прямі колонки з пишними капі-телями. В той же час впадає в око зовсім різний професійний рівень архітектури цих споруд. Якщо дзвіниця на Дальніх печерах – загальновизнаний архітектурний шедевр, то споруда на Ближніх печерах є рядовим ремісничим твором. Елементи, що в першому випадку створюють яскраво індивідуальний художній образ (складна форма плану, ма-льовниче групування колон, що примикають до пілястр, тонко виконане ліплення, пі-рамідки, що оточують триярусне завершення з гарно прорисованим силуетом), тут відсутні. Колонки другого ярусу на кутках надто наближені до стіни, через це ритм у групах колонок виявляється зламаним. Обробка арок другого ярусу зроблена явно немасш-табно і якось невпевнено. Нарешті, силует триярусного завершення здається дещо гру-бим (він більше нагадує завершення дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монасти-ря, ніж дзвіниці на Дальніх печерах).

Сказане наштовхує на думку, що обидві споруди не можуть бути твором одного й того ж архітектора.

Але С.К.Кілессо [5] твердить, що авторство І.Григоровича-Барського щодо дзві-ниці на Дальніх печерах підтверджене документально. Якщо він навіть помиляється, однаково високий професійний рівень І.Григоровича-Барського, засвідчений його відо-мими творами (Покровська, Дмитрівська та Набережно-Микільська церкви, дзвіниця та фронтон Кирилівської церкви, дзвіниця Петропавлівської церкви – в Києві, собор Різд-ва Богородиці в Козельці та ін.), виключає, на нашу думку, можливість його авторства щодо проекту дзвіниці на Ближніх печерах.

У світлі висловлених вище спостережень більш прийнятною виглядає думка про можливе авторство С.Ковніра, висловлена свого часу Б.О.Крицьким [15].

Висновки. Таким чином, будівельна історія ансамблю на Ближніх печерах виглядає так:

1. В 20ті рр. на місці східної частини теперішнього корпусу келій існує невеличка дерев’яна церква, що слугує одночасно входом до печер. Можна думати, що якісь церкви чи каплиці існували на цьому місці майже безперервно з великокнязівських часів.

2. За часів Петра Могили (між 1638-1648рр., можливо, близько 1643р., у зв’язку з канонізацією 69 печерських преподобних) будується кам’яна Воздвиженська церква, що збереглася (в перебудованому вигляді) до нашого часу як західний притвор тепері-шнього храму. Майбутні натурні дослідження, сподіваємось, підтвердять цей факт і з’ясують ступінь збереженості споруди могилянської доби.

Приблизно в один час із церквою будується двоповерхова дерев’яна дзвіниця (проіснувала принаймні до початку наступного століття), дерев’яна галерея в бік верхньої Лаври (добудована після 1661р.), а також дерев’яні келії для ченців та інші споруди.

3. В 1700р. на кошти П.Герцика зводиться існуюча нині Хрестовоздвиженська церква. Можливо, гранична стриманість її декору спричинена бажанням пов’язати но-вий храм із давнішою спорудою, що стала його частиною. Ця будівля є нині основною ланкою ансамблю споруд на Ближніх печерах і цінною пам’яткою мазепинської доби, пов’язаною, зокрема, з іменами гетьмана Пилипа Орлика та його сподвижників.           4. Протягом XVIII – першої половини XIX століть навколо церкви складається ансамбль існуючих нині мурованих споруд, що включає дзвіницю (збудовану за зраз-ком дзвіниці на Дальніх печерах, ймовірно, за проектом С.Ковніра), галерею для входу в Ближні печери, будинок начальника печер, підпірні стіни з ротондами, два корпуси келій. Церква та майданчик перед нею, а також сад за церквою принаймні з кінця XVII до середини XX ст. служать місцем поховань лаврських ченців, архієреїв та світської знаті [16].

Література.

1. М.Берлинский. Краткое описание Киева, содержащее историческую перечень сего города. Спб, 1820. Перевидання – К., 1990.

2. Евгений (Болховитинов). Описание Киево-Печерской Лавры. К., 1825; 1831 (доповне-не). Перевидання – в кн.: Є.Болховітінов. Вибрані праці з історії Києва. К., Либідь – ІСА, 1995.

3. Ф.Титов. Путеводитель при обозрении святынь и достопримечательностей Киево-Печерской Лавры и г. Киева. К., 1910. Перевидання – К., УКСП “Кобза”, 1993.

4. К.В.Щероцкий. Киев. Путеводитель. Изд. В.С.Кульженко. К.,1917. Перевидання – К.,УКСП “Кобза”, 1994.

5. С.К.Килессо. Киево-Печерская лавра. М., Искусство, 1975.

6. М.З.Петренко. Киево-Печерський державний історико-культурний заповідник. Пу-тівник. К., Мистецтво, 1976.

7. Г.Н.Логвин. Киев. М., Искусство, 1982.

8. Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. Т.1. Киев; Киев-ская область. К., Будивельник, 1983.

9. О.Субтельний. Мазепинці. Пер. з англ. В.Кулика. К., Либідь, 1994.

10. Д.В.Степовик. Леонтій Тарасевич і українське мистецтво бароко. К., Наукова дум-ка, 1986.

11. Г.В.Алферова, В.А.Харламов. Киев во второй половине XVII века. К., Наукова думка, 1982.

12. Ф.Ернст. Київська архітектура XVII віку. В зб.: Київ та його околиця в історії та пам’ятках. К., ДВУ, 1926. С.125-165.

13. С.Б.Хведченя. Старовинні карти розкривають таємниці лаврських печер. К., Знан-ня, 1991.

14. І.Ф.Тоцька, О.Ф.Єрко. До історії північної галереї Софії Київської. В зб.: Археологі-чні дослідження Стародавнього Києва. К., Наукова думка, 1976. С.119-130.

15. Історія Києва. Т.1. К., вид-во АН УРСР, 1960.

16. Л.А.Проценко. Історія Київського некрополя. К., Укрбланквидав, 1995.

 Анисимов І.А.