Громада благочестивих, приваблена славою пустельних подвигів Антонія, йшла слідом за ним і заселяла безмовну пустелю. Антоній зробився засновником пустельножиття. До Павла Фівейського і Антонія преподобні подвизалися у світі,— в місцях свого народження або поблизу них, ведучи життя більш затворницьке. Але преподобний Антоній, наслідуючи древніх пророків і пустинножителів Ілію та Хрестителя, подібно до Павла Фівейського, зробився свого часу подвижником і, як говорить Церква, «першим прикрашателем пустелі, початковим визначенням доброчесного житія». Антоній переконав багатьох обрати чернече життя, і таким чином при горах єгипетських з’явилися монастирі; пустеля населена була ченцями. Антоній, як отець, зробився керівником; багатьох ченців.

Для ченців Антоній був тлумачем чернечого життя не лише своєю поведінкою, а й писанням. Для керівництва ченців він написав правила для монахів; повчання або слова до монахів; різні постанови монахам; викладення деяких думок і відповіді на різні питання; дорогу мудрості і багато листів.

«Понад усе,— заповідає Антоній ченцям,— нехай буде у всіх спільна турбота про те, щоб, почавши, не ослабнути в ділі, не говорити: давно ми подвизаємося. Дивлячись на світ, не будемо думати, що відреклися ми від чогось великого. Вся земля ця дуже мала перед цілим небом. Якби ми були володарями всієї землі і відреклись од усієї землі, то і це не було б рівноцінно Небесному Царству. Ніхто з нас нехай не живить у собі бажання здобувати. Яка вигода здобувати те, чого не візьмемо з собою. Ченцю слід безупинно молитися, незважаючи ні на час, ні на місце, ні на заняття. Слова: «Господи мій, Ісусе Христе, пошли мені поміч» та ін. слід йому безнастанно мати на думці. Крім того, треба йому неухильно ходити до богослужіння, і притому за першим покликом. Як грішник, що кається, чернець зобов’язаний день і ніч журитися і сумувати про гріхи свої, ніби завжди в келії його с померлий. Час проводити йому слід у мовчанні; ходити з лицем завжди засмученим, з похиленою головою, не звертаючи обличчя свого урізнобіч; ослаблювати тіло, не їсти досхочу, спати мало. Як риби, залишаючись довго на суші, вмирають, так і ченці, перебуваючи довго поза келією або перебуваючи з мирськими людьми, втрачають любов до безмовності. Тому, як риба рветься у воду, так і ми повинні поспішати до келії, щоб, залишаючись поза нею, не забути про внутрішнє пильнування. Хто живе в пустелі і в безмовності, той вільний від трьох спокус: від спокуси слуху, язика і зору; в нього лиш одна спокуса — спокуса в серці».

«Не відчувайте страху, чуючи про доброчесність. Вона не далеко від нас, не поза нами утворюється. Елліни, щоб навчатися словесних наук, здійснюють далекі подорожі, перепливають моря, а нам немає потреби ходити далеко заради Царства Небесного або перепливати море заради доброчесності. Господь ще раніше сказав: «Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17:21). Тому доброчесність має потребу в нашій тільки волі. Доброчесність утворюється в душі, в якій розумні сили діють згідно з її єством.

Якийсь із мудреців спитав Антонія: як ти живеш, отець, позбавлений розради від книг? Преподобний Антоній відповідав: «моя книга є природа речей; вона завжди готова, тільки-но мені захочеться читати слово Боже». Благочестивому і мудрому сліпцю Дидиму Антоній сказав: «не бентежся, Дидиме, що втратив почуттєвий зір. У тебе не стало очей, якими дивляться комарі й мошки: краще радій, що маєш очі, якими дивляться ангели, споглядається Бог і сприймається світ Його».

«Нам потрібні, — говорить Антоній, — посилена молитва і подвиги, щоб, сприйнявши від Духа дар розпізнавання духів (1 Кор. 12:10), можна було взнати про демонів. Вони кожному християнину, а найбільше ченцю працелюбному, заміряються покласти спокуси через лукаві помисли, намагаються застрахати мрійливими привидами і підступною велемовністю, обдурити подібністю образу благоговійного. Але не слід нам боятися їх, тому що вони безсилі і не можуть нічого більше зробити, як тільки погрожувати. Не важко відрізнити присутність ангелів від демонів. Видіння святих буває нескаламученим і супроводжується радістю. Багато разів ублажали мене демони, а я заклинав їх іменем Господнім».

Антоній настільки любив самотність, що упродовж 85-річних подвигів своїх двічі тільки залишав пустелю і з’являвся в Александрію, прикликаний обов’язком ревнителя віри та благочестя. Першого разу прийшов він до Александра під час останнього гоніння християн, здійснюваного Діоклитіаном і Максиміліаном у 303 році, для допомоги, утішання й участі в стражданнях св. мучеників. Але Бог зберіг світильника віри і  навернув на путь пустельних великих його подвигів віри. Другий раз, у 335 році, приходив Антоній до Александрії, щоб виправдати себе в наклепі від аріан, які говорили, начебто і він сповідує їхнє вчення, і щоб показати, що він не мас спілкування з розкольниками та лжевчителями.

Попри своє суворе й пустельне життя, преподобний Антоній до інших завжди був ласкавим і людинолюбним, розважливим і твердим, у спілкуванні лагідним і приємним, у бесідах терплячим, у захисті скривджених невтомним, за них він клопотався перед міськими начальниками; св. Афанасія Александрійського, гнаного аріанами, часто відвідував і неодноразово писав про нього до рівноапостольного Константина. Ховаючись від людей, Антоній не приховав, однак, своєї слави од світу. Слава святого його життя була такою великою, що, коли приходив він до Александрії, особливо в останній раз, усі жителі міста збігалися, щоб побачити Антонія. Навіть язичники і жреці їхні приходили до храму Господнього, кажучи: бажаємо бачити чоловіка Божого. Бо так називали його всі. Багато хто навіть з язичників бажали хоч би доторкнутися лише до старця, впевнені, що матимуть від цього користь. І справді, за ці небагато днів стільки навернулося до християнства, скільки в інші часи наверталося протягом року. Імператор Константин Великий і діти його поважали великого пустельника, як батька, просили його прийти до себе або прислати їм благословення. Слава Антонія наприкінці його подвигів пронеслася по всіх країнах, в Африці, Іспанії, Галлії та Італії.

Великий подвижник єгипетський після 85-річних пустельних подвигів мирно упокоївся на 105-му році від народження, в 358 році по Р. X. Чесне тіло Антонія, згідно із заповітом його, поховано було учениками його в прославленій ним пустелі, в потаємному місці. Сучасник Антонія, св. Афанасій, єпископ Александрійський, який був другом Антонія і якому заповідав Антоній свою милоть і ризу, написав про його зразкове і повчальне життя. За словами св. Афанасія, «життя Антонія є зразком подвижництва; всі, хто знав Антонія, називали його боголюбивим, чоловіком Божим. Антоній був істинним Богоносцем, він мав благодатні дари прозорливості, зцілення, поради і розпізнавання духів. Він дарований був Богом Єгипту як лікар, отець і керівник. Усюди говорили про нього, всі дивувалися йому, навіть ті, що не бачили,— любили його, і це було доказом його чесної і боголюбивої душі. Лице Антонія було виразом його святої душі — мало велику і надзвичайну приємність, через що незнайомі з ним підходили просто до нього. Оскільки душа його була безтурботною, то зовнішні почуття лишалися незворушними. Вельми чудесним був за вірою та благочестивим, ніколи не мав спілкування з відщепенцями та єретиками; був готовий умерти за Христа. По блаженному упокоєнні Антонія кожен з тих, хто одержав милоть та зношений одяг його,— мають берегти, як щось велике. Бо дивитися на це означає немов бачити самого Антонія. Св. Іоанн Златоуст говорить про нього: «Єгипет породив  найславнішого після апостолів мужа, блаженного і великого Антонія, про якого всі донині говорять безупинно, що він передрік про хворих на Арієве зловір’я і про шкоду, яку воно спричинило». З особливою повагою також згадує св. Антонія Ієроним, називаючи його блаженним, слава про якого поширилася по всьому Єгипту. Созомен пише про Антонія: «всі згодні, що чернечий спосіб життя на висоту суворості та довершеності, своїми звичаями і пристойними вправами, звів чернець Антоній Великий». Феодорит говорить: «багато сіяло вождів чернечого житія, але пречудовим керівником у виконанні подвижницьких уставів був багато-хвальний Антоній». Ім’я Великий присвоєно було Антонію за, життя його.

Пам’ять преподобного Антонія одразу по смерті його почали творити ченці його обителі. В V сторіччі Анатолій Константинопольський передав Церкві деякі піснеспіви для прославляння св. Антонія Великого. Кирило Скифопольський, письменник VI сторіччя, згадує про свято на честь св. Антонія Великого, що відбулося в монастирі св. Євфимія. В 544 році мощі Антонія Великого перенесено з пустелі в Александрію. В IX сторіччі Феофан і Студит примножили священні піснеспіви Церкви на день св. Антонія. У початкових буквах канону преподобному Феофан помістив вислів: «Антонія божественного звеличити лєпо».

Церква поряд з іншим вважає Антонія заступником немічних, називаючи його «наймайстернішим і чесним лікарем недужих».

При відправі в день пам’яті св. Антонія Великого Церква виголошує паремії (першу з Прем. 5:15-16; другу з Прем. 3:1-9; третю з Прем. 4:7,16-20, 5:1-17) про блаженну долю преподобних як у цьому, так і в вічному житті. Євангеліє ранішнє благовістує про благе і легке ярмо Христове, яке поклали на себе преподобні (Мт. 11:27-30); на літургії читання – Апостола (Євр. 13:17-21) і Євангелія (Лк. 6:17-23) вказують на те, що преподобний Антоній є пастир і отець.

Впорядковано прот. Іваном Голубом, викладачем ЛПБА

Так відчуваю я себе зараз, починаючи писати про полум’яного воїна пустелі, намагаючись перенести на папір все несказанне і невимовне, що з’єднує і поєднує в своїй всечесній особі авва і наставник чернецтва – преподобний Антоній Великий.

Святий Антоній народився близько 251 р після Р.Х. в Північному Єгипті від боголюбивих і благочестивих батьків [1], що дали дитині християнське виховання і постаралися прищепити йому любов до Христа, а також пояснити, що таке зв’язок всередині громади і взаємодопомога з іншими людьми. Батьки дійшли в цьому до того, що не дали Антонію вчитися грамоті, оскільки боялися, що спілкування в школі з однолітками-язичниками стане перешкодою на шляху його духовного розвитку. В результаті цієї заборони Антоній не сприйняв загальну освіту своєї епохи, що зробило саме позитивний вплив на його святе життя, про що буде докладніше розказано далі.

У віці 18-20 років Антоній втратив обох батьків і залишився один з малолітньою сестрою, до якої мав особливу любов. Однак любов до сестри не завадила Антонію здійснити своє дитяче бажання і, виростивши в душі покликання і прагнення до чернечого життя, цілком присвятити себе Нареченому серця свого, Господу нашому Ісусу Христу.

Відгукнувшись на євангельський заклик до самозречення [2], Антоній роздає своє величезне майно бідним і, віддавши сестру свою в надійні і дбайливі руки, віддаляється в чернечу келію, щоб наодинці почати духовну боротьбу, здійснюючи такий улюблений і дорогий своєму серцю аскетичний подвиг.

Дуже швидко слава про цього святого чоловіка поширилася всюди, перейшовши навіть географічні кордони Єгипту, і подвижник став справжнім духовним маяком, святою колискою чернецтва, безмовно визначивши духовні вправи відлюдницького життя і встановивши основи чернечої аскези на подвійному п’єдесталі смирення і аскетичного усамітнення [3]. Строгий піст, безперервна молитва, тривалі чування, що перевищує людські сили аскеза і подвижницьке життя перетворили Антонія в ангела на землі, по стопах якого прагнула йти кожна спрагла усамітнення душа, наслідуючи приклад його відлюдницького духу і його нелицемірного чернечого життя.

«До нього приходили відлюдники, які знаходили неоціненну користь у спілкуванні з ним і його мудрості і в його єдиних в своєму роді порадах і рекомендаціях. Приходили до нього великі натовпи благочестивого люду, а також грішники, які просили зміцнити їх в каятті. Минали роки, змінювалися його відлюдницькі пристановища, заглиблюючись все далі в пустелю, а натовпи народу все йшли до нього. Щоб побачити його люди проводили в дорозі кілька днів. З віком його слава і вплив стали величезними» [4].

Коли ж наступали смутні часи – в 311 р при імператорі Максимі і в 335 р – святий Антоній без найменшого коливання залишав на час свій самотній притулок і пускався в дорогу в Олександрію (в 335 р зі своїм біографом Афанасієм Великим), щоб підтримати християн і сповідати православну віру, пошкоджену аріанською єрессю [5].

У віці 105 років Антоній віддав Богу свою освячену душу, залишивши людям корисні для душі настанови, присвячені прагненню людини досягти обоження, тобто відчути прилучення до Божественного досвіду через Божественне Одкровення.

Преподобний Антоній радить кожному християнину втікати від пристрасті гніву, бо вже сама ця пристрасть спочиває на егоїзмі і себелюбстві, навіть якщо відбувається від благих прагнень і з кращих спонукань [6]. Крім того, він звеличує смертну пам’ять, яка охороняє душу і невпинно спонукує її працювати у чеснотах, підкреслюючи значення передчуття Вічності в реальному житті за допомогою внутрішньої спільності зі Спасителем і Ізбавителем нашим Господом Ісусом Христом [7].

Особливу увагу приділяє святий блаженному смиренню. «Одного разу братія вихваляла авві Антонію одного ченця. Коли ж той відвідав його, авва вирішив випробувати, чи витримає він приниження. І зрозумівши, що не витримає, сказав: «Ти схожий на будівлю, яка з фасаду прикрашена, а ззаду пограбована розбійниками» [8].

Аскетичне життя життєрадісного святого отця грунтується на невтомній молитві, яка випливає з сердечного болю, і розквітає в богоданній благодаті прозорливості, що знаменує освячену і благодатну спільність форми і сутності і «перетворює» і саму людину, і всіх, що спілкуються з нею.

Сутність свободи в її аскетичній формі як поняття, перехрещуються з добродіянням і прилученням – це панівна тема в навчанні старця. Свобода означає панування над тілом, контроль над розумом, обмеження і суворе визначення почуттів, спогад і «участь» в стражданнях і страстях Господа нашого Ісуса Христа з чистою совістю і вільним бажанням, з тим, щоб віруючий став «спільником» страстей Боголюдини [9].

В такому випадку життя віруючого набуває справжній і оснований на власному досвіді зміст, що сприяє також набуття жаданого дару обоження і по благодаті єднання з Пресвятою Богородицею та Неподільною Трійцею. Крім цього, утримання і тверезість [10], повне зречення від мирського духу і зосередженням розуму [11], твердість і вірність шляху в прагненні до боротьби є якості «людини Божої» [12], що твердо провадять християнина шляхом очищення і освячення.

Наша Свята Церква святкує і поминає успіння Преподобного Антонія Великого, наставника пустелі 17/30 січня кожного року.

О преподобний Антоніє! Авва і пастир, непорушний путівник, полум’яний проповідник благодаті, переможець бісів, краса чернецтва і невичерпний скарб Православ’я. Я не насмілюся і не знаходжу інших слів для того, щоб закінчити цю мою коротку статтю, крім цих: «Розповідають, що один старець попросив Бога побачити отців. І він сподобився побачити всіх, крім авви Антонія. І запитав він тоді у того, хто їх йому показував: «Де ж авва Антоній?». Він же відповів йому: «Там, де перебуває Бог, там і він» [13].

Посилання:

1. О житии и жизни святого Антония Великого см. Михаил Галанос. Жития святых. Том 1. Изд-во «Апостолики Диакония», Афины 1999, стр. 66-70. Святой Никодим Святогорец. Синаксарь 12 месяцев. Том 1. Изд-во «Афиниси», 1868, стр. 385. Святой Афанасий Великий. Житие преподобного отца нашего Антония Великого.

2. Див., Матф.,19,21.

3. Historia monachorum in Aegypto(Subsidia Hagiographia 34), издано A. J. Festugiere, Брюссель 1961.

4. Галанос М.., Жития святых, стр. 69.

5. См., Георгий Флоровский. Византийские Отцы V–VIII веков (греческий перевод Панайотиса К. Паллиса). Изд-во «Пурнарас», Фессалоники 1992. См. особенно главу «История монашества. Святой Антоний и аскетическая жизнь», стр. 166-189.

6. Добротолюбие священных трезвомудрцев. Т. 1. Изд-во: «Пападимитриу», Афина, 1982, стр. 13, часть 67.

7. Там же, стр. 15, части 80, 81 и 82.

8. Отечник (Герондикон). Изд-во «Апостолос Варнавас», Афины 1967. Стр. 10. См. Добротолюбие, стр. 4, часть 3, стр. 14, часть 75, стр. 26-27, часть 170. «Колись кілька старців відвідали авву Антонія. З ним був і авва Йосиф. Старець, бажаючи перевірити їх, сказали їм слова зі Святого Письма, і почали питати всіх, починаючи з молодших, що означають ці слова. Кожен говорив своє згідно зі своїми силами. Старець же говорив кожному: «Ти ще не знайшов». А після всіх запитав він і авву Йосифа: «А ти що скажеш про оці слова?» Той же відповів: «Не знаю». Тоді авва Антоній сказав: «Воістину авва Йосиф знайшов шлях, бо сказав, що не знає». Там же, стр. 10.

9. Див., Добротолюбие, стр. 11, часть 56, стр. 12, часть 62, стр. 13, часть 65, 66, 67 и стр. 16, часть 89.

10. Там же, стр. 4, часть 3, стр. 13, часть 64, стр. 16, часть 86, 87, стр. 21, часть 129 и стр. 23, часть 142.

11. Там же, стр. 23, частина 143, стр. 10, часть 43, стр. 15, частина 79, див. также, Отечник (Герондикон), стр. 14, 31.

12. «Троє отців щороку ходили до блаженної пам’яті Антонія. Двоє з них запитували старця про помисли і про спасіння душі, один же весь час мовчав, нічого не питаючи. Через деякий час авва Антоній сказав йому: «Вже стільки раз ти приходиш до мене, а все нічого не питаєш». У відповідь же той сказав: «Мені досить просто бачити тебе, отче». Отечник (Герондикон), стр.13,27.

13. Там же, стр. 13, 28.

Дімітріс Лікудіс, філолог-богослов

Переклад українською мовою «Київське Православ’я»