«Заперечення реальності», – сказали вони мені. І це «завмерти» – це не що інше, як шок, який паралізує жертву. Більш науково це називається «дисоціативною реакцією». Розум відключається від переживання, і подія переживається «ніби вона не відбувається зі мною» або «як у фільмі».

Але навіщо цей психологічний відступ?

Бо я хотів зрозуміти, що саме вражає еллінізм, який майже шість років спостерігає, як Єрусалимський патріархат повстає проти нього, але вдає, що не бачить, ніби нічого не відбувається. Іншими словами, ми завмерли. Ми пережили дисоціативну реакцію.

І я скажу вам, чому я формулюю це саме так. Навіть я — переконаний, що розгортається щось глибоко тривожне, і готовий довести свою правоту в наступних рядках — відчуваю, що частина мене відмовляється в це вірити. Заперечення. Крижане відчуття. Однак факти не холодні; навпаки, вони пекельні

Тож давайте подивимося, що насправді відбувається.

У листопаді 2019 року, через рік після того, як Москва розірвала спілкування з Константинополем та його прихильниками через українське питання, грецький патріарх Єрусалиму Феофіл вирушив до Москви, щоб отримати нагороду. Там він зустрівся з патріархом Кирилом та президентом Путіним. З Москви він оголосив про свій намір провести «братерську зустріч» церковних лідерів у Єрусалимі.

Це було публічне оприлюднення плану, «приготованого» в Сербії, «поданого» в Росії та «спожитого» в Єрусалимі.

Його суть? Протиставляти «Матір Церков» Єрусалиму «Матері-Церкві» Константинополя. Остання, зображена в поширеній російській інтерпретації падіння міста як грішна мати, що впала під тягарем своїх гріхів, мала поступитися перед чистою, незаплямованою матір’ю Церков, що сяє світлом Воскресіння.

Щоб зрозуміти логіку, згадайте, що сказав митрополит Бацький Іриней, якого вважають архітектором цієї ідеї, в інтерв’ю в січні 2020 року: «Існує унікальне, духовне, благодатне верховенство Єрусалиму як «Матері всіх Церков», єдиної Церкви, заснованої безпосередньо Самим Господом Ісусом Христом. Тому я думаю, що Єрусалимський Патріарх має як моральне право, так і відповідальність скликати всі Православні Церкви на собор, перед обличчям стількох випробувань і спокус».

Я схильний пояснювати важливі питання простими словами для ясності, але, гадаю, ми всі бачимо, що це далеко не так просто.

Виправданням повороту Єрусалимського Патріарха до Росії був страх: страх російського «нападу» на Патріархат — щось подібне до того, що ми бачимо зараз в Африці; страх розпалити арабський націоналізм, частина якого хоче вигнати греків, щоб араби могли захопити Патріархат; загалом страх.

Оскільки пояснення звучало правдоподібно, а Братство Гробу Господнього — плоть від плоті еллінізму та Роміосіні, багато хто вирішив розглядати Єрусалимського Патріарха як заручника російського церковного імперіалізму. «Що ж він може зробити — вони розіб’ють Патріархат», —  ось таким був поширений рефрен.

Але той факт, що він жодного разу не попросив про допомогу Афін чи Фанару — і навіть не повідомив їх — дав іншим достатньо підстав не висловлювати співчуття.

Тож, коли та «братерська зустріч» відбулася не в Єрусалимі, а в готелі в Аммані, багато хто кричав про зраду. Однак аудиторія для таких слів була невеликою. Переважало заперечення.

Пандемія зірвала плани щодо чергової зустрічі, але ширший задум не зник. Повільно, але впевнено, Єрусалим віддалявся від Константинополя. Відносини скоротилися до мінімуму, зустрічі практично зникли. Тим часом Храм Гробу Господнього став сценою для легітимізації Російської Православної Церкви в Україні, яку підтримує Росія, єпископи якої раптово почали часто відвідувати Єрусалим, позувати з Патріархом і навіть співслужить з ним. Усе стало на свої місця.

Можливо, як сказали б помірковано, ми бачимо ворогів там, де їх немає. Але Єрусалимський патріарх нічого не зробив, щоб розвіяти це враження. Можливо, у нього є на те свої причини.

Безперечно те, що його нещодавні дії — під час кризи на Синайському півострові та те, як він організував свій візит до Стамбула для зустрічі з президентом Туреччини — вивели багатьох із стану заперечення. Лід тане; картина стає чіткішою.

У випадку з Синайським півостровом, хоча у Греції були очевидні причини для занепокоєння, делегація, нібито сформована для посередництва в укладенні миру, прибула до Афін, зустрілася з Даміаном та представником уряду, потім вирушила до монастиря — і після повернення нікому не доповіла. Натомість Патріархат опублікував власні односторонні заяви. Решта відома.

У Константинополі сталося щось не менш показове: Вселенський патріархат був повідомлений про візит Єрусалимського патріарха лише за день, листом. Навіть не було телефонного дзвінка. Він поїхав, зустрівся з президентом Ердоганом, фактично дав йому шанс підірвати Вселенський патріархат (як зазначив депутат Хацівасілею наступного дня), і пішов, навіть не запаливши свічки у церкві Святого Георгія.

Однак через кілька днів з Астани (Казахстан) — місця, розташованого поблизу як Росії, так і Туреччини, — він закликав до діалогу «від імені Матері Церков», як зазначено в прес-релізі Єрусалимського Патріархату. Московський Патріархат опублікував власне повідомлення про його зустріч із Патріархом Кирилом. Єрусалим нічого не опублікував, принаймні на момент написання цієї статті.

Підозра щодо дії Єрусалимського патріарха поглибилася. Але принаймні його дії проривають розбіжності, допомагаючи нам бачити чіткіше. Початковий шок минув. Шматочки пазлу складаються докупи, відкриваючи картину, яка нікому не подобається.

Я не можу знати, що ховається в голові Патріарха чи які його справжні наміри. Однак, спостерігаючи за його діями, насмілюся сказати: якщо колись він був заручником нав’язаного йому плану, то сьогодні він здається його прихильником і добровільним виконавцем. Можливо, колись його змусили підтримати наратив «Матір Церков», тепер він, здається, прийняв його.

Що буде далі, покажуть лише події. Але якщо Єрусалимський патріарх має намір скликати ще одне «братнє зібрання», я б порадив зробити це не в якомусь далекому готелі, а в місці, більш біблійному, — скажімо, в монастирі Святого Онуфрія в долині Гінном, на південний захід від Старого міста Єрусалиму. За переказами, саме там колись розташовувалося «Гончарське поле».

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: RNN (THE RELIGIOUS NEWS NETWORK)

«Він мав повернутися до нашої країни через місяць, щоб ми разом поїхали до Нікеї, де збирався Вселенський Собор, щоб вшанувати пам’ять отців Собору та обмінятися побажаннями та думками щодо майбутнього християнства», — сказав Патріарх Варфоломій віруючим з Афін, які були поруч, нагадавши про плани, які вони з Папою мали на найближчий період.

« Все це було зруйновано його смертю, точніше, було відкладено», — багатозначно сказав він, продовжуючи: « Це наше бажання, щоб вони не були зірвані, а здійснилися з його наступником, хто б не був обраний Папою Римським».

ЧЕКАЮ НА НОВОГО ПАПУ В НІКЕЇ

«Я вірю, що він приїде протягом цього року до нашого міста та до Нікеї», – додав одразу після цього Патріарх, наголошуючи вірним, що «ми підемо разом, щоб передати послання єдності, любові, братерства та спільного шляху до майбутнього Церков, до майбутнього християнства, яке сьогодні, на жаль, випробовується також і всередині Православної Церкви».

Це надзвичайно сильний сигнал зі Стамбула до Риму про необхідність підтримувати сприятливий клімат і канали спілкування та розуміння, які відкрилися в останні десятиліття.

Особливо теплі слова Патріарх Варфоломій висловився про Папу Франциска, з яким, за його характерними словами, його пов’язує особиста дружба, взаємна любов і вдячність.

«Закликаю всіх вас у молитвах за упокій душі Папи Франциска, який був другом Православ’я », – сказав Патріарх.

Завтра Вселенський патріарх Варфоломій відвідає панахиду, яка відбудеться на площі собору Святого Петра в Римі.

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOXIA INFO

І все ж ця, за загальним визнанням і буквально, величезна праця, яку ця людина здійснила протягом трьох десятиліть служіння Церкві Албанії як її Предстоятель, не була його найбільшим досягненням. Ні в жодному разі!.

Насправді було б великою несправедливістю щодо цієї людини оцінювати його роботу на основі будівель. Ані квадратні метри, ані зведені переліки інфраструктури та будівель не є належними одиницями виміру для розрахунку розміру пропозиції цієї людини.

Одиниця виміру для розрахунку роботи архієпископа Анастасія інша. А це душі!

Закрийте очі на деякий час і спробуйте перенестися в Тірану в той час, коли Вселенський Патріархат дав Анастасію ключ від гробниці Албанської Церкви та місію її воскресити. Тому що «між» нами так і сталося.

Країна, яка почала виходити зі складного і дивного періоду правління. Народ розділений етнічно, політично та релігійно. Економіка в руїні, соціальна єдність під постійним випробуванням і країна, яка вважала Грецію ворогом, а грецьку етнічну меншину на її півдні — «проблемою». Це було його «придане».

І коли він туди поїхав, то для крайніх націоналістів він був греком, для невірних і невіруючих — православним, а для деяких із нас тут, у прекрасній Греції, «організатором». Албанські націоналісти боялися, що це зробить церкву грецькою, грецькі суперпатріоти, що це не зробить її достатньо грецькою чи навіть гірше албанською, і, звичайно, кожен мав свою думку.

Якби Анастасіос не був людиною, він точно був би фореллю, тому що все своє життя, кожного разу, коли йому доводилося відкладати «яйця» своєї роботи, він мусив плисти проти тисячі двох течій.

Навіть зараз, сьогодні, коли його діти востаннє одягли його в первосвященицький мундир, по обидва боки кордону є люди з «терезами» в руках, щоб побачити, яким албанським і яким грецьким буде його спадкоємство.

Але, на жаль для них, Анастасій не побудував ні грецької, ні албанської церкви. Анастасій відродив православну церкву Албанії. Цей екуменіст не залишив за собою ні албанців, ні греків, він залишив за собою православних християн.

Усі ці дні греки та албанці разом молилися за нього, щоб він подолав це випробування. А в четвер у соборі Воскресіння Христового, а також у кожній церкві, де співатимуть молитву за його душу, албанці та греки плакатимуть пліч-о-пліч. А з ними й інші, які не є православними, які навіть не є християнами.

Тому що, як я вам казав, ми повинні «зважити» Анастасія тільки душами. Душі він заспокоював. Душі він навчив жити в злагоді. Душі, які сьогодні осиротіли.

Анастасій усі ці роки давав життя Албанській Церкві. Тепер, коли його не стало, ми пізнаємо його найбільше досягнення, її душу, її людей!

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Orthodoxia Info

За ці 55 років Церква нашої сусідньої країни була в пеклі. Її мучили «друзі», «захисники» та «вожді», які подбали про те, щоб максимально використати зраду, яку вона вчинила за рахунок себе, вона вигукнула «На річках Вавилону» і пройшовши своє особисте чистилище. , як писав Данте, вона змогла знову побачити світло раю, який у її випадку описується всього трьома словами: «fiber ossin en».

Під час Літургії в кафедральному соборі Скоп’є архієпископ Стефан хотів порівняти свою Церкву з розслабленим, який терпляче чекав перед басейном, поки хтось не знайшовся, щоб завести його у воду, щоб він зцілив. «У мене немає спасителя», — сказав чоловік Христу, коли його запитали, чи хоче він зцілення. Але чи такою ж була пригода Охридської архієпархії? Хіба вона не мала спасителя?

Якщо ми хочемо бути чесними як із собою, так і з невблаганною історією, ми повинні «називати речі своїм ім’ям». Проблема Охридської Церкви була не у людині, яка б вела її до води. Людина мала. У неї не було волі. Ангел багато разів спускався і струшував воду виключно для конкретної Церкви, але вона не відчувала потреби в «зціленні». Особливо в темні часи, коли націоналізм, спасіння та неісторичні корони були на політичному небосхилі сусіда, тамтешня Церква не тільки не шукала чоловіка, який би кинув її у благословенні води басейну, але й почувалася могутньою.

Але, як і члени кожного тіла, члени тіла Церкви мають певний час, який вони можуть витримати в ізоляції, поки не почнеться розпад.

Пізно, але не надто пізно, церковні керівники малої балканської точки зрозуміли очевидне. Тобто, якби їх далі відрізати від Тіла Церкви, результат був би септичний. І ось, нарешті, попросили «людину», Вселенського Патріарха Варфоломія, як характерно сказав архієпископ Стефан, кинути їх у воду басейну, щоб нарешті побачити світло.

Півстоліття в темряві, звісно, довгий термін. Важко скинути всі залишки ізоляції. Це потребує часу. Люди, які сьогодні керують Охридською Архієпархію, навчилися жити на самоті. Вони не знають, що таке жити як член тіла. У складі Вселенського Православ’я. Скажу лише, що в 1967 році, коли «Македонська церква» була відірвана від Тіла Церкви, її нинішньому архієпископу Охридському Стефану  було лише 12 років.

Насправді ці люди знають про те, як працює Православна Церква, нічого складаного і все на відстані. Що вони бачили, що чули і що читали. Народжені та вирослі в церковному мікрокосмосі, який дехто переконав їх є Всесвітом, сьогодні вони покликані жити в зовсім іншому середовищі. А це найскладніше. Особливо, якщо врахувати, що ситуація, в якій все це відбувається, є особливо важкою, і люди, які взялися каталітично сприяти вирішенню церковного питання Північної Македонії, здається, мають інший порядок денний.

Ми, звичайно, повинні висловити архієпископу Стефану, що він був досить послідовним, особливо під час свого служіння в Скоп’є, визнаючи роль Вселенського престолу у вирішенні проблеми своєї Церкви. З іншого боку, він був не зовсім зрозумілим. Його мовчання перед лицем провокаційних чи неоднозначних повідомлень Сербського Патріарха про виконання автокефалії без найменшого посилання на Константинополь, єдину Церкву, яка на сьогоднішній день «народжує» інші Церкви, характеризується як наївна до підозрілого.

Те, як Церква функціонувала протягом століть, не схожа на базар чи телемарафон, де бенефіціар збирає те, що може від того, хто пропонує це для виконання своєї роботи. Стамбул відкрив ворота «комплексу» у Скоп’є, який уже століттями діє. за конкретних умов, правил і констант. Ми не можемо отримати запрошення зі Стамбула, а потім отримати автокефалію з Белграда, щоб зробити нас усіх щасливими. Ми також не опосередковано шантажуємо Фанарі тим, що «якщо ви не дасте мені автокефалію, я візьму її з іншого місця; вони просять мене дати її мені». Система так не працює!

Той, хто має владу і відповідальність давати автокефалію, коли судить, той дав її Сербії, Греції, Болгарії, Грузії, «святій» (ст.. у її фантазіях) Росії, Албанії, Україні та кожна інша автокефалія. Православна церква, крім пресвітерії та Кіпру. Він є тим, хто має силу повернути когось до Церкви через покликаних, і той, хто, незважаючи на свої невдачі та помилки, відповідає за цю місію. Вселенський престол.

Тож тепер, коли Охридська архієпархія вийшла з темряви, їй буде добре вийти з тіні і не намагатися скористатися будь-якими слабкостями системи.

Якщо Скоп’є дійсно хоче повернутися до православної сім’ї, воно має це зробити. З тими ж правилами і тими ж умовами, що протягом століть усі інші Церкви входили до сім’ї.

Свіжий приклад «патріарха» Українського Філарета, який вважав, що повернеться в сім’ю та зможе нав’язувати свої умови. І повна ізоляція, в якій він живе, знову ж таки, реальна.

Отже, очевидно, що Скоп’є має прояснити свою позицію щодо свого визнання і нарешті зайняти чітку позицію щодо фактичних дій. На світлі, подалі від тіней.

Але Белград, який останнім часом демонструє дивну поведінку, нарешті повинен буде відкрити свої папери і говорити мовою правди з рештою Православного Світу.

І перш за все, щоб розповісти нам, чи є його метою підтримати спробу Охридської Архієпископії повернутися до світла чи використати її як запобіжник у бомбі, яку Нерон з Третього Риму створював на підвалинах Православної Церкви протягом десятиліть.

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOXIA INFO

Олександрійський Патріархат регулярно переходить у контратаку, відповідаючи на провокаційні дії Москви, яка перевищила всі межі, створенням Екзархату в канонічних кордонах стародавнього Патріархату.

За ексклюзивною інформацією «orthodoxia.info», до Вселенського патріарха буде негайно відправлена делегація, яка отримає патріарший і синодальний лист Олександрійської Церкви з проханням скликати нараду предстоятелів щодо російського вторгнення в Африку.

До участі в цьому будуть запрошені лише Предстоятелі Пресвітеріанських (Древніх) Патріархатів (Константинопольський, Олександрійський, Антиохійський, Єрусалимський), а також Предстоятель Кіпрської Православної Церкви, тобто єдиної поза створеної Пресвітеріанською Церквою Пентархії.

Додаткова делегація Олександрійського Патріархату відвідає штаб-квартиру Антиохійського та Єрусалимського Патріархатів, щоб передати листа, в якому буде викладена ситуація в повному обсязі, а також подібний лист отримають усі інші Православні Предстоятелі.

Вигнання всіх, хто незаконно перебуває в Африці

Ще більш рішучими будуть кроки Олександрії в тому випадку, якщо в Африці з’явиться «екзарх» Російської Церкви єпископ Леонід, щоб «пасти» своє «стадо».

Як повідомляють ті ж джерела «orthodoxia.info», рішення Синоду передбачає негайне вигнання російського єпископа та будь-якого іншого священнослужителя, який входить і служить на юрисдикційної території Олександрійського патріархату, при цьому очікується, що будуть санкції. проти африканців, які покинули (покинуть) свою Церкву.

Варто зазначити, що підрахунки ієрархів Олександрійського Патріархату не показують цифри, яку наводить Московський Патріархат щодо духовенства, яке перейшло до нього, через що в ієрархів Патріархату виникла відчуття, що Москва не лише звернулася до законного духовенства, але й до «безпритульних» священиків, як православної, так і католицької церкви.

«Дощ» російських рублів у Африці

Однак Олександрійський патріархат із занепокоєнням спостерігає за еволюцією «прозелітизації» африканського духовенства Московським патріархатом, який, за інформацією, яка надійшла до Олександрії, пропонує священикам майже в чотири рази більше, ніж вони отримують сьогодні, а також матеріальні бонуси.

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело:ORTHODOXIA INFO

Москва нападає, де вона хоче, а інші Церкви цього не хочуть бачити

Скільки б ви не намагалися інтерпретувати дії Російської Церкви в церковних планах, ви, напевно, опинитесь в такому ж глухому куті, як і я, коли починав писати цей текст. У той час, коли вся планета стурбована своїм майбутнім і бореться під тягарем наслідків пандемії, Російська церква демонструє свою могутність, знайомить нас зі своїм новим «церковним» «вченням». «Догма», яка багато в чому нагадує американський «шок і трепет», має дивну схожість з рейдом російських танків у Празі в серпні 1968 року, тоді як фразу зарозумілого «Короля Сонця» можна було легко перефразувати. «Франція… Церква це я».

Багато політичних і військових питань схожі на нинішню ситуацію в Російській Церкві, але, на жаль, нічого церковного. Російська церква справді велика організація. Це величезна сила, з майже нескінченними ресурсами та неймовірними механізмами, яка робить все, що хоче, тому що просто може. Ми не можемо точно сказати, чи вона залишається Церквою.

Про те, що російські священики служать на парафіях Константинопольського патріархату без дозволу патріарха. Провокаційне вторгнення в юрисдикцію Олександрійського патріархату. Своєрідним заручником є Єрусалимський патріархат, який діє з «пістолетом у храмі», заперечуючи ситуацію, а також загрози таким церквам, як Грецька та Кіпрська зменшити туристичні потоки чи навіть створити російські церковні структури на їх канончної території, є лише верхівка айсберга.

Тепер очевидно, що Російська Церква замість того, щоб турбуватися про свою реальну і богословську ідентичність, захоплюється собою і своїми діями заявляє, що може жити без інших.

Як інший Нерон, який спалив Рим і звинувачував в цьому християн, так і Патріарх Кирило «спалює» всі узи, кожну священну узи, точніше, серед православних, щоб звинуватити Константинополь з більшою зарозумілістю… «Це не моя вина… вони мене змусили». .

Однак головна причина, чому я вирішив написати цей текст, полягає не в необхідності згадати всі вищезазначені, добре відомі факти, а в тому, щоб вказати на величезну проблему, «айсберг», який лежить під його поверхнею, водою і про яку ніхто не розмовляє.

Де інші (Помісні Церкви – пер.)?

Давайте визнаємо, заради економії «дебатів», але й, на мою думку, реальності, що Московський Патріархат заблукав. Це працює поза церквою, і є неортодоксальне і небезпечно. Вона вторгається у Фанар, вторгається в Олександрію, тероризує Єрусалим, загрожує Афінам. Що роблять інші Церкви, інші Предстоятелі? Чому ніхто не говорить?

Як можна спостерігати за цими неймовірними діями і не робити жодної речі? Чому ніхто не вимагає від Вселенського Патріарха скликати Великий Синод для розгляду дій Росії? Чому ніхто не бунтує проти всього, на що ми з ніяковістю спостерігаємо, – крім тих небагатьох, хто ще хвилюється за Церкву, – щоб Російська Церква повернулася до ладу?

Шановний архієпископ Албанії, який написав так багато рефлексивних текстів щодо українського питання та дії Константинополя, чому він нічого не говорить? Антіохія , що зупинило Єрусалимський патріархат у його діях в Катарі, чому не коментує? Єрусалим, який також припинив спілкування з Румунією через вторгнення на його територію… де він?

Я не історик, щоб знати всі періоди Православної Церкви, але я впевнений, що той, який ми переживаємо, буде зарахований до найтемніших.

Це буде період, коли кожна Церква буде ізольована у своєму мікрокосмосі, відмовляючись захищати те, що вона відстоює, щоб не порушити баланс і стосунки.

Вищі священнослужителі, архієреї та керівники, які виходять на кафедри і закликають вірних наслідувати мучеників і підтримувати їх віру, водночас роблять вигляд, що не бачать падіння, в яке впала Православна Церква. І це найгірша поведінка, яку можна показати. Того, хто не повстає проти несправедливих і незаконних, тому що це просто не стосується його.

«Так, Москва забрала з Джибуті десять олександрійських священиків, світ не перевернувся», — можливо, думають вони про себе чи навіть розмовляють зі своїми близькими. Але коли Москва постукає в їхні двері, буде пізно.

На жаль, сам Вселенський патріарх задав неправильний тон у Нью-Йорку, заявляючи про свою «байдужість» на дії Росії.  При першому читанні це виглядало гарно, гучно, вище. І я зізнаюся, що я сказав це. Але тепер, коли Москва зійшла з рейок, «риштування» — це розкіш. І якщо зараз нічого не буде зроблено для відновлення рівноваги, не дивуйтеся, якщо ви побачите, як кандидат на «Третій Рим» робить те, що зробив Древній Рим у 1054 році.

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOXIA.INFO 

Стаття відомого грецького православного журналіста Андреаса Лаудароса переважно присвячена проблемі сприйняття карантинних заходів деякими ієрархами, священиками та мирянами Еладської Православної Церкви. Але реально вона піднімає дуже актуальну тему – деструктивну діяльність маргінальних церковних груп у середині Православних Церков. Сьогодні з цією проблемою стикаються практично все Вселенське Православ’я, і це виявилося не тільки через пандемію, а і надання автокефалії ПЦУ. І це не тільки проросійський демарш деяких архієреїв Константинопольського Патріархату, Еладської та Кіпрської Православних Церков, який дуже добре висвітлюють СМІ, а і діяльність колишнього Київського митрополита Філарета, яка скерована на розкол Українського Православ’я. Саме тому, на нашу думку, ця стаття є дуже корисною й актуальною.

Редакція порталу міжнародного наукового проекту «Київське Православ’я»

З першого моменту, коли ми, як суспільство, були покликані протистояти пандемії, Церква опинилася, не знаючи спочатку, але явно зараз, в найглибшому внутрішню кризу останніх десятиліть. Криза, що охоплює все церковне тіло від початку до кінця і зверху вниз, відкриває такі глибокі рани, що нам будуть потрібні роки, щоб лікувати … поки вони будуть зцілені.

Проблеми, які ті, хто уважно стежив за тим, що відбувається, хто помітив і намагався виділити задовго до ери короновірусу, спливли на поверхню катастрофічним чином. Розбіжності та різні підходи, які до сьогодні були предметом приватних дискусій між ієрархами або навіть богословських конференцій, вийшли на поверхню як загрозливі «демони», які поранили Тіло Церкви там, де вони ранять найбільше, в «єдності Віри».

Спостерігаючи за розвитком подій, я дуже боюся, що з плином часу через розрив між різними підходами до поглиблення віри, фраза Вселенського Патріарха про те, що не «віра знаходиться під загрозою, а вірні», не має тієї ж динаміки. Бо дуже просто ситуація, що сьогодні склалася, на власному досвіді доводить: разом з віруючими й віра в небезпеці.

Але чому віра в небезпеці? Це тому, що храми були закриті? Тому що вірні не можуть ходити до церкви і причащатися? Тому що не можна робити хресні ходи і торжества? Думаю ні. Надаючи пріоритет нашим проблемам, я дуже боюся, що перераховане вище може навіть не мати місця в списку питань, що загрожують вірі.

А оскільки вони не загрожують вірі … що в кінцевому підсумку знаходиться в небезпеці?

Перша «куля» проти церковного тіла була випущена в той момент, коли хтось всередині церкви (саме всередині завжди є джерело проблеми, а не зовні …) перетворив закриття храмів в справу «гонінь». «Вони хочуть позбавити нас Святого Причастя, – сказав один. – Вони намагаються використовувати конспірологічні теорії, які отрутні для і без того заляканого «печатками», чіпами, демонами і головорізами, розуму простих людей.

«Масло до хлібу» для всіляких захисників віри завжди були невдачі та перебільшення держави, іноді з рішеннями заборони гучного дзвону та зовнішньої трансляції богослужінь, іноді з епатажними концертами, іноді з екстрадицією і арештами духовенства, а сьогодні з поліцейськими блокадами церков і монастирів, дають можливість всім помахати пальцем та, радісно і гордо, вигукнути: «Ми сказали це!».

Далі були дискусії про Святе Причастя. «Аналіз» зображень, виробів ручної роботи і, звичайно ж, питання «карантину», який є не чим іншим, як теорією імунітету в храмах, розробленої багатьма, які прийшли до висновку, що зображення віруючого з маскою всередині храму настільки ж образлива і непристойна, як у мусульманського керівника в соборі Святої Софії.

Отже, коли Тіло Церкви в цілому, духовенство та миряни, не вірять в одне, тоді віра дійсно знаходиться в небезпеці.

Коли духовенство не може сказати правду Святого Письма, бо люта меншість чекає внизу, щоб «розіп’яти» їх, бо вони не почують того, чого хочуть, тоді віра в небезпеці.

Коли здорове духовенство перетворює кафедру в бойові сирени, що закликають до «революції», але ховається, як злодії, коли вони самі або їх власний народ хворіють, тоді віра в небезпеці.

Коли ми не знаємо, що таке Святе Причастя, через 2000 років після Таємної Вечері, віра в небезпеці.

І, перш за все, вона знаходиться в небезпеці, бо ці голоси перебільшення втягнули співтовариство в непотрібні битви.

Яку роботу виконують ченці, священики й книжники, щоб обговорювати вакцини? Чи є місія духовних людей вирішувати, чи отримає віруючий вакцину чи ні? З якого це часу лікі потребують синодальному рішенні, щоб вважатися безпечними для людської душі?

Звичайно, все це сталося не випадково. На мій погляд, є дві основні причини.

Перша пов’язаний з нестерпним тиском, який ця невелика, але дуже наполеглива і гучна меншість надає на духовенство і особливо на архієреїв, які дійсно поняття не мають, що за послання вони отримують щодня всі ці місяці.

Я на власні очі бачив, як «віруючі» розмовляли з митрополитом самим неналежним чином, бо  він не відкрив її церкву для роботи. Ця жінка певно вважала своїм «християнським обов’язком» затягнути пастора в її район, тому що десь вона читала, що святий Златоуст позитивно відгукувався про контроль духовенства, коли воно не виконувало свою місію належним чином. І все це для спілкування …

Друга причина пов’язана з розгубленістю самого церковного управління, яке дозволяє всім цим представникам всіх видів і ступенів духовенства виходити та говорити те, що вони хочуть. Вказувати на всіх пальцем і вдавати з себе войовничого духівника.

Погана справа. Церква не контролювала свій внутрішній простір, не слідувала правилами, не захищала єдність так, як слід було б.

Коли колишній (представник) Калавріта рекламував спреї зі святою водою, йому нічого не сказали. Коли він скинув половину уряду, вони просто сказали, що він просто не має права.

Коли священик із Салоників розповів про «секрети», які він дізнався з сповіді про оплачуваних «пацієнтів» і «жертви», церковне керівництво, заміст того, щоб викликати його та запитати:  «Що ви кажете нашим людям?», відреагувало тільки тоді, коли їм подзвонив прокурор.

Коли інший священик тут, в Афінах, сказав, що покійний митрополит Лангадас помер від ожиріння і погіршення здоров’я, його ніхто не турбував.

Коли митрополити стали виходити за рамки Синоду і самостійно направляти відкриті листи прем’єр-міністру, Синод нічого не сказав. Тепер священики роблять те саме.

Я можу годинами писати приклади такої поведінки, яка глибоко ранило Тіло Церкви і для припинення якої Церква нічого не зробила.

Церква – це спільнота людей, що мають спільні переконання, спільні цінності, спільні традиції і т.д. Коли деякі вважали себе краще або більш автентичними, Церква виганяла їх, причому Арій був кращім на Першому Вселенському Соборі. Якби Церква протягом століть дозволяла кожному «пророку» говорити щось своє і розділяти спільноту, ми тепер були б більш розділені, ніж євангелісти в Америці, де практично кожна громада є окремою церквою.

Тому закриті храми та богослужіння під відкритим небом зараз для нас найменша проблема. Це питання часу, і це пройде. Але отрута, залита в «вени» християн, залишиться, як і уявлення про те, що в Церкві кожен може говорити і робити те, що він хоче без наслідків.

У Церкви немає Демократії, крім Синоду … нехай працює нарешті!

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: https://orthodoxia.info/