Перш за все, якщо Церква нерозумними людьми відділена від держави, то народ Божий від держави не відділений. Власне, народ Божий і є держава. Тому виховання суспільства в добропорядності повинне бути пріоритетним завданням як світської, так і церковної педагогіки. А зважаючи на проблеми сучасного виховання взагалі, і православного зокрема, слід, перш за все, зазначити, що сам процес виховання спрямований на особу дитини і тому він завжди особистісний, а через те й важкий у його виконанні. Значно легше цей процес відбувається у православній сім’ї. Чому? А тому, що в ній живуть із Богом у серці, Його благодать зміцнює духовні сили, дарує душам мир, про якого Христос сказав: «Мир даю вам. Не той мир, що світ дає вам, а той мир, що даю вам Я». Тому й виховувати по справжньому можна тільки у віруючій сім’ї, або в тій, де хоча б прагнуть до віри, бо ні вихователі в дитсадку чи в школі, ні педагоги з психологами не виховають у дитині духа любові, доброти, смирення, жалості, врешті-решт – цнотливості, а тільки батьки з Божою допомогою. Звичайно, педагоги також роблять вагомий внесок у виховання, але їхню працю можна порівняти з майстром, який бере до рук камінь-самородок і, залежно від своєї вправності, огранює його в тій чи іншій формі, такими чином виявляючи всю його красу. Тобто, лише обопільна праця батьків і педагогів призводить до бажаних наслідків у вихованні дітей.

Найбільша наша відповідальність перед Господом – це душа дитини, незважаючи на те – рідна вона нам, чи стороння, я маю на увазі з одного боку батьків, а з другого – педагогів і всю сукупність стосунків між членами того чи іншого соціуму в суспільстві. І позаяк кожна людина має індивідуальне світосприймання, яке відрізняється від інших, а відповідно до нього будує й власні взаємостосунки з іншими, якогось єдиного рецепту вирішення всіх проблем немає, в чому й полягає вся складність виховного процесу. Ось чому наслідки нашої праці не завжди відповідають затраченим нами зусиллям.

Тут варто зазначити, аби ні в кого не виникало відчаю через те, що не досягли бажаного, бо значним чином вина в цьому полягає не стільки в наших помилки, як у тайні Божого промислу, визначеного тій чи іншій людині, в тайні Хреста і тайні подвигу.

Стосовно цього слід також зазначити, що ми здебільшого надто спрощено підходимо не лише до виховного процесу в суспільстві, а й до розуміння основоположного. Того, що людина в цьому світі є не просто фізіологічною одиницею, яка появилася з невідомо де взятої клітини й існує сама по собі, а що вона творена Творцем, Який заклав у неї певний, лише Йому відомий план її існування. Тому християнське виховання дітей завжди є доленосно благородною справою, найвищим покликанням не тільки батьків та педагогів, а й усього суспільства. Наголошую на цьому особливо. І тут роль Церкви надзвичайно важлива й ніякою іншою суспільною інституцією її не замінити.

Всім треба зрозуміти незмінну аксіому – виховання дитини в усій його повноті є роботою духовною, але хаотично її здійснювати не можна, бо в такому випадку вона принесе розчарування, а то й шкоду. Визначаючи завдання і методи християнського виховання, слід, перш за все, подбати про їх послідовність і правильність. Скажімо, щоб виховати в дитині таку рису характеру, як стриманість, слід звернутися до напрацювань аскетики – духовної науки боротьби з пристрастями, які вкоріняють у ще не зміцнілій дитячій душі негативні звички, що часто руйнують все життя вже в дорослому віці.

Школою молитовного спілкування з Богом, благодатного преображення душі через сприймання животворчої сили, яка проникає в найпотаємніші глибини душі й серця, – виступає літургіка. В загальному ж процесі цінні методи пропонує наука про християнське виховання дитини, до якої, власне, слід віднести всю сукупність методів і засобів, що їх пропонує українському суспільству Церква.

Слід зазначити, що в основі методики християнського виховання дітей повинне лежати духовне вдосконалення, яке досягається шляхом систематичного застосування всіх наявних можливостей. Хоча духовне вдосконалення людини відбувається упродовж всього її життя, а не лише якийсь період. І в реальному житті цьому завданню ми відповідаємо незначним чином, бо немічні й духом, немічні й тілом. Але слід завжди пам’ятати слова Господа: «Сила Моя в немочі звершується» (2 Кор., 12:9).

Тобто, нам слід самим працювати над собою так, щоб ця наша праця була для них прикладом і настановою, якщо в той же час ми будемо усвідомлювати й недостатки в цій роботі і каятися в них, каятися в тому, що докладаємо мало зусиль для духовного зростання, але будемо з терпінням і смиренням приймати попущені Богом випробування й наслідки нашої праці, то благодать Божа наповнить нашу неміч за словом Господнім: «Що неможливе людям, те можливе Богу» (Лк., 18:27).

Якщо в чомусь ми не в силі вплинути на виховну ситуацію, якщо допустили прикру помилку, якщо по своїй немочі не можемо вирішити проблему своїми силами, то навряд чи варто впадати у відчай «нехай як є, так уже й буде», або, навпаки, продовжувати «колупати скелю», хоч і розуміючи, що зрушити її неможливо. Наше завдання більше полягає в тому, щоб, у такому випадку, помилки й немочі підправляти каяттям, вірячи в те, що наслідок перебуває в руках Божих, що Господь за нашу віру в потрібний час зміцнить Своєю благодаттю і наповнить те, що ми не змогли зробити своїми людськими силами.

Але найперше, і дуже нелегке завдання, яке стоїть перед християнським вихованням, – це пробудження в дитячому серці й свідомості відчуття присутності реального Бога. Важливо допомогти дитині пізнати Бога, а не тільки дізнатися про Бога. До речі, це саме та проблема, яку предмет «Християнська етика» в навчальних закладах вирішити без віри в Бога й Церкви не в силі, тому що відчуття реальності Бога майже зовсім відсутнє в сучасному суспільстві навіть серед більшості віруючих. Люди не відчувають Бога, Його влади, Його присутності скрізь і в усьому в їхньому житті як реальної Особи, з Якою їх пов’язують певні стосунки.

Варто вказати й на те, що для більшості християн та, власне, й самого духівництва, є реальними церковні обряди, морально-етичні цінності, етнічні й національні традиції. В той же час, відсутнє відчуття того, що Бог існує в реальності, що Він присутній у нашому житті відчутно, що кожен із нас пов’язаний із Ним предметно, суттєво і цей зв’язок настільки міцний, що невід’ємний від самої суті людини, як, скажімо, повітря, яким дихаємо. Такий стан є бідою нинішнього часу, яка отруює повсякденне життя людини, відбирає в неї найголовніше – надію на вічність, на невмирущість, що, в свою чергу, дає духовну опору, тривкість перед будь-якими життєвими негараздами. Через це сучасна людина живе в розгубленості, а з цієї причини робить безліч неадекватних вчинків, які їй лише шкодять, часто приводячи навіть до життєвої катастрофи.

Останніми роками, хоч і повільно, але в шкільну програму вводиться такий предмет як «Християнська етика», покликаний виховувати в дитячих душах поняття добра і зла. Проблемою виховання займається велика когорта педагогів, психологів, психоаналітиків, інших спеціалістів, які прагнуть вкласти в дитячу душу поняття добра, щоб вона могла, відповідно, розрізняти зло.

Але цього недостатньо. Одним із головних завдань виховання є формування в дитячій душі міцних критеріїв добра, які б давали можливість уже в ранньому віці достатньо чітко розрізняти що є добро, а що є зло, адже на цих двох якостях людського характеру, а відповідно й світосприймання, базується вся поведінка людини. Але тут слід наголосити на тому, що навіть якщо взяти той же предмет «Християнська етика» чи якийсь подібний, то на час початку його викладання в школі, діти вже повинні бути оцерковленими, духовно збагаченими, тобто поняття добра й любові вже повинні бути складовою їхньої душі й серця, щоб на них, як на добре підготовлений грунт, упали й знання, які дасть, скажімо, той же згадуваний предмет. Адже в Церкві, особливо під час богослужіння, Бог незримо, крапля за краплею, вкладає в серце дитини любов, яку вона ще не усвідомлює, але яка вже в ній діє, впливаючи на мислення і вчинки, на всю її поведінку.

Тому в той час , коли любов Божа вже наповнила дитячу душу й серце, зайняла розум і стала готовою прийняти ще й знання, то ми повинні їх їй запропонувати. Тут у нагоді й стане та ж «Християнська етика», але вже не просто як предмет розумового розвитку, який дає знання понять добра й зла, а сполучиться з животворчою силою Божої любові, яка дасть знанням духовне наповнення й наснагу жити в доброчесності.

Це й тому ще важливо, що дитину можна навчити лише того, що вона здатна й готова сприйняти. Коли ж ми почнемо таке виховання одразу після народження дитини, приносячи її на Літургії, де вона буде слухом сприймати церковні піснеспіви, а з причастям Крові Христової і згодом Тіла Його, всю повноту творчого задуму Бога стосовно неї, тобто йтиме підготовка дитини до виховання через участь у Таїнствах. Власне, це вже і є виховання. Тому дитину треба хрестити якомога раніше і після цього частіше приносити до причастя. Взагалі, було б дуже добре, аби дитину до семи років, тобто досягнення віку усвідомленої сповіді, причащали кожної недільної і святкової служби. Заради цього можна пожертвувати власними життєвими інтересами, але не позбавляти немовля прийняти Дари Господні, які стануть тим непорушним фундаментом, на якому буде зводитися його духовне життя.

Це життєва аксіома, що діти, які виростають в атмосфері церковності, сприймають її як природний елемент оточуючого середовища, що є для них значущим, але, в той же час, ще не вкоріненим у дитячій душі. Тому відчуття церковності в дитині треба оберігати й виховувати, розвиваючи його поетапно, але без будь-яких перенавантажень, щоб не викликати охолодження почуттів. І на цьому шляху дуже важливими є молитва, богослужіння, читання житій святих, як благодатного прикладу у вихованні, а також, безсумнівно, благодать Таїнств.

А початком шляху стане сімейне молитовне правило вранці й увечері, молитви перед і після вживання їжі, ранкове вживання святинь – часточки освяченої проскурки і ковток свяченої води, щоденне читання Святого Письма хоча б по одній главі, а також духовної літератури, та відповідні бесіди.

Взагалі, треба не тільки виховувати наших дітей і вихованців, а й самим щиро молитися, бути прикладом моління, бути заступниками перед Богом за наших дітей, адже молитва має могутній вплив на душу дитини, так само як і на її долю.

Робити все це слід із великим терпінням і любов’ю, щоб ні піст, ні молитовні правила, ні богослужіння, ні, тим паче, норми церковного життя, в жодному випадку не були обтяжливими. Головним у вихованні дитячої душі повинна бути не мертва буква, а животворчий дух любові.

Дуже важливо, щоб дитина відчувала радість віри, а її виховання не повинне базуватися тільки на заборонах. Навпаки, ми повинні показати дитині, що можна жити з Богом, жити в любові, жити в Таїнствах Церкви, тобто, слід допомогти дитині увійти в життя Церкви невимушено, природно, щоб вона відчула повноту цього життя, що дасть їй, коли раптом зіб’ється з вірного шляху, швидко розібратися в усіх хитросплетіннях життя і відновити раніше закладений духовно-моральний стрижень.

З цього випливає, що пріоритетним у вихованні дітей повинне стати виховання релігійне. Тоді як бути з тим, що складає життя будь-якого суспільства, скажімо, надбання культури, фізкультура і спорт, кіно, телебачення, Інтернет, врешті, просто розваги, без яких немислиме дитинство, як і взагалі життя сучасної людини?

Було б цілковитим безглуздям і навіть непоправною шкодою для ще слабкої духовної структури дитини позбавляти її світських радощів – музики, читання, кіно, спортивних занять, світських свят, як, скажімо, Новий рік, чи якихось цікавих передач по телевізору й багато чого іншого, з чого складається нинішнє життя. Ми не в змозі огородити дитину від впливу секулярного світу, тому доводиться приймати ті правила життя, що попущені нам Господом. Внаслідок цього дитина має широкий доступ до світу, що її оточує.

Але й тут ми можемо, уважно і з розсудливістю підійшовши до проблем дитини в спілкуванні із зовнішнім світом, дати їй основи справжньої культури – знання літератури, поезії, можливо музичну чи художню освіту й інше, що тільки збагатить її духовний світ, допоможе їй стати всебічно розвиненою, духовно цілеспрямованою особистістю.

Нам треба керуватися словами Самого Господа Ісуса Христа: «Віддавайте кесарю кесареве, а Боже Богові» (Мт., 22:21). В цій настанові ми й знаходимо повчання того, як нам, живучи в світі, не бути ним переможеними. Відати «Боже Богові», тобто свої душі, які, власне, й належать Богу як їхньому Творцеві. І не просто віддати, а й постійно дбати про чистоту своєї душі й серця, і всі свої вчинки звіряти з Його євангельською наукою, яка повинна стати основою всього нашого життя.

Стосовно ж «кесаря», тобто суспільства, нам треба бути гідними його громадянами, виконуючи суспільні й громадські обов’язки, беручи приклад із перших християн, які своїм благочестям, мужністю й стійкістю перемагали навіть імператорів. Тому в серцях дітей слід виховувати такі якості характеру, як обов’язок, відповідальність, чесність, порядність, мужність у захисті своєї Вітчизни. А всі ці якості закладаються в свідомість дитини, перш за все, саме в час щоденної праці в осягненні шкільної науки. «Вірний в малому і в великому буде вірним…», сказав Господь (Лк., 16:10).

Якщо в ранньому віці не виховати й не розвинути в дитині працьовитість і серйозне відношення до всього, що її оточує, то в дорослому віці вона навряд чи стане потрібною й корисною Вітчизні. Духовне виховання дітей дуже тісно пов’язане з набуванням ними досвіду в праці й навчанні. Тобто, релігійне й світське виховання не повинні бути роз’єднаними, а навпаки – їх слід об’єднувати в одне ціле, тільки тоді будемо мати гармонійне виховання підростаючого покоління, здатне шанувати своїх батьків, любити свій народ, оберігати й захищати рідну Батьківщину.

Та які б ми не вишукували нові засоби й методи виховання, якими б, на перший погляд, надсучасними вони нам не здавалися, відірвані від віри в Бога, релігійної духовності, яку дає оцерковлене життя, виховний процес буде збідненим, бо віра в Бога є основою самого життя. І якщо ми віримо, що Христос приніс у світ всю повноту істини і Сам є Істина, то нам слід дивитися на виховання як на процес всебічний – і світський, і релігійний. Тільки за цієї умови матимемо виховання істинне, добротне, яке розвиватиме в серці й душі дитини найкращі риси характеру, а найбільше поняття добра й любові. Таке виховання й буде насправді християнським, здатним захистити підростаюче покоління від того зла, якого так багато в нинішньому світі.

+ Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський (ПЦУ)