І. Автокефалія, яка так і не стала повною мірою свободою

Коли Вселенська патріархія надала автокефалію Польській церкві у 1924 році, основний принцип був чітким: після розпаду старих імперій церковні структури мають відповідати новій політичній мапі. Константинополь також підтвердив, що приєднання Київської митрополії Москвою у 1685 році було канонічно сумнівним — оцінка, яку Москва ніколи не прийняла.

Після Другої світової війни, коли Польща остаточно потрапила до радянського блоку, Москва чинила тиск на Польську Автокефальну Православну Церкву, вимагаючи дистанціюватися від Томосу 1924 року та прийняти нову «автокефалію» з російських рук. Дослідження архівних матеріалів після 1989 року засвідчують ціну цієї угоди: більшість післявоєнних предстоятелів Польської автокефальної православної церкви були зареєстровані як таємні співробітники комуністичних спецслужб, а Церква публічно підтримувала воєнний стан, запроваджений проти руху «Солідарність». Таким чином свобода, яку автокефалія мала гарантувати, знову виявилася втягнутою в систему підпорядкування.

ІІ. Довга тінь старої лояльності

Особливо показовим прикладом цієї інституційної наступності є митрополит Сава, архієпископ Варшавський і всієї Польщі. Розсекречені архіви комуністичної Служби безпеки фіксують його діяльність ще з 1966 року, як «таємного співробітника», котрий надавав відомості про внутрішнє життя власної Церкви.

Це формує підґрунтя для явища, яке можна окреслити як «агентурну наступність»: успадкування лояльності та політичних рефлексів навіть після анулювання формальних зобов’язань. Прийняття у Варшаві в березні 2024 року архієпископа Віктора Коцаби, представника українських структур Московського патріархату, відбувається одночасно з організацією Росією мережі ніби «українських» парафій у Західній Європі, які фактично залишаються в підпорядкуванні Москви.

ІІІ. Гроші та історія, яку вони розповідають

У грудні 2021 року, лише за кілька тижнів до початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, представники «Фонду підтримки християнської культури та спадщини» прибули до Варшави для зустрічі з митрополитом Савою. Фонд фінансується ключовою російською державною корпорацією «Росатом» і діє у співпраці з Відділом зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату.

Протистояння польської ієрархії щодо автокефалії Православної церкви України збігається з візитами російських благодійників, тісно пов’язаних із Московським патріархатом. Таким чином, фінансова підтримка та ключові церковні рішення виглядають узгодженими у спосіб, що закріплює довгострокову модель лояльності.

IV. Говорити про війну, не називаючи агресора

Реакція Польської Автокефальної Православної Церкви на російську війну проти України посилює ці побоювання. Упродовж тижнів після 24 лютого 2022 року офіційні заяви обмежувалися загальними закликами до молитви «за мир» та «за жертв», уникаючи будь-якого зазначення того, хто розв’язав цю війну. Лише згодом Церква визначила конфлікт як «зло та незбагненне», проте знову без чіткого означення Росії як агресора.

Закликаючи до примирення, у травні 2022 року митрополит Сава звинуватив Вселенський патріархат у «сіянні розколу» в українському православ’ї. Це створює разючий парадокс: сама Польська автокефальна православна церква завдячує своїм канонічним статусом Константинополю, а не Москві, проте відмовляється визнати майже ідентичний акт автокефалії для Церкви в Україні, а в деяких парафіях позбавляє вірян доступу до таїнств. Заяви стосовно Константинополя зазвичай є значно гострішими, тоді як згадки про Кремль залишаються ретельно завуальованими.

V. Вільно: мала сцена, великий сценарій

26 квітня 2026 року. Конференція в храмі Успіння Пресвятої Богородиці у Вільні стає невеликим, але показовим майданчиком, на якому розгортається наратив, пов’язаний з Москвою. Час обрано не випадково: за кілька тижнів до цього Департамент державної безпеки Литви оприлюднив звіт, згідно з яким Литовська Православна Церква залишається в орбіті Московського патріархату та може слугувати каналом для російської розвідувальної діяльності. Замість того, щоб безпосередньо реагувати на ці занепокоєння, конференція прагне переключити увагу з питань безпеки на наратив про «переслідуване православ’я», що протистоїть надмірно агресивній державі.

У центрі подій постає постать архімандрита Філіпа Васільцева, представника патріарха Кирила в Дамаску. До призначення в Сирію він ніс службу в структурах Московського патріархату в низці європейських держав, де російська церковна присутність тісно перепліталася з інтересами російської держави. У Дамаску він підтримує регулярні контакти з російським послом та військовим командуванням, позиціонуючи себе як представник «гуманітарного виміру» російської військової присутності в регіоні. Його зв’язки з Імператорським православним палестинським товариством, яке очолює колишній директор Федеральної служби безпеки (ФСБ) та прем’єр-міністр Сергій Степашин, підкреслюють, наскільки розмитою є межа між його церковною роллю та російськими державними структурами.

Запрошення, адресоване Васильцеву, надсилає чіткий сигнал. Воно демонструє, що православ’я, орієнтоване на Москву, не відступає, а готове захищати свої позиції, апелюючи до історії, культури та канонічного права. Його доповідь щодо нібито «помилок» Константинополя у Східній Європі у XIV столітті не є нейтральним відступом до середньовічної церковної політики; навпаки, вона вписує сучасні претензії у ширший наратив, у якому Москва постає як природний охоронець порядку на Сході.

Решта учасників повністю вписуються в той самий сценарій. Сербський публіцист Огнен Войводич називає вторгнення в Україну «спеціальною військовою операцією» і представляє Росію як реагуючу, оборонну силу. Білоруський священник отець Олексій Хотєєв описує Вільно як місце, де православні віряни ще з часів Берестейської унії майже постійно зазнавали утисків від «латинського» Заходу. Чеський священник, протоієрей Вацлав Єжек, зосереджується на питанні «канонічності» юрисдикцій, пов’язаних із Московським патріархатом, ретельно уникаючи будь-яких згадок про танки, ракети чи воєнні злочини.

Посил є чітким: всюди, де держави Центральної та Східної Європи намагаються обмежити російський вплив, православ’я постає як несправедливо «сек’юритизоване», а Москва зображується як єдиний захисник традиції.

VІ. Яке місце посідає Польща

У цьому контексті присутність єпископа Анджея Борковського із Супрасля, представника Польської Автокефальної Православної Церкви, має значно більше значення, ніж будь-яке окреме речення в його виступі. Він походить із держави, яку загалом сприймають як одного з найближчих союзників України. Звертаючись до учасників, він висловив вдячність за можливість зміцнити «єдність наших Помісних Церков не лише тоді, коли є радість, а й тоді, коли виникають труднощі». Ізольовано це може прозвучати як звичайна церковна ввічливість. Однак у контексті це звучить зовсім інакше.

Ці «труднощі» не є внутрішніми напруженнями чи духовними кризами. Вони стосуються конкретних дій литовської держави: оцінок розвідувальних служб, запропонованих законодавчих змін, спрямованих на обмеження впливу фігур, пов’язаних із російськими структурами, а також дебатів щодо статусу самої катедри. На цьому тлі публічна присутність польського єпископа зміцнює позиції організаторів. Якщо навіть Православна Церква в Польщі відкрито підтримує «канонічний зв’язок» із Москвою, тоді попередження литовських служб безпеки можна легше представити як ірраціональну русофобію, а не як спробу державної самооборони.

Багато в чому події у Вільно узагальнюють те, що спостерігачі відзначають загалом у відносинах між Польською автокефальною православною церквою та Московською патріархією. Історичні зв’язки, фінансова підтримка та ретельно зважена риторика втілюються у конкретні дії саме там, де перетинаються питання релігії, ідентичності та безпеки. Автокефалія могла б слугувати щитом, що дозволив би Польській православній церкві зберегти певну дистанцію від політичних проєктів Москви. На практиці, однак, вона надто часто функціонує як міст, що переносить риторику, а разом із нею і стратегічні інтереси «Русского мира» вглиб серця Європи.

д-р Павел Врублевський, доцент кафедри філософської антропології та філософії культури, керівник Центру прогнозних досліджень релігійних трансформацій при Вроцлавському університеті (Польща).

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Християнство.бг

З великою духовною радістю та піднесенням повідомляємо про подію виняткової історичної ваги для нашої Чернівецько-Буковинської єпархії та всієї повноти Православної Церкви України.

Сьогодні, 11 травня 2026 року, рішенням Священного Синоду ПЦУ до сонму святих було причислено великого сина буковинської землі –

АРХІЄПИСКОПА ЧЕРНІВЕЦЬКОГО, МИТРОПОЛИТА БУКОВИНИ І ДАЛМАЦІЇ ЄВГЕНІЯ ГАКМАНА.

Це рішення стало, направду, духовним утвердженням багаторічного народного шанування святителя, пам’ять про якого понад півтора століття жила у серцях православних буковинців. Господь прославив Свого вірного угодника, а Церква урочисто засвідчила його святість.

Як відомо, святитель Євгеній Гакман був однією з найвидатніших постатей не лише церковного, але й суспільного життя Буковини. Високодуховний архіпастир, мудрий церковний діяч, ревний захисник православної віри, науковець, просвітитель і добрий батько для свого народу – таким він залишився в історичній пам’яті поколінь.

Усе своє життя митрополит Євгеній присвятив служінню Богові та людям. Його архіпастирська праця стала часом духовного піднесення Православної Церкви на Буковині. Багато звершень святителя і сьогодні приносять плоди для церковного життя та духовного розвитку українського православ’я.

Разом з тим, святитель Євгеній був пастирем, який понад усе любив Господа та ввірений йому народ. Його життя стало прикладом жертовного служіння, милосердя, мудрості й непохитної вірності Христовій Церкві. Воістину він був світильником віри для Буковинського краю.

Важливо наголосити, що шанування митрополита Євгенія розпочалося невдовзі після його упокоєння. До його гробниці приходили священнослужителі та миряни, підносячи молитви й прохаючи заступництва. Уже наприкінці XIX століття було розпочато офіційне вивчення справи його церковного прославлення.

21 вересня 1891 року спеціальна комісія представила звіт щодо вивчення питання канонізації святителя. Документ містив численні свідчення про чудесну допомогу за молитвами до митрополита Євгенія – зокрема випадки зцілень і благодатної підтримки у важких життєвих обставинах. Важливою подією стало й відкриття гробниці святителя 29 червня 1914 року. Комісія, очолювана митрополитом Володимиром Рептою, засвідчила нетління чесних останків митрополита Євгенія та особливе благоговіння, яке супроводжувало цю подію.

Попри всі історичні випробування та намагання стерти ім’я святителя з народної пам’яті, православні буковинці зберегли любов і шану до свого архіпастиря. Майже 135 років тривало очікування його офіційного церковного прославлення, і сьогодні ця багаторічна молитва була почута.

Святість – це насамперед життя у Христі, жертовне служіння та любов до ближнього. Велика честь і водночас велика відповідальність бути добрим пастирем – бути світлом для світу, опорою для стражденних, захисником слабких і провідником до спасіння. Саме таким архіпастирем був святитель Євгеній Гакман.

«I все, що робите, робiть вiд душi, як для Господа, а не для людей, знаючи, що в нагороду вiд Господа одержите спадок, бо ви служите Господу Христу» (Кол. 3:23–24).

НЕХАЙ МОЛИТВАМИ СВЯТИТЕЛЯ ЄВГЕНІЯ БУКОВИНСЬКОГО

ГОСПОДЬ БЛАГОСЛОВЛЯЄ НАШУ ПОМІСНУ ПРАВОСЛАВНУ ЦЕРКВУ, УКРАЇНСЬКИЙ БАГАТОСТРАЖДАЛЬНИЙ НАРОД Й НАШ РІДНИЙ БУКОВИНСЬКИЙ КРАЙ!

Чернівецька-Буковинська єпархія ПЦУ

В юності мені до рук потрапила його відома книжка «Душа після смерті», яку я так і не зміг дочитати. Бо цей богословський твір – справжній хорор, який розповідає про страшні випробування які проходитиме душа після того, як людина помре. За яскравістю описів катувань і принижень душі покійного з боку злих духів ця книга не поступається тру крайм історіям про Джека Різника чи Зодіака. Тому я вирішив не дочитувати її, а просто віддати вогню.

Отець Серафим – це яскравий еталон православного гуруїзму. У його парадигмі тільки він володів істиною, а все інше навколо безповоротно тоне у владі гріха та смерті. Найкращий вихід за Роузом – втекти від світу в ліси й катакомби, бо православ’я майже втратило благодать, християнство продалося екуменізму, а світом править таємний уряд та сіоністи. Тобто це класичний стартовий пакет конспіролога з усіма причандалами.

Можливо, комусь і подобаються такі персонажі. За опальним отцем Сергієм Романовим у росії, який просував аналогічні тейки, теж бігали натовпи сліпих фанатиків. Але з отцем Серафимом ситуація значно брудніша. І пов’язана вона з його дітищем – монастирем преподобного Германа Аляскінського в Платіні (Каліфорнія, США).

У 60-х роках минулого століття Юджин Роуз (майбутній Серафим) познайомився з молодим чоловіком на ім’я Гліб Подмошенський (майбутній отець Герман). Разом вони відкрили православне братство, потім церковну крамницю. Згодом вони виїхали з Сан-Франциско в дикі ліси Каліфорнії, постриглися в ченці та заснували монастир. Отець Серафим був харизматичним лідером, а отець Герман – його вірним другом та соратником.

Після передчасної кончини Серафима у 1982 році, Герман продовжив його справу. Він почав активно культивувати та монетизувати особистість покійного друга, заробивши на його імені непохитний авторитет. Але саме в цей період почали лунати не просто «тривожні дзвіночки», а реальні звинувачення. Виявилося, що отець Герман систематично вчиняв сексуальні домагання до молодих чоловіків та неповнолітніх. І найстрашніше, що це почалося не після смерті о.Серафима, а ще в 70–80-ті роки, коли вони правили монастирем пліч-о-пліч.

Після смерті Роуза, Герман активізувався ще більше. Своїм жертвам він пояснював що насильство – «духовний послух» та «чернече випробування». Тобто людина просто забула, що справжній монах – це монах у штанях.

Наприкінці 80-х із монастиря почали тікати послушники та ченці. Вони відкрито звинувачували ігумена Германа у зловживанні владою, фінансових махінаціях та сексуальному насильстві. Постраждалі завалили скаргами керівництво РПЦЗ. І керівництво відреагувало.

Його позбавили сану (хоча на той момент Герман уже втік до розкольників-«альтернативників»). Але увага! офіційною причиною позбавлення сану стали «непослух і розкол», а не збочення чи педофілія! Синод РПЦЗ чудово знав про кримінальні дії свого клірика, але жодного разу не повідомив правоохоронні органи США про ці злочини. Завдяки цьому збоченець просто уникнув тюрми.

Аж до початку 2000-х отець Герман спокійно керував монастирем і паралельно не полишав своєї «улюбленої справи» з послушниками. Згодом монастир вирішив повернутися до канонічного Православ’я – під омофор Сербської Церкви. Головною умовою прийняття було те, що Германа позбавлять повноважень ігумена і він стане рядовим ченцем. Так і сталося. Збоченця просто понизили в посаді. Він спокійно продовжував видавати журнал «Русский паломник» і помер у 2014 році від деменції та діабету так і не понісши відповідальність перед законом.

А тепер питання: чи знав «новопрославлений святий» отець Серафим Роуз про веселі пригоди свого найліпшого товариша? Якщо знав – значить, свідомо покривав злочинця. Якщо ні – то як цього можна було не помітити, роками живучи і разом керуючи ізольованою громадою кожного дня?

Але прикро за тих людей, які прийшли до вищого керівництва РПЦЗ по справедливість, а натомість отримали мовчання і формальну «канонічну заборону» для кривдника, без розкриття справжніх причин і без передачі справи компетентним органам.

Вам це нічого не нагадує?

Такі «канонізації» вже не дивно в РПЦЗ чи РПЦ. То канонізують «святоє сємєйство Царственних Мучєніков» в угоду царебожникам, чи то «сліпу ворожку» для задоволення потреб «народного православія» та монетизування бренду. Тепер о. Серафим – святий гуру для конспірологів та ізоляціоністів.

о. Костянтин Шевченко (Австрійська митрополія Константинопольського Патріархату)

Народився 17 червня 1863 року в селі Давидівка (нині у складі Сторожинецької міської громади) в родині письменника й композитора Сидора Воробкевича, одного з провідних діячів української музичної культури на Буковині та в австро-угорській частині українських земель. Його матір’ю була Леонтина, донька Григорія Бендевського, директора школи в місті Серет. Родина Воробкевичів належала до відомої на Буковині релігійної та культурно-мистецької династії.

Євген був середущою дитиною в сім’ї: його брат Володимир (народився 6 березня 1862) був правником і дуже здібним музикантом, яким батько щиро тішився; однак він тяжко захворів, довго хворів і помер у 1898 році. Сестра Вікторія (народилася 22 квітня 1865) була одружена з радником крайового президента Сімігіновичем.

Після перебування родини в селі Руська Молдовица (повіт Сучава) у грудні 1867 року сім’я переїхала до Чернівців, де Євген навчався в народній школі, гімназії, а згодом – на теологічному факультеті Чернівецького університету, який закінчив у 1886 році, здобувши богословську освіту та кваліфікацію катехита, одружився з Євгенією (1869–1887).

У 1887 році Євген Воробкевич був рукоположений у сан православного священника. Після висвячення служив у селах Іспас та Раранча.

Подружнє життя Воробкевича тривало менше року через передчасну смерть дружини, яка померла 14 грудня 1887 року у віці 18 років. У метричній книзі причину смерті зазначено, що вона хворіла «на кашель». Поховали її 16 грудня в селі Іспас. Ця втрата справила на нього глибоке враження, яке, за свідченнями сучасників, він переживав упродовж усього життя.

Згідно з повідомленнями газет Czernowitzer Zeitung та Діло, згодом він служив військовим православним священником у Львові.

У цей період о. Євген фігурує як чинний тюремний душпастир при православній каплиці святої Параскеви (Capelle zur heil. Paraskeva), що діяла в колишній жіночій в’язниці (Weiberstrafanstalt) на вул. Магдаленській, 2 (нині район вулиць вулиця Степана Бандери / вулиця Городоцька) у Львові. Ця каплиця функціонувала як осередок духовної опіки для ув’язнених православного віросповідання. Її утримання здійснювалося коштом міністерства юстиції Австро-Угорщини за підтримки греко-православного релігійного фонду Буковини.

У 1889 році о. Євгена Воробкевича було призначено парохом православної громади у Львів, де він служив при церкві Пресвятої Трійці як парафіяльний священник. Це підтверджує свідоцтво про хрещення Андрія Франка (сина Івана Франка), яке відбулося 15/27 жовтня 1889 року. Документ був власноручно засвідчений 25 жовтня / 9 листопада 1896 року підписом: «отъ гр[еческо] православного приходского чина св. Троицкой церкви» у Львові — «іеромонахъ Эмануилъ Евгеній Воробкевичъ, гр[еческо] прав[ославный] душпастырь». Виявляється, що він охрестив всіх чотирьох дітей Івана Франка – Андрія, Петра, Тараса і Ганну.

Про значний авторитет православної церкви у Львові, а також особисто священника Євгена Воробкевича, свідчить публікація в газеті Bukowinaer Nachrichten від 23 січня 1891 року під назвою «Йорданське свято у Львові». У ній описано, наскільки пишно й урочисто відбулося це святкування.

Отець Євгеній запросив до співслужіння архімандрита і генерального вікарія греко-православної церкви Аркадія Чуперковича (майбутнього митрополита Буковини і Далмації), а також військового капелана Ніколауса Димитрієвича. Серед почесних гостей, які були присутні протягом усієї літургії, згадано генерал-майора фон Мецгера з численними офіцерами, представників намісництва, професорів університету та гімназій, а також багатьох інших урядовців. Чоловічий хор «Лютня» виконував твори професора Ісидора Воробкевича.

Газета «Bukowinaer Rundschau» від 14 листопада 1893 року детально описала перебіг освячення новозбудованої парафіяльної церкви в Слободі-Банилові (нині Вижницький район), що відбулося 7 листопада. Чин освячення звершили архієпископський делегат, високопреосвященний архієпископ Мирон Калінеску, а також високопреосвященний кафедральний протопресвітер (протоієрей) Ренс-Мірза у співслужінні з дванадцятьма священниками. Проповідь під час урочистостей виголосив священик зі Львова Євген Воробкевич.

Авторитет о. Євгенія Воробкевича сприяв отриманню дозволу на спорудження нового, окремого православного храму у Львові. Вже 8 жовтня 1895 року було затверджено проєкт цієї святині, розроблений віденським архітектором Ґуставом Захсом.

Аркадій Чуперкович 16 лютого 1896 року імператорським декретом був призначений митрополитом Буковини і Далмації, а невдовзі, у квітні того ж року, у грецькому храмі у Відні (ймовірно, в Грецькій православній церкві Святої Трійці) був хіротонізований на єпископа. Хіротонію звершили єпископ Которський Герасим (Петранович) та єпископ Задарський Никодим Мілаш. За час його служіння було здійснено певні кроки для поліпшення становища нерумунського населення в православній церкві.

Ці події відбувалися в той самий період, коли о. Євгеній Воробкевич прийняв чернецтво (постриг) і був висвячений на ієромонаха, отримавши нове чернече ім’я – Еммануїл. Ймовірно, саме тоді він також отримав право викладання релігії (кваліфікацію катехита).

Чергова зафіксована зустріч між Еммануїлом Воробкевичем і митрополитом Аркадієм Чуперковичем відбулася ввечері на початку квітня 1897 року у Львові. Делегація під проводом свого душпастиря Еммануїла Воробкевича зустріла на залізничному вокзалі архієпископа Аркадія, який прямував до Відня до імператорського двору. Цей факт свідчить про високий авторитет Воробкевича та довіру до нього з боку церковної влади.

Газета «Bukowinaer Post» від 7 жовтня 1897 року повідомляла, що 4 жовтня у Львові відбулося урочисте закладення наріжного каменя нової «Великої Східної церкви». Делегатом архієпископа виступив проповідник кафедрального собору Йоганн Прокопович. З цієї нагоди місцевого пароха Еммануїла (Євгенія) Воробкевича було підвищено до сану синкела – високого церковного урядника, найближчого помічника єпископа в адміністративних справах.

Еммануїл-Євгеній Воробкевич звернувся до професора Михайла Грушевського із запрошенням прийняти обов’язки церковного опікуна.

Того ж року було організовано будівельний комітет, до якого увійшли: архітектор будівельного департаменту Галицького намісництва Йозеф Браунзайс – як технічний дорадник, інженер намісництва Антон Гауф – як керівник будівництва, Еммануїл (Євгеній) Воробкевич – як адміністратор парафії, а також професор університету Михайло Грушевський – як церковний опікун.

Первісно храм планувався на честь Пресвятої Трійці, однак на вимогу австрійської влади у 1901 році його було освячено на честь святого великомученика Георгія Побідоносця. Однією з причин цього було прагнення узгодити святкування храмового празника: щоб греко-католики (у храмі святого Юра) і православні відзначали його в один день.

Євген (Еммануїл) Воробкевич поєднував душпастирське служіння з науковою та публіцистичною діяльністю. Виявивши ще в молоді роки хист до віршування, він друкував свої твори в буковинських календарях, а згодом – у церковному україно-румунському журналі «Candela» (Чернівці). Перебуваючи у Львові, активно співпрацював із буковинськими періодичними виданнями, де опублікував низку статей, присвячених історії церкви. Зокрема, у «Буковинських відомостях» з’явилися його праці «Православна церква у Львові» та «Православіє на Угорській Русі». У часописі «Православна Буковина» він виступив із літературознавчим оглядом «Скарби слов’янської літератури Буковини», в якому подав перелік старослов’янських книг і написів, що зберігалися на теренах краю. Крім того, Воробкевич здійснив переклад підручника «Короткий катехизис» та історичної книги «Скит Манявський», видав «Псалтиріон».

Отримавши право на викладацьку діяльність і займаючись науковою та публіцистичною працею, а також з огляду на смерть брата, хворобу батька й прагнення бути ближче до могили своєї дружини, о. Емануїла Воробкевича, який на той час уже мав високий сан синкела, було переведено до Чернівців.

Газета «Bukowinaer Rundschau» від 15 грудня 1898 року повідомляла, що Еммануїл (Євген) Воробкевич, синкел і пастор у Львові, був призначений головним греко-православним катехитом міських народних шкіл у Чернівцях. Це призначення підтверджується і шематизмом, де зазначено: «Високопреподобний синкел Еммануїл Воробкевич, дотепер душпастир у Львові, був призначений греко-православним катехитом для міських народних шкіл у Чернівцях». Таким чином, джерела фіксують його переведення зі Львова до Чернівців і перехід від парафіяльного служіння до освітньо-церковної діяльності.

Як катехит, Еммануїл (Євгеній) Воробкевич в учительській семінарії створив велику музичну бібліотеку, а також узяв на себе керівництво великим змішаним православним хором. Про це повідомляла газета «Bukowinaer Post» від 23 січня 1900 року: «Хор, численний за складом (до нього входили всі студенти четвертого курсу педагогічного коледжу), продемонстрував таку вокальну й музичну злагодженість, що слухання цих творів справляло справді піднесене враження. Висловлюємо сподівання, що виконання літургій змішаним хором у церкві Параскеви [21 січня] відбуватиметься й надалі регулярно».

Пізніше місцева преса зазначала, що о. Еммануїл Воробкевич був не лише диригентом цього хору, але й сам вирізнявся гарним співом. Він також охоче працював із молоддю, надаючи їй не лише духовну, а й матеріальну підтримку.

Еммануїл (Євген) Воробкевич продовжував поєднувати основну працю (на той час – викладацьку діяльність) із науковою та публіцистичною. Зокрема, він друкувався в церковному україно-румунському журналі «Candela» (Чернівці). Газета «Bukowinaer Post» від 1 квітня 1900 року повідомляла: «Друкарський верстат щойно випустив новітню історичну працю місцевого катехита Емануїла Е. Воробкевича. Вона стосується колишніх грецьких монастирів у Галичині та є тим цікавішою, що в максимально стислій формі, яку пан Е. Воробкевич послідовно застосовує у своїх працях, подає виразну картину релігійних умов у Галичині з IX по XVIII століття».

Еммануїл добре усвідомлював і цінував творчий доробок свого батька і після його смерті у 1903 році зібрав та впорядкував розпорошені рукописи. Частину матеріалів він передав музичному товариству «Станіславський Боян», яке активно займалося популяризацією української музики та виданням творів місцевих композиторів. Поетичні твори, прозу та інші літературні матеріали він передав д-рові Осипу Маковею – відомому письменнику, літературознавцю та педагогу, який високо цінував творчість Воробкевича і доклав значних зусиль до впорядкування та публікації його літературної спадщини.

Цікаво, що в офіційних джерелах цього періоду паралельно вживаються імена «Еммануїл» (після чернечого постригу) та «Євген», що свідчить про певну неусталеність іменування в церковно-адміністративній практиці того часу.

Газета «Czernowitzer Tagblatt» від 15 червня 1905 року зафіксувала, що Воробкевич був не лише педагогом, а й меценатом. Зокрема, повідомлялося, що рішенням Імператорсько-королівської міської шкільної ради від 7 червня 1905 року греко-східному вчителеві релігії Еммануїлу (Євгенію) Воробкевичу було висловлено подяку за щедрий дар книжок для філії школи на вулиці Шульґассе (нім. Schulgasse – Шкільна вулиця; нині – вул. Шкільна).

Починаючи з 1899 року газета Буковина також повідомляла, що Еммануїл (Євген) Воробкевич не лише регулярно сплачував членські внески, а й здійснював пожертви на Народний дім у Чернівцях.

Еммануїл (Євген) Воробкевич, страждаючи на тяжку грудну недугу, у 1907 році після двадцяти років душпастирського служіння та викладацької діяльності повернувся до Іспаса, цього разу вже як настоятель місцевого храму. Саме сюди його тягнуло в поважному віці – до місця, де була похована його дружина, яка померла ще молодою.

Помер після тривалої й тяжкої хвороби 10 травня 1908 року в Іспасі.

Похорон блаженної пам’яті о. Воробкевича відбувся в середу, 13 травня, о 9-й годині ранку в Іспасі. На нього зійшлося багато священників під проводом протопопа (протоієрея, керівника благочинного округу) о. Осташека.

У похороні взяли участь директор учительської семінарії, де покійний був катехитом, М. Кушнірюк, професор Бендас, д-р Осип Маковей, Риж, інспектор із Вижниці Никорович, заступник повітового староства Яворський, депутація громади, епітропія (призначена архієпископом комісія), учительський колектив, шкільна молодь, жандармерія, гімназійні товариства «Січ» та інші, а також велика кількість народу.

На старому цвинтарі в селі Іспас, неподалік дороги, на могилі встановлено великий кам’яний хрест. На його фронтальній стороні викарбувано напис: «Гробовець родини Воробкевичів», а на звороті зазначено: «Тут спочивають Євгенія Воробкевич, 1869–1887 р.р. і Євгеній Воробкевич, гр. прав. екзарх і парох Іспаський, 1863–1908 р.р. Вічная пам’ять».

Стринадко Ілля Тодорович

Ми кажемо, що Вселенський Патріарх рівний іншим єпископам, бо він сам є єпископом, наступником Апостолів у служінні та управлінні Церквою. Його Всесвятість Вселенський Патріарх рівний іншим єпископам у володінні тими духовними дарами (харизмами) та священними обов’язками, які є унікальними для єпископату: здатність висвячувати інших єпископів, священників та дияконів, а також відповідальність за нагляд за територією, що знаходиться під його юрисдикцією, та за забезпечення того, щоб там вірно проголошувалося Євангеліє.

Водночас, Вселенський Патріарх є першим серед цих єпископів. Його повний титул — «Архієпископ Константинополя — Нового Риму та Вселенський Патріарх». Єпископи великих міст часто несуть відповідальність за території навколо цих міст і отримують титул архієпископа. Ті, хто відповідає за нагляд за величезними регіонами, що охоплюють цілі народи або навіть більші простори, відомі як Патріархи. У перші століття Церкви з’явилося п’ять Патріархів: у Римі, Константинополі, Александрії, Антіохії та Єрусалимі. Інші, зокрема Патріарх Московський, з’явилися пізніше в житті Церкви. Після Великого розколу між Церквами Риму та Константинополя в 1054 році Константинопольська Церква стала Першим Престолом (територією юрисдикції єпископа) Православної Церкви.

Основоположний канонічний порядок Церкви, заснований на Вселенських Соборах, надає Константинопольській Церкві священний обов’язок вирішувати розбіжності між Церквами. Цей обов’язок випливає з 9-го правила Четвертого Вселенського Собору, який відбувся в Халкедоні в 451 році: «Якщо єпископ або клірик має розбіжності з митрополитом області, нехай звернеться до екзарха Митрополії або до престолу Царського Міста Константинополя, і нехай там буде судимий».

Це найповніше свідчить про те, що означає для Вселенського Патріарха бути «першим серед рівних». Як єпископи, всі члени єпископату рівні, але якщо виникають розбіжності між єпископами або між Церквами, Константинопольська Церква має священний обов’язок їх врегулювати.

Виходячи з цих повноважень вирішувати розбіжності між єпископами, Вселенський Патріархат має виключне право скликати Священний Синод, оскільки він складається з єпископів з усього світу та призначений для вирішення питань, що можуть бути спірними. Вселенський Патріарх, оскільки він має цю вселенську владу, що охоплює всю Церкву (звідси й титул «Вселенський Патріарх», який виник у VI столітті), також має відповідальність за надання автокефалії (незалежності) регіонам, які раніше були частиною інших церковних юрисдикцій.

У сучасний час Вселенський Патріархат надав автокефалію Церквам Сербії (1920), Румунії (1925), Болгарії (1961), Грузії (1990), Греції (1850), Польщі (1924), Албанії (1937) та Чеських земель і Словаччини (1998). Зовсім недавно Його Всесвятість Вселенський Патріарх Варфоломій надав автокефалію Православній Церкві в Україні у січні 2019 року.

Вселенський Патріарх двічі надавав автокефалію Церкві Русі . Перший раз це сталося в 1589 році, коли було вперше засновано Московський Патріархат, понад тисячу років після того, як Халкедонський Собор надав Константинопольській Церкві відповідальність за вирішення церковних спорів. Російський цар Петро Великий скасував Московський Патріархат у 1721 році. Майже два століття потому Вселенський Патріархат знову надав автокефалію Церкві Русі, коли Московський Патріархат був відновлений у 1917 році.

Однак важливо розуміти, що ці особливі обов’язки Вселенського Патріархату не утверджують Вселенського Патріарха як «православного Папу». Немає і не може бути «православного Папи»; влада Вселенського Патріарха в Православній Церкві дуже відрізняється від розуміння Римсько-католицькою Церквою влади Папи Римського.

Римсько-католицька церква навчає, що «Римська церква має перевагу звичайної влади над кожною іншою церквою, і що ця юрисдикційна влада Римського Понтифіка є одночасно єпископською та безпосередньою». (Перший Ватиканський Собор, Pastor Aeternus, 3.2) Це означає, що в Римсько-католицькій церкві Папа Римський має пряму владу над кожним іншим єпископом та юрисдикцію над кожним іншим єпископом, а також над усіма вірними.

Вселенський Патріарх, навпаки, не має безпосередньої чи юрисдикційної влади над Патріархами та єпископами, які не перебувають у межах його канонічної території. Він не має жодної влади, якої не мають інші Патріархи та єпископи, окрім відповідальності діяти як апеляційний суд та вирішувати спори між Церквами.

Римсько-католицька церква також вважає Папу непогрішним, тобто захищеним Богом від помилок, коли він стверджує, що щось є частиною християнської віри, в що всі віруючі повинні вірити. Вселенський патріарх не претендує на непогрішність; як православні християни, ми віримо, що Всемогутній Бог захищає Свою Святу Церкву від помилок лише в рамках вчень Вселенських Соборів.

І тому, коли Православна Церква навчає, що Вселенський Патріарх є «першим серед рівних», вона визнає, що він є одним серед багатьох братів-єпископів, а не суперєпископом, чия влада перевершує їх усіх. Такий православний погляд на Вселенський Патріархат і на єпископат загалом вірний канонічному порядку Церкви в першому тисячолітті, до розколу з Римською Церквою.

Понад усе, ми приєднуємося до Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія у невпинній молитві за трансформаційне вирішення розбіжностей та остаточне відновлення у Христі єдності в Єдиній, Святій, Католицькій та Апостольській Вірі.

Archons of Ecumenical Patriarchate

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Сьогодні, 26 квітня, минає сорок років від дня Чорнобильської трагедії – однієї з найболючіших сторінок новітньої історії нашого народу та всього людства.

Ця катастрофа стала не лише техногенною аварією, але й глибоким духовним випробуванням, яке оголило крихкість людського життя та відповідальність людини перед Богом, творінням і ближніми.

У цей день ми підносимо наші щирі молитви за душі всіх, хто відійшов у вічність унаслідок цієї трагедії, за героїв-ліквідаторів, які, ризикуючи власним життям, стали на захист інших, а також за тих, хто й досі несе на собі тягар її наслідків.

Чорнобиль навчив нас, що навіть у темряві найбільших випробувань може засяяти світло жертовної любові. Саме таку любов являють ті, хто, не шкодуючи себе, служить ближньому. Як говорить Господь у Святому Євангелії:

«Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15:13).

Сьогодні, коли Україна переживає нові тяжкі випробування, ми особливо відчуваємо спадкоємність цього подвигу. Дух самопожертви, який виявили ліквідатори Чорнобильської катастрофи, живе і нині – у наших воїнах, медиках, рятувальниках, волонтерах та кожному, хто служить ближньому і захищає життя.

Ми схиляємо голови у молитві, пам’ятаючи всіх постраждалих, і водночас звертаємося до Бога з проханням про милість, захист і мир для нашої Батьківщини.

Нехай пам’ять про Чорнобиль стане для нас не лише скорботою, але й духовним уроком – жити відповідально, з вірою, любов’ю та надією, дбаючи про дар життя і про майбутнє наступних поколінь.

Молімося за упокій душ усіх спочилих, за укріплення тих, хто живе, і за благословення для України.

ХРИСТОС ВОСКРЕС!

З любов’ю у Христі,

Феогност, єпископ Чернівецький і Буковинський

І. Некоректність терміну «антисемітизм» та небезпека його використання в юридичній площині

Вже в першій статті вищезгаданого закону надається таке тлумачення терміну «антисемітизм»: «Антисемітизм – певне сприйняття євреїв, що виражається як ненависть до євреїв. Риторичні та фізичні прояви антисемітизму спрямовані на євреїв чи неєвреїв та/або їхню власність, установи, релігійні місця єврейської громади». Звісно, всі розуміють, що «антисемітизм» – це про ставлення до євреїв. Проте, саме це слово вже ніби натякає на проблему: адже ми знаємо, що семіти – це велика група народів, яка включає арабів, палестинців, мальтійців, ассирійців, ліванців, а також ефіопські народи – амхара, тігре і тиграї, не кажучи вже про берберів. Ізраїльтяни є тільки одним із народів семітського походження, частка яких не перевищує 5% від загальної кількості всіх семітів. Вживання терміну «антисеміт», що звужує це слово до прикметника «єврейський» викликає збентеження. Якби ми брали наївно це визначення, ми б мали говорити про несприйняття або негативне ставлення до досить великої групи народів.

Чому сьогодні термін «антисеміт» застосовується виключно як визначення нетолерантності до євреїв?

Насправді, це пояснюється довгою історією еволюції європейського ставлення до євреїв, де поняття «євреї» було ототожнене довгий час з поняття «семіти». Але сам факт цього ототожнення несе за собою сліди орієнталізму та європейського колоніалізму, зверхнього ставлення, що влучно показано у багатьох західних критиків орієнталізму (напр., Е. Саїд).

Якщо ми звернемося до історичних фактів переслідування євреїв, зокрема описаних і єврейськими дослідниками, то зауважимо, що  можна провести певний вододіл між домодерною і модерною добою.

У домодерну добу головною причиною переслідування була релігія – юдаїзм, тому ці гоніння визначалися терміном «антиюдаїзм». Звісно, факторів погромів – які безумовно варті засудження – було багато: побутова ксенофобія, економічна конкуренція, політичні маніпуляції тощо. Але тим не менш, базовим маркером іншування була релігійна приналежність. Втім, у випадку єврейського народу та його історії мовна і культурна ідентичність була і є тісно пов’язана з релігійною.

У XVIII – XIX ст. починається процес секуляризації єврейського населення, пов’язане, зокрема, із «єврейським Просвітництвом – Гаскалою». Цей рух був асиміляціоністським, тобто виступав за асиміляцію євреїв у середовищі народів, де вони мешкають, але секуляризація під гаслом Просвітництва природним чином відкрила двері модерній національній свідомості, що поступово стало набувати сили в єврейських громадах. В другій половині ХІХ ст., зокрема на території Німеччини, з’явилися світські політичні та економічні єврейські організації, для яких релігійний фактор не був основний. Тобто, досить багато членів цих організацій загалом були атеїстами або агностиками, але не поривали своїх зв’язків з єврейством. Ба більше, з точки зору юдаїзму, ці люди продовжували вважатися саме євреями. Надалі, цей світський (націоналістичний)  по своїй сутності рух організувався в сіонізм – цілком «нормальний» європейський націоналізм в стилі епохи націєтворення. Таку реструктуризацію єврейства одним з перших зауважив німецький журналіст Вільгельм Марр (Wilhelm Marr), який першим застосував термін «антисемітизм» у своїй книзі «Перемога єврейства над германізмом» (Der Sieg des Judenthums über das Germanenthum) [3], яка побачила світ у 1879 році. Це збігається і з популярним тоді в політичній публіцистиці протиставленням «арійського» та «семітського» начал.

Новостворений термін «антисемітизм» дозволяв вивести протистояння між євреями та іншими народами з суто релігійної площини до секулярно-національної, підтримуючи кілька важливих для єврейської нації наративів. Щоб їх висвітлити, окреслимо деякі загальні напрямки цього поняття:

– Цей термін відповідає вченню юдаїзму, що євреї є богообраним народом, який  не має споріднених народів. Тобто, термін «семіти» відноситься виключно до євреїв, а інші семітські народи, що сповідали іншу релігію, є цілком чужими.

– Будь яка критика єврейських структур (політичних та економічних), хоча вона і могла бути цілком природною та справедливою, подавалася як агресія проти єврейського народу.

Отже, з огляду на загальність терміну «антисемітизм» та його невідповідність існуючим етнографічним реаліям, досить велике коло сучасних науковців критикують його та пропонують перейти до більш конкретного визначення ксенофобії. Саме так записано в статті 161 ККУ, яка чітко говорить про відповідальність «за порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної, регіональної належності, релігійних переконань, інвалідності та ін.», не специфікуючи і не виділяючи жодні народи чи релігії.

Тепер перейдемо до статті 2 згаданого вище закону №1770-IX, яка надає приклади «основних проявів антисемітизму».

У цій статті закону нашу увагу привертає кілька пунктів, розглянемо кожний з них окремо:

1) «висловлення неправдивих відомостей, ненависницьких та таких, що озлоблюють, заяв про осіб єврейського походження»;

Поняття «неправдиві відомості», як відомо з досвіду українських політичних реалій, можуть тлумачитися дуже широко і дуже маніпулятивно. Цікаво, наприклад, як можна трактувати у світлі цього закону певні факти в світлі наступних прикладів.

Так, відомий чернігівський письменник та журналіст Василь Чепурний на своїй сторінці у ФБ згадує: «Пригадую, коли ми працювали в «Сіверщині» і єдині в Україні писали, скажімо, про повстанського отамана Галаку чи про ката НКВД Говзмана, у єврейській газеті «Тхія» час від часу з’являлися статті тодішнього голови єврейської громади Семена Бєльмана про антисемітизм мій чи Олександра Ясенчука. … А писав знатно – наприклад, виступав проти перейменування вулиці Рокоссовського на проспект Левка Лук’яненка, бо, бачте, якийсь родич Бєльмана відпочивав разом з Рокосовським у санаторії і той був милою людиною, а Лук’яненко – антисеміт… Та вершиною писань заслуженого працівника культури України (!) Семена Бєльмана була стаття про вбивцю Петлюри, агента НКВД Самуїла Шварцбарда, яка завершувалася словами, що автор, тобто Бєльман, коли буде в Ізраїлі, покладе квіти на могилу Шварцбарда…»

Не менш цікава історія щодо дискусії навколо меморіалу «Бабин Яр», коли на цілком природну та ґрунтовну засторогу Мирослава Мариновича, членкиня Вченої ради Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» Вікторія Хітерер приховано звинуватила його саме в «антисемітизмі» [4].

Але найбільш красномовно у площині нашої розвідки виглядає реакція деяких авторів, що представляли себе як членів єврейської спільноти, на публікацію твору Іоана Золотоустого «Проти юдеїв», який був зміщений у «Повному збірнику творів Іоана Золотоустого» УПЦ КП 2009 р., який потім був передрукований кількома сайтами УПЦ КП та УАПЦ. У своїх коментарях дописувачі прямо обвинуватили православних українців, зокрема і архієреїв згаданих вище юрисдикцій, у «антисемітизмі» та закликали до втручання у процес державних правоохоронних інституцій.

Загалом, закон «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні» та самого визначення «антисемітизму», для науковців створює «мінне поле». Адже, практично копіюючи відповідні висновки публіцистів, що називають себе єврейськими, деякі наукові заклади України визнали «антисемітами» в Україні наступні історичні постаті: Діодор, римський історик і письменник (30 до Р.Х. — 20 по Р.Х.); Сенека (4 до Р.Х. — 65 по Р.Х.), один з найзначніших філософських письменників стародавнього Риму; Тацит (55 — 120 по Р.Х.), відомий римський історик [5, ст. 124]… Отже, схвальний відгук про ці історичні постаті та цитування їх праці, цілком може бути трактовано як «пропаганда антисемітизму», тому українські науковці мають всі шанси проводити свої конференції в виправних колоніях. Відтак сьогодні, одному Богу відомо, як будуть трактувати це судові експерти та судді.

При цьому, на наш погляд, найбільша небезпека очікує релігієзнавців, які читають лекції про юдаїзм або досліджують, наприклад, «Талмуд».

Талмуд є великим кодексом релігійно-юридичних правил життя євреїв, він складається з 63 книг і 524 розділів (часто видається в 18 великих томах) та був написаний рабинами між 200 і 500 рр н.е. Приведемо деякі його положення, цитування або розбір яких чітко можна трактувати як розпалювання ворожнечі неєвреїв до євреїв [6]:

1. Sanhedrin 59a: «Вбивство гоя подібно вбивства дикої тварини».

2. Aboda Zara 26b: «Навіть кращих з гоїв слід вбивати».

3. Sanhedrin 59a: «Гой, сунувши ніс до Закону (Талмуд) винний і карається смертю».

4. Libbre David 37: «Повідомляти гоям щось про наші релігійні відносини рівнозначно вбивству всіх євреїв, так як якщо б вони дізналися чому ми вчимо про них, вони б убивали нас відкрито».

5. Libbre David 37: «Якщо євреєві нададуть слово для пояснення будь-якої частини книги рабина, він повинен давати тільки брехливі пояснення. Той, хто коли-небудь порушить цей закон буде вбитий».

6. Yebhamoth 11b: «Сексуальні зносини з дівчинкою дозволені якщо дівчинці є 3 роки».

7. Schabouth Hag 6d: «Євреї можуть давати брехливі обіцянки для відмовок».

8. Hikkoth Akum X1: «Не рятуйте гоїв в разі небезпеки або смерті».

9. Hikkoth Akum X1: «Не виявляйте милосердя гоям».

10. Choschen Hamm 388,15: «Якщо може бути доведено, що хтось віддав гроші ізраїльтян гоям, повинен бути знайдений спосіб після розсудливого відшкодування збитків стерти його з лиця землі».

11. Choschen Hamm 266,1: «Єврей може мати все що він знайде якщо це належить акуму (гою). Той, хто повертає власність (гоїв) грішить проти Закону, збільшуючи силу правопорушників. Однак заслуговує похвали, якщо загублена власність повертається на славу імені Бога, тобто коли християни будуть хвалити євреїв і дивитися на них як на чесних людей».

12. Szaaloth-Utszabot, The Book Of Jore Dia 17: «Єврей може і повинен клястися у брехні коли гої запитують про те чи є щось в наших книгах проти них».

13. Baba Necia 114,6: «Євреї — людські істоти, а інші нації світу не люди але звірі».

14. Simeon Haddarsen, fol. 56-D: «Коли прийде месія кожен єврей буде мати по 2800 рабів».

15. Nidrasch Talpioth, стор. 225-L: «Єгова створив неєвреїв в людській подобі щоб євреям не довелося користуватися послугами тварин. Отже неєвреї — це тварини у формі людини, які засуджені служити євреям удень і вночі».

16. Aboda Sarah 37a: «Дівчата гоїв з 3-річного віку можуть піддаватися насильству».

17. Gad. Shas. 22: «Єврей може мати неєврейську дівчинку але не може одружитися з нею».

18. Tosefta Aboda Zara B5: «Якщо гой уб’є гоя або єврея він повинен відповісти за це, якщо ж єврей уб’є гоя, на ньому немає відповідальності».

19. Schulchan Aruch, Choszen Hamiszpat 388: «Дозволяється вбивати викривачів євреїв скрізь. Дозволяється вбивати їх навіть до того як вони почали викривати».

20. Schulchan Aruch, Choszen Hamiszpat 388: «Вся власність інших націй належить євреям, які таким чином мають право користуватися всім без сорому».

21. Tosefta Aboda Zara VIII, 5: «Як визначити слово грабіж? Гою заборонено красти, грабувати, брати жінок і рабів у гоя або єврея. Але євреєві не заборонено робити все це по відношенню до гоїв».

22. Seph. Jp., 92, 1: «Бог дав євреям владу над майном і кров’ю всіх націй».

23. Schulchan Aruch, Choszen Hamiszpat 156: «Якщо євреєві заборгував гой, інший єврей може піти до гоя і пообіцявши йому грошей, обдурити його. Таким чином гой розориться і перший єврей заволодіє його власністю за законом».

24. Schulchan Aruch, Johre Deah, 122: «Єврею заборонено пити вино з келиха до якого доторкався гой, тому що його дотик міг зробити вино нечистим».

25. Nedarim 23b: «Той, хто хоче щоб всі його обіцянки, дані за рік стали недійсними, нехай встане на початку року і скаже: Всі обіцянки, які я можу дати протягом року анулюються. Тепер його обіцянки недійсні»…

Зрозуміло, що виривати з контексту цитати – неприпустимо, але тим не менш, вони складають конкретну візію, що не можна ігнорувати на рівні фактів.

Окрім цього, невідомо, чи буде порушенням цього закону вказування походження таких осіб, як Лев Троцький, Розалія Землячка (Залкінд), Лазар Каганович та ін.  (вочевидь, з діяльності окремих індивідів не можна робити висновків щодо цілого народу!). Адже розпливчате формування цілком дозволяє притягнути за це до кримінальної відповідальності.

2) «виготовлення, поширення будь-яких матеріалів, що містять антисемітські висловлювання, а також публічне використання матеріалів, символів та зображень антисемітського змісту»;

Дуже цікаво, хто буде проводити подібну експертизу і за якими відзнаками будуть визначать саме «антисемітські висловлювання»? Для ілюстрації можливого порушення закону через цитування та розповсюдження певних творів, приведемо декілька цитат.

Діодор повідомляє у своїй «Загальній історії», що друзі пануючого царя Антіоха (175—163 рр. до Р.Х.) радили йому цілком винищити юдеїв «оскільки серед всіх народів вони є єдиними, які не хочуть зближення ні з якими іншими народами і дивляться на всіх, як на своїх ворогів». Після виходу з Єгипту, — розповідає Діодор, — вони влаштувалися в області Єрусалиму і «утворивши єврейський народ, передавали йому по спадку ненависть до гоїв»

Сенека: «Звичаї цього злочинного народу настільки зміцнилися, що широко розповсюджуються у всіх країнах; переможені нав’язали свої закони переможцям».

Тацит: «Доки ассірійці, мидінці і перси володіли Сходом — юдеї були частиною їх підлеглих, яка найбільш зневажалася. Після того, як влада перейшла у руки македонців, цар Антіох зробив спробу знищити їх марновірства і ввести серед них грецькі звичаї, щоб перевиховати цей огидний народ».

Соломон Лур’є (1891-1964), радянський історик, у своєї праці «Антисемітизм у стародавньому світі» відзначає: «Я безумовно примикаю до тієї групи учених, які, виходячи з одного того, що скрізь, де тільки не з’являються євреї — спалахує антисемітизм, — роблять висновок, що антисемітизм виник не внаслідок яких-небудь тимчасових або випадкових причин, а внаслідок тих або інших властивостей, характерних єврейському народу» [7, ст. 1]

Лазар Бернар (1865-1903), французький публіцист і громадський діяч єврейського походження: «З того факту, що вороги євреїв належали до найрізноманітніших племен, що вони жили в країнах, вельми один від одного відокремлених, що вони підкорялися різним законам і управлялися протилежними принципами, що вони не мали ні однакових характерів, ні однакових звичаїв, що вони були відмінні психологічно, що не дозволяло їм однаково судити про все, — витікає висновок, що загальні причини антисемітизму завжди мали коріння в самому Ізраїлі, а не у тих, які з ним боролися».

Про всяк випадок – з жодною із вищенаведених цитат ми не несемо за них відповідальності. Ззовні можна сказати, що ці цитати розділяються на такі, що дійсно можна охарактеризувати як єврео-ненависницькі (зокрема, Сенека і Тацит), і ті, які знаходяться на межі кваліфікації (наприклад, висловлювання Лур’є Бернара, окрім того, що самі автори є євреями, не містять оціночного твердження, але скоріше ставлять питання або сумнів. До подібних питань, як у випадку Бернара, можна, наприклад, навести гіпотетичне твердження: «єврейські погроми є безумовно огидні і заслуговують покарання, проте історичне дослідження показує, що причини цих погромів часто знаходяться в тій соціально-економічній ролі, яку відігравало єврейське населення; наприклад, воно опинялося в подвійному статусі пригноблених і пригноблювачів, виступаючи щодо правлячих класів і груп (наприклад, шляхти в Речі Посполитій) пригнобленими, але пригноблювачами стосовно нижчих класів і груп (наприклад, русинів-українців в Речі Посполитій), навіть якщо ця роль і ніша була накинута їй зверху політикою правлячих класів».

Ще цікавішою стає ситуація стосовно сучасної політики. Чи є засудження політики Ізраїля антисемітизмом? Чи можна разом з цілими групами євреїв стверджувати, що сучасна Держава Ізраїль суперечить «плану Машіаха» і є «Б-гопротивною»? Чи твердження про геноцид і порушення прав людини в Ґазі і на Західному березі Йордану є антисемітизмом? Чи критика Держави Ізраїль за антиліберальну і антидемократичну політику щодо інших релігій, зокрема, християнства, підпадає під гасло антисемітизму? Нарешті, чи дозволена законом критика юдейського (або єврейського) ексепціоналізму, тобто доктрини про винятковість єврейського народу та його історії? Загостримо  – чи була Ганна Арендт антисеміткою?

Тим не менше, діючий закон України № 1770-IX, вже в своєму визначенні власне «антисемітизму» та «антисемітських дій», зроблений в ліпших традиціях радянського судочинства та дозволяє притягнути до кримінальної відповідальності дуже широке коло осіб. Під його дію може підпадати будь-яка людина або організація через критику єврейських структур та (або) їх діяльності, а також цитування та розповсюдження творів деяких авторів, які аніяким чином не вважаються «антисемітами» поза єврейським середовищем [8, ст. 42].

ІІ. Єврей – національна чи релігійна відзнака?

Ще кілька дуже дивних положень закону України № 1770-IX міститься в ст. 2:

а) «Заперечення у праві самоідентифікації осіб єврейського походження»;

В українському паспорті графа «національність» відсутня. Також у сучасних свідоцтвах про народження «національність» батьків чи дитини не вказується. Графа «національність» була вилучена з документів реєстрації актів цивільного стану ще у 2002 році.

Тому, офіційно (і неофіційно) ніхто не може заперечить людині самоідентифікувати себе ким завгодно. Але, у контексті нашої розвідки, це можуть зробити єврейські інституції через єврейську релігійну традицію та сучасні закони Ізраїлю.

Подібне на те, що, намагаючись захистити євреїв від «антисемітизму», автори закону вирішили обвинуватити в антисемітизмі… положення юдаїзму та Ізраїль. Власне, це вони і зробили, уводячи вищеназвану норму в закон.

Отже, трохи історичних прикладів…[9]

Був такий католицький чернець-кармеліт брат Даніель. Народився в єврейській родині в 1922 р., тоді його звали Шмуэль Аарон Руфайзен (у подальшому, після прийняття християнства, – Освальд Руфайзен). У березні 1945 року Руфайзен повернувся до Польщі, переїхав до Кракова і прийняв католицтво. Навчався на священника і став монахом-кармелітом. Ідентифікував себе саме євреєм.

У 1962 року брат Даніель побажав, відповідно до «Закону про повернення», отримати ізраїльське громадянство та право на репатріацію, але йому було відмовлено. Більшістю голосів проти одного ізраїльський «Верховний суд Справедливості» ухвалив, що католицький чернець, який пережив Голокост, незважаючи на те, що народився і виріс євреєм, не має права на репатріацію до Ізраїлю згідно із «Законом про повернення». Це рішення було викликано тим, що брат Даніель «сповідував іншу релігію і за власним бажанням залишив єврейський народ», що зрештою позбавило його права на репатріацію в Ізраїль. Тобто єврейська Держава Ізраїль відмовили йому в праві називати себе євреєм.

Власне, в подібній трактовці немає нічого нового. Ще в часи Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої, євреї, що приймали християнство, виходили зі своїх громад та більш не вважалися євреями. Була навіть окрема категорія шляхти єврейського походження, яка називалася «неофітами». У подальшому, вона асимілювалася з місцевим населенням і тільки певні відзнаки (прізвище та шестикутна зірка на гербах) видавали саме єврейське (юдейське) походження цих родів [10].

Така сама практика була і в Російській імперії – євреї (юдеї), які приймали християнство, вже такими не вважалися та на них не розповсюджувалися обмеження, накладені саме на євреїв.

Отже, з релігійної точки зору (юдаїзм), а також світській (сіонізм, закони Ізраїлю), існує спільна думка про те, що «єврей, який вірить в Ісуса», перестав бути євреєм згідно з конкретним (релігійним або націоналістичним) визначенням слова «єврей».

Ба більше, постанови Ізраїльського Верховного суду Справедливості (найбільш відомі з яких у справі Бересфорда від 1987 року та справі Кендала від 1990 року) свідчать, що навіть месіанський єврей є християнином, тобто згідно із Законом про повернення «сповідає іншу релігію», і, відповідно, не має права на репатріацію. Тобто, і юдаїзм, і світське законодавство Ізраїлю, не визнає їх євреями.

Варто відзначити, ми скористалися прикладами переходу євреїв (юдеїв) у християнство, бо це було найбільш поширено на українських, білоруських та польських землях. Однак така сама практика вживається євреями до всіх, хто покинув юдаїзм та перейшов у іншу релігію.

Натомість в юдаїзмі існує складний обряд «Гіюр», які дозволяє будь-якій людині прийняти юдаїзм. Той, хто перейшов у юдаїзм, має ті самі права у рамках спільноти вірних юдеїв, які мають євреї від народження. Відповідно і законами Ізраїлю такі особи вважаються євреями.

Отже, жорстка, виключно радянська, прив’язка єврейства виключно до національності, без врахування власне підходу юдаїзму та традицій єврейської спільноти, аніяк не відповідає юдаїзму та самоідентифікації єврейської спільноти, яка викладена в законах Ізраїлю. Тобто людина може себе ідентифікувати як єврей, але з точки зору єврейської спільноти таким не є. Ксенофобію (антисемітизм), у вигляді невизнання людини євреєм, тут виявляє саме єврейська спільнота (чи Держава Ізраїль), яку, на думку авторів, мусить захищати закон України № 1770-IX «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні»… Тут навіть не треба доводити, що відбувається примус по відношенню до єврейської (юдейської) громади, через карне законодавство, що є чисто радянським підходом.

Особливо кумедно, що релігійна інтерпретація приналежності до єврейського народу працює саме щодо християнства, але не працює щодо атеїзму. І це при тому, що власне християнство історично постає як секта всередині юдаїзму, є в певній мірі напрямом юдаїзму І ст.н.е., що прийняв Ісуса як Машіаха. Воно спирається на ті ж самі священні книги і авторитети. За тією ж логікою, що католики, протестанти і православні є християнами, християни та сучасні юдеї належать до одного релігійного кореня.

Але на практиці, Держава ізраїль не приймає євреїв-християн, але приймає євреїв-атеїстів. Можна лише задати питання: що про це думає Б-г Авраама, Ісаака і Якова?

б)«Нетерпимість до осіб неєврейського походження, які були ідентифіковані як особи єврейського походження».

Чи не найбільш заплутаний тезис 2-ї статті закону №1770-IX. Незрозуміло, хто буде ідентифікувати людину та хто буде висловлювати до неї нетерпимість. Таке враження, що автори знову посилаються на Ізраїльське законодавство, яке поширило право на репатріацію до Ізраїлю до третього покоління (тобто тих, у кого навіть бабця або дід був євреєм і хто не сповідує «іншу релігію»). Це значить, що людина може не вважати себе євреєм, але коли вона є атеїстом, то Ізраїль вважає її саме євреєм. Знову маємо справу з калькою з радянських законів примусу… Але тут є дуже цікавий момент, адже «нетерпимість» до подібних осіб висловлюють саме ортодоксальні юдеї.

Друга версія – це нетерпимість до людей, які прийняли юдаїзм та, як ми вже відзначали вище, вважаються ним та Ізраїлем саме євреями. І тут ми вже бачимо приховану погрозу представникам інших конфесій, найперше – українським християнам.

ІІІ. Християни України на «мінному полі» через закон № 1770-IX

3.1. Кримінальна відповідальність за осудження особи, яка покинула християнство та перейшла в юдаїзм

Будь яка людина, яка сповідала іншу релігію або була атеїстом, може добровільно прийняти юдаїзм через відповідну процедуру та буде вважатися євреєм. Формально вона не має єврейського походження, але вже ідентифікується єврейською спільнотою саме євреєм. Коли до переходу в юдаїзм така людина була християнином, то цілком природно вона буде негативно сприйматися християнами всіх конфесій. І тут маємо дуже небезпечне положення закону «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні».

Трактування терміну «нетерпимість» є дуже широким. Навіть відмова вітатися з людиною, яка перейшла з християнства в юдаїзм, можна назвати «нетерпимістю», вже не кажучи про інші, більш жорсткі випадки. Особливо, це стосується архієреїв та священників, які публічно засуджують зраду Христу.

Отже, складається парадоксальна ситуація: висловлюватися з амвону (або в інший спосіб) публічний осуд особи, яка покинула християнство та перейшла в будь-яку іншу релігію, крім юдаїзму, можна. А коли ти публічно висловив осуд людини, яка перейшла в юдаїзм – це вже порушення закону і ти несеш кримінальну відповідальність.

Увага: вочевидь, що публічне цькування за релігійний вимір – лежить на межі з буллінгом і є неприпустимим. Але якщо ми будемо вважати твердження в дусі «Х є гріх» буллінгом і злочином, то це буде суперечити свободі віровизнання. Адже частиною віровизнання є, зокрема, такі поняття як «гріх», «провина», «карма» тощо.

3.2. Через закон № 1770-IX «небезпечним» є Євангеліє та житія святих

У світлі закону «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні», кілька положень ст.2 дозволяють притягнуть до відповідальності будь якого християнина, які публічно буде читати, розповсюджувати та (або) коментувати Євангеліє, а також вшановувати деяких святих. Мова йде про наступні положення:

– «висловлення неправдивих відомостей, ненависницьких та таких, що озлоблюють, заяв про осіб єврейського походження;

– публічні висловлювання, пов’язані із засудженням осіб єврейського походження як колективно відповідальних за реальні чи уявні правопорушення, скоєні однією особою або групою осіб незалежно від етнічного походження чи віросповідання».

Так, на думку правників, формально під це підпадає тексти всіх Євангелістів, які розповідають про зраду та страту Христа. Адже взяття під варту Ісуса Христа відбулося загоном «війська та служби від первосвящеників і фарисеїв», а натовп юдеїв волав «Розпни Його». У світлі вищезгаданого закону, це цілком можна трактувати як висловлювання відомостей «ненависницьких та таких, що озлоблюють, заяв про осіб єврейського походження». Також це можна підвести під «публічні висловлювання, пов’язані із засудженням осіб єврейського походження як колективно відповідальних за реальні чи уявні правопорушення».

Ще більшу небезпеку для християн, зокрема православних, викликає шанування та публічне розповсюдження житія деяких святих мучеників, які були страчені юдеями, через юдеїв або їх страта була схвально прийнята юдейською спільнотою. Тут мусимо згадати тільки тих, які є в Церковному Календарі ПЦУ та всіх інших Православних Церков:

Святий першомученик Стефан — вважається першим християнським мучеником. Його було побито камінням за рішенням Синедріону через проповідь про Ісуса Христа;

Яків Праведний (брат Господній) — за церковним переданням та свідченнями історика Йосипа Флавія, був скинутий з даху Храму в Єрусалимі та добитий камінням або палицею;

Апостол Яків Заведеїв — був страчений царем Іродом Агріппою I, що було схвально сприйнята юдейською верхівкою того часу. Тут ми знов стикаємся з небезпекою через Біблію, бо ця подія у ній описана (Дії 12:1-3).

Мученик Гавриїл Білостоцький — у 1690 році був викрадений євреєм-орандарем з того ж села, замучений і викинутий в поле на поживу птахам. Деякі джерела висувають гіпотезу, що це було ритуальне вбивство. Канонізований у 1820 році Константинопольським патріархатом, що автоматично означає його шанування всіма Православними Церквами.

Отже, ми можемо без застереження казати про християнських мучеників, які були вбити язичниками або мусульманами, але коли будемо казати про вбитих євреями (юдеями) або через них, то цілком можемо опинитися в в’язниці згідно закону «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні»

IV. Деякі висновки

Закон України №1770-IX «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні» суперечить Конституції України (зокрема ст. ст. 8, 21, 24), бо ставить одну з національних меншин вище за інші. А покарання за його порушення, викладені в законі №2037-ІХ, непропорційно жорсткі. Виникає зауваження щодо порушення прав інших народів – адже покарання за ксенофобні висловлювання проти вірмен, ромів, та й навіть українців буде в рази меншим, ніж за ті ж самі висловлювання щодо євреїв.

Безумовно насильство, ксенофобія та маніпуляція щодо будь-якого народу є неприпустимими. Проте будь-який закон має задовольняти вимоги рівності, справедливості і однозначності. Текст закону №1770-IX, особливо кілька положень ст. 2, дуже загальні. Вони дозволяють розпочати кримінальне провадження та вжити покарання до дуже великого кола осіб, зокрема науковців, особливо релігієзнавців та філософів, та практично всіх християн України.

Скерований проти ксенофобії відносно євреїв, як це подають його творці та прибічники, цей закон, через пункт ст. 2 (Заперечення у праві самоідентифікації осіб єврейського походження) підводить під можливість застосування покарання юдейськім (єврейськім) громадам та їх керівництву, які не визнають євреями осіб, що з’являються такими по праву народження, але добровільно перейшли в іншу релігію.

V. Посилання:

1. Закон № 1770-IX «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні»

2. Закон №2037-ІХ «Про внесення зміни до статті 161 Кримінального кодексу України для реалізації положень Закону України «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні»» 

3. Marr Wilhelm: Der Sieg des Judenthums über das Germanenthum. Bern : Costenoble 1879 

4. Вікторія Хітерер. Меморіальний центр Голокосту “Бабин Яр”: що не так із критикою майбутнього меморіалу?

5. Карасевич А.О, Шачковська Л.С. ПОЛІТОЛОГІЧНА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ Навчальний посібник для вищих навчальних закладів Книга І ЛІТЕРИ – А, Б, В. Умань, 2016. Це видання «Рекомендовано Вченою радою Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини, як навчальний посібник для студентів гуманітарних факультетів вищих навчальних закладів 19 травня 2016 року». Ми знайшли російськомовне єврейське видання, звідки автори переклали ці факти та його першоджерело 1989 р. на іврите.

6. Частина вже була викладена: Каленик Лисюк. Народ хоче знати правду. 1967.

7. С. Лурье. Антисемитизм в древнем мире, М., 1922. 

8. Bernard Lazare. L’Antisemitisme Т. I. Paris, 1894

9. Тут і далі ми використовуємо статтю одного з провідних ізраїльських адвокатів Джошуа Пекса «Репатріація до Ізраїлю згідно із Законом про повернення після прийняття християнства»

10. Ryszard T. Komorowski. Herby szlachty pochodzenia żydowskiego 

прот. Сергій Горбик, “Православний духовний центр ап. Івана Богослова” (м. Чернівці)

Мене завжди цікавило – як народ, що щойно вітав Ісуса як Месію, буквально за 4 дні волає “Вбий його!”? Що сталося? Як так можливо? Чому так швидко вхопили і засудили?

Ви помітили, як Ісуса схопили і заарештували у Гефсиманському саду? Як його вели і як влаштували судилище? Це дуже добре унаочнено у фільмі-переказі «Страсті Христові». Його вхопили вночі, потай, і притягли на скликаний переполовинений синедріон. Судилище незаконне – арештованого заздалегідь вже засудили, його слова перекручували до неймовірного, приписуючи все, що можна було приписати, навіть те, що не ліпилось (наприклад, намір зробити бунт). Невідомо, чи могли висловитись на тому синедріоні ті вчителі Ізраїлю, що симпатизували Ісуса, але принаймні те, що їх не слухали, і робили, що загадав Кайафа – очевидно. Оцей «схоплений» суд, який вертить як завгодно найвищому президенту синедріону – це так знайомо для нас.

Вдумаймось, хто тут є хто в цьому «процесі».

Христос втілює абсолютну ідею Правди, Життя, Свободи («пізнаєте істину і правда визволить вас», «ви вже не раби, але вільні», «вже не раби, але діти Божі» і «спадкоємці Царства») і Гідності (!) людини. Він – революціонер і реформатор. Це не зовсім точні богословські формулювання, але дуже влучні риторичні метафори – Він виповнює і радикально реформує Закон, змушує замислитись над суттю і смислом всього Закону («милості хочу, а не жертви»), Він громить торгівців і мінял у Храмі, священики і поважні вчителі із хранителями Закону стають «лицемірами», «зміюками, гадючими виродками» (буквально з грецькою «змеи, порождения ехиднины»).

Його ненавидить правлячий «політичний клас» Ізраїлю. Політична еліта (священики Храму), інтелектуальна еліта (фарисеї та книжники, тобто вчителі і хранителі Закону) – «люблять» Його не дуже тихою ненавистю. Він іде ніби мінним полем – де «лідери публічних опіній» готують йому засідки і пастки, щоб Його ж невдалою відповіддю знищити Його репутацію, виставити ворогом народу, бунтівником, «раскачивателем лодки».Треба знайти привід – порушення закону, корупційний скандал (несплата податків кесарю), якась єресь – але Ісус вміло обходить усі пастки…

Інфляція і деградація суспільних інституцій – колосальна. При владі ставленик іноземних загарбників (!), розпусник Ірод, який вбив морального авторитета і пророка Іоанна Хрестителя. Релігійна влада – так само пристосуванська щодо окупантів. Зверніть увагу на їхню аргументацію. Не каламутьте воду, бо Рим нападе і загарбає Юдею. Краще вбити одного надто шумного і популярного проповідника, аніж щоб перелякати окупантів. Вони так піклуються про народ, такі щирі вболівальники за людей і за мир, за стабільність, «лишь бы не было войны».

Колаборанти з окупаційною владою – говорять про порятунок народу від окупації. Самозванець Кайафа – про самозванство. Хранителі і вчителі Закону – так про себе говорять вони.

Але Ісус іншої думки:

«На Мойсеєвім сідалищі всілись книжники і фарисеї…

горе вам, бо ви взяли ключ розуміння, самі не входите, і іншим заважаєте…

горе вам, бо зв’язуєте тягарі тяжкі і непідйомні, кладете їх на людські плечі, самі ж навіть пальцем своїм не хочете їх зрушити…

Горе вам, що ви даєте десятину, але покинули головне в Законі – суд, милість, і віру! Заповідь же Божу замінили переданнями вашими!».

«Ви поїдаєте доми вдів і сиріт, грабуєте бідних, а самі жируєте, збільшуєте свої гардероби, машини та публічні шанування вас отаких праведних і файних!». Корупція. Хижацтво. Підміна справжньої релігії – формальними жертвами і звичаями.

«Мерзость запустения, стоящая где не должно», коли хранителі Закону – стають простими політиканами із власним дуже корисливим інтересом.

А що народ?

Народ спраглий – він прагне правди, свободи, Лідера (!) чи то пак Месію. Він прийде, здолає «корупцію» (corruptio – це “зіпсуття” лат.мовою, тобто псування природи, суспільних відносин, держави, тощо і т.д. і т.п.) Ізраїлю, вижене загарбників, встановить сильну і вільну державу від Сяну до До… тьфу, від Синаю до Евфрату, як його праотець Давид.

Тому народ зустрічає Його, вітає Його, «Осанна сину Давидовому!». Це лякає можновладців, цей Вхід Господень в Єрусалим – це дуже схоже на Майдан, коли молодь, діти кричать і вітають пришестя довгожданого Месію чи то пак лідера, царя Ізраїлю. Ісуса вітає молодь, діти, насамперед вони. Влада вимагає від Ісуса: «хай вони замовкнуть, припиніть цю маніфестацію». Ісус же каже просто: «Якщо вони замовкнуть – каміння закричить».

Влада, можновладці, хранителі і вчителі Закону, священики – потайки домовляються його спіймати і вбити. Вони бояться чіпати Його відкрито, тому що Він популярний в народі, це може викликати бунт. Треба налаштувати народ проти нього.

Вони вирішують Його брати вночі, коли усі сплять, і дуже швидко засудити, щоб встигнути до Пасхи (яка через 2 дні), і щоб не викликати надмірного розголосу. Вони мобілізують своїх прибічників і «електорат»…

І це дуже схоже на умовний «антимайдан» – ті, хто кричали «розіпни Його!» вже через 4 дні після того, як весь Єрусалим співав «Осанна!». Їх спонукали це робити самі «можновладці», священики, які навчили їх так – чим вам не застосування примітивних засобів масової інформації, пропаганди і зомбування? Вони спонукали і найняли багатьох людей волати, створюючи «масовку» перед очима Пилата – у мене мимоволі згадуються т.зв. «титушки» і проплачені мітингарі недавніх днів.

Скоріш за все, це кричав далеко не весь Єрусалим – для створення належної “масовки» досить було навіть 10%, слуг священиків і охоронців. Мабуть, і не всі були “проплачені”, багато хто мав свої цінності і переконання, про які нижче… Більшість взагалі – мовчала, або дивилась і нічого не робила. Боялась виступати проти влади? Боялась постраждати разом? Ніхто зараз певно не скаже…

Пасха, Песах – це не тільки порятунок євреїв із Єгипту, чи спасіння людства від приреченості на вічну смерть. Це – не тільки діяння Бога. Це – однакова поведінка маси людей: в Єрусалимі доби Ісуса Христа та в Єгипті часів Мойсея. Цю поведінку та мотивацію ми можемо бачити завжди в нас…

Як і юдеї часів Мойсея, ці люди хочуть назад в Єгипет, де дають ковбасу по 2.20 і стабільні пенсії, тьфу – цибулі і часнику і м’яса (ну їй-бо, достоту «ковбаси по 2.20»!) доволі (Числа, 11:5; Исход 16:3). Тому їм здається, що «Царь не настоящий», бо ж цар має бути «сильним», «чотким пацаном», просто таки «альфа-самцем», роздавити всіх військовою силою. Вони хочуть земної слави і багатства, жерти, їжі, більше їжі! – і якщо Ісус не дасть кожному одразу чималий клаптик землі і багато рабів, то Його треба розіп’яти. Вони хочуть велику і сильну державу, «вставання з колін», відродити державу Давида від Синаю до Євфрату. Вони хочуть чуда, за помахом палички, за маною чарівника, «сотвори нам знамення», «якщо ти Син Божий, зійди з хреста». В цьому однакові і прості люди, і цар Ірод, і вояки під хрестом, і розбійник на хресті. Такий собі всенаціональний консенсус в бажанні чуда і «щоб за нас усе зробили», спільне для всіх ставлення до Бога чисто споживацько-магічне, чисто матеріалістично-зискове. Але «рід лукавий і перелюбний знамення шукає, та знамення не дасться йому, окрім знамення Йони пророка»!

Саме звідси асоціація ідей – і метафізичний «майдан», і «антимайдан». З одного боку на чоло піднесена ідея Свободи і Гідності, ідея цінностей, що вивищується над матеріальною прагматикою. Цінності моральної політики, непримиримості із моральним та суспільним злом, із корупцією як зіпсуттям. З іншого боку – угодовство із аморальною основою політики, згода із корупцією, виправдання насилля над слабшим (побиття людей) та грабунку бідних (корупція та олігархія) в ім’я «стабільності», «ковбаси єгипетської» «по 2.20», та «щоб римляни не прийшли», із нарочитою с(т)имуляцією «духовності», «традиційних цінностей (традиція з латини – «передання»)».

Він був приречений у цьому суспільстві, і Він пішов на хрест. Але тут включається інший порядок ідей та речей – вищий порядок. Він воскрес, і Він переміг. Він говорить своїм учням, посланцям Своїм, кого Він посилає у світ:

«Страждання і скорботу ви зазнаєте у світі, але мужайтесь – Я переміг світ. Якщо вас світ ненавидить, знайте, що Мене він перше, ніж вас, зненавидів . Якби ви були з цього світу, світ би любив вас, але ви не від цього світу,тому він вас ненавидить. Виженуть вас із зібрань, і прийде час, коли кожен, що вбиватиме вас, вважатиме, що він службу приносить Богові.

Нині ж суд цьому світові! Нині цар цього світу буде вигнаний геть»…

«Ідіть! Ось я посилаю вас, як ягнята межи вовків! Будьте мудрі як змії, і прості як голуби. Проповідуйте Добру Новину до краю землі…» – і нарешті…

«ВИ – СВІТЛО світу, яке не ставлять під спуд, але на видному місці. Ви – СІЛЬ землі, а якщо сіль втратить силу, чим її зробиш солоною?». Ви покликані бути провідниками світла, любові, свободи, добра і мужності – власне, Євангелія, – і через вас спасається і покращується світ.

Звісно, це всього романтична така асоціація. Але вона аж надто добре лягає на сучасний стан речей…

Волковський Володимир, кфн., Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАНУ

Вдруге за короткий період Служба зовнішньої розвідки Росії (СЗР) виступає зі звинуваченнями на адресу Вселенського Патріарха, вдаючись до риторики підвищеної напруженості за сумнівної доказової бази. У своїй останній заяві вона приписує Його Всесвятості намір втрутитися в процес обрання нового Предстоятеля Грузинської Православної Церкви після кончини Патріарха Ілії II, а також називає конкретних ієрархів як нібито «бажаних кандидатів».

Ці твердження отримали рішуче спростування з боку самої Грузинської Церкви. Керівник служби зв’язків із громадськістю Патріархату, протопресвітер Андрій Джагмаїдзе, охарактеризував будь-яку можливість втручання іншої Помісної Церкви як «немислиму» та «абсолютно неможливу», наголосивши, що джерело подібних відомостей залишається невідомим. Тим самим знову чітко підтверджується еклезіологічній принцип самостійності кожної Помісної Церкви.

Водночас самі дані, на які посилається російська сторона, виявляють істотні проблеми щодо достовірності. Згадані особи або не відповідають необхідним канонічним умовам, або не входять до реального кола можливих учасників виборів. Вже сам вибір подібних прикладів свідчить про сконструйований характер цих тверджень.

На особливу увагу заслуговує також стиль заяви. Такі вислови, як «прихована політика» та «розділяй і володарюй», а також особисті принизливі характеристики переводять дискурс у площину агресивної та емоційне забарвленої комунікації. Подібна риторика формує певні враження та посилює поляризацію.

Повторюваність подібних заяв з боку державної розвідувальної структури свідчить про розширення поля протистояння. Церковна розбіжність виявляється пов’язаною з питаннями впливу, де релігійна риторика використовується як продовження геополітичної стратегії.

В основі напруженості лежить глибша розбіжність у розумінні самої природи Православ’я. Вселенський Патріархат виражає традицію першості як служіння та відповідальності за єдність. Поряд із цим формується інше уявлення, що пов’язує церковну силу з масштабом, впливом та національною потужністю. Це розходження стає дедалі виразнішим у ключових питаннях останніх років.

Визнання церковної реальності в Україні стало переломним моментом. Відтоді Вселенський патріарх сприймається як чинник, здатний змінювати усталені баланси. Реакція на це розгортається у ширшому контексті політичної та інформаційної напруженості.

Ситуація навколо Грузії розвивається у тій самій логіці. Будь-які можливі зміни, здатні вплинути на наявні баланси, заздалегідь супроводжуються публічними звинуваченнями, навіть за відсутності достатніх підстав. Формування вражень випереджає саму реальність.

Виникає питання щодо причин такої наполегливої уваги. Напруженість навколо Вселенського патріархату безпосередньо пов’язана з його роллю як точки відліку у православному світі та з тим впливом, який він справляє на ухвалення найважливіших рішень.

Подібна агресивність відображає глибше занепокоєння перед інститутом, що діє на основі відповідальності, канонічного порядку та наднаціональної церковної свідомості.

Серйозність теперішнього моменту вимагає тверезості та точності. Перед Церквою стоїть завдання зберегти свою єдність і достовірність свого свідчення в умовах зростаючого тиску.

Протопресвітер Вселенського Престолу Панайотис Каподістріас

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело

Перші головні збори філії відбулися в склепі пані Москви 2 квітня 1905 р. під головуванням інспектора О. Поповича. На них прибули представники 35 народних товариств (з 22 читалень і 13 січей) з усіх сіл Вижницького повіту. Обрали її керівний склад: головою правління став о. Степан Маланчук; заступником голови – інспектор Гриць Никорович; писарем – надучитель Юрій Гордийчук; скарбником – надучитель Осип Лучинський; провірником (контролером) – учитель Касиян Альбота. Господарів Івана Шпитка з Іспаса-Діброви і Петра Шандра з Мілієва обрали заступниками виділових (членів правління). До філії записалося 50 членів.

Отець Степан Маланчук — душпастир і громадський діяч Буковини

Степан Маланчук, син Василя і Марії, народився 6 вересня 1872 року в селянській родині в селі Гаврилівці поблизу Кіцманя. Ходив до народної школи у рідному селі та до православної хлопчачої (так званої «волоської») народної школи в Чернівцях. Після навчання у Чернівецькій вищій гімназії, де 9 липня 1891 року склав матуральний іспит, вступив на теологічний факультет Чернівецького університету. 31 липня 1894 року він отримав абсолюторіум — документ про завершення вищих богословських студій.

Рукоположений у сан священника 30 травня 1896 року митрополитом Буковини Аркадієм Чуперковичем, а 28 серпня 1896 року призначений адміністратором в с. Плоска. Пізніше служив сотрудником у Банилові над Черемошем та адміністратором у Неполоківцях.

Душпастирська діяльність

У 1900–1910 роках о. Степан Маланчук очолював парафію у Великих Лукавцях. За його ініціативи було збудовано парафіяльні будинки, хоча сам священник у них навіть не проживав.

Отець Маланчук активно підтримував рух тверезості, сприяв створенню братств тверезості при читальнях товариства «Просвіта».

Громадська та економічна діяльність

У 1905 році о. Степан Маланчук відіграв важливу роль у створенні Вижницької філії товариства «Руська Бесіда». Коли його обрали головою правління, він був парохом у Великих Лукавцях.

На початку ХХ століття у Вижницькому повіті при читальнях «Просвіти» почали виникати Райфайзенські каси — кооперативні кредитні установи, де позики надавалися під взаємну поруку членів. У Лукавцях у такій касі активно працював і парох Степан Маланчук. Для гірських районів Вижниччини ці установи мали велике значення, адже рятували селян від лихварів, допомагали купувати землю, худобу та господарський інвентар. Фактично вони стали першою формою народних банків у регіоні.

«Відважний, наполегливий та темпераментний», о. Маланчук від ранньої молодості і до старості брав активну участь в українському національному житті Буковини. Він був серед засновників українських культурних та економічних товариств не лише у Вижницькому повіті, але й у загально-буковинських організаціях духовенства.

Отець Маланчук до останніх днів свого життя був членом Українського народного дому в Чернівцях імені Юрія Федьковича. Газета «Народний голос» від 19 травня 1911 року повідомляла, що він був також членом правління «Товариства руських православних священників на Буковині». Любов до рідної культури, мови й традицій, перейнята ще від матері, проявлялася в його діяльності на всіх парафіях, де він служив. Ця ж газета писала: «Соборна служба і віче відбулися в неділю 16 липня 1911 р. в Камені (настоятель о. Степан до 1916 р.), – відправлена о. послом Т. Драчинським, о. Маланчуком і о. Копачуком, на яку прибули також селяни сіл Кучурова, Михальча та ін… По службі божій відбулося на толоці біля церкви величаве віче на підтримку української школи і церкви. По завершенню віча лунали пісні «Ще не вмерла» і «Не пора»».

У вересні 1914 року о. Степан Маланчук постав перед австрійським воєнним судом піхотної бригади генерала Паппа. Однак він був виправданий, переконавши суд у своїх українських, а не москвофільських поглядах. Пізніше він отримав парафію у Вашківцях, де служив протягом 1916- 1918 років.

За свої переконання і любов до української мови, літератури та пісні він зазнав арешту, ув’язнення та утисків від румунських окупантів. Протягом грудня 1918 р. і січня 1919 р. румуни арештували всіх знаних українських керівників: політичних, громадських, культурних і церковних діячів, утримуючи їх у в’язницях понад пів року. Серед них були такі визначні постаті, як Є. Пігуляк, В. Залозецький, о. Т. Драчинський, о. К. Бринзан, о. С. Маланчук, о. П. Катеринюк, багато священників, учителів і селян.

Після звільнення з-під арешту о. Маланчука перевели на парафію в гірське село Дихтинець, де він служив у 1919–1929 роках. Населення села майже повністю складалося з українців-гуцулів .

У 1930 році газета «Рідний край» повідомила, що «отець Степан Маланчук, парох із Дихтинця, іменований парохом у Виженці».

Навіть у роки румунської влади о. Маланчук продовжував активно боронити українську мову та національну культуру. Розпорядження про богослужіння двома мовами він здебільшого ігнорував і проповідував українською мовою. Лише зрідка, коли в храмі були представники румунської влади, виголошував окремі молитви румунською. У своїх проповідях він наголошував, що місцеве населення є українцями, має свою історію та мову. Коли українську мову заборонили в школах, він разом із місцевою інтелігенцією та батьками вимагав повернення української мови в освіту. Домагалися справедливого задоволення духовно-релігійних потреб українців, провадили катехизацію дітей та молоді рідною мовою. Місцевий церковний хор формував виключно з українців. Так тісно проявилася єдність священника зі своїми парафіянами. Щодо влади о. Маланчук був толерантним і не давав румунам підстав звинувачувати його у націоналістичній діяльності.

Фактично церква завдяки національно-свідомому українському духовенству, незважаючи на дію влади (різні утиски з переведенням на інші парафії), залишалась єдиною установою, де продовжував жити український дух.

У виданні «Православний календар на звичайний рік 1937» була надрукована стаття «40-літний ювілей душпастирства о. пароха Стефана Маланчука. 1896–1936», у якій описано урочистості на честь священника.

Ювілей відбувся у неділю 27 вересня 1936 року в новій церкві села Виженка. З цієї нагоди була відслужена соборна пасторальна Служба Божа, яку відправив ювіляр о. Стефан Маланчук разом із 12 священниками-співслужителями. На святкування прибуло багато людей не лише з Вижниччини, але й з різних місцевостей Буковини. Серед присутніх були: духовенство з різних парафій краю; директори та вчителі шкіл; керівники громадських і культурних організацій; представники українськоїі інтелігенції; численні віряни з навколишніх сіл. Це свідчить про великий авторитет о. Маланчука серед духовенства і громадськості Буковини.

Вінцем життя о. Степана Маланчука стала його смерть (30 квітня) та похорон, про що повідомляла румуномовна газета «Suceava» від 11 травня 1939 року:

«Днями у сусідній громаді Вижниця відбувся похорон покійного священника Стефана Маланчука, православного пароха цієї місцевості, який раптово помер у віці 67 років після 43 років плідної душпастирської діяльності.

У похороні взяли участь численні православні священники з цього краю, представники місцевої влади, відомі інтелігенти, шкільна молодь, а також велика кількість віруючих.

Богослужіння відправив собор із 12 священників на чолі з делегатом протопопіату цього деканату.

Церковні відповіді під час служби виконував хор церковних співців.

Перед початком богослужіння мешканці цієї великої громади проходили перед катафалком, щоб віддати останню шану шанованому священникові».

Парох Степан Маланчук похований 4 травня у селі Виженка, на подвір’ї Свято-Миколаївської церкви, де він служив настоятелем у 1930–1939 роках.

Стринадко Ілля Тодорович