Однак, до сьогодні існує певна група, яка обпираючись на патріотичний характер УАПЦ (1921), спробує довести канонічність її ієрархії та духовенства. Для обґрунтування своєї позиції вони звертаються до постанов Пінського архієрейського собору 1942 р., які ніби визнав хіротонії липківців та, відповідно, визнавав УАПЦ (1921) «канонічною Православною Церквою».

Твердження про ніби канонічний зв’язок УАПЦ (1942) з липківцями та, відповідно, УАПЦ (1989) та УПЦ КП, дає змогу ворогам ПЦУ просовувати в Вселенському Православ’ї наратив про її неканонічність.

У цієї невеликій розвідці ми дослідимо усі моменти створення УАПЦ (1921) р., що допоможе нам пояснити, чому УАПЦ (1942) ніколи не визнавала рукоположенного липківцями духовенства, а УАПЦ (1921) – Православною Церквою.

Відразу відзначмо, що ми не аналізуємо, як патріотизм прибічників УАПЦ (1921), так і їх українських опонентів у період до та після ІІ Світової війни. Адже патріотизм не є частиною історично-канонічного аналізу щодо теми нашій розвідці.

І. Дещо про «І Всеукраїнський собор» 1921 р. Історично-статистична розвідка

Сучасні прибічники канонічності ієрархії та духовенства УАПЦ (1921), яке повстало шляхом «пресвітеріанського висвячення» (липківського рукоположення), посилаються на діяльність «І Всеукраїнського собору». Тут маємо дві їх основних тези:

– Собор законно репрезентував православ’я в Україні через присутність делегатів від усіх губерній;

– Голосування за «пресвітеріанське висвячення» перших єпископів було практично одностайне та свідоме. Адже на Соборі були присутні відомі українські науковці, зокрема академіки Агатангел Кримський, Сергій Єфремов; професори Володимир Чехівський, Василь Данилевич, Григорій Стороженко, Петро Стебницький; композитор Кирило Стеценко; письменники Людмила Старицька-Черняхівська та Григорій Косинка.

Тому ми вирішили проаналізувати деякі статистичні відомості Собору.

Отже, проф. І. Власовський зазначає: «Не маємо, на жаль, відомостей, як переводились вибори делегатів на Всеукраїнський Собор 1921 р., як рівно ж і про саму кількість делегатів та членів Собору Всеукраїнського: різні подаються дані». Тому мусимо звернутися до статистики православних парафій та духовенства в УРСР у світлі репрезентативності українських православних на соборі.

Нам вдалося знайти дані кількості православних парафій УРСР на 1947 р. – 8815 (52 % з них були відкриті в період окупації). Це дає нам можливість зробити висновок, що в 1939 р. на території УРСР було десь близько 4.400 парафій. Цю кількість треба зменшити на 678 волинських парафій, які до 1 вересня 1939 р. були в ПАПЦ та ще на близько 400 буковинських парафій Румунської Православної Церкви. Отже, після Голодомору та репресій, в УРСР було десь 3.300 православних парафій. Але, як стверджують джерела, більшість з них не функціонувала через брак священників.

На нашу думку, саме з даних 1947 р. з’явилося твердження щодо значного зменшення парафій у наслідок громадянської війни та антирелігійної політики радянської влади. Цей факт сучасні прибічники УАПЦ (1921) часто використовують для виправдання хаотичності виборів делегатів собору та малої кількості духовенства.

Разом з тим, маємо такі дані: В 1914 році в дев’яти українських губерніях, що входили до складу РПЦ, налічувалося близько 10 000 парафій. Враховуючи той факт, що храм був практично в кожному селі, не кажучи вже про міста, а також на кількість православних священників на 1927 р., можна висунути наступну гіпотезу – зменшення православних українських громад на момент скликання собору було незначним. Коли враховувати, що від кожної губернії мусило бути десь близько 10 делегатів, то Собор повинен був складатися десь з 900 – 1000 осіб. І тут маємо дуже цікавий факт, коли ВПЦР та сам Липківський не подають докладної кількості.

Так, у «історичній записці ВПЦР» читаємо: «На Собор з’їхалось до 500 представників з духовенства і мирян з усієї України». Натомість Липківський, у своєї «Історії Української Церкви» пише про «більше, як 400 делегатів», а вже «в листі до о. Корсуновського повторює твердження ВПЦР – «до 500 представників майже від усіх губерній України».

Однак ніхто не приводить дані про пропорційне представництво (відповідно до кількості парафій) усіх 9 українських губерній. Зустрічаємо свідчення, що найбільша кількість делегатів була з Київщини та Чернігівщини, але це аніяк не розв’язує питання якогось пропорційного представництва.

Отже, кількість 400-500 делегатів, навіть враховуючи присутність кількох визначних осіб з наукового та культурного середовища, складає десь приблизно 50% делегатів від кількості, яка теоретично мусила бути. Але тут треба враховувати той факт, що в книзі «Мартирологія Українських Церков» подається аналіз більшості делегатів, які дав активний прибічник Липківського та учасник Собору, Василь Потієнко: «Ніде правди діти: депутати собору здебільшого були люди мало обізнані з церковними канонами і всякими місіонерськими хитромудрими сентенціями … Для них важливо було, щоб не відійти від православ’я, і відродити рідну Церкву. Авторитети, яким вони довіряють, кажуть, що це можна зробити. Ну, і чудово! Камінь з пліч звалився». Також В. Потієнко подає докладну кількість делегатів – 472 людини [1, ст. 104-106].

Є ще одно дуже важливе питання: Чи справді делегати були одностайні в справі підтримки «пресвітеріанське висвячення»?

Відповідь на це питання ми знаходимо в праці проф. І. Власовського: «В цьому голосуванні, за свідоцтвом митр. Липківського в розд. VII Історії Укр. Прав. Церкви, взяло участь 262 члена Собору, з яких 5 було проти всесоборної висвяти, 7 утрималось, а 250 — за; в листі ж з дня 23 квітня 1922 р. до о. Корсуновського подано митрополитом 294 присутніх і голосуючих, з яких «за» голосувало 282, решта 12, як і вище. Очевидно, що митрополит писав з пам’яті про це в різні часи. Але ця розбіжність не так вже важлива. Головне ж для історії — це те, що кількість присутніх і голосуючих з питання єпископської висвяти на Соборі далеко відбігає від поданої раніше кількості представників, які прибули на Собор». Тобто рішення про т.зв. «пресвітеріанське висвячення», з огляду на заявлену первинну кількість делегатів собору, явно було не одностайним. Тобто загалом у голосуванні взяло участь приблизно 45-50%% тих, хто зареєструвався як делегат собору.

Ба більше, той же В. Потієнко подає дані, що деякі делегати, що підтримали «пресвітеріанське висвячення», порушили наказ своїх виборців. Наприклад він згадує «Олександра Ярещенка, який опинився в дивному стані: приїхав депутатом від Полтавського українського братства, що стояло на позиції недозволенности порушувати традицію єпископської хіротонії, а сам, між іншим, з богословською академічною освітою, поділяв думку більшости депутатів Собору» [1, ст. 104]

Тепер розглянемо ще одне дуже важливе питання, а саме до кількості духовенства на українських землях у 1921 р. та їх репрезентацію серед делегатів собору.

Сам Василь Липківський подає такі дані на 1914 р.: «священників на Україні було 10.565, дияконів — 1.825 і дяків — 10.793» [2, ст. 106-107]. Маємо також дані про кількість духовенства на 1927 р.: «священників – 10657, дияконів – 1579, псаломщики – 4574».

Разом з тим, як свідчить В. Потієнко, «серед делегатів було 64 священника». Але, на нашу думку, мова йде загалом про представників духовенства, бо за різними джерелами, у «соборному висвяченні» брали участь і диякони. При цьому, коли уважно досліджувати різних авторів, можна докладно визначити як мінімум 3-х представників духовенства, які рішуче виступили проти порушення канонів. Це прот. Ксенофонт Соколовський, прот. Микола Ширяй та прот. Михаїл. Малеча. Як цілком обґрунтовано відзначає Сергій Шумило: «64 священники і 17 дияконів ніяк не могли репрезентувати інтереси і думки всього православного духовенства України. До того ж вони не мали повноважень від своїх єпархій і брали участь у соборі за власною ініціативою»[3].

Таким чином, представництво українського духовенства на соборі було дуже незначним, а представників від монастирів загалом не було. Тому можна стверджувати, що воно практично не було представлено. Цей факт аніяк не можна витлумачити загальним русофільством духовенства. Значиться, як і в випадку відмови значної частини делегатів підтримати позицію собору, була якась інша причина.

Загалом, докладна кількість українського православного духовенства, яке долучилося до УАПЦ (1921) або отримала хіротонії від архієреїв липківського рукоположення, до сьогодні залишається предметом дискусій.

Так, Олександер Воронин, у своєї праці «Історичний шлях УАПЦ», стверджує: «За даними документів керівних органів Церкви, кількість священників досягла 1500, а кількість парафій — 1100»[4, ст. 81], а прот Митрофан Явдась – «понад 3000 священників і дияконів» [5, ст. 159].

Натомість, коли брати під увагу документи ГПУ, у 1926 р. клір УАПЦ (1921) складався десь з 550 – 580 осіб. З них липківське рукоположення, знов же за даними ГПУ, отримало близько 354 людини (це і на диякона, і на священника). Ця кількість фіксується на 25 лютого 1926 р., коли політбюро ЦК КП(б)У на закритому засіданні схвалив рішення про репресії проти УАПЦ [6].

На нашу думку, ГПУ не мела жодної причини змішувати кількість духовенства УАПЦ (1921), а його збільшення в майже в три рази на протягу 1926-1930, коли вже розпочалися репресії, подається маловірогідним.

Крім того, праці прот. Митрофана Явдася та Олександера Воронина були написані у другій половині ХХ ст., коли від часу ліквідації УАПЦ (1921) радянською владою минуло вже понад тридцять років.

Отже, навіть на пику свого розквіту, в УАПЦ (1921) було десь максимум 5% від заявленого самим В. Липківським українського духовенства.

І тут ми підходимо до питання, яке напряму стосується ставлення УАПЦ (1942), як до УАПЦ (1921), так і до духовенства липківців.

ІІ. «Нові канони»: Чи була УАПЦ (1921) Православною Церквою?

У процесі проведення цієї історичної розвідки, нас зацікавило питання дуже малої присутності українського духовенства на соборі, а також його ігнорування всіма архієреями. І це не можна пояснити виключно проросійськими настроями, бо тоді під подібне обвинувачення підпадає чи не 99% українського духовенства.

Тому одним з найголовніших питань – є питання, яке вже неодноразово ставилося українськими істориками та богословами: Чи дійсно УАПЦ (1921) можна назвати саме Православною Церквою? Для відповіді на це питання мусимо коротко дослідити, як певні моменти підготовки до «І Всеукраїнського собору», що відбувся в жовтні 1921 р., а також власно його проведення та т.зв. «нових канонів».

Прибічники та оборонці законності Собору та канонічності його дій, увесь час висувають тезу, що єпископат колишньої РПЦ, які на той час перебував в Україні, відмовився брати участь через свою «проросійську позицію». Але ствердження не відповідає дійсності.

Так, архімандрит ПЦУ Софроній (Чуприна), у своєї статті «Ще раз про так звану УАПЦ Липківського» відзначає: «Єпископ Парфеній Левицький не долучився до автокефального руху не тому, що боявся Москву, або російського єпископату, йому не було чого боятися, а тому, що з’їзди відбувалися з жахливими порушеннями регламенту. Були й інші українські єпископи такі, як Агапіт Катеринославський та інші проукраїнські архієреї та архімандрити» [7].

Крім того, у 1923-1924 рр. отримали канонічну архієрейську хіротонію архімандрити, які цілком позитивно ставилися до автокефального статусу Українського Православ’я: митрополит Феофіл (Булдовський), єпископ Сергій (Лабунцев), архієпископ Павло (Погорілко), єпископ Сергій (Іваницький), архієпископ Йоаникій (Соколовський) та єпископ Макарій (Крамаренко). Саме вони, 5 червня 1925 р. на соборі в Лубнах, оголосили про створення автокефальної Української соборно-єпископської Церви (про її ми будемо казати згодом). Ба більше, автокефалію підтримував мінський єпископ Мельхіседек (Паєвський), які 23 липня 1922 року скликав з’їзд єпархії, який оголосив у кафедральному соборі про створення незалежної від Московського патріархату Білоруської митрополії…

Отже, питання канонічного висвячення нового єпископату для УАПЦ (1921) або приєднання до неї вже дійсних архієреїв, можна було без проблем вирішити. Але тільки в тому випадку, коли це була б дійсно православна інституція. І тут ми переходимо до головного – аналізу т.зв. «нових канонів» та визначення релігійного статусу УАПЦ як структури.

Загалом, «нові канони» досить добре відомі та неодноразово публікувалися в різних виданнях. Для цієї розвідки ми використали книгу «Діяння Всеукраїнського Православного Собору в м. Києві 14-30 жовтня н.с. 1921 р.», обираючи тільки головні моменти, які, власно, дають змогу визначити конфесійну належність УАПЦ (1921).

Вже у першому розділи «Канонів Української Автокефальної Православної Церкви» стверджується, що канони, які були схвалені на Вселенських соборах, можуть бути змінені без скликання нових Вселенських соборів [8, ст. 15-16].

Посада Предстоятеля, як голови Церкви, була «новими канонами» скасована. Між Помісними соборами УАПЦ керівництво здійснювала «Всеукраїнська Православна Церковна Рада з українських єпископів та представником від парафій» [8, ст. 19, 21]. При цьому Київський митрополит є виключно «почесним головою та порадником ВПЦР», не маючи фактично жодних керівних функцій [8, ст. 29]: «Для головування на засіданнях Ради у відсутність митрополита і в його присутності – з благословення митрополита на Покровських Зборах обирає терміном на один рік голову ради…» [8, ст. 30]. Тобто де-факто, згідно «нових канонів», керівником ВПЦР, а значиться і всієї УАПЦ, може бути звичайний священник або загалом світська людина. І дійсно, головами ВПЦР були: Михайло Мороз (1921—1924); протодиякон (липківського рукоположення) Василь Потієнко (1924—1925), єпископ Петро Ромоданів (1926—1927), протоієрей Леонід Юнаків (1927—1930).

Загалом, реальну роль єпископату та священників у цієї інституції дуже добре описує митрополит Іларіон (Огієнко): «Митрополиту й Єпископам відняли віковічні титули, зазначили їхні обов’язки (Канони УАПЦ §37): дбати за чистотою церкви й церковного посуду…» [9]

Крім цього, «нові канони» скасовували чернецтво, дозволяли одружений єпископат, якому, як і священникам, дозволялося вільно розлучатися та вступати в новий шлюб. Революційність дійшла до того, що, як відзначає той же митрополит Іларіон (Огієнко), «року 1935-го В. Липківський намагався висвятити Єпископа для Канади… листовно, через пошту…» [9]

Крім того, ВПЦР намагалася перейняти на себе права та обов’язки Константинопольського Патріархату – «Товаришу голові Церковної Ради наказали («Ухвали», VII): «Скликати в м. Києві на 22 травня 1922 р. підготовчу нараду з представників Автокефальних Православних Церков Всесвіту» для скликання Вселенського Собору, і подиктувати свої канони».

Таким чином, аналізуючи «нові канони», обпираючись на «Діяння Всеукраїнського Православного Собору» 1921 р., можна зробити висновок: УАПЦ (1921) була новою протестантською деномінацією, яка використовувала православний обряд. Такий самий висновок зробив свого часу провідний український науковець, професор Михайло Садиленко ще в 1978 р.

ІІІ. «Пресвітерське висвячення архієрея» як історична містифікація та розуміння цього в УАПЦ (1942).

Прибічники канонічності хіротоній архієреїв УАПЦ (1921) переважно посилаються на доповідь Володимира Чехівського, які стверджував, що «в Олександрійської і Римської довго єпископа висвячували пресвітери». При цьому деякі стверджують, що переконливих доводів проти історичності «соборного висвячення єпископів пресвітерами» ніхто ніколи не приводив. Тому «канонічність липківської ієрархії відмовляє виключно РПЦ та її сателіти». Але це далеко не так.

Однак, вже під час «І Всеукраїнського собору» 1921 р., прот. Ксенофонт Соколовський виголосив доповідь, у якій зробив такий висновок: «Православна Церква визнає лише єдиний спосіб висвячення єпископа, — це покладання в чині висвячення рук на кандидата двох або трьох єпископів (І прав. 1 свв. Апостолів). Всякий інший спосіб висвячення без єпископів — це буде ухил до протестантства і зрада Православної віри» [10]. Цей доклад отримав досить широку відомість серед українського православного духовенства, зокрема і на Волині.

Також, ще в 1926 та 1927 рр., у харківському журналі «Український Православний Благовісник» було опубліковано дослідження архієпископа Лолія (Юрьевського) «Олександрія і Єгипет». Це дуже об’ємна праця, яка в російському виданні 1978 р. нараховує 231 сторінки та 237 посилань на джерела [11]. Особливу цінність їй надає те, що в момент її написання Владика був архієреєм «Української соборно-єпископської Церкви», яка ще мала назву «Братське об’єднання парафій Української православної автокефальної Церкви» та була канонічною альтернативою липківщини. Тобто автор стояв на позиції автокефалії Українського Православ’я, але автокефалії канонічної.

Не вдаючись в переказ праці вл. Лолія, все ж мусимо відзначити її чи не найбільш важливий висновок: Володимир Чехівський, свідомо або несвідомо, переплутав саме єпископську хіротонію та певні місцеві особливості інтронізації архієрея на його кафедрі. Тобто соборне покладання рук – це було не висвячення, а констатація прийняття керуючого архієрея…

Праця вл. Лолія була досить швидко перекладена на кілька іноземних мов та формувала ставлення до УАПЦ (1921) у Вселенському Православ’ї. Але для нас особливо важливим є той факт, що вона була обов’язковою для вивчення на Православному богословському факультеті Варшавського університету міжвоєнного періоду. А оскільки вона формувала ставлення ПАПЦ до УАПЦ (1921), то безумовно з нею булі ознайомленні архієреї. Зокрема і митрополит Полікарп (Сікорський) та архієпископ Олександр (Іноземцев), які створили єпископат УАПЦ (1942).

Отже, де-факто канонічне ставлення до духовенства УАПЦ (1921), яке отримало рукоположення від липківських єпископів, було сформовано в ПАПЦ задовго до Пінського собору 1942 р. І саме Предстоятель ПАПЦ, митрополит Діонісій (Валединський), відправив вл. Полікарпа (Сікорського) в Україну та санкціонував створення УАПЦ.

Нам можуть заперечити, адже митрополит Іларіон (Огієнко) у своєї статті, яку ми згадували вище, говорить про наявність в УАПЦ (1942) прибічників липківців. Зокрема називає майбутнього патріарха (на той час єпископа) Мстислава Скрипника.

Дійсно, деякі нові архієреї УАПЦ (1942), які отримали єпископські хіротонії в травні – серпні 1942 р., зокрема і владика Мстислав (Скрипник), певний час прихильно ставилися до УАПЦ (1921). Але треба враховувати, що частина з них не мела жодної богословської освіти, а дехто і історичної. Вони розглядали «першу УАПЦ» виключно як політично-релігійну інституцію, яка діяла в річищі незалежності України від Росії. Ба більше, на Західній Україні, яка від 1921 р. була в складі Польщі, про особливості УАПЦ (1921) поза богословським середовищам ПАПЦ знали досить мало. І тут мусимо знову звернутися до статті митрополита Іларіона (Огієнко), у якій він пояснює певні нюанси формування позитивного іміджу УАПЦ (1921) на тернях Західної України: «На Волині під Польщею утворилося кубло крайніх полонофілів, зо своїм органом «Церква й Нарід», видаваним на польські гроші, яке підтримувало канони УАПЦ, і голосно кричало про це. Польський Уряд добре розумів усю розкладову шкідливість УАПЦ 1921 р. для Православної Церкви й для самої України, тому обома руками підтримував волинських розкладових «діячів» (серед яких чільне місце займав депутат польського сейму Скрипник)».

Однак ставлення до липківщини почало докорінно змінюватися, як тільки нові архієреї почали входити в курс справи. Наприклад, на нашу думку, майбутній патріарх Мстислав (Скрипник) змінив свою думку стосовно канонічності УАПЦ (1921) під впливом владик УАПЦ Никанора (Абрамовича) та Феофіла (Булдовського).

Виходячи з всього вище викладеного, можемо зробити висновок, що УАПЦ (1942) ніколи не мела сумнівів у повної неканонічності т.зв. «соборного висвячення єпископів» – історичної містифікації В. Чехівського, та, відповідно, неканонічності духовенства УАПЦ (1921), яке прийняло висвячення від архієреїв-липківців.

ІV. Виклики наслідків липківщини перед УАПЦ (1942) та її реакція.

Мусимо почати з того, що на час німецької окупації на території УРСР перебували православні священники кількох юрисдикцій:

– ПАПЦ, на території Західної України, яка була долучена до СРСР у 1939 р. Деякі з них були переведені до РПЦ в примусовому порядку та не вважали себе її духовенством;

– РПЦ, на території УРСР, яка була в складі СРСР до 1939 р. А також певна кількість духовенства, яка після вересня 1939 р. добровільно приєдналося до цієї юрисдикції;

– Української соборно-єпископської Церкви, духовенство якій також часом називала себе Автокефальною Українською Православною Церквою. Предстоятелем цієї юрисдикції був митрополит Феофіл (Булдовський).

– УАПЦ (1921), переважно віряни та частина духовенства. При цьому докладна кількість священників і дияконів цієї юрисдикції на території України невідома. Різні джерела називають лічбу від кількох десятків до кількох сотень.

Зазначимо, жодних окремих рішень, щодо духовенства перших трьох юрисдикцій, УАПЦ (1942) не приймала, воно без проблем переходило під омофор її архієреїв. А митрополит Феофіл (Булдовський), разом зі своїм духовенством, загалом був прийнятий до УАПЦ 27 липня 1942 р. в сущому сані з титулом «Полтавський і Харківський».

Однак, як ми вже відзначали вище, УАПЦ (1921) була протестантською деномінацією, яка використовувала православний обряд. Відповідно православні священники, які отримали цілком канонічну хіротонію в РПЦ та приєдналися до УАПЦ (1921), формально покинули православ’я. При цьому були й ті, хто приєднався до цієї структури ще дияконом, а висвячення на священника отримав від єпископів-самосвятів.

Керівництво УАПЦ (1942) був поставлений перед важким вибором, адже ідеологічно УАПЦ (1921) була цілком проукраїнська та сповідала ідею автокефалії Українського Православ’я, але разом з тим, досить значна частина її духовенства, особлива та, яка прийняла дияконську та пресвітерську хіротонію від самосвятів, взагалі не мела законного канонічного рукоположення.

Отже, Ухвалою № 10 Пінського собору УАПЦ від 10 лютого 1942 р, було прийнято дуже компромісне рішення, а саме «Пастирів вищеподаної ієрархії приймати в сущім сані, згідно з чином, установленим в св. Православній Вселенській Східній Церкві». При цьому, члени собору посилаються на 52-ге Апостольське правило: «Якщо єпископ, або пресвітер, того хто навертається від гріха, не прийме, але відкине, нехай буде позбавлений священничого сану. Бо цим засмучує Христа, Який сказав: «так на небесах більше буде радости за одного грішника, що кається (Лк. 15:7)». Тобто Собор визнав, що вірні та духовенство здійснили гріх, коли приєдналися до УАПЦ (1921) і кожне прохання буде розглядатися індивідуально, згідно з канонічним статусу прохача. Автоматичного визнання, як це сьогодні спробують довести деякі прибічники канонічності УАПЦ (1921) не було, бо всі учасники цього собору були добре обізнані з працею архієпископа Лолія (Юрьевського), яку ми вже згадували вище.

Сьогодні можна тільки теоретично визначити наскільки прийняття кліриків липківського рукоположення був актуальний для УАПЦ (1942).

Коли вірити прот. Митрофану Явдасю, то після всіх репресій радянської влади, у кінці 1941 р.,  «Київська Всеукраїнська Церковна Рада» зареєструвала 270 священників УАПЦ (1921), які знаходилися на окупованій німцями території України [5, ст. 159]. Природно, що серед них було не тільки духовенство липківського рукоположення, а і священники, які отримали цілком канонічне рукоположення в РПЦ. Саме про них каже вл. Ігор Ісіченко, коли стверджує – під «сущім саном» розумівся сан, у якому духовенство прийшло в УАПЦ (1921) [12, ст. 16].

А що ж з духовенством липківського рукоположення?

Коли вірити німецьким даним Райхскомісаріату Україна, які йому надавала Адміністратура УАПЦ (1941), на кінець 1942 р. до неї приєдналося 98 священників УАПЦ (1921) липківського рукоположення. Але, повторимося, прийняття не був автоматичний в «сущому сані».

Так, владика Никанор (Абрамович) читко відзначає, що духовенство липківського рукоположення приймалося через хіротесію [13, ст. 590]. А митрополит Полікарп (Сікорський) у своєму листі до патріарха (на той час – архієпископа) Мстислава (Скрипника) від 10 червня 1948 р., доповнює, що хіротесія відбувалася, як таємно, так і відкрито, або перед літургією, або «під час малого виходу» [14, ст. 105].

Отже давайте розглядимо, що уявляє собою сам чин хіротесії. Коли обпиратися на практику міжвоєнної ПАПЦ, а також практику РПЦЗ, то можна зробити висновок: Чин хіротесії (прийом духовенства через хіротесію) – це спрощений чин звичайної хіротонії на диякона або священника. Попри певні відмінності форми, головним є те, що архієрей промовляє над дияконом або священником звичайні молитви рукоположення з додатком «коли ти не був висвячений» [15].

Крім всього вище викладеного, опосередковано про те, що Пінський собор УАПЦ (1942) стояла на ґрунті повного виконання православних канонів та враховувала помилки УАПЦ (1921), свідчить у своїх спогадах і патріарх Мстислав (Скрипник): «Вирішили суворо дотримуватися правил церковних: про це просили самі делегати з Києва, які пам’ятали, як багато довелося витерпіти УАПЦеркві 1921 року» [16, ст. 288].

Також дуже добре ілюструють ставлення УАПЦ (1942) харківські події 1941 – 1942 рр. Адже саме в Харкові, практично відразу після німецької окупації, почав активно діяти митрополит Феофіл (Булдовський), які об’єднав під своїм омофором близько 400 парафій.

Митрополит Феофіл Булдовський був послідовним опонентом липківщини, вважав ієрархію УАПЦ (1921) самосвятами. Саме через таку позицію у нього виниклі суперечності з певними українськими колами, зокрема діячами релігійного відділу Харківської міської управи, які вимагали поминання «найпочеснішого архієпископа Василія митрополита Київського і всієї України». Пізніше, даючи показання НКВС, владика Феофіл чітко зазначив: «я викинув із формули поминання Василя Липківського як самосвята» [17].

Виникає логічне запитання: Чому митрополит Феофіл вирішив приєднатися до УАПЦ (1942), коли вона дійсно визнавала духовенство, яке було рукоположено липківцями?

Відповідь на це питання нам дає український історик А. Смирнов у своєї монографії: «Відомий діаспорний історик Б. Боцюрків пояснював об’єднання тим, що програма будівництва національної церкви, обстоювана владикою Феофілом ще в 20-х рр., відповідала тим засадам, на яких будувалася УАПЦ формації 1942 р.» [16, ст. 162]. Тобто архієрейські хіротонії УАПЦ (1921), а також пресвітерські та дияконські хіротонії, здійснені липківцями, не визнавалися. Цю тезу підтверджують два документи Харківської єпархії, при цьому під одним з них стоїть підпис патріарха (на той час єпископа) Мстислава (Скрипника). Це «Протокол церковної наради в Харкові» від 27 липня 1942 р. [16, ст. 263] та «Протокол засідання Харківського єпархіального управління» від 5 листопада 1942 р. [16, ст. 171]

Отже, у цих двох документах згадується Василь Потієнко, який у 1924—1926 р. був головою Всеукраїнської Православної Церковної Ради, рукоположений в диякона УАПЦ (1921) митрополитом Василем Липківським, потім підвищений до сану протодиякона. За логікою прибічників гіпотези визнання УАПЦ (1942) хіротоній липківців, він мусив бути прийняти в сущому сані. Але в протоколах він позначений як мирянин, натомість духовний сан інших осіб чітко позначений.

Також невизнання хіротоній УАПЦ (1921) підтверджує історія з єпископом липківського рукоположення Михайлом Маляревським. У 1941 р. він повернувся до Києва, а в часі німецької окупації приєднався до УАПЦ (1942) та був прийнятий як протоієрей, служив у містечку Васильків, а в 1944 р. перейшов священником в РПЦ.

Ще одне цікаве свідчення дав автору цих рядків відомий релігійний діяч білоруської діаспори Борис Данілюк у 2010 р. «Десь восени 1951 р. до митрополита БАПЦ Василя Томащика з проханням прийняття в БАПЦ звернулися 2 священники, які були рукопокладенні єпископом УАПЦ Іоаном Теодоровичем у 1936 — 1937 р. Вони не визнали його нову хіротонію та були незгідні з невизнанням їх духовного сану новою УАПЦ. При цьому вони посилалися на рішення собору нової УАПЦ 1942 р., який ніби визнавав хіротонії липківців. Владика Василь доручив розібратися в питанні прот. Федорові Данілюку. Був відправлений відповідний лист до архієпископа Сергія Охотенко, до компетенції якого належало це питання. Незабаром Владика надіслав відповідь, що липківське духовенство в нову УАПЦ приймалося в тому духовному сані, у якому вона була в Російської Церкві або відповідно «Чину приєднання священників іншого рукоположення до УАПЦ». Зокрема так робив архієпископ Никанор у Києві, коли до нього звернулося один колишній єпископ та кілька священників першої УАПЦ липківського рукоположення, а також інші єпископи нової УАПЦ, які діяли в Україні в 1942-1944 рр. «Тобто ми (нова УАПЦ – С.Г.) не визнавали липківських хіротоній»»

Також про факт невизнання УАПЦ (1942) хіротоній липківців свідчить, хоча і опосередковано, і акт поєднання УАПЦ (1942) з УПЦ автономістів, які був підписаний 8 жовтня 1942 р. Цей акт, від ім’я автономістів, підписав митрополит Олексій (Громадський), які, як і решта архієреїв цієї юрисдикції, беззаперечно не визнавала канонічності ієрархії та духовенства УАПЦ (1921).

Однак, на нашу думку, найбільш цікавий документ заховується в «Зональному державному архіві м. Пінськ», у фонді уповноваженого по справах РПЦ по Пінської області. Це копія або чернетка відповіді митрополита Олександра (Іноземцева) протоієрею Миколаю Житинському, яка датується серпнем 1943 р. (конкретна дата відсутня), яка була надана уповноваженому архієпископом Даниїлом (Юзвьюком) у 1946 р.

Зі змісту листа виникає, що протоієрей М. Житинський звертається до митрополита з проханням прийняти до єпархії якогось «священника К. Богуша, якій був рукоположений на священника архієпископом Костянтином (Кротевичом) у 1925 р.». У своїй відповіді митрополит Олександр відзначає, що «УАПЦ не вважає організацію митрополита Липківського Православною Церквою і не визнає канонічну правомірність її єпископату… тому може прийняти К. Богуша виключно через покаяння як диякона, адже він прийняв канонічну дияконську хіротонію в 1919 р.». При цьому безпосередньо посилається на «соборне рішення» та «інструкцію митрополита Полікарпа щодо духовенства Липківського» [18].

У 1947 році прибічники УАПЦ (1921) здійснили спробу повернутися до її канонів. Ця подія відома в історії як Ашафенбурзький розкол, у результаті якого була створена «УАПЦ Соборноправна», яка повернулась до «київських канонів» 1921 р. Цей розкол відбувся саме через те, що УАПЦ (1942) не визнавала канонічності УАПЦ (1921). У жовтні того ж 1947 р., архієрейський собор УАПЦ (1942) відлучив розкольників-липківців від Церкви.

Остаточно крапка у справі невизнання архієреїв та духовенства липківців з боку УАПЦ (1942), як ми вже відзначали на початку, була поставлена в 1949 р., коли Іоан Теодорович, який керував єпархією УАПЦ (1921) в США, був прийнятий як священник та повторно висвячений на єпископа 27 серпня 1949 р. Одним зі святителів був патріарх (на той час архієпископ) Мстислав (Скрипник). При цьому духовенство єпархії, хіротонії якого здійснив Іоан Теодорович, було прийнято як миряни та отримало нове канонічне рукоположення.

V. Деякі висновки

Аналіз історичних документів беззаперечно показує, що «І Всеукраїнський Собор» 1921 р. був скликаний без дотримування пропорційного представництва, на їм практично не було представлено українське православне духовенство. При цьому відмову архієреїв та духовенства брати участь в Соборі неможливо витлумачити виключно їх «проросійською» позицією. Головною причиною ігнорування Собору був проєкт т.зв. «нових канонів», які надалі й були прийняті. Цім здійснився повний відхід від православ’я, а сама УАПЦ (1921) була черговою неопротестантською деномінацією, яка використовувала православний обряд.

Крім того, був здійснений запропонований Володимиром Чехівським акт «соборного висвячення» архієреїв, якій був цілком антиканонічним. Адже було переплутана власно єпископська хіротонія та інтронізація архієрея на кафедрі. Це, ще під час Собору, аргументовано виклав у своєму докладі прот. Ксенофонт Соколовський. А в 1927 р. вийшла праця архієпископа Лолія (Юрьевського) «Олександрія і Єгипет», яка показала всю хибність ствердження про історичність «соборного висвячення». Тобто ієрархія УАПЦ (1921) була самосвятська.

Завдяки поширенню доповіді прот. Ксенофонта Соколовського, праці архієпископа Лолія (Юрьевського) та книги «Діяння Всеукраїнського Православного Собору в м. Києві 14-30 жовтня н.с. 1921 р.», канонічні Православні Церкви, зокрема і ПАПЦ, вже в кінці 20-х років ХХ ст., мали змогу детально ознайомиться з УАПЦ (1921). І вона не вважалася загалом саме Православною Церквою.

Саме тому, митрополит Полікарп (Сікорський) та архієпископ Олександр (Іноземцев), які з благословення Предстоятеля ПАПЦ, митрополита Діонісія (Валединського), створили УАПЦ формації 1942 р., приймали колишніх кліриків УАПЦ (1921): або в тому самі, які вони мели до липківців; або через хіротесію, яка є спрощеною новою хіротонією. Така позиція УАПЦ (1942) підтверджена багатьма документами та свідченнями.

Отже, жодного канонічного зв’язку з липківцями, про які люблять казати вороги ПЦУ та деякі «корисні ідіоти», УАПЦ (1942) не мела. Відповідно не мели цього зв’язку УАПЦ формації 1989 р. та УПЦ КП.

Посилання

1. Мартирологія українських церков. Том 1. Українська православна церква. Документи, матеріали, християнський самвидав України. Балтимор, Торонто: Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка. 1987

2. Церква і Життя», ч. 2/7/1928 р

3. Шумило С. «Липківство» як духовна, канонічна та еклезіологічна проблема Українських Церков.

4. Олександер Воронин. Історичний шлях УАПЦ. Кенсінгтон, 1992.

5. прот. Митрофан Явдась. Українська Автокефальна Православна Церква. Документи для історії Української Автокефальної Православної Церкви. Мюнхен, 1956.

6. Центральний державний архів громадських об’єднань та україніки. Ф. 1. Оп. 16. Д. 2

7. архімандрит Софроній (Чуприна). Ще раз про так звану УАПЦ Липківського

8. Діяння Всеукраїнського Православного Собору в м. Києві 14-30 жовтня н.с. 1921 р. Новий Ульм, 1965.

9. митр. Іларіон (Огієнко). «Липківщина» і перешкоди для визнання Українських Церков 

10. прот. Ксенофонт Соколовський. Доповідь на І Всеукраїнському соборі 1921 г. б.м., б.д.

11. архиепископ Лоллий (Юрьевский). Александрия і Египет / Богословские труди, сб. 18., М., Издательство Московской Патриархии, 1978.

12. Ігор (Ісіченко), архиєп. Канонічні засади утворення Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви // Українська Автокефальна Православна Церква часів Другої світової війни. Митрополит Феофіл Булдовський. Харків,2011.

13. Савчук С., Мулик-Луцик Ю. Історія української греко-православної церкви в Канаді. Т. 1, Вінніпег, 1984

14. о. Міненко. Т. Заснування в Канаді Української православної митрополії, Вінніпег, 1984

15. про. Горбик Сергій. До питання прийому кліриків через хіротесію

16. Смирнов, Андрій. Мстислав (Скрипник): громадсько-політичний і церковний діяч, 1930-1944. Київ, 2009.

17. ГДА СБУ, ф. 5, спр. 67766, арк. 23

18. ЗГАПин ф. 679

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці.

2.Якщо храм переходить в ПЦУ, УПЦ МП піднімає ґвалт. Але Онуфрій і УПЦ мовчать, коли керівництво рпц забрали 8 єпархій, тисячі храмів!!! Жодна церква, що була б самостійною – не мовчала б. Мовчання, яке триває і до собору у Феофанії і всі довгі 4 роки після цього собору можливе лише тому, що УПЦ це і є РПЦ, проти своїх дій протесту не роблять.

3.На початках думали, що Онуфрій із своїм авторитетом в РПЦ і Росії допоможе звільнити полонених, захоплених мирних жителів, особливо дітей. Онуфрій відмовився діяти, вести перемовини, добиватися свого, призначив і послав кого попало, і далі – роки мовчання про наших полонених, про наших дітей – він лише російським воїнам, що в нашому полоні співчував і роздавав шоколадки, молився і запевняв у знищеному братерстві, цінував які російські воїни гуманісти!

4. Будь-який очільник православної церкви вже б звернувся до всіх інших помісних церков з проханням визнати самостійність УПЦ, – Онуфрій це перший випадок в історії, коли свідомо прийнято рішення мовчати і не просити, – чекати поки самі дадуть, хоча без прохань ніхто нічого дати не може!!!

Отже, все мовчання про російські злочини – щоб залишатися в РПЦ. Пусті слова про власну українськість раз в рік – лише для того, щоб мати право далі вести щоденну інформаційну війну проти України. Робіть висновки.

Про мовчання митрополита Онуфрія після удару росіян по Лаврі

https://youtu.be/9Xe3XZkiKLc?si=R4vq7TKleZLZ0pl1

Після ефіру з’явилося звернення настоятеля Лаври від УПЦ МП митрополита Павла.

Згідно з Владикою Павлом у враженні Успенського собору винні:

а) диявол;

б) влада, що виселяє МП з Лаври;

в)всі, хто виступає у храмах;

г) ПЦУ, яка теж «кощунствує» не менше Клопотенка;

д) сили зла, які посварили братні народи, які все одно об’єднаються навколо «президента миру» Путіна. https://youtu.be/DvvJj5vWqaQ?si=IAsKQ2-LL_vrTv8o

Отже, дно пробили не лише росіяни, але й УПЦ МП – і мовчанням і зверненням владики Павла, яке є відкритим актом інформаційної війни проти України, є відкритим виправданням агресивних дій Росії!!!

Розчаровує пасивність України як держави, таке враження, що систематичне знущання УПЦ подобається цій владі та СБУ! Жодна європейська країна такого б не терпіла б роками!!!

Варвари, які цілеспрямовано хотіли зруйнувати наші святині, розуміють тільки силу! Тому давайте будемо сильними і озброїмо наших снайперів найкращим чином для подвійної помсти!!!

Приват 4731219647256100

Банка https://send.monobank.ua/jar/7uwhtDGmiD

моно 4441111401087840

проф. Юрій Чорноморець

І. Вступ

Останніми роками в російському церковному та навколоцерковному середовищі дедалі частіше лунають твердження про особливе богообране покликання Росії, її нібито сакральний імперський статус та особливу історичну місію. Подібні погляди висловлюють не лише політики, але й окремі православні публіцисти та блогери, серед яких Павло Граматік.

Ця стаття є богословською та історико-еклезіологічною рефлексією на його твердження, зокрема на наполягання, що українці повинні змиритися перед «кесарем» і прийняти його владу як дану Богом у сакральному сенсі. Таке розуміння потребує критичного розгляду в світлі Святого Письма, церковної традиції та історії держав.

Чи існують «Богом установлені імперії»?

Священне Писання навчає, що всяка влада допускається Богом (Рим. 13:1), однак це не означає, що кожна держава чи форма державності має особливий священний статус або вічний божественний мандат.

У Біблії ми бачимо Ассирійську, Вавилонську, Перську, Грецьку та Римську імперії. Усі вони існували з Божого попущення, але жодна не була проголошена вічним носієм Божої правди. Книга пророка Даниїла показує послідовну зміну могутніх царств, які виникають і зникають відповідно до Божого задуму.

Більше того, у пророцтві Даниїла (Дан. 2) образ велетенського істукана, який символізує послідовні земні імперії, розбивається каменем, відірваним не руками людськими. Цей камінь стає великою горою і наповнює всю землю. У святоотцівській традиції цей образ розуміється як знак того, що всі людські імперії, засновані на насильстві та деспотизмі, є тимчасовими і мають зникнути, поступившись місцем вічному Царству Божому. Єдиним вічним Царством є Царство Боже, а не жодна земна імперія.

ІІ. Візантія та проблема сакралізації держави

Прихильники імперського месіанізму часто апелюють до Візантії. Однак навіть Візантія не була умовою існування Церкви. Після падіння Константинополя у 1453 році Церква не припинила існування. Це доводить, що жодна імперія не є необхідною для спасительної місії Церкви.

Держава в християнській традиції розуміється як інструмент порядку, а не як носій спасіння.

ІІІ. Єресь етнофілетизму

Константинопольський Собор 1872 року засудив етнофілетизм — підпорядкування Церкви національній або політичній ідентичності.

Будь-яка ідея «обраної нації» чи «священної держави» зміщує центр Церкви з Христа на політичну спільноту. Церква є вселенською: «немає ні юдея, ні грека» (Гал. 3:28).

IV. «Москва — Третій Рим»: історичний міф чи догмат?

Концепція «Москва — Третій Рим» виникла після падіння Константинополя і пов’язується зі старцем Філофеєм: «Два Рими впали, третій стоїть, а четвертому не бути».

Однак це не є догматом Церкви, не ухвалювалося Вселенськими Соборами і не входить до святоотцівського Передання як обов’язкове вчення. Це історико-політична ідея Московської держави XV–XVI століть, яка згодом стала ідеологічною основою імперського месіанізму.
Церква існувала до Москви, існувала після Риму і Константинополя та не залежить від жодної держави. Тому ототожнення православ’я з політичною місією Москви є ідеологемою, а не богослов’ям.

V. Чому українці повинні коритися «чужому кесарю»?

Якщо прийняти логіку прихильників особливої російської імперської місії, виникає закономірне запитання: чому українці повинні підкорятися правителю іншої держави?

Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року та референдуму 1 грудня 1991 року Україна стала суверенною державою. Ще раніше Росія проголосила власний суверенітет 12 червня 1990 року. У грудні 1991 року Росія, Україна та Білорусь підписали Біловезькі угоди, якими припинили існування СРСР і взаємно визнали незалежність держав.

Отже, сучасна російська державність так само ґрунтується на принципі суверенітету, як і українська.
Біблійні слова апостола Павла про покору владі (Рим. 13:1–7) стосуються власної законної державної влади, а не правителів інших країн.

VI. Симфонія Церкви і держави чи імперська сакралізація?

Симфонія у візантійському розумінні означала співпрацю Церкви і держави задля справедливості, а не освячення політичної влади.

Однак історія сучасної Росії — війни в Чечні, агресія проти Грузії (2008), анексія Криму та війна на Донбасі (2014), повномасштабне вторгнення в Україну (2022), військова участь у Сирії — ставить під сумнів відповідність цієї держави ідеалу християнської політії.

VII. Християнство і політичне месіанство

Ісус Христос прямо сказав: «Царство Моє не від світу цього» (Ін. 18:36).

Будь-яка спроба ототожнити державу з Божим Царством є богословською помилкою, яка підміняє Євангеліє політичною ідеологією.

VIII. «Вавилон» і «звір» у світлі імперської ідеології

Книга Одкровення говорить про «Вавилон великий» (Одкр. 17–18) як символ гордої політичної системи, що панує над народами, та про «звіря» (Одкр. 13) як образ влади, яка вимагає абсолютної покори.

З етичних і богословських міркувань ми не ототожнюємо жодну сучасну державу з цими образами. Такі судження належать Богові та історії.

Однак ідеологія, яка надає державі сакральний статус, виправдовує насильство «вищою місією» та вимагає духовної лояльності до політичної влади, має очевидну структурну подібність до тих духовних спокус, про які застерігає книга Одкровення.

Небезпека полягає не лише у політичній практиці, але й у спробі богословського виправдання імперської претензії. Коли земне царство починають сприймати як носія Божої волі, відбувається підміна Церкви державою.

XIX. Висновки

Твердження про Росію як «Богом установлену імперію» не має достатнього біблійного, святоотцівського чи канонічного підґрунтя.

Церква Христова не прив’язана до жодної імперії чи держави. Вона існувала, існує і буде існувати незалежно від політичних систем.

Християнин покликаний шукати передусім Царства Божого, а не сакралізації земних імперій. Саме тому будь-які імперські ідеологеми повинні оцінюватися крізь призму Євангелія та вселенського досвіду Церкви.

Єдиним абсолютним Господом Церкви є Христос. Усі ж земні царства, незалежно від їхньої могутності, залишаються тимчасовими реаліями історії, які підлягають Божому суду так само, як колись Ассирія, Вавилон, Персія, Рим та всі інші імперії минулого.

прот. Віталій Кузьмич (ПЦУ)

Ще важливіше те, що сама Московська патріархія ніколи не визнавала, що ця структура відокремилася від Російської церкви. Навпаки, вона продовжує вважати її своєю невіддільною частиною і ніколи не заявляла про її вихід зі складу Російської церкви чи припинення євхаристичного спілкування, і продовжує іменувати митрополита Онуфрія канонічним предстоятелем Церкви в Україні. Ще більш показово, що Російська церква чітко заявила: ці зміни, ухвалені Українською Православною Церквою під проводом митрополита Онуфрія, мали бути розглянуті та схвалені Московським патріархом згідно зі Статутом Російської церкви. Вже лише це розвіює міф про «повну незалежність». Адже жодна справді незалежна церква не потребує схвалення від іншої церкви щодо своїх внутрішніх рішень. Її канонічний стан є ясним, визнаним і беззаперечним. Їй не потрібно постійно доводити публічно свою незалежність. Навіть сьогодні, через чотири роки після синодального засідання 2022 року, дискусія постійно точиться навколо того, чи справді ця Церква відокремилася від Москви. І цей факт сам по собі є вельми показовим. Адже коли церковна інституція дійсно набуває повної відокремленості від іншої, це не стає об’єктом тривалих дискусій і не підлягає діаметрально протилежному тлумаченню з боку зацікавлених сторін.

Проблема стає ще серйознішою на практиці. Бо, попри декларації про «незалежність», багато єпископів та духовенства цієї структури продовжують поминати патріарха Кирила. Тобто вони продовжують визнавати Москву літургійне та еклезіологічне своєю церковною владою.

Риторика про «повну незалежність» виглядає радше як спроба політичного виживання в українському суспільстві, ніж як чіткий церковний акт. Ця Церква намагається балансувати між двома світами: з одного боку, дистанціюватися від російської війни та руйнівної позиції патріарха Кирила і виглядати незалежною в межах України, а з іншого — не розривати реально свої зв’язки з Москвою. Ця невизначеність слугує інтересам Московської патріархії, яка прагне зберегти свій церковний контроль в Україні навіть після російського вторгнення. Та дозволяє Москві продовжувати позиціонувати цю структуру як власний церковний орган на території України.

Нещодавню позицію Сербської православної церкви на підтримку цієї структури слід тлумачити саме в цьому ключі. Синод Сербської церкви, апелюючи до «переслідувань канонічної церкви в Україні», по суті, обстоює не Українську Православну Церкву, а російський церковний наратив. Її справжній інтерес полягає не в мирі в Україні чи єдності Православ’я, а в політичній та церковній підтримці Московського патріархату. Адже, якби Сербська церква справді була зацікавлена у встановленні церковного миру та дотриманні канонічності, вона мала б визнати факт існування в Україні Автокефальної церкви, яка отримала Томос від Вселенського патріархату. Сербська церква вперто представляє Українську Православну Церкву під керівництвом митрополита Онуфрія як єдину «канонічну церкву». І доки Автокефальна церква має Томос про автокефалію від Вселенського патріархату та чітку церковну ідентичність, Сербська церква відкидає його, обираючи захист церковної структури, яка навіть сьогодні не спроможна чітко відповісти на просте запитання: якщо вона не належить до Москви, то до кого саме вона належить?

І тут розкривається велике протиріччя Сербської Церкви, яка, звинувачуючи Православну Церкву України в «розколі», толерує церковну ситуацію, в якій структура, яку вона підтримує, оголошує себе незалежною, не маючи визнаної автокефалії, без чіткого канонічного статусу та не розірвавши зв’язків із Москвою. Іншими словами, вона приймає певну церковну неясність лише тому, що це відповідає інтересам Російської Церкви, оскільки ця структура залишається останнім основним інструментом російської церковної присутності в Україні. Це доводить, що питання полягає не в канонічності, а в геополітичному та церковному союзі з Москвою.

Православна церква України (ПЦУ), зі свого боку, є єдиною справді незалежною Українською Церквою. Вона має Томос про автокефалію від Вселенського патріархату, не залежить від Москви та виражає потребу українського народу в церковному звільненні від російського впливу. Ті, хто продовжує заперечувати цю реальність, по суті, захищають не канонічність, а геополітичний вплив Москви у православ’ї. Наразі це набуває дедалі більшої очевидності в контексті поточних геополітичних процесів.

У своїх заявах архієпископ Сильвестр порівнює становище Української православної церкви (УПЦ) під керівництвом митрополита Онуфрія з Церквою Північної Македонії, щоб виправдати неясний і суперечливий статус цієї української церковної структури. Це порівняння, однак, не є ні історично, ні еклезіологічне обґрунтованим. Перш за все, випадок із Північною Македонією є продуктом глибоко проблематичного церковного процесу, який створює більше запитань, ніж рішень. Сербська церква намагається поставати в ролі уявного дарувальника автокефалії, видаючи відповідний «Томос», попри те, що право надавати автокефалію канонічно та історично належить виключно Вселенському Патріархату. Це не просто інше тлумачення церковної традиції, а пряме оскарження привілеїв та обов’язків Вселенського престолу в межах Православ’я. Історичний акт Церкви є чітким: новіші автокефалії у православному світі були надані через Вселенську Патріархію, яка функціонує як центр Всеправославної єдності та канонічного порядку.

Цим своїм кроком Сербська Церква на практиці намагається нав’язати паралельну модель надання автокефалії, що цілком відповідає російському еклезіологічному розумінню поліцентричного православ’я без координуючої першості. Це небезпечна логіка, яка неминуче веде до церковної роздробленості та своєрідного «православного національного феодалізму», за якого кожна впливова помісна церква могла б на власний розсуд створювати або визнавати нові автокефальні церковні структури.

Втім, випадок із Північною Македонією не має суттєвого зв’язку з Православною Церквою України. У Північній Македонії відбувся принаймні один чіткий процес. Євхаристичне спілкування було відновлено Вселенською Патріархією, згодом воно було визнано Сербською церквою, і зрештою було надано специфічний статус, хоча й неканонічний щодо способу його надання. У випадку з Українською Православною Церквою цього також не існує. Не існує акту про надання автокефалії — ні канонічного, ні антиканонічного, відсутнє синодальне визнання її незалежності від Москви іншими церквами, немає чіткої еклезіологічної позиції, ані навіть чіткого припинення залежності від Російської Церкви.

Більше того, сама Сербська Церква спростовує власну позицію. З одного боку, вона відкидає автокефалію Православної Церкви України, надану Вселенським Патріархатом — канонічно компетентною інституцією, — а з іншого боку, ухвалює церковні рішення шляхом односторонніх дій без загальноправославної згоди. Лицемірство є очевидним. Коли Вселенський Патріархат надає автокефалію Україні відповідно до своїх привілеїв, Сербська Церква звинувачує його у нібито неканонічному втручанні. Однак, коли Сербська церква намагається надати автокефалію Північній Македонії, не маючи на те історичного та канонічного привілею, то це подається як нібито відновлення єдності. Насправді єдиним стабільним критерієм для цих кіл є не канонічність, а геополітична прив’язка до московської осі.

Автокефальна Церква (ПЦУ) залишається єдиною українською церквою з чіткою канонічною основою, з Томосом про автокефалію від Вселенського патріархату та без зв’язків підпорядкування російській церковній владі. Натомість ті, хто наполягає на підтримці нечіткого статусу Церкви під проводом митрополита Онуфрія або використовують антиканонічні приклади, як-от випадок Північної Македонії, по суті, сприяють руйнуванню канонічного устрою Православ’я на користь геополітичних планів Москви.

ієромонах Микита Пантократорський

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Φως Φαναρίου

Від редакції «Київського Православ’я»

Ми починаємо проєкт знайомства української аудиторії зі Статутами різних Православних Церков, що входять у Вселенське Православ’я. І починаємо зі Статуту Болгарської Православної Церкви–Болгарський Патріархат.

На думку багатьох фахівців з канонічного права та православної юриспруденції, цей Статут є одним з найбільш демократичних та повних у питанні життєдіяльності Православної Церкви. Він враховує інтереси не тільки архієреїв, а і священників та мирян. Допускає останніх до вирішення питань з життя та розвитку Болгарської Православної Церкви.

Київське Православ’я

СТАТУТ БОЛГАРСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ – БОЛГАРСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ

Прийнято VI Церковно-народним Собором 11 грудня 2008 року,

у Рильському святому монастирі, опублікованому в «Церковному віснику»,

Спеціальний випуск, 09.01.2009

Шостий Церковно-народний Собор, маючи за основу Символ віри:

«Вірую в єдиного Бога Отця, Всемогутнього, Творця неба і землі, усього видимого і невидимого». І в єдиного Господа Ісуса Христа, єдинородного Сина Божого, народженого від Отця перше всіх віків, Світло від Світла, Бога істинного від Бога істинного, народженого, не створеного, єдиносущного з Отцем, що через Нього все сталося; Що ради нас, людей, і ради нашого спасіння зійшов з неба, і воплотився від Святого Духа Діви Марії, і став людиною; і був розп’ятий за нас за Понтія Пілата, і страждав, і був похований; і воскрес третього дня за Писанням; і вознісся на небо, і сидить праворуч Отця; і знову прийде зо славою судити живих і мертвих; і Царству Його не буде кінця. І в Духа Святого, Господа, Животворчого, що від Отця походить, що Йому поклоняємося і прославляємо разом з Отцем і Сином, і що говорив через пророків. «В єдину святу, соборну та апостольську Церкву. Визнаю одне хрещення на відпущення гріхів. Чекаю воскресіння мертвих і життя майбутнього віку! Амінь!» – ухвалено цей Статут.

Частина Перша: Устрій

Розділ перший

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. (1) Болгарська Православна Церква – Болгарський Патріархат є невіддільним членом Єдиної Святої, Вселенської та Апостольської Церкви, яка має своїм вічним і незмінним Главою Самого свого Божественного Засновника, Господа нашого Ісуса Христа, і керується Святим Духом, що живе в ній.

(2) Болгарська Православна Церква – Болгарський Патріархат є Помісною Автокефальною Церквою і перебуває у доктринальній та канонічній єдності, молитовному та євхаристичному спілкуванні з Помісними Православними Церквами.

(3) Самокерована Болгарська Православна Церква – Болгарський Патріархат є правонаступником Плісковської Архієпископії, Преславської Патріархії, Охридської Архієпископії, Тирновської Патріархії та Болгарського Екзархату. Вона є єдиною та неподільною.

Стаття 2. Основою структури та управління Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату є: Святе Письмо, Священне Передання, Правила Святих Апостолів, священні Канони Вселенських та Помісних Соборів, вчення Святих Отців та цей Статут.

Стаття 3. Регіон Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату в межах Республіки Болгарія поділяється на такі єпархії:

1. Софія – зі штаб-квартирою в Софії та єпископськими вікаріатами в Самокові, Іхтімані, Дупниці, Радомирі, Кюстенділі, Тран і Годечі;

2. Варна і Великопреслав – зі штаб-квартирою у Варні та єпископськими вікаріатами в Шумені, Провадії, Добричі та Тирговіште;

3. Велико Тирново – зі штаб-квартирою у Велико Тирново та єпископськими вікаріатами у Свіштові, Горній Оряховиці, Габрово, Олені, Севлієво, Нікополі, Дрянові, Павлікені та Трявні;

4. Відінська – з центром у Відіні та єпископськими вікаріатами в Ломі, Берковіці, Кулі та Білоградчику;

5. Враца – зі штаб-квартирою у Враці та єпископськими вікаріатами у Бялій Слатині, Оряхово та Мездрі;

6. Доростольська – з центральним офісом у Сілістрі та єпископськими вікаріатами в Дулово та Тервелі;

7. Ловеч – з центральним офісом у Ловечі та єпископськими вікаріатами в Пірдопі, Ботевграді, Тетевені та Трояні;

8. Неврокоп – зі штаб-квартирою в місті Гоце Делчев (Неврокоп) і єпископськими вікаріатами в Благоєвграді, Разлогу, Санданські та Петричі;

9. Плевен – з центральним офісом у Плевені та єпископською віцекарією в Луковіті;

10. Пловдив – зі штаб-квартирою в Пловдиві та єпископськими вікаріатами в Пазарджику, Асеновграді, Хасково, Карлово, Панагюріште, Пештері, Смоляні та Івайловграді;

11. Русе – з центральним офісом у Русе та єпископськими вікаріатами в Разграді, Тутракані та Попово;

12. Слівен – зі штаб-квартирою в Слівені та єпископськими вікаріатами в Бургасі, Ямболі, Карнобаті, Тополовграді, Котелі та Малко Тирново;

13. Стара Загора – зі штаб-квартирою в Старій Загорі та єпископськими вікаріатами в Казанлику, Чирпані, Новій Загорі, Свіленграді та Харманлі.

Стаття 4. (1) Єпархія та юрисдикція Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату також включають:

1. Болгарська східно-православна єпархія в США, Канаді та Австралії – з центральним офісом у Нью-Йорку та єпископськими вікаріатами в Торонто для Канади та в Мельбурні для Австралії. Структура та управління єпархією визначаються статутом, затвердженим на єпархіальній раді та ратифікованим Священним Синодом.

2. Болгарська східно-православна єпархія у Західній та Центральній Європі – з центральним офісом у Берліні. Структура та управління єпархією визначаються статутом, затвердженим на єпархіальному соборі та ратифікованим Священним Синодом.

(2) Для православних болгар у Туреччині існує Болгарська церковна громада в Стамбулі.

Стаття 5. Болгарська Православна Церква – Болгарський Патріархат керується Священним Синодом, а кожна єпархія – своїм єпископом, який носить титул митрополита.

Стаття 6. (1) Вищим керівним органом Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату є Священний Синод, до складу якого входять Болгарський Патріарх та єпархіальні митрополити.

(2) Священний Синод діє у повному та скороченому складі.

Стаття 7. (1) Єпархіальні митрополити Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату канонічно перебувають під безпосереднім керівництвом та наглядом Священного Синоду, який підтверджує їхнє канонічне обрання, і вони безпосередньо йому звітують.

(2) Під час богослужінь єпархіальні митрополити згадують ім’я Болгарського Патріарха та Священного Синоду, а у разі втрати патріаршого престолу – Священного Синоду.

Стаття 8. Законодавчу владу в Болгарській Православній Церкві – Болгарському Патріархаті здійснює Церковна Рада, до складу якої входять ієрархи, духовенство та миряни, обрані відповідно до процедури цього Статуту.

Стаття 9. Вищу судову та адміністративну владу Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату здійснює Священний Синод.

Стаття 10. Вища Церковна Рада є дорадчим органом при Священному Синоді з загальних економічних та фінансових справ Болгарської Православної Церкви.

Стаття 11. Церковна влада в єпархії належить єпархіальному митрополиту та здійснюється за сприяння Єпархіальної ради.

Стаття 12. Органами митрополичої влади в єпархії є: заступники єпископа, парафіяльні священики, церковні опікунські ради та монастирські управління.

Стаття 13. (1) Болгарська Православна Церква – Болгарський Патріархат та її місцеві осередки – митрополії, церкви та монастирі – є юридичними особами.

(2) Невіддільними членами юридичної особи Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату є митрополії та ставропігійні монастирі як юридичні особи та як місцеві осередки в межах її єпархії та юрисдикції.

(3) Резиденція Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату знаходиться в місті Софія.

(4) Місцем розташування митрополії є населений пункт, визначений у ст. 3 та ст. 4.

(5) Місцем розташування церкви є поселення, в якому побудовано її храм.

(6) Місцем розташування монастиря є поселення, в якому він розташований або поблизу нього, або поселення, розташоване поблизу нього.

Стаття 14. Патріарший собор «Святого Олександра Невського» має статус ставропігійного храму.

Розділ другий

ЦЕРКОВНА ГРОМАДА

Розділ I

ЦЕРКОВНА ГРОМАДА

Стаття 15. Церковна Рада складається з:

1. ієрархи – митрополити та єпископи Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату;

2. три священнослужителі парафіяльного служіння та три миряни з кожної єпархії;

3. Генеральний секретар Священного Синоду;

4. по одному представнику від кожного ставропігійного монастиря, обраному відповідною монастирською радою;

5. два представники єпархіальних монастирів від кожної єпархії – один чернець та одна черниця, призначені відповідним єпархіальним митрополитом;

6. один представник від кожної середньої богословської школи, обраний відповідною учительською радою;

7. п’ять священнослужителів з вищою освітою та п’ять мирян – громадських діячів, запропонованих Священним Синодом та обраних Церковним Собором відкритим голосуванням.

Стаття 16. Делегати Церковної Ради обираються на термін чотири роки.

Стаття 17. Головою Церковного Собору є Болгарський Патріарх або, за виняткових обставин, особа, призначена ним письмовим розпорядженням для головування на Соборі.

Стаття 18. Церковний Собор скликається на чергове засідання у перший рік кожного чотирирічного періоду, а на позачергове – коли Священний Синод визнає це за необхідне.

Стаття 19. У своїй законодавчій діяльності Церковна Рада повинна незмінно дотримуватися догматів православної віри, правил і практики Святої Православної Церкви, церковного миру та єдності.

Розділ II

ВИБОРІ ЧЛЕНІВ ЦЕРКОВНОЇ РАДИ

Стаття 20. (1) Священнослужитель, який має право бути обраним до Церковної Ради, повинен відповідати таким умовам:

1. мати якості особи, яка має право бути обраною єпархіальним виборцем відповідно до статті 102;

2. мати щонайменше п’ять років бездоганного стажу служби священнослужителем та щонайменше середню освіту.

(2) Мирянин, який має право бути обраним членом Церковної Ради, повинен відповідати таким умовам:

1. мати якості особи, яка має право бути обраною єпархіальним виборцем відповідно до статті 103;

2. бути суворо православним у своєму житті та думках і бути відомим як благочестивий та доброчесний.

Стаття 21. (1) За рішенням Священного Синоду, виданим навесні кожного четвертого року, єпархіальний митрополит запрошує окружною грамотою єпархіальних виборців зібратися у третю Велику неділю з моменту видання окружної грамоти у столиці єпархії для обрання членів Церковної Ради.

(2) У призначений день після Божественної Літургії єпархіальні виборці збираються у Святій Митрополії, де відбувається їхня реєстрація. За присутності щонайменше 2/3 з них Митрополит або призначений ним письмовим розпорядженням клірик відкриває засідання. Якщо необхідний кворум не досягнуто, засідання переноситься на одну годину та відкривається за наявності кворуму більше половини виборців.

Стаття 22. (1) Після молитви до Бога, за пропозицією голови, збори обирають відкритим голосуванням зі свого складу двох священнослужителів та двох мирян, які разом з ним утворюють бюро. Складається список кандидатів – до 10 священнослужителів та 10 мирян. Кожен виборець має право запропонувати імена гідних кандидатів.

(2) Вибори проводяться таємним голосуванням більшістю понад половину голосів присутніх, при цьому кожен виборець голосує за трьох парафіяльних священиків та трьох мирян.

(3) Якщо більшість, передбачена пунктом 2, не досягнута під час голосування або якщо її не досягнуто за шістьох, голосування повторюється, доки троє священнослужителів та троє мирян не отримають необхідної більшості.

Стаття 23. Про вибори складається акт, який заноситься до протокольної книги Єпархіальної ради, підписується членами виборчого бюро та єпархіальними виборцями та скріплюється печаткою єпархіального митрополита.

Стаття 24. (1) Заперечення щодо правильності та порядку виборів, а також кваліфікації обраних осіб подаються головуючим на виборах.

(2) Скарги виборців щодо порушень під час виборів подаються єпархіальному митрополиту протягом семи днів з дня виборів, а заперечення щодо кваліфікації обраних осіб можуть бути подані будь-яким християнином єпархіальному митрополиту протягом 15 днів з дня виборів.

(3) Після закінчення терміну, зазначеного в пункті 2, акт про обрання зачитується на засіданні Єпархіальної ради, яка оцінює якості обраних та висловлює свою думку.

(4) Єпархіальний митрополит надсилає виборчі документи до Священного Синоду разом із копією акту.

Стаття 25. (1) Коли обрання, підтверджені Священним Синодом у скороченому складі, виявляються правильними, а обрані особи відповідають вимогам цього Статуту, Священний Синод у скороченому складі проголошує обраних осіб членами Собору та повідомляє відповідного єпархіального митрополита про надання їм грамот для участі в Соборі.

(2) Перед прийняттям рішення Священний Синод у скороченому складі, якщо вважає це за необхідне, проводить опитування щодо проведених виборів через свого посланника.

(3) Якщо вибори анульовано, Священний Синод у скороченому складі доручає єпархіальному митрополиту скликати єпархіальних виборців у короткий термін для проведення нових виборів.

Стаття 26. (1) Якщо під час чергових виборів буде встановлено, що будь-хто з обраних осіб не відповідає вимогам Статуту або протягом чотирирічного терміну своїх повноважень відмовляється від членства в Асамблеї, переїжджає або помирає, кандидат, який після обраних осіб отримав найбільшу кількість голосів і відповідає вимогам для обрання, встановленим Статутом, оголошується членом Асамблеї.

(2) Якщо член Асамблеї втрачає право на обрання протягом свого чотирирічного терміну повноважень, і це встановлюється відповідно до відповідної процедури, застосовується процедура, передбачена пунктом 1.

Розділ III

ПОВНОВАЖЕННЯ ТА ЗАСІДАННЯ ЦЕРКОВНОЇ РАДИ

Стаття 27. Церковна Рада має такі повноваження:

1. вносить зміни та доповнення до Статуту Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату за пропозицією Священного Синоду або за пропозицією членів Асамблеї;

2. приймає або скасовує синодальні правила;

3. заслуховує звіт Священного Синоду про загальну діяльність Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату за останній чотирирічний період та висловлюється щодо звіту.

Стаття 28. Рішення Церковного Собору з питань доктринального (догматичного), канонічного та літургійного характеру є дійсними, якщо протягом 15 днів з моменту їх голосування Священний Синод не зробить заяви про те, що вони суперечать вченню та традиції Святої Православної Церкви. Оскаржувані рішення виносяться на повторний розгляд наступного чергового або позачергового Церковного Собору.

Стаття 29. Церковна рада скликається регулярно один раз на чотири роки, а позачергово – за потреби.

Стаття 30. (1) Церковний Собор скликається, відкривається, ведеться та закривається Болгарським Патріархом або головуючим, призначеним ним письмовим розпорядженням.

(2) Болгарський Патріарх або призначений ним головуючий відкриває Церковний Собор промовою, в якій викладається становище Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату та представлені пропозиції, що мають бути подані на розгляд Собору.

Стаття 31. (1) Засідання Церковної Ради є правомочними за наявності кворуму більше половини членів ради.

(2) Рішення приймаються більшістю голосів понад половину присутніх членів.

Стаття 32. Синодальний Бюро складається з Голови або головуючого та чотирьох секретарів, обраних Синодом: двох кліриків та двох мирян.

Стаття 33. Протоколи обговорень та рішень Асамблеї ведуться, вони заносяться до спеціальної книги та підписуються Бюро Асамблеї.

Стаття 34. (1) Рішення про прийняття Статуту Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату та його змін і доповнень підписуються бюро Асамблеї та публікуються в «Церковному віснику» протягом одного місяця з моменту їх прийняття. Статут набирає чинності з моменту його публікації в «Церковному віснику».

(2) Рішення Собору набувають чинності з дня їх опублікування в «Церковному віснику».

Стаття 35. Церковна Рада розробляє та приймає положення про свою організацію та діяльність.

Розділ третій

ЄПИСКОПСЬКА РАДА

Стаття 36. (1) Архієрейський собор складається з єпископів – митрополитів та єпископів Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату.

(2) Собор єпископів скликається Болгарським Патріархом, коли Священний Синод визнає це необхідним.

(3) Ієрархи мають право подавати пропозиції щодо порядку розгляду процедурних та протокольних питань.

(4) Священний Синод готує скликання Архієрейського Собору.

Стаття 37. (1) Головою Архієрейської ради є Болгарський Патріарх або призначений ним письмовим розпорядженням єпархіальний митрополит. Коли Патріарший престол вільний або вакантний, Головою Ради є заступник Голови Священного Синоду.

(2) Члени Єпископської ради не можуть відмовитися від участі в її засіданнях, окрім випадків хвороби або іншої важливої ​​причини, визнаної Радою поважною.

Розділ четвертий

БОЛГАРСЬКИЙ ПАТРІАРХ

Розділ 4.1

БОЛГАРСЬКИЙ ПАТРІАРХ

Стаття 38. (1) Болгарський Патріарх є також Митрополитом Софійським. Він служить довічно. Його місцезнаходження знаходиться в місті Софії.

(2) Коли Болгарський Патріарх за власним проханням та з причин, дозволених церковними канонами, йде у відставку, він носить титул «Колишній Болгарський Патріарх» та гідність «Його Блаженства», а Священний Синод забезпечує йому умови життя, що відповідають висоті його попереднього служіння.

Стаття 39. Болгарський Патріарх представляє Болгарську Православну Церкву – Болгарський Патріархат і від імені Священного Синоду вступає у зносини з: Предстоятелями та представниками Помісних Православних Церков; органами державної та місцевої влади в Республіці Болгарія; іноземними державами та їх дипломатичними представництвами в Республіці Болгарія; міжнародними організаціями та іншими релігійними конфесіями в Республіці Болгарія та за кордоном.

Розділ 4.2.

ВИБРАНИ БОЛГАРСЬКОГО ПАТРІАРХА

Стаття 40. Кандидат на посаду Болгарського Патріарха та Митрополита Софійського повинен мати такі якості:

1. бути чинним єпархіальним митрополитом Болгарської Православної Церкви;

2. бути не молодшим за 50 років;

3. керувати єпархією як митрополит не менше 5 років;

4. вирізнятися правильними думками про православну віру та точним дотриманням церковного порядку.

Стаття 41. Болгарський Патріарх і Митрополит Софійський обирається Патріаршим Виборчим Церковним Собором, до складу якого входять:

1. ієрархи – митрополити та єпископи Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату;

2. п’ять представників від кожної єпархії – троє духовенства та двоє мирян, а від Софійської єпархії десять представників – шість духовенства та чотири миряни;

3. по одному представнику від кожного ставропігійного монастиря, обраному відповідною монастирською радою;

4. два представники єпархіальних монастирів від кожної єпархії – один чернець та одна черниця, призначені відповідним єпархіальним митрополитом;

5. по одному представнику від кожної із середніх богословських шкіл, призначеному їхнім керівництвом.

Стаття 42. (1) У разі смерті Патріаршого Престолу Священний Синод тимчасово очолює старший член його скороченого складу за митрополичою посадою. Він повідомляє про смерть Помісні Православні Церкви, Президента Республіки Болгарія, Голову Національних Зборів та Прем’єр-міністра і керує справами Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату до обрання заступника Голови, яке має відбутися протягом семи днів з моменту смерті Патріаршого Престолу.

(2) Заступник Голови разом зі Священним Синодом вживає необхідних заходів у зв’язку з обранням нового Болгарського Патріарха, яке має відбутися не пізніше чотирьох місяців після повноліття Патріаршого Престолу.

Стаття 43. (1) Священний Синод визначає дату скликання Патріаршого Виборчого Церковного Собору та наказує циркуляром єпархіальним митрополитам скликати єпархіальних виборців у кожній єпархії у певну неділю.

(2) За наявності кворуму у дві третини списку єпархіальних виборців під головуванням митрополита або призначеного ним письмовим розпорядженням клірика, таємним голосуванням та більшістю понад половини присутніх обираються п’ять представників єпархії – троє духовенства та двоє мирян, а від Софійської єпархії – шість духовенства та чотири миряни. Про обрання представників складається протокол, підписаний митрополитом або призначеним ним письмовим розпорядженням кліриком та виборцями. Протокол скріплюється печаткою та негайно надсилається до Священного Синоду.

(3) Обґрунтовані скарги виборців до Митрополита щодо порушень правил виборів подаються протягом трьох днів з моменту їх проведення. Скарги розглядаються Священним Синодом у скороченому складі. Коли буде встановлено, що вибори були неналежними, він скасовує їх та визначає проведення нових виборів. Митрополит наказує про негайне проведення нових виборів.

(4) Священний Синод наказує настоятелям ставропігійних монастирів та середніх духовних училищ обрати по одному представнику відповідно до статті 41.

(5) Священний Синод наказує кожному єпархіальному митрополиту також призначити двох представників своїх єпархіальних монастирів – одного ченця та одну черницю.

(6) Представники, зазначені у статті 41, пунктах 2-5, яким надані відповідні листи з підписами та печатками, беруть участь у Патріаршій Виборчій Церковній Раді.

Стаття 44. (1) Список кандидатів, які мають право балотуватися у представники єпархії на виборах Болгарського Патріарха та Митрополита Софійського, містить імена 15 священнослужителів та 8 мирян, які відповідають вимогам, передбаченим статтею 102 та статтею 103.

(2) Список складається правлячим митрополитом за участю єпархіальних радників та архієрейських вікаріїв.

Стаття 45. (1) Священний Синод на засіданні, що відбудеться не пізніше ніж за сім днів до дня виборів Болгарського Патріарха та Митрополита Софійського, таємним голосуванням більшістю у дві третини членів Священного Синоду обирає трьох єпархіальних митрополитів – кандидатів на патріарший престол, які відповідають вимогам статті 40.

(2) Коли один або два митрополити отримають необхідну більшість, голосування повторюється, доки не будуть обрані ще два або один не буде обраний більшістю у дві третини членів Священного Синоду.

(3) Коли два митрополити отримують однакову кількість голосів, голосування повторюється для обох, доки один з них не отримає більшості, що перевищує половину голосів усіх митрополитів.

(4) Запис про проведений обрання заноситься до канону Священного Синоду.

Стаття 46. (1) Священний Синод скликає Патріарший Виборчий Церковний Собор у Синодальному палаці у визначену неділю. Після перевірки правильності виборчих листів обраних та призначених членів Патріаршого Виборчого Церковного Собору та у разі присутності щонайменше трьох чвертей усіх членів виборчого Собору, заступник Голови Священного Синоду, після молитви до Бога, відкриває Патріарший Виборчий Церковний Собор.

(2) Віце-президент пропонує Асамблеї обрати відкритим голосуванням двох священнослужителів та двох мирян членами виборчого бюро, головою якого він буде. Члени бюро обираються більшістю голосів, що перевищує половину присутніх.

(3) Якщо три чверті членів Собору не присутні, його відкриття відкладається на одну годину, після чого Патріарший Виборчий Церковний Собор відкривається, якщо присутні більше половини всіх членів Собору. Якщо цей кворум не досягнуто, Священний Синод призначає вибори на наступну неділю.

Стаття 47. (1) Після відкриття засідання заступник голови оголошує імена трьох кандидатів на Патріарший престол, обраних Священним Синодом, та пропонує членам Патріаршої Виборчої Церковної Ради обрати одного з трьох таємним голосуванням. Голосують усі присутні члени Виборчої Ради.

(2) Кандидат, який отримав не менше 2/3 голосів присутніх виборців, оголошується заступником Голови Священного Синоду канонічно та законно обраним Болгарським Патріархом і Митрополитом Софійським.

(3) Якщо жоден із кандидатів не отримує необхідної більшості згідно з пунктом 2, вибори повторюються, і в них беруть участь два кандидати, які отримали найбільшу кількість голосів. Кандидат, який отримав найбільшу кількість голосів, оголошується обраним. У разі рівності голосів голосування повторюється.

(4) Про вибори складається акт, який вноситься до Кодексу поведінки Священного Синоду та підписується виборчим бюро та членами Зборів, після чого заступник голови закриває Патріарші виборчі церковні збори. Копія акта надається новообраному Болгарському Патріарху та Митрополиту Софійському.

(5) Священний Синод служить подячну молитву та здійснює інтронізацію новообраного Болгарського Патріарха та Митрополита Софійського, який бере на себе повноваження, пов’язані з його титулом.

Стаття 48. Священний Синод повідомляє ім’я новообраного Болгарського Патріарха та Митрополита Софійського Предстоятелям Помісних Православних Церков, Президенту Республіки Болгарія, Голові Національних Зборів та Прем’єр-міністру та оголошує його громадськості.

Розділ 4.3.

ПОВНОВАЖЕННЯ БОЛГАРСЬКОГО ПАТРІАРХА

Стаття 49. (1) Болгарський Патріарх як Предстоятель Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату, крім своїх повноважень як єпархіального митрополита, має також такі повноваження:

1. головує на засіданнях Церковної Ради, Архієрейської Ради та Священного Синоду у повному та скороченому складах;

2. здійснює контроль за своєчасним та точним виконанням рішень Церковного Собору, Архієрейського Собору та Священного Синоду у повному та скороченому складі, що набрали чинності;

3. скликає за рішенням Священного Синоду засідання Церковного Собору, Архієрейського Собору та засідання Священного Синоду у повному та скороченому складі;

4. приймає листи, запити та скарги до Священного Синоду та оперативно розподіляє їх відповідно до компетенції для розгляду та вирішення;

5. висвячує разом зі Священним Синодом єпископів Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату;

6. освячує разом зі Святим Синодом Святе Миро;

7. здійснює контроль за підтриманням церковної дисципліни та порядку та у разі порушень передає це питання Священному Синоду для вжиття відповідних заходів та притягнення до відповідальності;

8. надає єпархіальним митрополитам відпустки та дозвіл на приїзд до столиці;

9. надсилає послання від імені Священного Синоду духовенству та мирянам з нагоди свят, ювілеїв, а також у зв’язку із сучасними проблемами.

(2) Болгарський Патріарх користується перевагою в пошані над усіма ієрархами Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату та носить гідність «Святості». Зовнішніми відмітними знаками патріаршої гідності є: біла епанокамілавка з хрестом, нагрудний хрест, енголпія та панагія.

(3) Ім’я Болгарського Патріарха та Священного Синоду згадується під час богослужінь єпархіальними митрополитами та духовенством у ставропігіях.

Стаття 50. Болгарський Патріарх/Віце-голова Священного Синоду не має права вирішувати чи робити що-небудь у загальних справах Церкви без рішення Священного Синоду, а Священний Синод не має права вирішувати чи робити що-небудь без думки Болгарського Патріарха/Віце-голови Священного Синоду.

Стаття 51. За порушення службових прав та обов’язків Болгарський Патріарх, як і будь-який ієрарх, підлягає церковному суду перед Священним Синодом.

Розділ п’ятий

СВЯТИЙ СИНОД

Розділ 5.I

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 52. (1) Головою Священного Синоду у повному та скороченому складах є Болгарський Патріарх.

(2) За відсутності Патріарха Священний Синод очолюється членом Синоду, призначеним Патріархом письмовим розпорядженням.

Стаття 53. (1) Священний Синод у скороченому складі складається з Болгарського Патріарха та чотирьох єпархіальних митрополитів.

(2) Члени Священного Синоду у скороченому складі призначаються Священним Синодом на ротаційній основі за старшинством зі строком повноважень 6 місяців.

Стаття 54. Жоден ієрарх не може відмовитися від участі в засіданні Священного Синоду у повному або скороченому складі, окрім випадків тяжкої, тривалої хвороби, недуги або інших причин, визнаних поважними Священним Синодом. Невиконання цього обов’язку тягне за собою церковне покарання ієрарха.

Стаття 55. Ніхто не може з будь-якої причини засідати у повному чи скороченому складі Священного Синоду, якщо він не є його членом.

Стаття 56. Коли двоє членів Священного Синоду у скороченому складі тяжко захворіють, митрополит, дотримуючись принципу ротації, визначеного відповідно до процедури статті 53, запрошується до участі у засіданнях до одужання одного з хворих.

Стаття 57. Повноваження Священного Синоду є: повноваження Священного Синоду у повному складі та повноваження Священного Синоду у скороченому складі.

Розділ 5.2.

Повноваження Святого Синоду у повному складі

Стаття 58. Повноваження Священного Синоду у повному складі полягають у:

1. підтримує єдність та спілкування з членами Святої Православної Церкви – автокефальними та автономними Помісними Православними Церквами;

2. здійснює вищий нагляд за збереженням точності та чистоти вчення Святої Православної Церкви;

3. здійснює найвищий нагляд за належним, однаковим та вселенським здійсненням Святих Таїнств та інших літургійних церемоній і видає загальні правила для публічного та приватного богослужіння;

4. забезпечує дотримання краси та порядку в церквах та гідне шанування святих храмів, святих монастирів, усіх священних будівель, предметів, призначених для богослужіння, та церковних цвинтарів;

5. попередньо перевіряти та затверджувати до друку тексти Святого Письма, богослужбових книг та творів догматичного змісту, призначених для використання в православних церквах, а також підручники та посібники з предмета «Закон Божий» та релігійне вчення для болгарських шкіл, видавати та затверджувати книги з православного церковного співу;

6. видавати Святе Письмо та богослужбові книги і стежити за тим, щоб інші не видавали такі книги;

7. висвячувати єпископів та проводити канонічні вибори єпархіальних митрополитів;

8. підготувати та освятити Святе Миропомазання;

9. підготовлювати канонізацію та канонізувати святих, знаходити їхні мощі та визначати спосіб їхнього поминання;

10. вносити пропозиції до Церковної Ради щодо відкриття та закриття єпархій;

11. переглядати рішення Церковної Ради відповідно до статті 28;

12. приймати синодальні правила щодо організації та управління Церквою у невідкладних випадках та подавати їх на розгляд першого Церковного Собору, скликаного після їх видання;

13. приймати правила та постанови щодо внутрішнього порядку та дисципліни в Церкві;

14. щороку заслуховувати детальний звіт скороченого складу Священного Синоду про стан справ у Церкві та вживати необхідних заходів для процвітання Церкви;

15. заслуховувати звіти єпархіальних митрополитів;

16. розглядати та вирішувати – як перший і останній церковний суд – справи єпископів;

17. обирати членів дисциплінарного суду Священного Синоду;

18. скласти список гідних сану єпископа;

19. переглядати через своїх членів діяльність кожного ієрарха, коли вважає це за необхідне;

20. розглядати скарги ієрархів та посадових осіб, безпосередньо підпорядкованих Священному Синоду, щодо положень про роботу Священного Синоду у скороченому складі;

21. призначати посадовців на керівні посади в Церкві;

22. помилувати;

23. надавати церковні почесті (санси);

24. вносити пропозиції до компетентних органів влади щодо відкриття богословських шкіл для потреб Болгарської Православної Церкви відповідно до законодавства, а також через Міністра освіти і науки вносити пропозиції щодо їхніх навчальних програм та положень;

25. сприяти церковній благодійності;

26. вимагає від єпископів, священиків, церковних діячів та ченців сумлінного та точного виконання своїх обов’язків та розпоряджень відповідної духовної влади;

27. визначає та збирає з церковних установ і монастирів допомогу та внески на загальні потреби Церкви;

28. контролює використання у публічному та приватному богослужінні свічок, що мають відмітний знак Болгарської Православної Церкви, затверджений згідно з відповідним наказом, та виготовлені у церковному ливарному цеху свічників, затвердженому рішенням Священного Синоду;

29. контролює духовний та матеріальний добробут монастирів та ченців, які проживають у них відповідно до своїх чернечих обітниць та прагнуть милосердя та духовного просвітництва;

30. вживати заходів для захисту православних християн від впливу єретичної, іновірної та антирелігійної пропаганди та приймати в лоно Церкви всіх, хто відступив від неї;

31. затверджувати відкриття шкіл для підготовки духовенства, церковних служителів та релігійних вчителів відповідно до законодавства; призначати та звільняти з посад вчителів та вихователів у школах, підпорядкованих Священному Синоду;

32. відкрити спеціальні навчальні курси для духовенства тощо;

33. видавати положення про пошук, збереження, опис, збирання та вивчення церковних старожитностей і утримувати церковний музей;

34. дозволяти приєднання парафій з однієї єпархії до іншої;

35. дозволити, за пропозицією єпархіальних митрополитів, відкриття парафій з меншою кількістю православних християн, ніж зазначено;

36. затверджувати відкриття нових єпархіальних монастирів;

37. приймати пожертви та заповіти і використовувати їх за призначенням;

38. дозволити за пропозицією єпархіального митрополита створення та участь у комерційних товариствах Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату та її підрозділів – митрополій, церков та монастирів; дозволити за пропозицією єпархіального митрополита встановлення речового права забудови на строк до 50 років та речового права користування на строк до 25 років на майні, що належить Болгарській Православній Церкві – Болгарському Патріархату та її підрозділам – митрополіям, церквам та монастирям.

Рішення Священного Синоду публікуються в «Церковному віснику» протягом двох тижнів з моменту їх прийняття;

39. затверджувати рішення Вищої Церковної Ради;

40. забезпечувати відповідно до затверджених бюджетів щомісячну фінансову винагороду ієрархів, духовенства та працівників апарату Священного Синоду;

41. приймає бюджет Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату, затверджує рішенням бюджети митрополій, приймає бюджети ставропігійних монастирів, Патріаршого собору, ставропігійного храму-пам’ятника «Святого Олександра Невського» та богословських шкіл, а також інших місцевих церковних підрозділів Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату;

42. затверджує статути фондів Священного Синоду та його підпорядкованих установ; відкриває нові та затверджує їхні статути, організаційні положення та бюджети;

43. відкриває, проголошує та закриває ставропігійні монастирі;

44. забезпечує, щоб Священний Синод у скороченому складі здійснював нагляд за церковними відділами, інститутами та об’єднаннями, а також проводив аудит через призначених ним осіб кожного церковно-адміністративного відділу та установи;

45. надає згоду на створення некомерційних юридичних осіб для підтримки та просування Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату відповідно до Закону про релігійні конфесії;

46. ​​​​переглядати, затверджувати та друкувати святі антимінси, видавати свідоцтва про хрещення та шлюб, церковні печатки, бланки доходів та видатків та інші допоміжні документи;

47. докладати зусиль для будівництва та оздоблення храмів і каплиць у східно-православному стилі; зберігати східно-православну іконографію від неправославного впливу та деградації, регулювати іконографію та контроль за різьбленням по дереву; видавати посібники з іконографії та ермінії, що супроводжуються найкращими зразками православної іконографії та зображеннями болгарських святих;

48. піклуватися про підтримку та покращення православного церковного співу;

49. заслуховувати виступи єпархіальних митрополитів та безпосередньо підпорядкованих йому відділів, установ та органів і вживати необхідних заходів.

50. вирішувати, у разі потреби, питання, що належать до повноважень Священного Синоду, у скороченому складі.

Розділ 5.3.

ПОВНОВАЖЕННЯ СВЯЩЕННОГО СИНОДУ У СКОРОЧЕНОМУ СКЛАДІ

Стаття 59. Повноваження Священного Синоду у скороченому складі:

1. затверджувати рішення єпархіальних митрополитів та ставропігійних монастирських управлінь про рукоположення;

2. приймати рішення про призначення та звільнення з посад працівників і службовців Священного Синоду;

3. затверджувати рішення єпархіальних митрополитів про відставку парафіяльних священиків;

4. забезпечує точне та своєчасне виконання рішень Священного Синоду та Церковної Ради;

5. щорічно звітувати перед Священним Синодом про стан справ у Церкві;

6. розробляти вмотивовані проекти щодо скасування, зміни чинних або створення нових церковних законів, положень і правил і подавати їх на затвердження Священному Синоду;

7. розпочати духовне судове розслідування проти винних священнослужителів;

8. вирішувати суперечки щодо компетенції між окремими церковними органами влади;

9. помилувати;

10. здійснювати нагляд за синодальними церковними інститутами та об’єднаннями та проводити їх аудит через призначених ним осіб;

11. переглядати, коли вважає це за необхідне, діяльність відділів Канцелярії Священного Синоду.

Розділ 5.4.

ЗАСІДАННЯ СВЯЩЕННОГО СИНОДУ

Стаття 60. Засідання Священного Синоду у повному та скороченому складі є правомочними, якщо на них присутнє більше половини їх членів, і веде їх Болгарський Патріарх. За відсутності Болгарського Патріарха засідання веде голова, призначений ним письмовим розпорядженням, а якщо це неможливо – Священний Синод обирає одного з єпархіальних митрополитів.

Стаття 61. Засідання Священного Синоду скликаються регулярно щороку в червні та листопаді, а позачергово – коли Болгарський Патріарх або Священний Синод вважають це за необхідне або коли цього вимагає більше половини єпархіальних митрополитів.

Стаття 62. Священний Синод збирається у скороченому складі за потреби.

Стаття 63. (1) Засідання Священного Синоду проводяться відповідно до окремого порядку денного, який надсилається єпархіальним митрополитам щонайменше за три дні до засідання.

(2) Рішення приймаються більшістю голосів понад половину всіх членів Священного Синоду, а у разі рівності голосів переважає думка, за яку проголосував голова.

(3) Утримуватися від голосування не дозволяється.

(4) Окрема думка вважається прийнятою, якщо вона висловлена ​​та обґрунтована усно на засіданні та подана письмово протягом трьох днів після засідання.

Стаття 64. На засіданнях кожен член має право виступати відповідно до умов та з дотриманням Правил ведення засідань Священного Синоду.

Стаття 65. (1) Голова відкриває та закриває засідання. Він проводить їх ввічливо та неупереджено, а також забезпечує гідне проведення обговорень. Він збирає голоси в порядку старшинства, починаючи з наймолодшого, та оголошує рішення.

(2) Старшинство серед митрополитів визначається з дня канонічного обрання митрополита до єпархіальної кафедри, яку він представляє.

Стаття 66. Члени Священного Синоду зобов’язані з повагою ставитися до свого голови та один до одного. Вони зобов’язані не ухилятися від своїх обов’язків.

Стаття 67. Коли синодальний член вчиняє правопорушення на засіданні: у своїх зверненнях не дотримується необхідної пристойності, безпричинно відхиляється від своїх обов’язків, відсутній без причин, визнаних поважними Священним Синодом, не дотримується встановленого порядку на засіданнях, головуючий робить йому зауваження приватно. Якщо він не виправляється, робить йому зауваження на засіданні, а в крайніх випадках – вносить до Священного Синоду пропозицію про його покарання.

Стаття 68. Коли Болгарський Патріарх, як Голова Священного Синоду, порушує церковні канони та цей Статут, Священний Синод через свого старшого члена чемно нагадує йому виправитися. У разі, якщо він не виправиться, йому робиться нагадування на засіданні Священного Синоду. Якщо він і далі не виправиться, Священний Синод вживає необхідних заходів відповідно до церковних канонів та цього Статуту.

Стаття 69. (1) На кожному засіданні ведеться протокол, який заноситься до книги протоколів і підписується на наступному засіданні головою та всіма членами, які брали участь у засіданні, після чого рішення набирають чинності. Рішення публікуються в «Церковному віснику».

(2) Рішення Священного Синоду, якщо вони не суперечать догматам і канонам Святої Православної Церкви, є остаточними та обов’язковими для членів, духовенства та мирян, Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату.

(3) Виконання рішень Священного Синоду здійснюється через активну роль його Голови та його оперативну взаємодію з членами Священного Синоду.

Розділ 5.5.

УПРАВЛІННЯ СВЯЩЕННИМ СИНОДОМ

Стаття 70. При Священному Синоді існує управління, склад і структура якого визначаються Священним Синодом.

Стаття 71. (1) Адміністрацію Священного Синоду очолює Генеральний секретар, який несе відповідальність за його діяльність та порядок.

(2) Генеральний секретар повинен бути священнослужителем з вищою богословською освітою та достатньою церковною підготовкою.

(3) Керівники відділів Священного Синоду допомагають Генеральному секретарю у питаннях синодального управління.

Розділ шостий

ВЕРХОВНА ЦЕРКОВНА РАДА

Розділ 6.1.

ВЕРХОВНА ЦЕРКОВНА РАДА

Стаття 72. Вища Церковна Рада при Священному Синоді складається з: голови – єпархіального митрополита, члена Священного Синоду, зі стажем митрополичого служіння не менше 5 років, обраного Священним Синодом; двох священнослужителів та двох мирян – постійних членів, а також двох додаткових членів.

Стаття 73. (1) Кандидат у члени Вищої Церковної Ради при Священному Синоді, священнослужитель або мирянин, повинен мати:

1. кваліфікаційні вимоги до членства в Церковній Раді згідно зі статтею 20;

2. вища освіта.

(2) Членом Вищої Церковної Ради не може бути особа, яка:

1. чоловік/дружина або родич по прямій лінії без обмежень у ступенях споріднення, по бічній лінії або за шлюбом до третього ступеня з іншим членом Вищої Церковної Ради, з членом Священного Синоду або з працівником апарату Священного Синоду;

2. працівник адміністрації Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату та її відділень;

3. був визнаний банкрутом або був членом органу управління комерційного товариства, ліквідованого у зв’язку з банкрутством.

Стаття 74. Голова та члени Вищої Церковної Ради при Священному Синоді обираються Священним Синодом на чотирирічний термін. Їхні повноваження можуть бути достроково припинені за рішенням Священного Синоду.

Розділ 6.2.

ПОВНОВАЖЕННЯ ТА ЗАСІДАННЯ ВЕРХОВНОЇ ЦЕРКОВНОЇ РАДИ

Стаття 75. (1) Вища Церковна Рада при Священному Синоді розглядає бюджети та звіти Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату, митрополичих кафедр, ставропігійних монастирів, Патріаршого собору, ставропігійної церкви-пам’ятника «Святого Олександра Невського», духовних шкіл та подає їх на затвердження Священному Синоду.

(2) Вища Церковна Рада розглядає питання, доручені їй Священним Синодом, і звітує з них.

Стаття 76. Рішення Вищої Церковної Ради затверджуються рішенням Священного Синоду.

Стаття 77. Засідання Вищої Церковної Ради є правомочними, якщо в них беруть участь голова та не менше половини її членів.

Стаття 78. Голова відкриває, веде та закриває засідання. Після підрахунку голосів він починає з наймолодшого та оголошує рішення.

Стаття 79. (1) Рішення приймаються більшістю голосів, що становить понад половину всіх членів. У разі рівності голосів переважну силу має голос голови.

(2) Утримуватися від голосування не дозволяється.

Стаття 80. (1) На засіданнях Вищої Церковної Ради ведуться протоколи, які після їх затвердження на засіданні підписуються головою та членами.

(2) Членство у Вищій церковній раді припиняється у разі трьох послідовних, визнаних невиправданими, відсутності, систематичного невиконання зобов’язань, лобіювання певних господарюючих суб’єктів та інтересів, надання переваги окремим особам та комерсантам.

Розділ сьомий

ЄПАРХІАЛЬНИЙ МИТРОПОЛІТ

Розділ 7.1.

ЄПАРХІАЛЬНИЙ МИТРОПОЛІТ

Стаття 81. (1) Єпархіальний митрополит, як апостольський наступник, має духовну, церковну та адміністративну владу в єпархії. Він має повноту ієрархічної влади в питаннях віри та моралі, священицької діяльності та пастирської опіки.

(2) Єпархіальний митрополит керує своєю єпархією відповідно до положень священних канонів Православної Церкви, цього Статуту та рішень Священного Синоду.

(3) Єпархіальний митрополит має право ініціативи та керівництва в усіх сферах єпархіального життя.

(4) Через єпархіального митрополита здійснюється єдність православних християн та духовенства єпархії з Болгарською Православною Церквою – Болгарським Патріархатом.

(5) У здійсненні своєї діяльності єпархіальний митрополит користується допомогою Єпархіальної ради.

(6) Єпархіальний митрополит представляє митрополію.

Стаття 82. (1) Посада митрополита є довічною.

(2) Переведення митрополита з однієї єпархії до іншої заборонено.

(3) Коли митрополит, за його власним проханням та з причин, дозволених церковними канонами, звільняється з посади, він носить титул «колишній». Священний Синод забезпечує йому умови життя, що відповідають висоті його попереднього служіння.

(4) Коли через невиліковну хворобу єпархіальний митрополит не може виконувати своє служіння, Священний Синод призначає єпископа для управління єпархією. Він має права та обов’язки єпархіального митрополита. Єпископ, який керує єпархією, поминає єпархіального митрополита під час літургійної процесії.

Розділ 7.2.

ВИБОРІ ЄПАРХІАЛЬНОГО МИТРОПОЛІТА

Стаття 83. (1) Священний Синод визначає осіб, гідних єпископського сану.

(2) Кандидат на єпископський сан повинен мати такі якості:

1. бути членом Болгарської Православної Церкви;

2. вирізнятися правильними думками про православну віру та точним дотриманням порядку, встановленого Церквою, здоровим глуздом, доброчесним та благочестивим життям;

3. бути кліриком чорного духовенства, прожити в монастирі не менше трьох років, скласти чернечий постриг та бути прикрашеним чернечими чеснотами;

4. мати вищу православну богословську освіту та прослужити в духовенстві не менше 10 років;

5. бути віком не менше 35 років і не старше 70 років;

6. не бути засудженим церковним судом.

Стаття 84. (1) Коли єпархія стає овдовілою або вакантною, Єпархіальна Рада письмово повідомляє про це Священний Синод, який призначає єпархіального митрополита вікарієм овдовілої або вакантної єпархії.

(2) Вікарій овдовілої або вакантної єпархії проводить вибори митрополита та керує єпархією до вступу на посаду новообраного.

Стаття 85. (1) Священний Синод складає список кандидатів для обрання митрополита з числа осіб, які мають єпископський сан.

(2) Вікарій овдовілої або вакантної єпархії разом з Єпархіальною радою надсилає копію списку всім єпархіальним виборцям листом з округу та запрошує їх бути в центрі єпархії у третю Велику неділю після видання округу для обрання митрополита.

(3) Вікарій повідомляє кандидатів, які проживають у єпархії, про те, що вони включені до списку та зобов’язані залишити її межі до дня виборів.

Стаття 86. (1) У призначену неділю, після Божественної Літургії, єпархіальні виборці збираються в будинку Митрополита. Повноваження делегатів перевіряються, і вікарій оголошує збори відкритими, якщо присутні дві третини всіх виборців.

(2) Якщо необхідний кворум, передбачений пунктом 1, не досягнуто, вибори відкладаються на одну годину, після чого вони проводяться за наявності більше половини всіх виборців. Якщо цей кворум також не досягнуто, призначається дата нових виборів.

Стаття 87. (1) Після палкої молитви до Бога депутат оголошує імена гідних кандидатів, визначених Священним Синодом, у виборчому списку.

(2) Голосування є таємним, бюлетень містить імена осіб, включених до виборчого списку. Вибори проводяться шляхом обведення двох імен.

(3) Бюлетень вважається недійсним, якщо не виконано вимоги, викладені в пункті 2.

(4) Обраними вважаються два кандидати, які отримали голоси більше половини присутніх виборців.

(5) Якщо жоден із кандидатів не отримає більшості, передбаченої пунктом 4, або один із кандидатів отримає більшість, голосування повторюється, доки не буде отримано необхідну більшість для обох або для одного з кандидатів.

(6) Якщо кандидати отримують рівну кількість голосів, голосування повторюється.

Стаття 88. (1) Про відбулися вибори складається протокол, який заноситься до протокольної книги Єпархіальної ради, підписується присутніми виборцями та засвідчується депутатом підписом і печаткою Єпархіальної ради.

(2) Протокол, складений згідно з пунктом 1, підписаний депутатом та присутніми виборцями, надсилається до Священного Синоду для прийняття рішення.

Стаття 89. (1) Кожен учасник виборів має право подати скаргу щодо правильності проведення виборів протягом трьох днів з дня їх проведення.

(2) Священний Синод протягом трьох днів з моменту отримання апеляції виносить вмотивоване рішення. Він може підтвердити обрання або скасувати його. Рішення Священного Синоду є остаточним.

(3) Якщо вибори анулюються відповідно до пункту 2, проводяться нові вибори.

Стаття 90. (1) Священний Синод, після затвердження єпархіальних виборів, у першу Велику неділю в церкві після належної молитви до Бога та у присутності народу, більшістю голосів понад половини своїх членів канонічно обирає одного з двох обраних кандидатів митрополитом овдовілої або вакантної єпархії.

(2) Про проведені обрання складається акт, який вноситься до Кодексу поведінки Священного Синоду та підписується Болгарським Патріархом та членами Священного Синоду.

(3) Копія Закону надається новообраному єпархіальному митрополиту.

Стаття 91. (1) Новообраний єпархіальний митрополит набуває своїх прав у день, коли Священний Синод повідомить його про його канонічне обрання.

(2) Новообраний єпархіальний митрополит повинен з’явитися до Болгарського Патріарха та відбути до своєї єпархії.

(3) Священний Синод рекомендує новообраного єпархіального митрополита його громаді синодальною грамотою, яка зачитується в усіх церквах єпархії.

Стаття 92. (1) Митрополити болгарських єпархій за межами Болгарії обираються відповідно до статутів єпархій, затверджених Священним Синодом.

(2) У випадках, не врегульованих статутами згідно з пунктом 1, застосовуються положення цього Статуту.

Стаття 93. Згідно з церковними правилами, єпархія, що втратила повноваження або стала вакантною, не повинна залишатися без канонічного митрополита більше трьох місяців.

Стаття 94. (1) Єпископ без єпархії не може бути висвячений.

(2) Священний Синод може висвячувати єпископів на помічників Болгарського Патріарха як Предстоятеля Болгарської Православної Церкви та Митрополита Софійського, а також на помічників митрополита похилого віку або хворого. На прохання митрополита та на розсуд Священного Синоду, якщо це необхідно для Церкви, Священний Синод може у виняткових випадках висвячувати єпископа.

(3) Вікарій єпископ допомагає єпархіальному митрополиту під час богослужінь.

(4) В адміністративній та економічній сфері вікарій єпископ здійснює повноваження, надані йому письмовим розпорядженням або явним дорученням єпархіального митрополита.

Розділ 7.3.

ПОВНОВАЖЕННЯ ЄПАРХІАЛЬНОГО МИТРОПОЛІТА

Стаття 95. Повноваження єпархіального митрополита полягають у:

1. бути, ділом і словом, учителем і наставником для духовенства та народу в єпархії;

2. захищати, підтримувати, зберігати та поширювати православну віру серед своєї громади;

3. забезпечити регулярне та правильне проповідування духовенства та вжити заходів для духовного просвітництва християн;

4. навчати та наставляти духовенство та християн у благочесті та моральній чистоті, як письмово, так і усно;

5. закликати та заохочувати духовенство та християн бути милосердними та благодійними до всіх нужденних;

6. забезпечувати належне, рівномірне та регулярне здійснення богослужіння та підтримку церковної пишноти, а також піклуватися про покращення православного церковного співу;

7. наполягати на будівництві або ремонті церков, каплиць та монастирів і давати на це благословення, а також забезпечувати їх будівництво та оздоблення в православному церковному стилі, прагнучи водночас зберегти церковні старожитності;

8. освячувати церкви та монастирі, побудовані на землі, що належить Болгарській Православній Церкві – Болгарському Патріархату, або коли на її користь встановлено вічне право будівництва;

9. наполягати на забезпеченні церков та монастирів церковним одягом, богослужбовими книгами, іконами в православному стилі та іншими необхідними для богослужіння аксесуарами, а також утримувати їх у чистоті та порядку;

10. здійснювати постриги читців і співаків, ченців і черниць, висвячувати гідних чоловіків у парафіяльні, монастирські та інші духовенства та видавати накази про їх призначення та звільнення;

11. призначати та звільняти архієрейських заступників, абатів та інших священиків, що обіймають спеціальні посади;

12. відвідувати міста своєї єпархії принаймні раз на рік, а села – по можливості, для огляду церков та безпосереднього пастирського впливу на духовенство та паству;

13. направляти протосингела та інших посадових осіб для перевірки єпархіальних установ, монастирів і церков та офіційної діяльності духовенства, намісників єпископа та настоятелів або для виконання інших офіційних доручень, після чого давати письмовий звіт;

14. мати найвищу опіку та керівництво спільною церковною діяльністю духовенства в єпархії та скликати духовенство не рідше одного разу на рік на районні або єпархіальні збори для розгляду та організації пастирської діяльності духовенства;

15. подавати у квітні кожного третього року звіт Священному Синоду про своє єпархіальне служіння та діяльність, а також про стан єпархії;

16. приймати пожертви та заповіти для Митрополії та управляти ними та використовувати їх через Єпархіальну раду за призначенням;

17. може порушувати судові процеси щодо речових прав на нерухоме майно в інтересах церков та єпархіальних монастирів, а також брати участь у таких провадженнях;

18. порушувати офіційне духовно-судове переслідування винних священнослужителів та християн у своїй єпархії та у випадках тяжких провин, що викликають загальний скандал; за визначенням Єпархіальної ради тимчасово усунути обвинувачених від церковних посад, якщо вони обіймають такі посади, до винесення вироку та набрання ним законної сили. У цих випадках церковно-кримінальній справі надається невідкладність;

19. батьківськи наставляти винних священнослужителів, а коли через характер провини та для уникнення загального скандалу необхідний негайний та швидкий єпископський вплив, накладати аргос, позбавляючи їх священицького служіння не більше ніж на 15 днів; накладений аргос не вноситься до списків служіння; апеляція на аргос може бути подана до Священного Синоду, що не зупиняє виконання покарання;

20. подавати на розгляд Єпархіальної ради попередньо підготовлений бюджет та всі ті питання, щодо яких він бажає отримати думку ради. Щодо фінансових та грошових операцій з коштами єпархії він повинен прийняти рішення з членами Єпархіальної ради;

21. звертатися до Священного Синоду для остаточного рішення щодо рішень або постанов Єпархіальної Ради, які вона вважає неправомірними та недоцільними для підтвердження або затвердження;

22. виконувати доручення Священного Синоду та контролювати виконання рішень органами, що перебувають під його керівництвом та контролем;

23. просити у Болгарського Патріарха відпустку на випадок відсутності у своїй єпархії понад 15 днів та згоду єпархіального митрополита, до єпархії якого він бажає перейти;

24. виконувати все, що передбачено для нього церковними правилами та цим Статутом.

Розділ 7.4.

АДМІНІСТРАЦІЯ МІСТА-СТОЛИЦІ ЄПАРХІЇ

Стаття 96. (1) Митрополія є юридичною особою, членами якої є церкви та монастирі як місцеві осередки в дієцезії відповідної єпархії. Вони є її невіддільною частиною.

(2) Назва Митрополії як юридичної особи є назвою відповідної єпархії згідно зі ст. 3 та ст. 4.

(3) Митрополією керує та представляє єпархіальний митрополит.

Стаття 97. (1) У кожній митрополії є протосингел, якого призначає єпархіальний митрополит і затверджує Священний Синодом.

(2) Протосингелом призначається священнослужитель, який має вищу богословську освіту та якості, передбачені ст. 102, п. 4.

(3) Протосингел є помічником митрополита в управлінні єпархією та перебуває під його прямим та безпосереднім керівництвом, заміщуючи його за його відсутності згідно з його чіткими вказівками. Протосингел отримує платню з єпархіального бюджету.

(4) Кожна митрополія має єпархіального керівника, яким є клірик, що має щонайменше середню богословську освіту.

Стаття 98. (1) Кожна митрополія має адміністрацію, яка є адміністрацією єпархіального митрополита та Єпархіальної ради.

(2) Адміністрація Митрополії складається з:

1. секретар, який керує адміністрацією та відповідає за порядок у ній;

2. працівники та спеціалісти з відповідних видів діяльності, визначені штатним розпорядженням.

Стаття 99. (1) Секретарем митрополії має бути особа з вищою богословською освітою. Працівники адміністрації повинні мати освіту, необхідну для відповідної посади.

(2) Особи, які очолюють управління митрополією та єпископськими вікаріатами, призначаються єпархіальним митрополитом.

Стаття 100. Листи, клопотання та інші документи у справах, що підлягають розгляду Єпархіальною радою, подаються єпархіальному митрополиту, який виносить їх на розгляд.

Розділ восьмий

ЄПАРХІАЛЬНІ ВИБОРЦІ

Стаття 101. (1) Кожна єпархія має своїх духовних та мирянських виборців – по 6 від кожного духовного округу. Троє з них є священнослужителями, а троє – мирянами.

(2) Єпархіальні виборці обирають: єпархіальних представників на виборах Болгарського Патріарха, членів Церковної Ради, митрополита єпархії та членів Єпархіальної Ради.

(3) Єпархіальні виборці обираються на термін чотири роки.

Стаття 102. Священнослужитель може бути обраний єпархіальним виборцем за таких умов:

1. бути кліриком єпархії;

2. бути віком не менше 30 років;

3. не бути позбавленим церковних прав за рішенням церковного суду;

4. бути відомим за точне виконання своїх церковних обов’язків, досвід, зразкове життя та правдивість.

Стаття 103. Мирянин може бути обраний єпархіальним виборцем за таких умов:

1. мати якості, що відповідають вимогам церковного старійшини згідно зі статтею 142;

2. мати не менше середньої освіти;

3. бути членом парафії в єпархії;

4. не бути засудженим за злочини загального характеру або за церковні правопорушення та проступки – церковним судом.

Стаття 104. За три місяці до закінчення чотирирічного терміну діяльності єпархіальних виборців Священний Синод пропонує єпархіальним митрополитам призначити нові вибори.

Стаття 105. (1) Єпархіальний митрополит особисто або через духовенство, призначене ним письмовим розпорядженням, після отримання синодального запрошення, наказує кожній церковній раді опікунів у єпархії обрати одного представника з числа своїх членів.

(2) Обрані представники, забезпечені виборчими грамотами, підписаними головою та церковними опікунами та скріпленими церковними печатками, збираються в штаб-квартирі духовного округу в третю Велику неділю після наказу митрополита.

Стаття 106. (1) У призначений день, після Божественної Літургії, у церкві за місцем розташування єпархії, митрополит або призначений ним письмовим розпорядженням клірик, а в місцях розташування вікаріатів – архієрейський вікарій, встановивши присутність представників щонайменше 2/3 парафій, відкриває виборчі збори.

(2) Якщо присутня менша кількість представників, збори переносяться на одну годину та відкривається, коли присутні більше половини представників парафій. Якщо присутня менша кількість, збори переносяться до наступної Великої неділі.

Стаття 107. (1) Після відкриття виборчих зборів вони призначають зі свого складу двох представників, які разом з головою складають бюро.

(2) Бюро перевіряє виборчі бюлетені.

(3) Голова нагадує про вимоги статей 102 та 103 Статуту та пропонує скласти список осіб, які мають право на участь. Голова та кожен представник можуть висунути кілька імен.

(4) Список осіб, які мають право на участь, повинен містити імена не більше 7 священнослужителів та 7 мирян.

Стаття 108. (1) Асамблея обирає зі складеного списку таємним голосуванням трьох духовенства та трьох мирян єпархіальними виборцями.

(2) Обраними вважаються ті, хто отримав більше половини голосів присутніх делегатів.

(3) Якщо в першому турі голосування не обрано жодного єпархіального виборця, голосування повторюється, доки єпархіальними виборцями не буде обрано 3 священнослужителів та 3 мирян.

Стаття 109. Про проведені вибори складається протокол, який підписується головою та присутніми делегатами та надсилається єпархіальному митрополиту.

Стаття 110. (1) Виборчі протоколи та скарги, подані виборцями протягом семи днів щодо порушень Статуту під час виборів, розглядаються Єпархіальною радою.

(2) Коли Єпархіальна рада встановить, що вибори є регулярними, Митрополит затверджує обраних єпархіальних виборців, видає їм письмове посвідчення та повідомляє їхні імена Священному Синоду.

(3) Коли буде встановлено, що вибори в певному духовному окрузі є неналежними, митрополит анулює їх і наказує провести нові вибори якомога швидше.

Стаття 111. (1) Якщо протягом чотирирічного терміну своїх повноважень виборець переїжджає до іншої єпархії, помирає або відмовляється від своїх обов’язків, його парафіяльний священник повинен письмово повідомити про це єпархіального митрополита. Єпархіальна рада проголошує його заступником на строк до закінчення чотирирічного терміну наступного, обраного за кількістю отриманих голосів.

(2) Якщо єпархіальний виборець втрачає свою кваліфікацію як такий протягом чотирирічного періоду своєї діяльності, і це встановлено рішенням церковного суду, застосовується порядок, передбачений пунктом 1.

(3) Єпархіальний митрополит повідомляє Священний Синод про будь-які зміни.

Розділ дев’ятий

ЄПАРХІАЛЬНА РАДА

Розділ 9.1.

ЄПАРХІАЛЬНА РАДА

Стаття 112. (1) Єпархіальна рада складається з: голови – митрополита або духовенства, призначеного ним письмовим розпорядженням, двох духовенства, двох мирян та одного ченця – представника єпархіальних монастирів, призначених письмовим розпорядженням єпархіального митрополита.

(2) Єпархіальна рада допомагає єпархіальному митрополиту у здійсненні його єпископської виконавчої влади.

(3) У засіданнях Єпархіальної ради під час розгляду питань та справ духовного характеру беруть участь члени духовенства та один священнослужитель з числа додаткових членів.

Стаття 113. (1) Священнослужитель, який має право бути обраним членом Єпархіальної ради, повинен мати щонайменше середню богословську освіту та кваліфікацію єпархіального виборця згідно зі статтею 102, а мирянин – кваліфікацію єпархіального виборця згідно зі статтею 103 та щонайменше середню освіту.

(2) Особа, яка є:

1. чоловік/дружина або родич по прямій лінії без обмежень у ступенях споріднення, по бічній лінії або за шлюбом до третього ступеня з іншим членом Єпархіальної Ради, відповідно з членом Священного Синоду або зі співробітником адміністрації Священного Синоду, Митрополії, вікаріатів єпископств або єпархіальних монастирів;

2. працівник адміністрації Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату, митрополій, єпископств або єпархіальних монастирів;

3. був визнаний банкрутом або був членом органу управління комерційного товариства, ліквідованого у зв’язку з банкрутством.

Стаття 114. (1) Члени Єпархіальної ради обираються на чотирирічний термін.

(2) Не пізніше ніж за три місяці до закінчення чотирирічного терміну, за розпорядженням Священного Синоду у скороченому складі, кожен єпархіальний митрополит або призначений ним духовенство окружною грамотою наказує єпархіальним виборцям зібратися в місці розташування єпархії у третю Велику неділю з моменту видання окружної грамоти для обрання членів Єпархіальної ради.

Стаття 115. (1) У призначений день, після Святої Божественної Літургії, виборці збираються в будинку Митрополита. Митрополит або духовна особа, призначена ним письмовим розпорядженням, відкриває виборчі збори після молитви до Бога, коли присутні не менше 2/3 виборців.

(2) Якщо необхідний кворум не досягнутий, митрополит оголошує закриття зборів на одну годину та відкриває їх, після молитви до Бога, у присутності більш ніж половини виборців. Якщо цей кворум також не досягнутий, збори переносяться до наступної Великої неділі.

Стаття 116. (1) Після відкриття засідання голова пропонує відкритим голосуванням та більшістю голосів понад половину присутніх обрати до складу бюро одного священнослужителя та одного мирянина. Голова та обрані члени утворюють бюро для проведення виборів.

(2) Виборче бюро складає список кандидатів у члени Єпархіальної ради за пропозицією єпархіальних виборців. Список повинен містити імена не більше 10 священнослужителів та 10 мирян.

Стаття 117. (1) Збори обирають членів Єпархіальної ради зі списку кандидатів таємним голосуванням більшістю голосів понад половини присутніх.

(2) Якщо необхідної більшості не отримано, вибори повторюються до обрання єпархіальних радників.

Стаття 118. (1) Про вибори складається акт у двох примірниках, які підписуються присутніми виборцями. Один з примірників заноситься до протокольної книги, а інший подається до Священного Синоду.

(2) Письмові скарги щодо правильності виборів можуть бути подані будь-яким членом виборчих зборів протягом семи днів з дати виборів. Після закінчення цього терміну документи надсилаються до Священного Синоду.

Стаття 119. (1) Священний Синод у скороченому складі перевіряє правильність виборів. Встановивши, що вибори є правильними, він затверджує їх рішенням, яке є остаточним.

(2) Якщо буде встановлено, що вибори були неналежними, Священний Синод у скороченому складі скасовує їх та призначає нові вибори.

Стаття 120. Коли один із членів залишає Єпархіальну раду, на його місце призивається той, хто зайняв його місце.

Розділ 9.2.

ПОВНОВАЖЕННЯ ТА ЗАСІДАННЯ ЄПАРХІАЛЬНОЇ РАДИ

Стаття 121. Повноваження Єпархіальної ради полягають у:

1. дбати про поширення та збереження в чистоті вчення Церкви, зберігати та розвивати християнську моральність і церковну любов, регулярно проповідувати та пояснювати Слово Боже, зміцнювати православну християнську сім’ю у вірі та благочесті;

2. забезпечити регулярне проведення богослужінь повсюди, збереження пишноти та благопристойності в церквах, а також використання свічок із відмінним знаком Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату, затвердженим згідно з відповідним наказом, у публічних та приватних богослужіннях;

3. складати єпархіальні бюджети та подавати їх на затвердження Священному Синоду;

4. управляти загальноєпархіальним майном, фондами та капіталами та контролювати всі єпархіальні господарства та відділення; збирати внески з церков, монастирів та церковних відділень на потреби єпархіальної церкви у розмірі, встановленому Священним Синодом;

5. регулярно кожні три місяці, а коли вважає за доцільне – також у виняткових випадках, перевіряти рахунки єпархіальних скарбників-бухгалтерів та переглядати їхні звіти про виконання бюджету на поточний момент. Звіт надсилається до Священного Синоду для остаточної перевірки Комісією з перевірки церковних рахунків;

6. вимагати перевірки рахунків єпископств, церковних управлінь, монастирів та інших єпархіальних підрозділів;

7. розпускати церковні опікунськи ради, коли вони не виконують своїх обов’язків сумлінно та недобросовісно; на місце розпущеної церковної опікунської ради призначається той, хто посів друге місце та отримав найбільшу кількість голосів; якщо вся опікунська рада розпускається, призначається офіційна церковна опікунська рада з чотирьох осіб, запропонованих головою, які мають якості осіб, придатних для обрання до церковної опікунської ради, з усіма правами та обов’язками церковної опікунської ради;

8. розглядати та затверджувати бюджети церковних опікунських рад та єпархіальних монастирів, а також усіх церковних фондів та загальноєпархіальних господарств і відділів, і перевіряти виконання цих бюджетів;

9. дозволяти укладання угод про придбання, позики, оренди, лізингу, ануїтету та інших договорів, за винятком: угод про розпорядження нерухомим майном, іпотечних договорів, внесків до комерційних товариств нерухомого майна, що належить Болгарській Православній Церкві – Болгарському Патріархату та її відділенням;

10. вносити пропозиції до Священного Синоду через єпархіального митрополита щодо встановлення речового права забудови на строк до 50 років та речового права користування на строк до 25 років на майно, що належить митрополіям, церквам та монастирям;

11. піклується про складання інвентаризації рухомого майна та реєстру нерухомого майна Митрополії та її відділів;

12. забезпечує ведення інвентаризації майна церквами та церковними відділами;

13. забезпечує нотаріальне посвідчення всього церковного майна в єпархії;

14. заслуховувати звіти про всі ревізії в єпархії та вживати відповідних заходів для процвітання церковного життя та належного управління в єпархії;

15. контролює регулярне ведення та збереження цілісності реєстрів хрещень, вінчань та похоронів;

16. забезпечує ведення офіційних списків духовенства та детальних списків парафій, церков, каплиць, єпархіальних монастирів та відділень;

17. допомагати єпархіальному митрополиту в усьому, що він робить в управлінні єпархією;

18. звернутися з проханням про згоду Священного Синоду на створення некомерційних юридичних осіб для підтримки та просування Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату відповідно до Закону про релігійні конфесії;

19. затверджувати концептуальні проекти будівництва нових храмів;

20. контролювати, щоб архітектура храмів відповідала східно-православному стилю;

21. заохочувати та схвалювати, де це можливо, надання церквам приміщень для церковних шкіл та приміщень для проведення церковних богослужінь та церковно-освітніх заходів;

22. При єпархіальній раді може бути створена дорадча експертна рада з питань іконопису, реставрації та консервації.

Стаття 122. (1) Засідання Єпархіальної ради є правомочними, якщо на них головує єпархіальний митрополит або призначений ним письмовим розпорядженням клірик та за участі не менше половини членів.

(2) Статті 63-65 та 69 застосовуються до порядку проведення засідань та протоколів.

Стаття 123. (1) Рішення Єпархіальної ради приймаються більшістю голосів понад половину всіх членів.

(2) Рішення Єпархіальної ради затверджуються Єпархіальним митрополитом. У разі розбіжностей питання виноситься на вирішення Священного Синоду.

Розділ десятий

ЗАСТУПНИКИ ГОЛОВИ ЄПАРХІЇ

Стаття 124. Єпархіальний митрополит призначає архієрейських вікаріїв наказом і повідомляє про це Священний Синод.

Стаття 125. Вікарієм архієпископа має бути священик з вищою або середньою освітою та щонайменше п’ятьма роками бездоганного парафіяльного служіння.

Стаття 126. (1) Єпископська вікарійська рада є установою Митрополії, яка не має права на самостійний бюджет.

(2) Вікаріат архієпископа очолює архієпископський вікарій, призначений митрополитом, який має такі повноваження в духовному окрузі:

1. здійснювати контроль і піклуватися про чистоту та поширення святої православної віри, про правильну та регулярну проповідь священиків, про організацію релігійного та морального виховання та про зміцнення православної християнської родини у вірі та благочесті;

2. здійснювати контроль за чистотою християнської моралі та виконанням постанов церковної влади;

3. здійснювати контроль за належним, регулярним та рівномірним здійсненням церковного богослужіння та за пишнотою та благочинням церков у довіреному йому духовному окрузі;

4. здійснювати контроль за точним та сумлінним виконанням священнослужителями своїх обов’язків;

5. призначати тимчасових замінників хворих та померлих священиків до отримання розпорядження від свого єпархіального митрополита;

6. здійснювати контроль за будівництвом та ремонтом церковних будівель та вживати заходів для збереження фресок, ікон, іконостасів та всіх цінних церковних старожитностей;

7. відвідувати не рідше одного разу на рік усі парафії духовного округу, вивчати стан церков, їх священного приладдя, церковних цвинтарів та церковного майна, управління релігійно-моральною освітою та вихованням, служіння священиків та діяльність церковних опікунських рад;

8. він робить свої письмові нотатки щодо аудиту в кожній парафії у спеціальній книзі аудиту церковної ради, яка є в кожній церковній раді, та повідомляє про свої висновки митрополії;

9. наприкінці року подавати єпархіальному митрополиту письмовий звіт про стан духовного округу;

10. переглядати реєстри хрещень, вінчань та похоронів, а також книги доходів і витрат церковних управлінь;

11. забезпечувати постачання священиків та церковних рад шлюбними ліцензіями, свідоцтвами, реєстрами шлюбів та іншими документами та щомісяця вносити зібрані кошти до Митрополії;

12. щомісяця подавати до Митрополії звіт про доходи та витрати вікаріату;

13. щомісяця перевіряти рахунки осіб, які звітують у вікарії, та надсилати складений звіт до митрополії;

14. вести інвентаризацію майна віце-королівства;

15. скликати – за згодою єпархіального митрополита – духовенство округу для братнього обговорення питань пастирської практики та взаємодопомоги, знаходити засоби для підтримки та зміцнення віри, моралі, духовного просвітництва та приватної благодійності;

16. виконувати розпорядження єпархіального митрополита та здійснювати контроль за їх виконанням.

Стаття 127. За відсутності архієрейського вікарія його заміщує парафіяльний священник, призначений письмовим розпорядженням єпархіального митрополита.

Стаття 128. Кожен архієрейський вікаріат має канцелярію. Посадовців канцелярії призначає єпархіальний митрополит.

Розділ одинадцятий

ПАРАФІЇ ТА ДУХОВЕНСТВО

Розділ 11.1.

ПАРАФІЇ ТА ДУХОВЕНСТВО

Стаття 129. (1) Парафія є найменшою адміністративно-територіальною одиницею у відповідній єпархії в єпархії Болгарської Православної Церкви та включає певну кількість православних християн, які постійно проживають на відповідній території.

(2) Парафія формується відповідно до місцевих демографічних умов за пропозицією єпархіального митрополита та рішенням Священного Синоду.

Стаття 130. (1) Парафія повинна складатися не менше ніж з 50 православних християн.

(2) Коли кількість православних християн нижча за мінімальну кількість, зазначену у пункті 1, парафія за пропозицією єпархіального митрополита та рішенням Священного Синоду приєднується до найближчої парафії з необхідною кількістю парафіян.

(3) Церква може мати кілька парафій.

Стаття 131. Священик без парафії або конкретного призначення не може бути висвячений.

Стаття 132. Для того, щоб бути висвяченим у сан диякона або священика, людина повинна мати такі якості:

1. бути членом Болгарської Православної Церкви;

2. бути громадянином Болгарії;

3. бути віком не менше 23 років;

4. мати закінчення богословського навчального закладу;

5. пред’явити довідку від парафіяльного священника за місцем його народження або з інших місць, де він проживав, про те, що він благочестивий, має гарну поведінку та вирізняється правильними думками про православну віру;

6. принести довідку від свого духовника про те, що після сповіді немає перешкод для його висвячення згідно зі священними правилами;

7. не бути засудженим за злочини загального характеру або за церковні правопорушення та проступки – церковним судом;

8. пред’явити медичну довідку про те, що він здоровий та не перебуває на обліку в психіатричному диспансері за місцем проживання, не страждає на невиліковне інфекційне захворювання та епілепсію, а також не має суттєвого фізичного дефекту;

9. подати нотаріально засвідчену письмову заяву про те, що він та його дружина перебувають у першому церковному та цивільному шлюбі, а від дружини – що вона згодна на його висвячення в священники та що вона слідуватиме за ним скрізь, де його зобов’язує жити його посада священнослужителя;

10. підписати клятву, що як священнослужитель він точно зберігатиме та сповідуватиме православну віру, підкорятиметься вказівкам церковних правил та розпорядженням своїх духовних настоятелів, а також точно дотримуватиметься літургійного порядку, встановленого Церквою;

11. не бути членом політичної партії чи антиправославної організації;

12. Для болгарських єпархій за кордоном можуть бути висвячені також особи, які не є громадянами Болгарії.

Стаття 133. (1) Коли від особи, яка бажає прийняти священство, отримано заяву, єпархіальний митрополит перевіряє документи, додані до неї відповідно до статті 132, і, переконавшись у їх належному складі, передає справу на розгляд Єпархіальної ради.

(2) Кандидат складає іспит перед Єпархіальною радою згідно з програмою, затвердженою Священним Синодом. Після успішного завершення іспиту Єпархіальна рада приймає кандидатуру особи на священство та надсилає справу на затвердження до Священного Синоду.

Стаття 134. (1) Священний Синод у скороченому складі, перед розглядом справи кандидата по суті, публікує в «Церковному віснику» оголошення з ім’ям кандидата та митрополією, яка його пропонує.

(2) Якщо протягом одного місяця не буде отримано обґрунтованого канонічного звинувачення або письмових доказів, що спростовують подані документи, необхідні згідно зі статтею 132, Священний Синод у скороченому складі затверджує справу та повертає її єпархіальному митрополиту. Єпархіальний митрополит доручає відповідному архієрейському заступнику або іншому священнослужителю підготувати кандидата до висвячення відповідно до вимог священних канонів, після чого висвячує його.

(3) Після висвячення священника, здійсненого відповідно до пункту 2, єпархіальний митрополит видає наказ про його призначення, який містить посаду, на яку його призначають, місце призначення, розмір винагороди та інші умови.

(4) Коли представлено докази порушення вимог Статуту або обґрунтоване канонічне звинувачення, Священний Синод у скороченому складі повертає справу єпархіальному митрополиту, і кандидат не висвячується.

Розділ 11.2.

ПОВНОВАЖЕННЯ ДУХОВЕНСТВА

Стаття 135. Парафіяльний священик має такі права та обов’язки:

1. регулярно та з належною пристойністю відправляти, згідно з встановленим церковним порядком, Святу Літургію та щоденне церковне правило, а також здійснювати таїнства та обряди, встановлені Православною Церквою;

2. піклуватися про добрий порядок, благоговійне, точне та чітке читання та спів під час богослужіння, чистоту та велич храму та церковних цвинтарів, належний стан риз, книг та іншого церковного приладдя та збереження церковних старожитностей;

3. регулярно проповідувати та навчати своїх парафіян істинам православної віри та християнської моралі; парафіяльний священик, з благословення єпархіального митрополита, може дозволити мирянину, відомому своєю освітою, православ’ям, церковним характером та добрими моральними принципами, проповідувати під час приватного та публічного богослужіння;

4. ознайомлювати своїх парафіян з їхніми обов’язками як членів Церкви та навчати їх у Законі Божому через церковні повчання та бесіди;

5. з пастирським запалом захищати своїх парафіян від єретичної та іншерелігійної пропаганди;

6. піклуватися про духовний добробут своїх парафіян, відвідувати їх, закликати їх регулярно відвідувати церковні служби, сповідатися та гідно готуватися до причастя Святих Таїн постом і молитвою, вчасно хрестити своїх дітей та виховувати їх у православному дусі;

7. стежити за дотриманням членами своєї парафії церковних правил;

8. за сприяння церковної ради сприяти християнській благодійності;

9. бути присутнім на зборах, скликаних за розпорядженням єпархіального митрополита;

10. регулярно вести та зберігати в цілісності реєстри хрещень, вінчань та похоронів, видавати з них виписки та надсилати єпархіальному митрополиту через відповідного архієрейського заступника статистичні дані про хрещення, вінчання та похорони, що відбулися в парафії;

11. підтримувати та утримувати в належному порядку офіційний парафіяльний архів;

12. наглядати за церковними служителями в храмі та парафії та у разі несправності повідомляти про неї церковній раді або, за потреби, повідомляти вищу церковну владу;

13. проводити перевірки за дорученням єпархіального митрополита;

14. піклуватися про церковне майно та його примноження;

15. проживати у своїй парафії або, з дозволу єпархіального митрополита, поза нею;

16. не залишати свою парафію без дозволу єпархіального митрополита;

17. парафіяльний священик звертається до єпархіального митрополита через архієрейського вікарія;

18. виконувати накази своїх духовних начальників оперативно та точно;

19. користуватися правами свого служіння та сану відповідно до церковних правил, цього Статуту та інших синодальних постанов, за умови, що його права не були позбавлені рішенням церковного суду;

20. точно, сумлінно та старанно виконувати свої посадові та сановні обов’язки, визначені церковними правилами та цим Статутом, а у разі порушення своїх обов’язків нести відповідальність згідно з відповідним церковним дисциплінарним та церковним судовим порядком;

21. отримувати за свою службу щомісячну грошову винагороду від Священного Синоду в розмірі, що визначається виходячи з розміру страхового порогу, встановленого в бюджеті державного соціального страхування на відповідний рік. Винагорода, визначена таким чином, не може бути меншою за мінімальний страховий поріг;

22. духовенство може користуватися житлом у церковно-парафіяльному будинку та орною землею відповідно до місцевих умов та потреб, за що єпархіальний митрополит може зобов’язати церковну опікунську раду;

23. організувати церковну школу та контролювати виконання синодальної програми навчання;

23. Парафіяльний священик може здійснювати таїнства та обряди в іншій парафії за згодою місцевого парафіяльного священика або за письмовим розпорядженням єпархіального митрополита.

Стаття 136. Священики, які не перебувають на парафіяльному служінні в церкві, мають права та обов’язки, передбачені статтею 135 відповідно.

Стаття 137. Диякони є помічниками єпископа та священика в їхньому служінні та мають усі загальні духовні права та обов’язки згідно з церковними правилами.

Стаття 138. (1) Коли священнослужитель або монах бажає перейти на служіння до іншої єпархії, він повинен подати відповідне клопотання відповідному єпархіальному митрополиту.

(2) Єпархіальний митрополит, отримавши заяву згідно з пунктом 1, надсилає листа єпархіальному митрополиту заявника, який, за його згодою, видає наказ про звільнення та довідку про звільнення.

(3) Документи, зазначені в пункті 2, надсилаються приймаючому єпархіальному митрополиту, який повідомляє про це Священний Синод.

Стаття 139. (1) Духовенству та ченцям заборонено обіймати посади та виконувати обов’язки в державних та місцевих органах влади, брати участь у партійній діяльності та виборчих кампаніях, а також балотуватися на посади в органах європейського, державного та місцевого рівнів.

(2) Духовенству та монахам заборонено вдаватися до поведінки, несумісної з їхнім саном та підриває авторитет Церкви.

(3) Духовенству та ченцям заборонено реєструватися як одноосібні підприємці, бути партнерами в особистих комерційних товариствах, одноосібними власниками капіталу в товариствах з обмеженою відповідальністю та акціонерних товариствах, а також прокуристами, керівниками та членами рад директорів, управлінських та наглядових рад комерційних товариств, у яких Болгарська Православна Церква – Болгарський Патріархат та її місцеві відділення не є одноосібними власниками капіталу комерційних товариств або не володіють 50 відсотками капіталу товариства.

Розділ дванадцятий

ЦЕРКВА ТА ЦЕРКВЕННЕ СТУДЕНТСТВО

Розділ 12.1.

ЦЕРКВА ТА ЦЕРКВЕННЕ СТУДЕНТСТВО

Стаття 140. (1) Церква є об’єднанням православних християн з однієї або кількох парафій, де розташований храм.

(2) Церква є юридичною особою, яка є місцевим підрозділом Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату та відповідної Митрополії.

(3) Назва церкви як юридичної особи є назвою відповідного храму.

(4) Церквою керує церковна опікунська рада, яка складається з 4-6 осіб і представлена ​​перед компетентними органами парафіяльним священиком, який є головою церковної опікунської ради. У певних випадках, за рішенням опікунської ради, голова може уповноважити інших осіб представляти його інтереси. У своїй діяльності опікунській раді допомагають церковні організації, такі як православні братства та інші.

(5) Членом церкви як юридичної особи є будь-який православний християнин, який проживає в парафії, де знаходиться відповідна церква, і внесений до церковного реєстру з особистими даними, адресою та підписом. Свідоцтво про хрещення є посвідченням для особи, що вона є православним християнином.

(6) Список членів церкви перевіряється та оновлюється регулярно кожні чотири роки перед виборчими зборами для обрання церковних опікунів та, за необхідності, наприкінці кожного календарного церковного року.

(7) Церква як юридична особа для новозбудованих церков виникає з моменту набрання чинності рішенням Єпархіальної ради, яке затверджує церковну опікунську раду.

(8) Єпархіальні митрополити здійснюють освячення церков та каплиць (якщо каплиці не знаходяться в лікарнях, в’язницях, школах та інших державних установах) після передачі їх власності Болгарській Православній Церкві – Болгарському Патріархату та її відділенням.

Стаття 141. (1) Головою церковної опікунської ради є парафіяльний священик за законом.

(2) У церкві з більш ніж одним парафіяльним священиком голова церковної ради призначається розпорядженням єпархіального митрополита.

(3) За відсутності голови єпархіальний митрополит видає наказ про його заміну священиком, який також очолює його парафію.

Стаття 142. (1) Членом церковної опікунської ради може бути обраний будь-який громадянин Болгарії, який відповідає таким умовам:

1. бути хрещеним православним християнином;

2. бути членом відповідної парафії;

3. бути віком не менше 30 років;

4. не бути засудженим за злочини загального характеру або за церковні правопорушення та проступки – церковним судом;

5. бути знайомим з основними істинами православної віри;

6. бути відомим своїм благочестивим та чесним життям.

(2) Кандидат у члени церковної опікунської ради подає голові заяву та декларацію відповідно до шаблонів, затверджених Священним Синодом.

(3) Особа, яка є:

1. чоловік/дружина або родич по прямій лінії без обмежень у ступенях споріднення, по бічній лінії або за шлюбом до третього ступеня голови, іншого члена церковної ради, скарбника, продавця свічок або особи, призначеної на постійну посаду в церкві;

2. був визнаний банкрутом або був членом керівного органу комерційного товариства, ліквідованого у зв’язку з банкрутством.

Стаття 143. (1) Кожні чотири роки Священний Синод запрошує єпархіальних митрополитів організувати вибори церковних управ, які проводитимуться у певну неділю листопада.

(2) Якщо вибори не проводяться у визначений день, єпархіальний митрополит призначає іншу неділю для їх проведення.

(3) Якщо вибори не проводяться у другу визначену неділю, єпархіальний митрополит призначає опікунську раду з чотирьох парафіян, які відповідають вимогам для обрання церковними опікунами.

Стаття 144. (1) Одночасно з обранням церковної опікунської ради обирається екзаменаційна комісія з 3-5 членів, які відповідають вимогам церковної опікунської ради, передбаченим статтею 142.

(2) Після затвердження новообраних опікунів, перевірочна комісія перевіряє рахунки доходів та витрат церкви за період, протягом якого працювали старі церковні опікуни. Протокол підписується комісією, старим та новим церковними опікунами та надсилається до митрополії. Єпархіальна рада розглядає протоколи та постановою вирішує питання про звільнення старих церковних опікунів від відповідальності.

Стаття 145. (1) Термін повноважень церковних опікунських рад становить чотири роки.

(2) Якщо протягом періоду, зазначеного в пункті 1, член опікунської ради переміщується, звільняється або помирає, наступна особа, обрана за кількістю отриманих голосів, оголошується його/її заступником на строк до закінчення чотирьох років.

Стаття 146. (1) Виборцями можуть бути всі громадяни Болгарії, православні християни, члени церкви відповідної парафії, які досягли 18-річного віку.

(2) Реєстрація імен виборців у списку має бути завершена до вечірньої служби перед днем ​​виборів.

Стаття 147. (1) Збори для обрання церковної опікунської ради відкривається після Божественної Літургії в день, визначений єпархіальним митрополитом, і триває до 14:00.

(2) Збори очолює бюро з чотирьох парафіян, обраних відкритим голосуванням більшістю більше половини присутніх. Голова церковної опікунської ради також є головою бюро та керує зборами.

(3) У складових парафіях, де обирається більше однієї церковної ради, парафіяльний священик головує на виборах у центрі парафії, а в інших селах він уповноважує своїм заступником одного грамотного парафіянина, який має право бути обраним членом церковної ради. Ім’я заступника зазначається у протоколі виборів, і парафіяльний священик повідомляє свого єпархіального митрополита про надане уповноваження.

(4) Збори відкриваються після щирої молитви до Бога, коли присутні щонайменше 2/3 парафіян, зареєстрованих у списках виборців. Якщо у призначений час відсутній необхідний кворум, збори відкладаються на 30 хвилин, після чого вони відкриваються, коли присутні більше половини парафіян, зареєстрованих у списках виборців. Якщо цей кворум також відсутній, збори відкладаються до наступної Великої неділі та проводяться за тих самих умов та в тому ж порядку.

(5) За пропозицією бюро складається список з іменами кандидатів у церковні опікуни, які подали заяву та декларацію голові церковної опікунської ради не пізніше ніж за сім днів до дати виборів.

(6) Виборцям надається виборчий бюлетень з іменами кандидатів, після чого проводиться таємне голосування.

(7) Церковні опікуни обираються більшістю голосів понад половини присутніх виборців.

Стаття 148. (1) Про обрання церковної ради та екзаменаційної комісії складається протокол, підписаний членами ради та скріплений церковною печаткою, а за відсутності церкви – печаткою головуючого священика. Протокол та виборчі документи надсилаються єпархіальному митрополиту.

(2) Скарги щодо правильності виборів можуть бути подані єпархіальному митрополиту протягом семи днів з дня виборів.

(3) Єпархіальний митрополит затверджує проведені вибори після того, як Єпархіальна рада розгляне виборчі бюлетені та встановить їхню правильність. Якщо буде встановлено, що вибори є нерегулярними, Єпархіальний митрополит наказує провести нові вибори.

Стаття 149. (1) Майно церкви як юридичної особи включає:

1. храм (будівля) та його приналежності, а також інші храми та каплиці, прибудовані до нього;

2. рухоме майно та нерухоме майно;

3. суми, отримані храмом з різних джерел, таких як: свічки, дискотеки, доходи від рухомого та нерухомого майна та інші;

4. пожертви на благоустрій та потреби храму та парафії, а також рухоме та нерухоме майно, заповідане на користь або у власність храму, включаючи те, що спеціально призначене для благодійних та освітніх цілей, на утримання духовенства та інших осіб;

5. суми з митрополичих єпархій, церковні та парафіяльні пожертви, збори та інші.

(2) Церква як юридична особа може створювати індивідуальні підприємницькі товариства та брати участь у комерційних товариствах відповідно до процедури, встановленої цим Статутом.

Стаття 150. (1) Церквою без парафії керує рада опікунів, призначена єпархіальним митрополитом.

(2) Цвинтарною церквою без парафії керує місцева церковна рада, а у випадку наявності в населеному пункті більше однієї парафіяльної церкви єпархіальний митрополит призначає священика головою церковної ради та, за його пропозицією, опікунську раду з чотирьох членів.

Стаття 151. (1) До складу парафії входять особи православного віросповідання, які проживають у межах парафії та зберігають живий зв’язок з парафіяльною церквою, духовенством та життям.

(2) Парафіяни, члени церкви, мають усі загальноцерковні права та обов’язки, а також ті, що передбачені цим Статутом.

Стаття 152. Позбавлення або обмеження церковних прав здійснюється через церковний суд.

Стаття 153. (1) Православні християни, члени церкви як помісного осередку Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату, зобов’язані:

1. точно, твердо та незмінно сповідувати православну віру;

2. відвідувати церковні служби, сповідатися, готуватися постом і молитвою, а також регулярно причащатися;

3. сприяти благополуччю парафії в релігійному та моральному плані;

4. брати участь у релігійному житті парафії;

5. піклуватися про утримання церкви та духовенства;

6. дотримуватися правил Православної Церкви.

(2) Християни зобов’язані дотримуватися правил єдності та неподільності Святого Православ’я, Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату та її місцевих підрозділів.

Розділ 12.2.

ПОВНОВАЖЕННЯ ЦЕРКОВНОЇ ОПІКУНСЬКОЇ РАДИ

Стаття 154. Церковна опікунська рада має такі права та обов’язки:

1. укладати угоди про придбання, договори позики, договори оренди та інші договори, за винятком: угод про розпорядження нерухомим майном, іпотечних договорів, внесення нерухомого майна до комерційних товариств, що належать відповідній церкві, за письмовою згодою Єпархіальної ради, затвердженою Єпархіальним митрополитом;

2. вносити пропозиції єпархіальному митрополиту щодо встановлення речового права забудови на строк до 50 років та речового права користування на строк до 25 років на нерухомість, що належить відповідній церкві;

3. піклується про збільшення коштів храму;

4. збирає встановлені церковно-парафіяльні збори, а також суми, отримані в храмі від продажу свічок, дискосів, доходи від рухомого та нерухомого майна, за рішенням Єпархіальної ради, затвердженим Єпархіальним митрополитом, вносить частину їх до бюджету Митрополії на зарплату священикам;

5. вносить пропозицію єпархіальному митрополиту та піклується про будівництво храму, каплиці, допоміжних будівель та інших;

6. закликає компетентні органи влади будувати церковні цвинтарі, а також забезпечувати огородження, чистоту, порядок та красу церковних цвинтарів;

7. приймає – за згодою єпархіального митрополита – пожертви та заповіти та набуває іншим законним способом рухоме та нерухоме майно на користь церкви;

8. забезпечує наявність нотаріальних актів, планів та ескізів на всій нерухомій церковній власності та вживає заходів для захисту меж сільськогосподарських, лісових та інших об’єктів власності за допомогою постійних нерухомих знаків;

9. складає кошторис храму та надсилає його на затвердження Єпархіальної ради;

10. контролює регулярне виконання церковного бюджету;

11. веде інвентаризацію церковного майна;

12. приймає рішення та за згодою єпархіального митрополита подає справи до судів і уповноважує осіб представляти його у вчиненні нотаріальних дій; подає позови щодо речових прав на нерухоме майно після згоди єпархіального митрополита та повідомляє його про подані проти нього позови щодо речових прав на нерухоме майно;

13. піклується про пишноту храму та належний стан і безпеку церковного майна;

14. виступає перед компетентними органами за те, щоб навколо храму та на відстані ближче 100 м не відкривалися комерційні та туристичні об’єкти, заклади громадського харчування, розваг та відпочинку, а також не розвивалася діяльність, що суперечить православній вірі, церковному життю та традиціям;

15. забезпечує придбання свічок із церковного свічника, ікон та приладдя для храму та богослужіння з церковних (синодальних та єпархіальних) запасів;

16. забезпечує храм іконами, посудинами та предметами художнього значення за попереднім їх затвердженням єпархіальним митрополитом;

17. піклується, за співпраці з парафіянами, про деканат під час богослужіння;

18. призначає до церкви допоміжний персонал, а за згодою єпархіального митрополита – дияконів, співаків, хористів та інших церковних працівників і піклується про їх утримання;

19. може надавати стипендії або гранти з бюджету молоді для навчання співаків та духовенства;

20. визначає для церковних працівників, які утримуються від цієї професії, заробітну плату або винагороду за кожного співробітника відповідно до їхньої служби та освітньої кваліфікації;

21. надає матеріальну допомогу духовенству при храмі, коли це необхідно та можливо, за погодженням з єпархіальним митрополитом;

22. веде виборчі списки парафіян;

23. подає єпархіальному митрополиту письмовий звіт про свою діяльність наприкінці кожного року;

24. надає моральну та матеріальну допомогу священикам при храмі в їхній освітній та благодійній діяльності.

Стаття 155. Священик – голова церковної опікунської ради, відкриває, веде та закриває збори.

Стаття 156. (1) Засідання церковної опікунської ради є правомочними, якщо вони скликаються головою або його заступником і на них присутні більше половини її членів.

(2) Рішення приймаються більшістю голосів, що становить понад половину всіх членів Ради опікунів. У разі рівності голосів переважну силу має голос Голови або його заступника.

Стаття 157. Голова храму складає розклад богослужіння та розподіляє обов’язки священиків храму і контролює їх виконання.

Стаття 158. (1) Церковна опікунська рада обирає скарбника, якого затверджує єпархіальний митрополит.

(2) Скарбник отримує доходи та здійснює витрати відповідно до бюджету, і звітує перед церковною радою.

Стаття 159. Посада настоятеля церкви є почесною та неоплачуваною.

Стаття 160. (1) Церковна опікунська рада веде літописну книгу.

(2) У літописній книзі зафіксовано важливіші події, пов’язані з життям церкви та парафії, імена церковних благодійників та церковних опікунів, яких єпархіальний митрополит оцінив як таких, що відзначилися чесним та старанним служінням.

(3) Імена тих, хто записаний у літописній книзі, згадуються в церкві під час служби у неділю Православ’я.

Розділ тринадцятий

МОНАСТИРІ

Розділ 13.1

МОНАСТИРІ ТА ЧЕНЦІ / ЧЕРНИЦІ

Стаття 161. (1) Монастир – це священне місце з храмом та іншими будівлями, призначене для проживання ченців або черниць, тобто осіб, які своїми обітами цнотливості, нестяжацтва та послуху присвятили себе відокремленому благочестивому життю та практиці християнських чеснот, аскетизму (стриманості, молитві та праці), милосердству та духовному просвітництву.

(2) Монастирі є місцевими осередками Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату та відповідних митрополій і є юридичними особами.

(3) Монастирем керує Монастирська рада або, у випадках, передбачених Статутом, настоятель/настоятелька. Монастир представляє настоятель/настоятелька.

(4) У монастирі, де немає призначеного настоятеля/настоятельки, єпархіальний митрополит призначає відповідного клірика на цю посаду.

Стаття 162 (1) Монастирі є ставропігіальними та єпархіальними. Ставропігіальні монастирі підпорядковуються Священному Синоду, а єпархіальні монастирі — місцевому єпархіальному митрополиту.

(2) Ставропігійні монастирі засновуються або проголошуються рішенням Священного Синоду. Єпархіальні монастирі засновуються з благословення єпархіального митрополита та затвердження Священного Синоду, якщо передбачені кошти на їх утримання.

(3) Ставропігійні монастирі: Рильський, Бачковський та Троянський.

Стаття 163. Монастирем, у якому є щонайменше 5 братів/сестер, керує монастирська рада під головуванням та керівництвом настоятеля/настоятельки. Монастирем, у якому є менше 5 братів/сестер, керує настоятель/настоятелька, призначений єпархіальним митрополитом.

Стаття 164. (1) Монастирська рада складається з настоятеля/настоятельки та 4 або 6 ченців/черниць, які відзначаються зразковим життям та досвідом. Монастирську раду очолює настоятель/настоятелька.

(2) Монастирська рада обирається ченцями/монахинями та затверджується Священним Синодом – для ставропігійних монастирів, та єпархіальним митрополитом – для єпархіальних монастирів.

Стаття 165. Член монастирської братії/сестринства може бути обраний ігуменом/настоятелькою, якщо він/вона має необхідні релігійні та моральні якості та досвід.

Стаття 166. (1) Настоятель/настоятелька монастиря обирається ченцями/монахинями більшістю голосів, що становить більше половини всіх членів монастирської братії/сестринства.

(2) Обрання ігумена/настоятельки затверджується рішенням: для ставропігійних монастирів – Священним Синодом, а для єпархіальних монастирів – єпархіальним митрополитом.

(3) Коли абат/абатиса добровільно йде у відставку, але лише з причин, дозволених церковними канонами, проводяться вибори нового абата/абатиси.

(4) Коли настоятель/настоятелька через тривалу хворобу, неміч або брак досвіду не може виконувати свої обов’язки, і це завдає шкоди в духовній та матеріальній сферах, до затвердження нового настоятеля/настоятельки монастир представляє священнослужитель, призначений відповідною церковною владою, на підставі внутрішнього розпорядку та статуту, затверджених Священним Синодом.

Стаття 167. Коли братство/сестринство двічі поспіль обирає та представляє на затвердження особу, непридатну для виконання обов’язків настоятеля, відповідна церковна влада призначає настоятеля/настоятельку, який керуватиме монастирем, доки братство/сестринство не обере гідну особу.

Стаття 168. Для монастиря, який залишився без ченців/чернець або не в змозі сам себе утримувати, єпархіальний митрополит, за згодою Священного Синоду, приймає рішення про тимчасове або постійне приєднання до іншого монастиря.

Стаття 169. Чернець/чернечиця може проживати поза монастирем лише у випадках, коли він/вона призначений/призначена на певну посаду або направлений/направлена ​​на особливе послух рішенням Священного Синоду – для ставропігійних монастирів, та єпархіального митрополита – для єпархіальних монастирів.

Стаття 170. (1) Особа, яка відповідає таким умовам, може бути висвячена в ченці або черниці:

1. досягти повноліття згідно із законами країни;

2. бути православним християнином;

3. не перебувати у шлюбі або не мати цивільного шлюбу, розірваного у зв’язку з розлученням або смертю, та не мати зобов’язань щодо утримання;

4. не перебувати на обліку в психіатричному диспансері за місцем проживання та не страждати на невиліковне інфекційне захворювання та епілепсію;

5. бути благочестивим, доброї поведінки та відрізнятися правильними думками про православну віру;

6. пройти випробувальний термін, передбачений Статутом монастиря.

(2) Вимоги, зазначені в пункті 1, підтверджуються відповідними письмовими документами – сертифікатами, рекомендаціями, деклараціями.

(3) Кожен, хто бажає вступити до чернечого ордена, повинен подати заяву, автобіографію, довідку про відсутність судимості та рекомендацію від свого парафіяльного священика або сповідника.

(4) До вступу до чернецтва кандидат зобов’язаний розпорядитися своїм майном згідно зі своїм заповітом та згідно із законом. Все, що він набуває після вступу до чернецтва, належить монастирю, в якому він є братом/сестрою.

Розділ 13.2.

ПОВНОВАЖЕННЯ МОНАСТИРНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ – МОНАСТИРНОЇ РАДИ ТА НАСТІЙНИКА

Стаття 171. Монастирська рада та настоятель мають такі повноваження:

1. забезпечити, щоб ченці вели благочестиве життя, відповідне їхнім обітницям цнотливості, нестяжацтва та послуху, а також, згідно із загальними церковними та внутрішніми монастирськими правилами, вправлялися в християнських чеснотах, в аскетизмі, милосерді та духовному просвітництві;

2. забезпечити, щоб ченці перебували у стриманості та молитві, регулярно відвідували богослужіння, вивчали Святе Письмо, творіння Святих Отців, житія святих, займалися християнською літературою, вели чисте та бездоганне життя, регулярно брали участь у справах монастиря фізичною працею, та з духом чернечого послуху та сердечної відданості виконували доручені їм служби в благочестивих та навчальних закладах монастиря, та нероздільно перебували у своїй святій обителі;

3. забезпечити регулярне проведення богослужіння згідно з монастирським статутом;

4. дбати про те, щоб у церкві підтримувався благоговійний порядок, зберігалася пишнота храму, утримувалися в належному стані та чистоті священні предмети та місця, церковні старожитності, бібліотека та всі монастирські приміщення;

5. забезпечити дотримання у святій обителі суворого чернечого порядку, що відповідає цілям монастиря та чернечому способу життя;

6. готувати та приймати гідну монастирську братію, дотримуючись монастирських правил та всіх інших вимог монастирського статуту.

7. запитувати попередній дозвіл єпархіального митрополита на постриг ченця або черниці – для єпархіального монастиря, або Священного Синоду – для ставропігійного монастиря;

8. представляти шановану та достатньо освічену монастирську братію для висвячення в дияконський та ієромонастичний сан;

9. визначати послух монастирської братії;

10. утримувати монастирські будівлі, храми, мифоси та монастирське майно у належному стані;

11. приймати пожертви та заповіти для монастиря;

12. забезпечити братів усім необхідним для життя;

13. збирати як монастирське майно останки померлого або постриженого монастирського брата/сестри, згідно з церковними правилами;

14. керувати та розпоряджатися майном монастиря;

15. складати кошторис доходів і витрат монастиря та надсилати його на затвердження відповідній духовній владі;

16. забезпечувати дохідну частину монастирського бюджету та вносити суми, визначені Священним Синодом або єпархіальним митрополитом;

17. контролювати регулярне виконання бюджету та після його завершення звітувати перед Священним Синодом – для ставропігійних монастирів або перед єпархіальним митрополитом – для єпархіальних монастирів;

18. перевіряти монастирські рахунки кожні три місяці, складаючи звіти для надсилання відповідному духовному начальству;

19. укладати угоди про придбання, договори позики, договори оренди та інші договори, за винятком: угод про розпорядження нерухомим майном, іпотечних договорів, внеску нерухомого майна до комерційних товариств, що належать відповідному монастирю, за рішенням Священного Синоду – для ставропігійних монастирів, та письмової згоди Єпархіальної ради, затвердженої єпархіальним митрополитом – для єпархіальних монастирів;

20. внести пропозицію до Священного Синоду для ставропігійних монастирів та до Єпархіальної ради для єпархіальних монастирів про встановлення речового права забудови на строк до 50 років та речового права користування на строк до 25 років на майні, що належить відповідному монастирю;

21. вносити пропозицію до Священного Синоду щодо ставропігійних монастирів та до Єпархіальної ради щодо єпархіальних монастирів щодо створення одноосібних підприємств та участі в комерційних товариствах відповідно до процедури, визначеної цим Статутом;

22. скласти опис рухомого майна монастиря, забезпечити наявність нотаріальних та інших актів власності на нерухоме майно, подавати інформацію та документи щодо нерухомого майна монастиря для внесення до реєстру нерухомого майна митрополичих єпархій та Центрального реєстру нерухомого майна Священного Синоду, а також для внесення їх до основних податкових та кадастрових книг;

23. приймати рішення та за згодою Священного Синоду – для ставропігійних монастирів, а єпархіального митрополита – для єпархіальних монастирів, порушувати справи до судів держави; подавати позови щодо речових прав на нерухоме майно за згодою єпархіального митрополита для єпархіальних монастирів та Священного Синоду для ставропігійних монастирів та повідомляти їх про подані проти них позови щодо речових прав на нерухоме майно.

24. розглядати відповідно до церковної судової процедури звинувачення, висунуті настоятелем/настоятелькою, єпархіальним митрополитом або Священним Синодом проти брата/сестри монастиря, винного у церковному проступку;

25. сплачувати встановлені внески на загальноцерковні та єпархіальні потреби;

26. стежити за точним виконанням давніх правил чернецтва, церковних правил, монастирських статутів та розпоряджень духовної влади;

27. виступати перед компетентними органами за те, щоб навколо монастиря та на відстані ближче 500 метрів не відкривалися жодні комерційні та туристичні заклади, заклади харчування, розваг та відпочинку, а також не розвивалася діяльність, що суперечить православній вірі, церковному життю та традиціям;

28. щорічно надавати відповідній духовній владі письмовий звіт про загальний стан монастиря.

Стаття 172. (1) Настоятель/настоятелька монастиря:

1. голова монастирської ради;

2. виконавець рішень ради;

3. духовний лідер ченців/черниць;

4. охоронець монастирських і церковних правил і розпоряджень духовної влади.

(2) За відсутності настоятеля/настоятельки монастир представляє клірик, який виконує обов’язки настоятеля/настоятельки згідно зі статтею 161, пунктом 4, або єпархіальний митрополит.

(3) Коли в монастирі немає ченців/черниць, ним керує монастирська опікунська рада, призначена єпархіальним митрополитом.

(4) Члени опікунської ради монастиря повинні відповідати умовам, встановленим для церковних опікунів, згідно зі статтею 142.

(5) Рада опікунів монастиря має повноваження монастирської ради, за винятком повноважень церковного суду.

Стаття 173. (1) Старійшини ради – члени монастирської ради, не можуть вирішувати питання та здійснювати діяльність без думки настоятеля, а останній – без рішення ради.

(2) У разі розбіжностей між настоятелем та монастирською радою питання виноситься на вирішення Священного Синоду – для ставропігійних монастирів та єпархіального митрополита – для єпархіальних монастирів.

(3) Рішення монастирської ради (монастирської опікунської ради), передбачені пунктом 2, набувають чинності з моменту набрання чинності рішеннями Священного Синоду – для ставропігійних монастирів, та єпархіального митрополита – для єпархіальних монастирів.

Стаття 174. Коли в єпархії немає черниць або через неможливість вони не можуть брати участь у роботі органів, членами яких вони є, їх замінюють ченці.

Стаття 175. Кожен монастир складає свій власний статут внутрішнього устрою, який затверджується Священним Синодом – для ставропігійних монастирів, а єпархіальним митрополитом – для єпархіальних монастирів.

ЧАСТИНА ДРУГА

ЦЕРКОВНИЙ СУД

Розділ перший

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Розділ 1.1.

УСТРІЙ

Стаття 176. (1) Судова влада в Болгарській Православній Церкві – Болгарському Патріархаті здійснюється:

1. Священний Синод у повному та скороченому складі;

2. єпархіальні суди;

3. монастирські ради.

(2) Особи та організації поза системою Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату не можуть виконувати функції церковного суду.

(3) Судова влада в Болгарській Православній Церкві – Болгарському Патріархаті ґрунтується на церковних канонах, цьому Статуті та правилах церковного судочинства, виданих Священним Синодом.

(4) Відповідальність перед судом у державі за законом не виключає відповідальності перед церковним судом згідно з цим Статутом.

(5) Церковний суд має право, у разі потреби, звернутися за допомогою до державних органів влади для виконання рішень, що набрали чинності.

Стаття 177. (1) Юрисдикція Священного Синоду як суду поширюється на єпархію Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату в єпархіях на території Республіки Болгарія, а також у єпархіях за її межами.

(2) Юрисдикція єпархіального суду поширюється в межах відповідної єпархії.

(3) Юрисдикція монастирської ради поширюється на монастирських братів/сестер.

Стаття 178. (1) Єпархіальний суд складається з єпархіального митрополита та духовних членів єпархіальної ради.

(2) Суд засідає під головуванням єпархіального митрополита. У разі відсутності єпархіального митрополита або члена суду, єпархіальний митрополит письмовим розпорядженням призначає духовенство головою або членом колегії. Колегія формується з обраних священнослужителів – заступників голови.

Стаття 179. Монастирська рада діє як суд і розглядає справи про звинувачення, висунуті проти церковно винних монастирських братів/сестер.

Стаття 180. (1) Посадові особи, які є: родичами по прямій лінії у висхідній та низхідній ступенях, по бічній лінії до четвертого ступеня включно, за шлюбом до третього ступеня та духовним спорідненням першого ступеня, не можуть засідати та приймати рішення у складі одного й того ж церковного суду.

(2) За умов, передбачених пунктом 1, постійний член суду замінюється своїм наступником.

Розділ 1.2.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Стаття 181. До юрисдикції церковних судів належать:

1. церковні кримінальні справи;

2. справи про церковні суперечки;

3. скарги на акти та рішення церковно-управлінських органів Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату.

Стаття 182. (1) До юрисдикції Священного Синоду підпадають:

1. справи проти єпископів;

2. оскарження рішень Священного Синоду першої інстанції у скороченому складі;

3. оскарження адміністративних актів та рішень Священного Синоду у скороченому складі;

4. рішення церковних судів про позбавлення сану, відлучення від Церкви та анафему.

(2) Священний Синод як суд засідає у складі не менше двох третин своїх членів і очолює його Болгарський Патріарх або митрополит, призначений ним письмовим розпорядженням.

(3) У справах єпископів Священний Синод збирається у складі не менше ніж 13 єпархіальних митрополитів. Коли цей склад не зібрано, Священний Синод за рішенням поповнює його єпископами Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату.

(4) Рішення Священного Синоду як суду є остаточними.

Стаття 183. (1) Під юрисдикцію Священного Синоду у скороченому складі підпадають:

1. як перша інстанція – справи проти настоятелів ставропігійних монастирів, які не є ієрархами; справи проти членів Вищої Церковної Ради та проти членів Єпархіальної Ради за правопорушення, вчинені під час виконання своїх службових обов’язків; оскарження адміністративних актів та рішень адміністративних органів церковної влади; а також спори про юрисдикцію;

2. як друга інстанція – рішення єпархіальних судів та рішення монастирських рад ставропігійних монастирів;

(2) Священний Синод у скороченому складі як суд очолюється Болгарським Патріархом або митрополитом, призначеним ним письмовим розпорядженням;

(3) Якщо член судової колегії не може брати участь з поважних причин або зацікавленості, її склад уповнюється членом Священного Синоду, призначеним відповідно до процедури статті 53.

(4) Апеляції до Священного Синоду у скороченому складі подаються протягом 14 днів з моменту винесення рішення церковним судом, який його виніс.

Стаття 184. (1) До юрисдикції єпархіального суду підпадають:

1. як перша інстанція – справи церковних судів, за винятком тих, що підлягають юрисдикції Священного Синоду у повному та скороченому складі та монастирських соборів як першої інстанції;

2. як друга інстанція – справи, отримані від монастирських рад єпархіальних монастирів;

(2) Рішення єпархіального суду другої інстанції є остаточними.

Стаття 185. (1) Монастирська рада, як перша інстанція, розглядає справи проти монастирських братів/сестер за правопорушення, що підлягають розгляду церковним судом.

(2) Коли в монастирі немає монастирської ради, справи монастирської братії/сестер підлягають юрисдикції єпархіального суду як першої інстанції.

(3) Рішення монастирської ради як суду оскаржуються до єпархіального суду через настоятеля протягом 14 днів з моменту їх видання.

Стаття 186. (1) Справи про церковні правопорушення підлягають розгляду судом за місцем служби обвинуваченого – для священнослужителів, та за поточною адресою – для мирян.

(2) Кожен церковний суд самостійно вирішує, чи належить його справа до його юрисдикції.

(3) Спір щодо юрисдикції вирішується Священним Синодом у скороченому складі.

Стаття 187. (1) Рішення церковних судів про пониження в сані та відлучення від Церкви набувають чинності після їх затвердження Священним Синодом.

(2) У випадках, передбачених пунктом 1, священик усувається зі священства за наказом єпархіального митрополита.

(3) Священний Синод переглядає рішення церковних судів протягом двох місяців з моменту їх винесення.

(4) Священний Синод може підтвердити рішення або змінити його, призначивши легше покарання.

(5) Рішення, яким особа, яка має духовний сан, карається позбавленням права виконувати духовні обов’язки або відлученням від церкви, публікується в “Церковному віснику” і повідомляється Помісним Православним Церквам. Рішення про відлучення мирян публікується в “Церковному віснику”.

Стаття 188. (1) Рішення судів першої інстанції можуть бути оскаржені протягом 14 днів з моменту їх винесення до суду вищої інстанції через суд, який їх виніс. Строк оскарження починається з моменту вручення рішення особі, до якої воно стосується.

(2) Порядок розгляду церковних справ регулюється Правилами судочинства, прийнятими Священним Синодом.

Розділ другий

ЦЕРКОВНО-СУДОВІ СПРАВИ

Розділ 2.1.

ЦЕРКОВНІ КРИМІНАЛЬНІ СПРАВИ

А. Церковні злочини

Стаття 189. Церковним правопорушенням є будь-яке навмисне або недбале діяння, скоєне проти віри, канонів, правил Святої Православної Церкви та цього Статуту.

Стаття 190. Церковними правопорушеннями є:

1. відпадіння від Православної Церкви;

2. єресь – свідоме, відкрите та наполегливе заперечення догматів православної віри;

3. молитва та євхаристійне спілкування з нехристиянами та людьми інших віросповідань;

4. розкол – відокремлення від церковної єдності;

5. чаклунство та чаклунство;

6. богохульство – богохульні слова та дії проти Бога, Святої Трійці, Святої Богородиці та святих;

7. святотатство – наруга, богохульство, образа, пошкодження, знищення, крадіжка або пограбування місця чи предметів, присвячених Богу чи культу, а також богохульство, наклеп, погрози та насильство щодо священнослужителя під час богослужіння чи інше подібне гріховне діяння;

8. симонія – прийняття або надання духовного сану, титулу чи відзнаки в обмін на вигоди;

9. розпуста – проституція та розпусні дії, зокрема між одностатевими партнерами;

10. вбивство, замах на вбивство, замах на самогубство або інше кримінальне діяння;

11. образа або наклеп між священнослужителями, проти священнослужителя або священнослужителем проти мирянина;

12. лжесвідчення;

13. відмова у званні;

14. невиконання або недбале виконання церковних правил, положень цього Статуту, службових обов’язків або правових положень церковної влади, таких як: неправильне, недбале або нерегулярне здійснення богослужіння, Святих Таїнств і обрядів, нехтування проповіддю, релігійним вихованням парафіян та церковною благодійністю; неправильне або нерегулярне ведення церковно-парафіяльних книг та інші;

15. зловживання владою;

16. нецільове використання та недбале ставлення до церковного майна;

17. діяльність, що є непристойною для публіки;

18. пияцтво, нецензурна лексика та непристойна поведінка в офіційних та особистих стосунках;

19. прийняття нецерковної посади без дозволу відповідної духовної влади;

20. інші правопорушення та дії, заборонені церковними правилами та цим Статутом.

Б. Церковні покарання

Стаття 191.  (1) Церковні покарання для священнослужителя:

1. штраф у розмірі, визначеному судом, але не більше трьох валових місячних заробітних плат;

2. тимчасове позбавлення Святих Таїнств, обрядів, участі у публічному богослужінні;

3. тимчасове позбавлення церковно-адміністративних прав;

4. постриг для ченців;

5. аргос – повна або часткова заборона на канцелярську службу та посади на строк від 15 днів до 6 місяців, з позбавленням винагороди у розмірі, визначеному судом, але не більше п’ятикратного розміру його валової винагороди;

6. обмеження в монастирі від одного місяця до одного року духовного послуху або монастирської роботи та позбавлення винагороди в розмірі, визначеному судом, але не більше п’ятикратного розміру його валової винагороди;

7. позбавлення церковних почестей та посад;

8. звільнення з посади на строк до 3 років;

9. переїзд до іншого духовного округу на термін до 5 років;

10. позбавлення сану, без відлучення або з відлученням від Церкви згідно з канонами;

11. відлучення від церкви – виключення зі спілкування з Церквою;

(2) Церковне покарання «відлучення від Церкви» для мирянина призначається за скоєння тяжкого церковного проступку.

Стаття 192. (1) Церковна кримінальна відповідальність є особистою.

(2) Покарання має відповідати тяжкості вчиненого правопорушення.

(3) Покарання визначається залежно від виду правопорушення, форми вини (умисел чи необережність), завданої шкоди та обставин, що пом’якшують і обтяжують покарання.

C. Спеціальні правила:

Стаття 193. За правопорушення, вчинені на посаді або службі, священнослужителі несуть відповідальність перед церковним судом навіть тоді, коли вони не перебувають на церковному служінні або коли вони проводять церковне богослужіння в нецерковному закладі.

Стаття 194. Позивачами та свідками у церковних кримінальних справах можуть бути особи православного віросповідання.

Розділ 2.2.

СУПЕРЕЧКИ  ЩОДО ЦЕРКОВНОЇ ВЛАСНОСТІ

Стаття 195. Спори щодо церковного майна, що підпадають під юрисдикцію церковного суду, це:

1. суперечки щодо управління церковним майном;

2. суперечки між священнослужителями: щодо матеріальних прав у/або у зв’язку з виконанням ними своїх службових обов’язків; щодо прав на старшинство, честь та порядок у службі або інших прав у/або у зв’язку з їхньою службою;

3. судові позови та суперечки між духовенством та мирянами у зв’язку з наданням та отриманням виплат у натуральній або грошовій формі;

4. суперечки про встановлення церковних, матеріальних чи немайнових прав;

5. суперечки щодо меж парафій;

6. суперечки щодо відкриття, поділу, відокремлення або закриття парафій;

7. суперечки, що виникають у зв’язку зі створенням, реорганізацією або закриттям церковних інститутів та установ;

8. спори щодо встановлення умов для здійснення таїнств Хрещення та Вінчання, а також щодо достовірності документа, що засвідчує їх здійснення.

Розділ 2.3.

ЦЕРКОВНО-АДМІНІСТРАТИВНІ ПИТАННЯ

Стаття 196. Підставами для скасування церковних адміністративних актів є:

1. некомпетентність видавати акт або перевищення повноважень;

2. порушення матеріальних або процесуальних норм видання акта;

3. суперечність цьому Статуту або правилам Православної Церкви;

4. неправдивість фактів та обставин, на яких ґрунтується діяння.

Стаття 197. Акти та рішення, які згідно з церковними правилами виносяться на розгляд органами церковної влади, не можуть бути оскаржені до суду в державі.

Стаття 198. (1) Апеляція на церковний адміністративний акт до церковного суду допустима, якщо сторона має особистий або прямий інтерес у його скасуванні та не існує іншої процедури для його скасування.

(2) Апеляція подається протягом 14 днів з моменту видання акта через орган, який видав оскаржуваний акт.

(3) Орган влади, який видав оскаржуваний акт, має право скасувати його або надіслати апеляцію до вищої церковної влади.

(4) Вищий церковний орган зобов’язаний винести рішення протягом 14 днів з моменту отримання скарги.

(5) У разі невинесення рішення у термін, встановлений пунктом 4, або у разі покидання справи без розгляду апеляції зацікавлена сторона може передати справу на розгляд Священного Синоду у скороченому складі, який має винести рішення у двомісячний термін. Священний Синод має винести рішення у той самий строк, коли вищим органом згідно з пунктом 4 є Священний Синод у скороченому складі.

Стаття 199. Рішення церковних судів, що набрали чинності, є обов’язковими для сторін, для суду, який їх видав, та для всіх інших церковних органів.

Стаття 200. Рішення та акти церковного суду виконуються всіма церковними адміністративними органами.

Стаття 201. Правила церковного судочинства щодо окремих видів церковних спорів регулюються Регламентом розгляду церковних спорів, прийнятим Священним Синодом.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

НАГОРОДИ, ДИСЦИПЛІНАРНА ТА МАЙНОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ У БОЛГАРСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА – БОЛГАРСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ

Розділ перший

НАГОРОДИ

Стаття 202. (1) За сумлінне та шанобливе виконання своїх обов’язків працівники Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату можуть бути нагороджені нагородами та відзнаками.

(2) Премії та відзнаки присуджуються Священним Синодом або єпархіальним митрополитом.

Стаття 203. (1) Священний Синод, на власний розсуд, за пропозицією єпархіального митрополита або за пропозицією настоятеля ставропігійного монастиря, нагороджує духовенство санами.

(2) Єпархіальний митрополит також може присуджувати посади відповідно до пункту 1, про що він повідомляє Священний Синод.

Стаття 204. (1) Священний Синод, на власний розсуд, за пропозицією єпархіального митрополита, за пропозицією настоятеля ставропігійного монастиря або ректора семінарії, може нагороджувати видатних діячів Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату орденами, медалями, грамотами, грошовими та матеріальними винагородами.

(2) Єпархіальний митрополит може нагороджувати духовенство та працівників своєї єпархії орденами, медалями, грошовими та матеріальними винагородами за ревне виконання службових обов’язків.

(3) Ордени та медалі, засновані єпархіальним митрополитом відповідно до пункту 2, затверджуються Священним Синодом.

Стаття 205. Священний Синод та єпархіальні митрополити можуть нагороджувати мирян орденами, медалями, дипломами, грошовими та матеріальними винагородами за заслуги перед Болгарською Православною Церквою – Болгарським Патріархатом та відповідними митрополіями. Ці особи нагороджуються орденами та медалями, встановленими статтею 204.

Розділ другий

ДИСЦИПЛІНАРНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Розділ 2.1.

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 206. (1) Духівництво Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату несе дисциплінарну відповідальність за винне вчинення дисциплінарних проступків.

(2) Дисциплінарна відповідальність священнослужителів не виключає несення інших видів відповідальності.

Розділ 2.2.

ДИСЦИПЛІНАРНІ ПРОВОРОКИ

Стаття 207. Дисциплінарними проступками є:

1. порушення службових обов’язків;

2. затримка у виконанні, недбалість або нездатність виконувати службові обов’язки;

3. недотримання правил пристойності у службових стосунках та/або стосовно приватних осіб;

4. непристойна поведінка поза виконанням службових обов’язків;

5. невиправдана відсутність під час служби та/або у зв’язку з виконанням службових обов’язків.

Розділ 2.3.

ДИСЦИПЛІНАРНІ СКАРТАННЯ

Стаття 208. (1) Дисциплінарні стягнення:

1. зауваження – звернення уваги на допущену помилку з попередженням про її неповторення;

2. догана – догана винній стороні з явним запрошенням виправитися;

3. штраф – у розмірі до половини місячної заробітної плати;

4. усунення з посади священнослужителів – до письмового покаяння протягом одного року.

(2) Після закінчення терміну, зазначеного в пункті 4 абзацу 1, єпархіальний митрополит порушує церковну кримінальну справу про позбавлення сану перед церковним судом.

Розділ 2.4.

ПРАВИЛА ЗАСТОСУВАННЯ ДИСЦИПЛІНАРНИХ СТЯГНЕНЬ

Стаття 209. Дисциплінарні стягнення накладаються єпархіальним митрополитом протягом двох місяців з моменту виявлення порушення, але не пізніше одного року з моменту його вчинення.

Стаття 210. (1) Дисциплінарне стягнення накладається письмовим наказом, у якому зазначаються порушник, порушення та призначене покарання.

(2) Дисциплінарне стягнення вважається накладеним з моменту вручення постанови порушнику.

(3) Якщо наказ не може бути вручений, його надсилають рекомендованим листом з повідомленням про вручення на постійну адресу правопорушника за місцем проживання. Якщо особу неможливо знайти за цією адресою, наказ публікується в «Церковному віснику», після чого особа вважається повідомленою.

Стаття 211. (1) Дисциплінарне стягнення вважається погашеним після закінчення одного року з дня його накладення. Це не стосується покарань, передбачених статтею 208, пунктом 4.

(2) Накладене дисциплінарне стягнення у вигляді «звільнення з посади» може бути оскаржене зацікавленою особою до Священного Синоду у скороченому складі протягом 14 днів з моменту його накладення. Рішення Священного Синоду у скороченому складі є остаточним.

Стаття 212. Коли покарання досягло своєї мети, єпархіальний митрополит, на свій розсуд, має право достроково скасувати його.

Стаття 213. Для церковних працівників (мирян), які працюють за трудовими відносинами в Болгарській Православній Церкві – Болгарському Патріархаті та її відділеннях, застосовуються положення Трудового кодексу щодо дисциплінарної відповідальності.

Стаття 214. (1) Коли кримінальне переслідування порушено церковним судом або судом держави за правопорушення, пов’язані з діяльністю, здійснюваною особою, єпархіальний митрополит може усунути її на час, поки триває переслідування. Протягом цього часу вона не отримує винагороди.

(2) Після припинення кримінального переслідування або виправдання обвинуваченого остаточним вироком він поновлюється на посаді, з якої його було звільнено. За період звільнення він має право на компенсацію у розмірі його валової винагороди за весь період звільнення.

Розділ третій

МАЙНОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ БОЛГАРСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ –БОЛГАРСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ

Стаття 215. Духовенство та церковні служителі в Болгарській Православній Церкві – Болгарському Патріархаті несуть майнову відповідальність за винно завдану шкоду Церкві.

Стаття 216. За шкоду, завдану навмисним злочином під час/або у зв’язку з виконанням своїх службових обов’язків, священнослужителі та церковнослужителі несуть відповідальність відповідно до болгарського законодавства.

Стаття 217. (1) За шкоду, завдану внаслідок недбалості під час/або у зв’язку з виконанням своїх службових обов’язків, священнослужителі та церковнослужителі несуть відповідальність у розмірі завданої шкоди, але не більше їхньої місячної заробітної плати до сплати податків.

(2) Особи, які несуть матеріальну відповідальність, несуть бухгалтерську відповідальність у розмірі збитків, але не більше ніж у чотирикратному розмірі їхньої валової заробітної плати, а у разі нестачі – у повному обсязі.

Стаття 218. Духовенство та церковні працівники несуть відповідальність за завдані збитки, але не за упущену вигоду.

Стаття 219. (1) Повна майнова відповідальність здійснюється в судовому порядку.

(2) Повна фінансова відповідальність духовенства вимагатиметься церковним судом на підставі аудиторського звіту, який надсилається до суду єпархіальним митрополитом.

(3) Провадження здійснюється відповідно до Регламенту розгляду церковних спорів.

Стаття 220. Повна майнова відповідальність церковних служителів здійснюється відповідно до процедури болгарського законодавства.

Стаття 221. (1) Обмежена майнова відповідальність встановлюється розпорядженням єпархіального митрополита, в якому зазначаються підстави та розмір відповідальності.

(2) Наказ має бути виданий та вручений винній особі протягом двох місяців з моменту виявлення порушення, але не пізніше одного року з моменту вчинення порушення.

(3) Особа, проти якої видано наказ, має право протягом 14 днів з моменту його вручення подати письмові заперечення, оскаржуючи підстави або суму стягнення.

(4) У випадку, зазначеному в пункті 3, єпархіальний митрополит може протягом одного місяця подати позов до державного суду. Якщо таких заперечень не буде подано, відшкодування збитків здійснюється шляхом утримання з винагороди винної особи до суми не підлягаючого секвестру доходу відповідно до Цивільного процесуального кодексу.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

СПЕЦІАЛЬНІ ПРАВИЛА ЩОДО ПРАВОВОГО СТАТУСУ ПРАЦІВНИКІВ БОЛГАРСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ – БОЛГАРСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ

Стаття 222. (1) Працівниками Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату є особи з релігійним званням та церковні служителі (миряни).

(2) Особами з духовним титулом є: Болгарський Патріарх, єпархіальні митрополити, єпископи, священики, диякони, ченці та черниці.

(3) Служителі церкви – це особи, діяльність яких пов’язана з обслуговуванням діяльності, притаманної Церкві, – священнослужителі, співаки, продавці свічок та інші, а також ті, хто перебуває в управлінні Священного Синоду, митрополій, єпископств, церков та монастирів.

Стаття 223. (1) Права та обов’язки духовенства та ченців у ставропігійних та єпархіальних монастирях і черниць у єпархіальних монастирях визначаються канонічними правилами та цим Статутом.

(2) Особи, зазначені в пункті 1, підлягають обов’язковому медичному страхуванню відповідно до Закону про медичне страхування. Страхування здійснюється з бюджету Священного Синоду, для чого монастирі перераховують йому необхідні кошти.

(3) Спори щодо прав та обов’язків осіб, зазначених у пункті 1, розглядаються церковними судами.

Стаття 224. (1) Правовий статус осіб, зазначених у статті 222, пункті 2, визначається канонами Святої Православної Церкви та цим Статутом, які є для них керівними.

(2) Спеціальний режим, що застосовується до священнослужителів, включає: набуття духовного звання; спосіб визначення винагороди за нього; визначення їхніх прав та обов’язків і взаємовідносин з церковним керівництвом; відповідальність у разі винного невиконання покладених на них обов’язків; звільнення від духовного звання та порядок розгляду спорів церковними судами.

Стаття 225. (1) Духовенство, яке отримує винагороду, підлягає страхуванню від усіх застрахованих соціальних ризиків у рамках державного соціального страхування, а також медичному страхуванню відповідно до положень закону.

(2) Страховиком у випадках, зазначених у пункті 1, є відповідна юридична особа, яка виплачує винагороду духовенству.

Стаття 226. Священнослужитель, який підриває авторитет Церкви, а також коли він вчиняє дії як посадова особа перед державним судом без схвалення єпархіального митрополита, відповідно Священного Синоду, підлягає церковному покаранню.

Стаття 227. (1) Церковні працівники – це світські особи (миряни), яких призначають відповідними церковними органами та які користуються правами та обов’язками працівників, передбаченими Трудовим кодексом та іншими положеннями трудового законодавства та законодавства про соціальне забезпечення.

(2) Положення пункту 1 не застосовуються до осіб, які здійснюють діяльність в окремі дні богослужіння або характер діяльності не передбачає існування трудових відносин через одноразовий характер виконуваної діяльності.

(3) Винагорода осіб, зазначених у пункті 2, визначається відповідно до цивільного законодавства зі спеціально виділених коштів, що надаються церковним радам на утримання храмів, або із зібраних пожертвувань після письмового дозволу єпархіального митрополита, наданого голові церковної ради.

ЧАСТИНА П’ЯТА

ПІДТРИМКА ЦЕРКВИ

Розділ перший

ДОХОДИ ТА ВИТРАТИ

Розділ 1.1.

ДОХІД

Стаття 228. Кошти Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату, митрополичих єпископів та їх підрозділів визначаються щорічними бюджетами доходів відповідно до порядку, затвердженого Священним Синодом.

Стаття 229. Кошти Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату, митрополій та їх відділень збираються з:

1. добровільні пожертви, заповіти та спадщина від фізичних осіб;

2. пожертви від юридичних осіб, державних установ, організацій та фондів;

3. друк та видання церковної літератури, виробництво та продаж церковних свічок та інших предметів, пов’язаних з літургійною та релігійною діяльністю та потребами;

4. дивіденди від діяльності комерційних компаній, що належать Болгарській Православній Церкві – Болгарському Патріархату, митрополіям, церквам та монастирям;

5. дивіденди від діяльності комерційних товариств, у яких Болгарська Православна Церква – Болгарський Патріархат та митрополії, церкви та монастирі мають частку або акціонерну участь;

6. доходи від встановлених речових прав на будівництво та речових прав користування, орендна плата та орендні платежі з нерухомого майна, наданого у користування третім особам, що належить Болгарській Православній Церкві – Болгарському Патріархату, митрополіям та їх відділенням;

7. доходи від відсотків за банківськими рахунками та доходи від володіння або продажу цінних паперів;

8. церковні збори та штрафи;

9. доходи від церковних ферм;

10. державні субсидії Болгарській православній церкві – Болгарському патріархату, що передбачені Законом про державний бюджет;

11. інші джерела, що відповідають вимогам цього Статуту та законодавства Болгарії.

Розділ 1.2.

ВИТРАТИ

Стаття 230. Кошти з бюджету Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату – Священного Синоду, ставропігійних монастирів, митрополій та їх відділень витрачаються на:

1. заробітні плати єпископів, духовенства та церковних працівників у державних адміністраціях, затверджені відповідними органами влади;

2. утримання Церковної Ради;

3. утримання середніх та вищих богословських шкіл та їх пансіонатів;

4. підтримка утримання Патріаршого собору Ставропігійного храму-пам’ятника «Святий Олександр Невський»;

5. утримання Національного музею історії та археології Церкви, Інституту історії та архівів Церкви при Болгарському Патріархаті, церковних музеїв та бібліотек;

6. будівництво, утримання або оренда приміщень для Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату, митрополій та єпископств;

7. інвестування в комерційні компанії з метою збільшення церковного майна;

8. інвестування в цінні папери;

9. створення добровільних фондів для допомоги священникам, що вийшли на пенсію;

10. інші обґрунтовані необхідні витрати.

Розділ другий

БЮДЖЕТ, КОНТРОЛЬ ТА ЗВІТНІСТЬ

Розділ 2.1.

БЮДЖЕТ

Стаття 231. (1) Доходи та витрати Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату – Священного Синоду, ставропігійних монастирів, митрополій та їх відділень передбачаються та затверджуються в бюджетах на один фінансовий рік.

(2) Священний Синод передбачає винагороду згідно зі статтею 135, пунктом 21, бюджетом, що формується з доходів у рівному відсотковому співвідношенні від відрахувань з усіх митрополій, відрахувань зі ставропігійних монастирів та інших доходів.

(3) Фінансовий рік збігається з календарним роком.

(4) Церковне майно, доходи та витрати використовуються за цільовим призначенням.

Стаття 232. (1) Священний Синод затверджує зведений бюджет Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату.

(2) Зведений бюджет складається з бюджетів:

1. Священний Синод;

2. митрополит бачить;

3. ставропігіальні монастирі;

4. середні та вищі богословські навчальні заклади;

5. установи, що безпосередньо підпорядковуються Священному Синоду.

(3) Єпархіальний митрополит затверджує зведений бюджет митрополії, який включає бюджети церков та єпархіальних монастирів.

(4) Бюджети, зазначені в пунктах 1-3, готуються відповідними фінансовими та бухгалтерськими відділами.

Стаття 233. Розпорядниками бюджетних коштів є:

1. Болгарський Патріарх або особа, призначена ним письмовим розпорядженням – для бюджету Священного Синоду;

2. єпархіальний митрополит – за бюджет митрополії;

3. настоятелі — для ставропігійних та єпархіальних монастирів;

4. ректори – для середніх та вищих богословських навчальних закладів;

5. голови церковних опікунських рад – для Патріаршого собору Ставропігійного храму-пам’ятника «Святого Олександра Невського» та церков;

6. директори та менеджери – для установ, фондів, компаній та інших.

Розділ 2.2.

ПРАВИЛА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОХІДНОЇ ЧАСТИНИ БЮДЖЕТУ

Стаття 234. Церковні органи стягують загальні церковні, судово-церковні, духовні та інші збори.

Стаття 235. Загальноцерковні збори стягуються на підставі встановленого сертифіката, що містить символіку Болгарського Патріархату.

Стаття 236. Судові збори стягуються у справах, що розглядаються церковними судами, та за всі документи, видані судовими органами.

Стаття 237. Офісні збори визначаються та стягуються церковною владою за засвідчення, видачу свідоцтв, засвідчення, видачу та засвідчення копій протоколів або рішень та інших документів.

Стаття 238. (1) Внески – це внески, що стягуються за виконання духовенством обов’язків та функцій.

(2) Коли християнин запрошує для проведення служби, окрім парафіяльного священика, іншого священика, а також диякона та співака, частина плати за службу, визначена для священика, виплачується кожному священику та церковному працівнику окремо.

Стаття 239. (1) Розмір зборів, що стягуються як дохід Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату, визначається Священним Синодом.

(2) Єпархіальні митрополити можуть у виняткових випадках визначати суми нижчі за ті, що встановлені Священним Синодом.

Стаття 240. (1) Синодальний виробничий комплекс виготовляє церковне начиння, посуд, посуд та інші аксесуари, необхідні для церков, монастирів, духовенства та православних християн.

(2) Синодальний виробничий комплекс виробляє та постачає церковні свічки лише церквам, монастирям, каплицям та святилищам, якщо Священний Синод не вирішить інакше.

Стаття 241. (1) Свічки, що продаються в церквах і монастирях Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату, постачаються та контролюються відповідно до умов, порядку та органів, визначених Священним Синодом;

(2) Єпархіальні митрополити, архієрейські вікарії, голови церковних опікунських рад та настоятелі/настоятельки монастирів зобов’язані забезпечити свічки для церков та монастирів відповідно до вимог, передбачених пунктом 1.

(3) Єпархіальні митрополити, архієрейські вікарії, голови церковних опікунських рад та настоятелі, які не виконують цього обов’язку, караються позбавленням сану відповідно до церковно-судової процедури, а настоятелі – відрізаними від сану.

Стаття 242. (1) Дохід від свічок, що утримується церквами та монастирями для відповідних митрополій, а також митрополіями для Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату, визначається відповідно до Методології методу відрахувань, прийнятої Священним Синодом.

(2) Якщо зазначені відрахування не здійснюються, Священний Синод не забезпечує виплату заробітної плати, внесків на охорону здоров’я та соціальне страхування духовенству відповідної митрополії.

Стаття 243. (1) Церкви та монастирі щомісяця здійснюють відрахування до бюджету відповідної митрополії від договорів оренди, лізингу та інших договорів, а також від дивідендів від комерційних товариств у розмірах, визначених Священним Синодом.

(2) Митрополії, ставропігійні монастирі та синодальні відділи щомісяця здійснюють відрахування з бюджету Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату у розмірах, визначених Священним Синодом. Зведений бюджет Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату також включає відрахування від доходів від нерухомості та іншого майна, що перебуває у її власності, визначені Священним Синодом.

(3) Якщо зазначені відрахування, зазначені у пунктах 1 та 2, не здійснюються до бюджету Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату, Священний Синод не сплачує винагороду, внески на охорону здоров’я та соціальне забезпечення духовенства відповідної митрополії.

Стаття 244. (1) Договори оренди, лізингу та встановлення права забудови та права користування укладаються у порядку, визначеному постановою, прийнятою Священним Синодом.

(2) Єпархіальні митрополити подають звіт про укладені договори оренди та лізингу, встановлені речові права на будівництво та речові права користування, а також інші угоди, укладені митрополіями та їх місцевими підрозділами – церквами та монастирями, до затвердження Священним Синодом річних бюджетів.

(3) Настоятелі ставропігійних монастирів та керівники інших відділів Священного Синоду подають звіт, передбачений пунктом 2, до затвердження Священним Синодом річних бюджетів.

(4) У разі невиконання зобов’язання, передбаченого пунктами 2 та 3, Священний Синод не затверджує бюджет відповідної митрополії, ставропігійного монастиря чи відділу Священного Синоду.

Розділ 2.3.

КОНТРОЛЬ ТА ЗВІТНІСТЬ

Стаття 245. (1) Посадовці Церкви, яким доручено отримувати та витрачати кошти, а також купувати, зберігати та продавати матеріальні цінності, є бухгалтерами.

(2) Особи, зазначені у пункті 1, несуть матеріальну відповідальність за довірені їм матеріальні та/або фінансові ресурси та здійснюють свою діяльність відповідно до цього Статуту та чинних нормативних актів.

Стаття 246. (1) Звіти про виконання бюджетів, затверджених Священним Синодом, перевіряються та приймаються Священним Синодом.

(2) Звіти про виконання бюджетів подаються Священному Синоду не пізніше 31 березня наступного року.

Стаття 247. (1) Священний Синод не пізніше 30 червня поточного року розглядає та затверджує звіти про виконання бюджетів і, за необхідності, доручає проведення перевірок щодо виконання зобов’язань щодо розподілу коштів, передбачених цим Статутом. У разі виявлення порушень вимагає складання звітів про перевірку щодо реалізації майнової відповідальності відповідальними особами.

(2) З метою здійснення контролю за витрачанням коштів Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату Священний Синод призначає загальні та спеціальні ревізії у разі виникнення сумнівів щодо законного витрачання коштів, пропонуючи накладення покарання на винних осіб.

(3) Звіт про аудит має бути наданий поінформованій особі, яка може протягом семи днів подати заперечення до Священного Синоду.

Стаття 248. (1) Єпархіальний митрополит здійснює фінансовий контроль через фінансових аудиторів.

(2) Бюджетні звіти, затверджені єпархіальним митрополитом, перевіряються єпархіальним фінансовим аудитором і на основі його звіту подаються на розгляд Єпархіальної ради.

(3) Єпархіальний митрополит перевіряє та приймає поданий звіт і може доручити проведення аудиту та притягнення винних осіб до фінансової відповідальності.

Розділ третій

ЄДИНИЙ СИНОДАЛЬНИЙ РЕЄСТР МАЙНА, ЩО НАЛЕЖИТЬ БОЛГАРСЬКІЙ ПРАВОСЛАВНІЙ ЦЕРКВІ – БОЛГАРСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ, МИТРОПОЛІЯМ, ЦЕРКВАМ ТА МОНАСТИРЯМ

Стаття 249. (1) Єдиний синодальний реєстр нерухомого майна – церковного майна – ведеться Священним Синодом Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату.

(2) Церковне майно – це майно, що належить Болгарській Православній Церкві – Болгарському Патріархату, митрополіям, церквам та монастирям, у тому числі тим, що розташовані за межами території Республіки Болгарія.

(3) Кожна митрополія веде єпархіальний реєстр нерухомого майна – власності митрополії, церков та монастирів.

Стаття 250. (1) Реєстр ведеться за майновими ділянками, і для кожного об’єкта нерухомого майна: землі, будівлі та самостійного об’єкта в будівлі відкривається окрема ділянка. Кожна ділянка має унікальний номер. У разі поділу нерухомого майна ділянки відкриваються для новоутворених об’єктів нерухомості.

(2) Ділянка кожної нерухомості складається з таких трьох частин:

Частина «А» – щодо нерухомості: ідентифікатор, адреса, тип, площа, межі та цільове призначення.

Частина «Б» – щодо підстав набуття, права власності, встановлених обмежених майнових прав, укладених договорів оренди, лізингу та спільної діяльності.

Частина «Б» – для іпотек, вилучень та судових процесів щодо майна.

Стаття 251. (1) Запис до Єдиного Синодального реєстру вноситься посадовою особою, призначеною Священним Синодом, а до єпархіальних реєстрів – посадовою особою, призначеною письмовим розпорядженням відповідного єпархіального митрополита.

(2) Запис здійснюється шляхом оформлення правових актів, що підлягають запису, та обставин, передбачених статтею 250, у спеціальних книгах та на електронному носії. У разі розбіжності між двома записами, перевагу має запис, зроблений на папері. Паперовий реєстр скріплюється печаткою Болгарського Патріархату – Священного Синоду, а відповідної митрополії – печаткою митрополії.

(3) Будь-яка обставина, що підлягає запису згідно зі статтею 250, має бути зафіксована в єпархіальному реєстрі майна протягом 15 (п’ятнадцяти) днів, а в Єдиному синодальному реєстрі майна – протягом 30 (тридцяти) днів з дня її виникнення.

(4) Внесені правові акти та обставини за відповідними лотами утворюють том. Кожен том починається з нової нумерації аркушів. Наприкінці кожного року сформовані томи переплітаються, прошнуровуються, скріплюються печаткою реєстру та підписуються посадовою особою, яка проводить запис.

(5) Єпархіальні митрополити, ставропігійні монастирі та керівники інших відділів Священного Синоду зобов’язані надавати допомогу Єдиному синодальному реєстру майна та своєчасно надавати повну та точну інформацію про майно – церковне майно, що знаходиться на їхній території.

Стаття 252. (1) Довідки та копії з Єдиного синодального реєстру робляться з дозволу Генерального секретаря Священного Синоду, а з єпархіальних реєстрів — з дозволу єпархіального митрополита.

(2) Особи, зазначені у пункті 1, повинні письмово дозволити проведення запитів та складання протоколів, якщо це необхідно для їх пред’явлення судовим та адміністративним органам.

(3) Священний Синод затверджує правила щодо умов та порядку внесення записів, а також ведення та зберігання реєстрів майна – церковного майна.

Розділ шостий

ПРАПОР І ПЕЧАТКИ

Стаття 253. Прапор Болгарської Православної Церкви – Болгарського Патріархату є: зеленим, на якому золотим кольором зображено храм із трьома куполами, увінчаний єпископською короною, з обох боків з дикирами та трикирами та з написом: «Болгарська Православна Церква – Болгарський Патріархат» та трьома роками возведення в ранг Патріархату Болгарської Православної Церкви – 927, 1235 та 1953.

Стаття 254. (1) Болгарський Патріархат та Священний Синод мають круглу печатку з написом навколо: «Болгарський Патріархат * Священний Синод *», а посередині – зображення храму з трьома куполами, оточеного гілками, та рік – 1953.

(2) Особиста печатка Болгарського Патріарха кругла з написом навколо: «Болгарський Патріарх (ім’я та рік інтронізації)», а посередині – митра, дикири та трикири.

Стаття 255. (1) Єпархіальні ради мають круглу печатку з написом навколо: «… єпархіальна рада», а посередині – хрест з вінком.

(2) Особисті печатки єпархіальних митрополитів – кругла печатка з написом навколо: «… митрополит …», нижче – рік інтронізації, а посередині – митра, дикирій та трикирій.

Стаття 256. (1) Церковні свічники мають круглу печатку з написом навколо: «Церковний свічник», знизу – місце розташування, а посередині – хрест.

(2) Єпархіальні органи контролю мають круглу печатку з написом: «… єпархіальний фінансовий ревізор», а посередині – хрест, а Єпископська контрольно-фінансова комісія – печатку з написом: «Єпископська контрольно-фінансова комісія – Священний Синод».

Стаття 257. Єпископства мають круглу печатку з написом навколо неї: зверху – «Єпископство», знизу – місцезнаходження, а посередині – хрест.

Стаття 258. (1) Церковні опікунськи ради мають круглу печатку з таким написом навколо: «Церковна опікунська рада при церкві св. … у …», а посередині – хрест.

(2) Парафіяльні священики мають круглу печатку з написом навколо: «Парафіяльний священик при церкві «Св. …», у місті (селі) …», а посередині – хрест.

Стаття 259. Патріарший собор Ставропігіальний храм-пам’ятник «Святий Олександр Невський» має круглу печатку з написом навколо: «†Патріарший собор †Святий Олександр Невський Ставропігіальний храм-пам’ятник «Святий Олександр Невський» Софія», а посередині – зображення святого, храму та трьох років: 1882, 1912 та 1924.

Стаття 260. Печатки ставропігійних монастирів:

Рильського монастиря – кругла печатка з написом навколо: «Рильський святий монастир», а посередині – зображення святого Івана Рильського з написом: «Святий Іван Рильський Чудотворець»;

Бачковського монастиря – кругла печатка з написом навколо: вгорі – «Монастир Святої Богородиці», внизу – Бачково, а посередині – зображення Святої Богородиці з Дитиною;

Троянського монастиря – кругла печатка з написом навколо: «Троянська св. обитель», а посередині – «Успіння Діви Марії».

Стаття 261. Єпархіальні монастирі мають круглу печатку з написом навколо неї: «… монастир «Св. …», а посередині – зображення святого.

Стаття 262. Софійська духовна семінарія має круглу печатку з написом навколо: «Софійська духовна семінарія «Святий Іван Рильський», а посередині – хрест.

Стаття 263. Пловдівська богословська семінарія має круглу печатку з написом навколо: «Пловдівська богословська семінарія», а посередині — хрест.

ДОДАТКОВЕ ПОЛОЖЕННЯ

§ 1. Для цілей цього Статуту: «Святий Синод» – це Священний Синод у повному складі.

ПЕРЕХІДНІ ТА ЗАКЛЮЧНІ ПОЛОЖЕННЯ

§ 2. Існуючі юридичні особи Болгарської Православної Церкви на момент набрання чинності Законом про конфесії (опублікованим у Державному віснику, випуск 120 від 29.12.2002) згідно зі скасованим Законом про конфесії згідно зі статтею 6 (скасований § 8 Закону про конфесії) та згідно зі скасованим Статутом Болгарської Православної Церкви (скасований § 11) зберігають свій статус юридичних осіб.

§ 3. (1) Майно юридичних осіб – церков та монастирів, які приєднуються до інших юридичних осіб – церков та монастирів, переходить у їхню власність.

(2) Майно митрополії як юридичної особи, що приєднується до іншої митрополії, переходить у її власність, а при поділі – майно існуючої митрополії розподіляється між новоствореними митрополіями за рішенням Церковного Собору.

§ 4. (1) Літургійні речі померлого Болгарського Патріарха залишаються у Болгарській Православній Церкві – Болгарському Патріархаті.

(2) Літургійне приладдя померлого єпархіального митрополита залишається у митрополії, а приладдя колишнього митрополита — у митрополії, в якій він служив.

(3) Літургійні речі померлого єпископа без єпархії та чернечого духовенства, яке не перебуває в монастирі, залишаються в монастирі, в якому вони були пострижені, якщо вони не були заповідані іншому відділу або установі Церкви.

§ 5. До правочинів, укладених до набрання чинності цим Статутом, застосовуються правила Статуту Болгарської Православної Церкви 1951 року (скасованого § 11).

§ 6. Священному Синоду протягом 1 року з дня набрання чинності цим Статутом затвердити підготовлені статути внутрішнього устрою ставропігійних монастирів, а єпархіальному митрополиту – єпархіальних монастирів.

§ 7. Священному Синоду протягом 1 року з дня набрання чинності цим Статутом необхідно прийняти Регламент судочинства Церковного суду відповідно до статті 188, пункту 2.

§ 8. Священному Синоду протягом 6 місяців з дня набрання чинності цим Статутом прийняти Постанову про контроль, умови та порядок продажу свічок у Болгарській Православній Церкві – Болгарському Патріархаті відповідно до статті 241, пункт 1, а також розробити Методику методу відрахувань відповідно до статті 242, пункт 1.

§ 9. Священному Синоду протягом 6 місяців з дня набрання чинності цим Статутом прийняти Положення про порядок укладання договорів оренди, лізингу, встановлення права забудови та права користування.

§ 10. Священному Синоду протягом 6 місяців з дня набрання чинності цим Статутом прийняти правила щодо умов та порядку внесення записів та щодо порядку ведення та зберігання реєстрів майна – церковного майна.

§ 11. (1) Цей Статут скасовує чинний Статут Болгарської Православної Церкви, затверджений відповідно до положень Закону про віросповідання, скасованого Законом про релігійні конфесії (опублікований у Державному віснику, випуск 120 від 29.12.2002, чинний з 02.01.2003).

(2) Статут набирає чинності після його публікації в Церковному віснику.

І. Автокефалія, яка так і не стала повною мірою свободою

Коли Вселенська патріархія надала автокефалію Польській церкві у 1924 році, основний принцип був чітким: після розпаду старих імперій церковні структури мають відповідати новій політичній мапі. Константинополь також підтвердив, що приєднання Київської митрополії Москвою у 1685 році було канонічно сумнівним — оцінка, яку Москва ніколи не прийняла.

Після Другої світової війни, коли Польща остаточно потрапила до радянського блоку, Москва чинила тиск на Польську Автокефальну Православну Церкву, вимагаючи дистанціюватися від Томосу 1924 року та прийняти нову «автокефалію» з російських рук. Дослідження архівних матеріалів після 1989 року засвідчують ціну цієї угоди: більшість післявоєнних предстоятелів Польської автокефальної православної церкви були зареєстровані як таємні співробітники комуністичних спецслужб, а Церква публічно підтримувала воєнний стан, запроваджений проти руху «Солідарність». Таким чином свобода, яку автокефалія мала гарантувати, знову виявилася втягнутою в систему підпорядкування.

ІІ. Довга тінь старої лояльності

Особливо показовим прикладом цієї інституційної наступності є митрополит Сава, архієпископ Варшавський і всієї Польщі. Розсекречені архіви комуністичної Служби безпеки фіксують його діяльність ще з 1966 року, як «таємного співробітника», котрий надавав відомості про внутрішнє життя власної Церкви.

Це формує підґрунтя для явища, яке можна окреслити як «агентурну наступність»: успадкування лояльності та політичних рефлексів навіть після анулювання формальних зобов’язань. Прийняття у Варшаві в березні 2024 року архієпископа Віктора Коцаби, представника українських структур Московського патріархату, відбувається одночасно з організацією Росією мережі ніби «українських» парафій у Західній Європі, які фактично залишаються в підпорядкуванні Москви.

ІІІ. Гроші та історія, яку вони розповідають

У грудні 2021 року, лише за кілька тижнів до початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, представники «Фонду підтримки християнської культури та спадщини» прибули до Варшави для зустрічі з митрополитом Савою. Фонд фінансується ключовою російською державною корпорацією «Росатом» і діє у співпраці з Відділом зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату.

Протистояння польської ієрархії щодо автокефалії Православної церкви України збігається з візитами російських благодійників, тісно пов’язаних із Московським патріархатом. Таким чином, фінансова підтримка та ключові церковні рішення виглядають узгодженими у спосіб, що закріплює довгострокову модель лояльності.

IV. Говорити про війну, не називаючи агресора

Реакція Польської Автокефальної Православної Церкви на російську війну проти України посилює ці побоювання. Упродовж тижнів після 24 лютого 2022 року офіційні заяви обмежувалися загальними закликами до молитви «за мир» та «за жертв», уникаючи будь-якого зазначення того, хто розв’язав цю війну. Лише згодом Церква визначила конфлікт як «зло та незбагненне», проте знову без чіткого означення Росії як агресора.

Закликаючи до примирення, у травні 2022 року митрополит Сава звинуватив Вселенський патріархат у «сіянні розколу» в українському православ’ї. Це створює разючий парадокс: сама Польська автокефальна православна церква завдячує своїм канонічним статусом Константинополю, а не Москві, проте відмовляється визнати майже ідентичний акт автокефалії для Церкви в Україні, а в деяких парафіях позбавляє вірян доступу до таїнств. Заяви стосовно Константинополя зазвичай є значно гострішими, тоді як згадки про Кремль залишаються ретельно завуальованими.

V. Вільно: мала сцена, великий сценарій

26 квітня 2026 року. Конференція в храмі Успіння Пресвятої Богородиці у Вільні стає невеликим, але показовим майданчиком, на якому розгортається наратив, пов’язаний з Москвою. Час обрано не випадково: за кілька тижнів до цього Департамент державної безпеки Литви оприлюднив звіт, згідно з яким Литовська Православна Церква залишається в орбіті Московського патріархату та може слугувати каналом для російської розвідувальної діяльності. Замість того, щоб безпосередньо реагувати на ці занепокоєння, конференція прагне переключити увагу з питань безпеки на наратив про «переслідуване православ’я», що протистоїть надмірно агресивній державі.

У центрі подій постає постать архімандрита Філіпа Васільцева, представника патріарха Кирила в Дамаску. До призначення в Сирію він ніс службу в структурах Московського патріархату в низці європейських держав, де російська церковна присутність тісно перепліталася з інтересами російської держави. У Дамаску він підтримує регулярні контакти з російським послом та військовим командуванням, позиціонуючи себе як представник «гуманітарного виміру» російської військової присутності в регіоні. Його зв’язки з Імператорським православним палестинським товариством, яке очолює колишній директор Федеральної служби безпеки (ФСБ) та прем’єр-міністр Сергій Степашин, підкреслюють, наскільки розмитою є межа між його церковною роллю та російськими державними структурами.

Запрошення, адресоване Васильцеву, надсилає чіткий сигнал. Воно демонструє, що православ’я, орієнтоване на Москву, не відступає, а готове захищати свої позиції, апелюючи до історії, культури та канонічного права. Його доповідь щодо нібито «помилок» Константинополя у Східній Європі у XIV столітті не є нейтральним відступом до середньовічної церковної політики; навпаки, вона вписує сучасні претензії у ширший наратив, у якому Москва постає як природний охоронець порядку на Сході.

Решта учасників повністю вписуються в той самий сценарій. Сербський публіцист Огнен Войводич називає вторгнення в Україну «спеціальною військовою операцією» і представляє Росію як реагуючу, оборонну силу. Білоруський священник отець Олексій Хотєєв описує Вільно як місце, де православні віряни ще з часів Берестейської унії майже постійно зазнавали утисків від «латинського» Заходу. Чеський священник, протоієрей Вацлав Єжек, зосереджується на питанні «канонічності» юрисдикцій, пов’язаних із Московським патріархатом, ретельно уникаючи будь-яких згадок про танки, ракети чи воєнні злочини.

Посил є чітким: всюди, де держави Центральної та Східної Європи намагаються обмежити російський вплив, православ’я постає як несправедливо «сек’юритизоване», а Москва зображується як єдиний захисник традиції.

VІ. Яке місце посідає Польща

У цьому контексті присутність єпископа Анджея Борковського із Супрасля, представника Польської Автокефальної Православної Церкви, має значно більше значення, ніж будь-яке окреме речення в його виступі. Він походить із держави, яку загалом сприймають як одного з найближчих союзників України. Звертаючись до учасників, він висловив вдячність за можливість зміцнити «єдність наших Помісних Церков не лише тоді, коли є радість, а й тоді, коли виникають труднощі». Ізольовано це може прозвучати як звичайна церковна ввічливість. Однак у контексті це звучить зовсім інакше.

Ці «труднощі» не є внутрішніми напруженнями чи духовними кризами. Вони стосуються конкретних дій литовської держави: оцінок розвідувальних служб, запропонованих законодавчих змін, спрямованих на обмеження впливу фігур, пов’язаних із російськими структурами, а також дебатів щодо статусу самої катедри. На цьому тлі публічна присутність польського єпископа зміцнює позиції організаторів. Якщо навіть Православна Церква в Польщі відкрито підтримує «канонічний зв’язок» із Москвою, тоді попередження литовських служб безпеки можна легше представити як ірраціональну русофобію, а не як спробу державної самооборони.

Багато в чому події у Вільно узагальнюють те, що спостерігачі відзначають загалом у відносинах між Польською автокефальною православною церквою та Московською патріархією. Історичні зв’язки, фінансова підтримка та ретельно зважена риторика втілюються у конкретні дії саме там, де перетинаються питання релігії, ідентичності та безпеки. Автокефалія могла б слугувати щитом, що дозволив би Польській православній церкві зберегти певну дистанцію від політичних проєктів Москви. На практиці, однак, вона надто часто функціонує як міст, що переносить риторику, а разом із нею і стратегічні інтереси «Русского мира» вглиб серця Європи.

д-р Павел Врублевський, доцент кафедри філософської антропології та філософії культури, керівник Центру прогнозних досліджень релігійних трансформацій при Вроцлавському університеті (Польща).

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Християнство.бг

З великою духовною радістю та піднесенням повідомляємо про подію виняткової історичної ваги для нашої Чернівецько-Буковинської єпархії та всієї повноти Православної Церкви України.

Сьогодні, 11 травня 2026 року, рішенням Священного Синоду ПЦУ до сонму святих було причислено великого сина буковинської землі –

АРХІЄПИСКОПА ЧЕРНІВЕЦЬКОГО, МИТРОПОЛИТА БУКОВИНИ І ДАЛМАЦІЇ ЄВГЕНІЯ ГАКМАНА.

Це рішення стало, направду, духовним утвердженням багаторічного народного шанування святителя, пам’ять про якого понад півтора століття жила у серцях православних буковинців. Господь прославив Свого вірного угодника, а Церква урочисто засвідчила його святість.

Як відомо, святитель Євгеній Гакман був однією з найвидатніших постатей не лише церковного, але й суспільного життя Буковини. Високодуховний архіпастир, мудрий церковний діяч, ревний захисник православної віри, науковець, просвітитель і добрий батько для свого народу – таким він залишився в історичній пам’яті поколінь.

Усе своє життя митрополит Євгеній присвятив служінню Богові та людям. Його архіпастирська праця стала часом духовного піднесення Православної Церкви на Буковині. Багато звершень святителя і сьогодні приносять плоди для церковного життя та духовного розвитку українського православ’я.

Разом з тим, святитель Євгеній був пастирем, який понад усе любив Господа та ввірений йому народ. Його життя стало прикладом жертовного служіння, милосердя, мудрості й непохитної вірності Христовій Церкві. Воістину він був світильником віри для Буковинського краю.

Важливо наголосити, що шанування митрополита Євгенія розпочалося невдовзі після його упокоєння. До його гробниці приходили священнослужителі та миряни, підносячи молитви й прохаючи заступництва. Уже наприкінці XIX століття було розпочато офіційне вивчення справи його церковного прославлення.

21 вересня 1891 року спеціальна комісія представила звіт щодо вивчення питання канонізації святителя. Документ містив численні свідчення про чудесну допомогу за молитвами до митрополита Євгенія – зокрема випадки зцілень і благодатної підтримки у важких життєвих обставинах. Важливою подією стало й відкриття гробниці святителя 29 червня 1914 року. Комісія, очолювана митрополитом Володимиром Рептою, засвідчила нетління чесних останків митрополита Євгенія та особливе благоговіння, яке супроводжувало цю подію.

Попри всі історичні випробування та намагання стерти ім’я святителя з народної пам’яті, православні буковинці зберегли любов і шану до свого архіпастиря. Майже 135 років тривало очікування його офіційного церковного прославлення, і сьогодні ця багаторічна молитва була почута.

Святість – це насамперед життя у Христі, жертовне служіння та любов до ближнього. Велика честь і водночас велика відповідальність бути добрим пастирем – бути світлом для світу, опорою для стражденних, захисником слабких і провідником до спасіння. Саме таким архіпастирем був святитель Євгеній Гакман.

«I все, що робите, робiть вiд душi, як для Господа, а не для людей, знаючи, що в нагороду вiд Господа одержите спадок, бо ви служите Господу Христу» (Кол. 3:23–24).

НЕХАЙ МОЛИТВАМИ СВЯТИТЕЛЯ ЄВГЕНІЯ БУКОВИНСЬКОГО

ГОСПОДЬ БЛАГОСЛОВЛЯЄ НАШУ ПОМІСНУ ПРАВОСЛАВНУ ЦЕРКВУ, УКРАЇНСЬКИЙ БАГАТОСТРАЖДАЛЬНИЙ НАРОД Й НАШ РІДНИЙ БУКОВИНСЬКИЙ КРАЙ!

Чернівецька-Буковинська єпархія ПЦУ

В юності мені до рук потрапила його відома книжка «Душа після смерті», яку я так і не зміг дочитати. Бо цей богословський твір – справжній хорор, який розповідає про страшні випробування які проходитиме душа після того, як людина помре. За яскравістю описів катувань і принижень душі покійного з боку злих духів ця книга не поступається тру крайм історіям про Джека Різника чи Зодіака. Тому я вирішив не дочитувати її, а просто віддати вогню.

Отець Серафим – це яскравий еталон православного гуруїзму. У його парадигмі тільки він володів істиною, а все інше навколо безповоротно тоне у владі гріха та смерті. Найкращий вихід за Роузом – втекти від світу в ліси й катакомби, бо православ’я майже втратило благодать, християнство продалося екуменізму, а світом править таємний уряд та сіоністи. Тобто це класичний стартовий пакет конспіролога з усіма причандалами.

Можливо, комусь і подобаються такі персонажі. За опальним отцем Сергієм Романовим у росії, який просував аналогічні тейки, теж бігали натовпи сліпих фанатиків. Але з отцем Серафимом ситуація значно брудніша. І пов’язана вона з його дітищем – монастирем преподобного Германа Аляскінського в Платіні (Каліфорнія, США).

У 60-х роках минулого століття Юджин Роуз (майбутній Серафим) познайомився з молодим чоловіком на ім’я Гліб Подмошенський (майбутній отець Герман). Разом вони відкрили православне братство, потім церковну крамницю. Згодом вони виїхали з Сан-Франциско в дикі ліси Каліфорнії, постриглися в ченці та заснували монастир. Отець Серафим був харизматичним лідером, а отець Герман – його вірним другом та соратником.

Після передчасної кончини Серафима у 1982 році, Герман продовжив його справу. Він почав активно культивувати та монетизувати особистість покійного друга, заробивши на його імені непохитний авторитет. Але саме в цей період почали лунати не просто «тривожні дзвіночки», а реальні звинувачення. Виявилося, що отець Герман систематично вчиняв сексуальні домагання до молодих чоловіків та неповнолітніх. І найстрашніше, що це почалося не після смерті о.Серафима, а ще в 70–80-ті роки, коли вони правили монастирем пліч-о-пліч.

Після смерті Роуза, Герман активізувався ще більше. Своїм жертвам він пояснював що насильство – «духовний послух» та «чернече випробування». Тобто людина просто забула, що справжній монах – це монах у штанях.

Наприкінці 80-х із монастиря почали тікати послушники та ченці. Вони відкрито звинувачували ігумена Германа у зловживанні владою, фінансових махінаціях та сексуальному насильстві. Постраждалі завалили скаргами керівництво РПЦЗ. І керівництво відреагувало.

Його позбавили сану (хоча на той момент Герман уже втік до розкольників-«альтернативників»). Але увага! офіційною причиною позбавлення сану стали «непослух і розкол», а не збочення чи педофілія! Синод РПЦЗ чудово знав про кримінальні дії свого клірика, але жодного разу не повідомив правоохоронні органи США про ці злочини. Завдяки цьому збоченець просто уникнув тюрми.

Аж до початку 2000-х отець Герман спокійно керував монастирем і паралельно не полишав своєї «улюбленої справи» з послушниками. Згодом монастир вирішив повернутися до канонічного Православ’я – під омофор Сербської Церкви. Головною умовою прийняття було те, що Германа позбавлять повноважень ігумена і він стане рядовим ченцем. Так і сталося. Збоченця просто понизили в посаді. Він спокійно продовжував видавати журнал «Русский паломник» і помер у 2014 році від деменції та діабету так і не понісши відповідальність перед законом.

А тепер питання: чи знав «новопрославлений святий» отець Серафим Роуз про веселі пригоди свого найліпшого товариша? Якщо знав – значить, свідомо покривав злочинця. Якщо ні – то як цього можна було не помітити, роками живучи і разом керуючи ізольованою громадою кожного дня?

Але прикро за тих людей, які прийшли до вищого керівництва РПЦЗ по справедливість, а натомість отримали мовчання і формальну «канонічну заборону» для кривдника, без розкриття справжніх причин і без передачі справи компетентним органам.

Вам це нічого не нагадує?

Такі «канонізації» вже не дивно в РПЦЗ чи РПЦ. То канонізують «святоє сємєйство Царственних Мучєніков» в угоду царебожникам, чи то «сліпу ворожку» для задоволення потреб «народного православія» та монетизування бренду. Тепер о. Серафим – святий гуру для конспірологів та ізоляціоністів.

о. Костянтин Шевченко (Австрійська митрополія Константинопольського Патріархату)

Народився 17 червня 1863 року в селі Давидівка (нині у складі Сторожинецької міської громади) в родині письменника й композитора Сидора Воробкевича, одного з провідних діячів української музичної культури на Буковині та в австро-угорській частині українських земель. Його матір’ю була Леонтина, донька Григорія Бендевського, директора школи в місті Серет. Родина Воробкевичів належала до відомої на Буковині релігійної та культурно-мистецької династії.

Євген був середущою дитиною в сім’ї: його брат Володимир (народився 6 березня 1862) був правником і дуже здібним музикантом, яким батько щиро тішився; однак він тяжко захворів, довго хворів і помер у 1898 році. Сестра Вікторія (народилася 22 квітня 1865) була одружена з радником крайового президента Сімігіновичем.

Після перебування родини в селі Руська Молдовица (повіт Сучава) у грудні 1867 року сім’я переїхала до Чернівців, де Євген навчався в народній школі, гімназії, а згодом – на теологічному факультеті Чернівецького університету, який закінчив у 1886 році, здобувши богословську освіту та кваліфікацію катехита, одружився з Євгенією (1869–1887).

У 1887 році Євген Воробкевич був рукоположений у сан православного священника. Після висвячення служив у селах Іспас та Раранча.

Подружнє життя Воробкевича тривало менше року через передчасну смерть дружини, яка померла 14 грудня 1887 року у віці 18 років. У метричній книзі причину смерті зазначено, що вона хворіла «на кашель». Поховали її 16 грудня в селі Іспас. Ця втрата справила на нього глибоке враження, яке, за свідченнями сучасників, він переживав упродовж усього життя.

Згідно з повідомленнями газет Czernowitzer Zeitung та Діло, згодом він служив військовим православним священником у Львові.

У цей період о. Євген фігурує як чинний тюремний душпастир при православній каплиці святої Параскеви (Capelle zur heil. Paraskeva), що діяла в колишній жіночій в’язниці (Weiberstrafanstalt) на вул. Магдаленській, 2 (нині район вулиць вулиця Степана Бандери / вулиця Городоцька) у Львові. Ця каплиця функціонувала як осередок духовної опіки для ув’язнених православного віросповідання. Її утримання здійснювалося коштом міністерства юстиції Австро-Угорщини за підтримки греко-православного релігійного фонду Буковини.

У 1889 році о. Євгена Воробкевича було призначено парохом православної громади у Львів, де він служив при церкві Пресвятої Трійці як парафіяльний священник. Це підтверджує свідоцтво про хрещення Андрія Франка (сина Івана Франка), яке відбулося 15/27 жовтня 1889 року. Документ був власноручно засвідчений 25 жовтня / 9 листопада 1896 року підписом: «отъ гр[еческо] православного приходского чина св. Троицкой церкви» у Львові — «іеромонахъ Эмануилъ Евгеній Воробкевичъ, гр[еческо] прав[ославный] душпастырь». Виявляється, що він охрестив всіх чотирьох дітей Івана Франка – Андрія, Петра, Тараса і Ганну.

Про значний авторитет православної церкви у Львові, а також особисто священника Євгена Воробкевича, свідчить публікація в газеті Bukowinaer Nachrichten від 23 січня 1891 року під назвою «Йорданське свято у Львові». У ній описано, наскільки пишно й урочисто відбулося це святкування.

Отець Євгеній запросив до співслужіння архімандрита і генерального вікарія греко-православної церкви Аркадія Чуперковича (майбутнього митрополита Буковини і Далмації), а також військового капелана Ніколауса Димитрієвича. Серед почесних гостей, які були присутні протягом усієї літургії, згадано генерал-майора фон Мецгера з численними офіцерами, представників намісництва, професорів університету та гімназій, а також багатьох інших урядовців. Чоловічий хор «Лютня» виконував твори професора Ісидора Воробкевича.

Газета «Bukowinaer Rundschau» від 14 листопада 1893 року детально описала перебіг освячення новозбудованої парафіяльної церкви в Слободі-Банилові (нині Вижницький район), що відбулося 7 листопада. Чин освячення звершили архієпископський делегат, високопреосвященний архієпископ Мирон Калінеску, а також високопреосвященний кафедральний протопресвітер (протоієрей) Ренс-Мірза у співслужінні з дванадцятьма священниками. Проповідь під час урочистостей виголосив священик зі Львова Євген Воробкевич.

Авторитет о. Євгенія Воробкевича сприяв отриманню дозволу на спорудження нового, окремого православного храму у Львові. Вже 8 жовтня 1895 року було затверджено проєкт цієї святині, розроблений віденським архітектором Ґуставом Захсом.

Аркадій Чуперкович 16 лютого 1896 року імператорським декретом був призначений митрополитом Буковини і Далмації, а невдовзі, у квітні того ж року, у грецькому храмі у Відні (ймовірно, в Грецькій православній церкві Святої Трійці) був хіротонізований на єпископа. Хіротонію звершили єпископ Которський Герасим (Петранович) та єпископ Задарський Никодим Мілаш. За час його служіння було здійснено певні кроки для поліпшення становища нерумунського населення в православній церкві.

Ці події відбувалися в той самий період, коли о. Євгеній Воробкевич прийняв чернецтво (постриг) і був висвячений на ієромонаха, отримавши нове чернече ім’я – Еммануїл. Ймовірно, саме тоді він також отримав право викладання релігії (кваліфікацію катехита).

Чергова зафіксована зустріч між Еммануїлом Воробкевичем і митрополитом Аркадієм Чуперковичем відбулася ввечері на початку квітня 1897 року у Львові. Делегація під проводом свого душпастиря Еммануїла Воробкевича зустріла на залізничному вокзалі архієпископа Аркадія, який прямував до Відня до імператорського двору. Цей факт свідчить про високий авторитет Воробкевича та довіру до нього з боку церковної влади.

Газета «Bukowinaer Post» від 7 жовтня 1897 року повідомляла, що 4 жовтня у Львові відбулося урочисте закладення наріжного каменя нової «Великої Східної церкви». Делегатом архієпископа виступив проповідник кафедрального собору Йоганн Прокопович. З цієї нагоди місцевого пароха Еммануїла (Євгенія) Воробкевича було підвищено до сану синкела – високого церковного урядника, найближчого помічника єпископа в адміністративних справах.

Еммануїл-Євгеній Воробкевич звернувся до професора Михайла Грушевського із запрошенням прийняти обов’язки церковного опікуна.

Того ж року було організовано будівельний комітет, до якого увійшли: архітектор будівельного департаменту Галицького намісництва Йозеф Браунзайс – як технічний дорадник, інженер намісництва Антон Гауф – як керівник будівництва, Еммануїл (Євгеній) Воробкевич – як адміністратор парафії, а також професор університету Михайло Грушевський – як церковний опікун.

Первісно храм планувався на честь Пресвятої Трійці, однак на вимогу австрійської влади у 1901 році його було освячено на честь святого великомученика Георгія Побідоносця. Однією з причин цього було прагнення узгодити святкування храмового празника: щоб греко-католики (у храмі святого Юра) і православні відзначали його в один день.

Євген (Еммануїл) Воробкевич поєднував душпастирське служіння з науковою та публіцистичною діяльністю. Виявивши ще в молоді роки хист до віршування, він друкував свої твори в буковинських календарях, а згодом – у церковному україно-румунському журналі «Candela» (Чернівці). Перебуваючи у Львові, активно співпрацював із буковинськими періодичними виданнями, де опублікував низку статей, присвячених історії церкви. Зокрема, у «Буковинських відомостях» з’явилися його праці «Православна церква у Львові» та «Православіє на Угорській Русі». У часописі «Православна Буковина» він виступив із літературознавчим оглядом «Скарби слов’янської літератури Буковини», в якому подав перелік старослов’янських книг і написів, що зберігалися на теренах краю. Крім того, Воробкевич здійснив переклад підручника «Короткий катехизис» та історичної книги «Скит Манявський», видав «Псалтиріон».

Отримавши право на викладацьку діяльність і займаючись науковою та публіцистичною працею, а також з огляду на смерть брата, хворобу батька й прагнення бути ближче до могили своєї дружини, о. Емануїла Воробкевича, який на той час уже мав високий сан синкела, було переведено до Чернівців.

Газета «Bukowinaer Rundschau» від 15 грудня 1898 року повідомляла, що Еммануїл (Євген) Воробкевич, синкел і пастор у Львові, був призначений головним греко-православним катехитом міських народних шкіл у Чернівцях. Це призначення підтверджується і шематизмом, де зазначено: «Високопреподобний синкел Еммануїл Воробкевич, дотепер душпастир у Львові, був призначений греко-православним катехитом для міських народних шкіл у Чернівцях». Таким чином, джерела фіксують його переведення зі Львова до Чернівців і перехід від парафіяльного служіння до освітньо-церковної діяльності.

Як катехит, Еммануїл (Євгеній) Воробкевич в учительській семінарії створив велику музичну бібліотеку, а також узяв на себе керівництво великим змішаним православним хором. Про це повідомляла газета «Bukowinaer Post» від 23 січня 1900 року: «Хор, численний за складом (до нього входили всі студенти четвертого курсу педагогічного коледжу), продемонстрував таку вокальну й музичну злагодженість, що слухання цих творів справляло справді піднесене враження. Висловлюємо сподівання, що виконання літургій змішаним хором у церкві Параскеви [21 січня] відбуватиметься й надалі регулярно».

Пізніше місцева преса зазначала, що о. Еммануїл Воробкевич був не лише диригентом цього хору, але й сам вирізнявся гарним співом. Він також охоче працював із молоддю, надаючи їй не лише духовну, а й матеріальну підтримку.

Еммануїл (Євген) Воробкевич продовжував поєднувати основну працю (на той час – викладацьку діяльність) із науковою та публіцистичною. Зокрема, він друкувався в церковному україно-румунському журналі «Candela» (Чернівці). Газета «Bukowinaer Post» від 1 квітня 1900 року повідомляла: «Друкарський верстат щойно випустив новітню історичну працю місцевого катехита Емануїла Е. Воробкевича. Вона стосується колишніх грецьких монастирів у Галичині та є тим цікавішою, що в максимально стислій формі, яку пан Е. Воробкевич послідовно застосовує у своїх працях, подає виразну картину релігійних умов у Галичині з IX по XVIII століття».

Еммануїл добре усвідомлював і цінував творчий доробок свого батька і після його смерті у 1903 році зібрав та впорядкував розпорошені рукописи. Частину матеріалів він передав музичному товариству «Станіславський Боян», яке активно займалося популяризацією української музики та виданням творів місцевих композиторів. Поетичні твори, прозу та інші літературні матеріали він передав д-рові Осипу Маковею – відомому письменнику, літературознавцю та педагогу, який високо цінував творчість Воробкевича і доклав значних зусиль до впорядкування та публікації його літературної спадщини.

Цікаво, що в офіційних джерелах цього періоду паралельно вживаються імена «Еммануїл» (після чернечого постригу) та «Євген», що свідчить про певну неусталеність іменування в церковно-адміністративній практиці того часу.

Газета «Czernowitzer Tagblatt» від 15 червня 1905 року зафіксувала, що Воробкевич був не лише педагогом, а й меценатом. Зокрема, повідомлялося, що рішенням Імператорсько-королівської міської шкільної ради від 7 червня 1905 року греко-східному вчителеві релігії Еммануїлу (Євгенію) Воробкевичу було висловлено подяку за щедрий дар книжок для філії школи на вулиці Шульґассе (нім. Schulgasse – Шкільна вулиця; нині – вул. Шкільна).

Починаючи з 1899 року газета Буковина також повідомляла, що Еммануїл (Євген) Воробкевич не лише регулярно сплачував членські внески, а й здійснював пожертви на Народний дім у Чернівцях.

Еммануїл (Євген) Воробкевич, страждаючи на тяжку грудну недугу, у 1907 році після двадцяти років душпастирського служіння та викладацької діяльності повернувся до Іспаса, цього разу вже як настоятель місцевого храму. Саме сюди його тягнуло в поважному віці – до місця, де була похована його дружина, яка померла ще молодою.

Помер після тривалої й тяжкої хвороби 10 травня 1908 року в Іспасі.

Похорон блаженної пам’яті о. Воробкевича відбувся в середу, 13 травня, о 9-й годині ранку в Іспасі. На нього зійшлося багато священників під проводом протопопа (протоієрея, керівника благочинного округу) о. Осташека.

У похороні взяли участь директор учительської семінарії, де покійний був катехитом, М. Кушнірюк, професор Бендас, д-р Осип Маковей, Риж, інспектор із Вижниці Никорович, заступник повітового староства Яворський, депутація громади, епітропія (призначена архієпископом комісія), учительський колектив, шкільна молодь, жандармерія, гімназійні товариства «Січ» та інші, а також велика кількість народу.

На старому цвинтарі в селі Іспас, неподалік дороги, на могилі встановлено великий кам’яний хрест. На його фронтальній стороні викарбувано напис: «Гробовець родини Воробкевичів», а на звороті зазначено: «Тут спочивають Євгенія Воробкевич, 1869–1887 р.р. і Євгеній Воробкевич, гр. прав. екзарх і парох Іспаський, 1863–1908 р.р. Вічная пам’ять».

Стринадко Ілля Тодорович

Ми кажемо, що Вселенський Патріарх рівний іншим єпископам, бо він сам є єпископом, наступником Апостолів у служінні та управлінні Церквою. Його Всесвятість Вселенський Патріарх рівний іншим єпископам у володінні тими духовними дарами (харизмами) та священними обов’язками, які є унікальними для єпископату: здатність висвячувати інших єпископів, священників та дияконів, а також відповідальність за нагляд за територією, що знаходиться під його юрисдикцією, та за забезпечення того, щоб там вірно проголошувалося Євангеліє.

Водночас, Вселенський Патріарх є першим серед цих єпископів. Його повний титул — «Архієпископ Константинополя — Нового Риму та Вселенський Патріарх». Єпископи великих міст часто несуть відповідальність за території навколо цих міст і отримують титул архієпископа. Ті, хто відповідає за нагляд за величезними регіонами, що охоплюють цілі народи або навіть більші простори, відомі як Патріархи. У перші століття Церкви з’явилося п’ять Патріархів: у Римі, Константинополі, Александрії, Антіохії та Єрусалимі. Інші, зокрема Патріарх Московський, з’явилися пізніше в житті Церкви. Після Великого розколу між Церквами Риму та Константинополя в 1054 році Константинопольська Церква стала Першим Престолом (територією юрисдикції єпископа) Православної Церкви.

Основоположний канонічний порядок Церкви, заснований на Вселенських Соборах, надає Константинопольській Церкві священний обов’язок вирішувати розбіжності між Церквами. Цей обов’язок випливає з 9-го правила Четвертого Вселенського Собору, який відбувся в Халкедоні в 451 році: «Якщо єпископ або клірик має розбіжності з митрополитом області, нехай звернеться до екзарха Митрополії або до престолу Царського Міста Константинополя, і нехай там буде судимий».

Це найповніше свідчить про те, що означає для Вселенського Патріарха бути «першим серед рівних». Як єпископи, всі члени єпископату рівні, але якщо виникають розбіжності між єпископами або між Церквами, Константинопольська Церква має священний обов’язок їх врегулювати.

Виходячи з цих повноважень вирішувати розбіжності між єпископами, Вселенський Патріархат має виключне право скликати Священний Синод, оскільки він складається з єпископів з усього світу та призначений для вирішення питань, що можуть бути спірними. Вселенський Патріарх, оскільки він має цю вселенську владу, що охоплює всю Церкву (звідси й титул «Вселенський Патріарх», який виник у VI столітті), також має відповідальність за надання автокефалії (незалежності) регіонам, які раніше були частиною інших церковних юрисдикцій.

У сучасний час Вселенський Патріархат надав автокефалію Церквам Сербії (1920), Румунії (1925), Болгарії (1961), Грузії (1990), Греції (1850), Польщі (1924), Албанії (1937) та Чеських земель і Словаччини (1998). Зовсім недавно Його Всесвятість Вселенський Патріарх Варфоломій надав автокефалію Православній Церкві в Україні у січні 2019 року.

Вселенський Патріарх двічі надавав автокефалію Церкві Русі . Перший раз це сталося в 1589 році, коли було вперше засновано Московський Патріархат, понад тисячу років після того, як Халкедонський Собор надав Константинопольській Церкві відповідальність за вирішення церковних спорів. Російський цар Петро Великий скасував Московський Патріархат у 1721 році. Майже два століття потому Вселенський Патріархат знову надав автокефалію Церкві Русі, коли Московський Патріархат був відновлений у 1917 році.

Однак важливо розуміти, що ці особливі обов’язки Вселенського Патріархату не утверджують Вселенського Патріарха як «православного Папу». Немає і не може бути «православного Папи»; влада Вселенського Патріарха в Православній Церкві дуже відрізняється від розуміння Римсько-католицькою Церквою влади Папи Римського.

Римсько-католицька церква навчає, що «Римська церква має перевагу звичайної влади над кожною іншою церквою, і що ця юрисдикційна влада Римського Понтифіка є одночасно єпископською та безпосередньою». (Перший Ватиканський Собор, Pastor Aeternus, 3.2) Це означає, що в Римсько-католицькій церкві Папа Римський має пряму владу над кожним іншим єпископом та юрисдикцію над кожним іншим єпископом, а також над усіма вірними.

Вселенський Патріарх, навпаки, не має безпосередньої чи юрисдикційної влади над Патріархами та єпископами, які не перебувають у межах його канонічної території. Він не має жодної влади, якої не мають інші Патріархи та єпископи, окрім відповідальності діяти як апеляційний суд та вирішувати спори між Церквами.

Римсько-католицька церква також вважає Папу непогрішним, тобто захищеним Богом від помилок, коли він стверджує, що щось є частиною християнської віри, в що всі віруючі повинні вірити. Вселенський патріарх не претендує на непогрішність; як православні християни, ми віримо, що Всемогутній Бог захищає Свою Святу Церкву від помилок лише в рамках вчень Вселенських Соборів.

І тому, коли Православна Церква навчає, що Вселенський Патріарх є «першим серед рівних», вона визнає, що він є одним серед багатьох братів-єпископів, а не суперєпископом, чия влада перевершує їх усіх. Такий православний погляд на Вселенський Патріархат і на єпископат загалом вірний канонічному порядку Церкви в першому тисячолітті, до розколу з Римською Церквою.

Понад усе, ми приєднуємося до Його Всесвятості Вселенського Патріарха Варфоломія у невпинній молитві за трансформаційне вирішення розбіжностей та остаточне відновлення у Христі єдності в Єдиній, Святій, Католицькій та Апостольській Вірі.

Archons of Ecumenical Patriarchate

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»