Вдруге за короткий період Служба зовнішньої розвідки Росії (СЗР) виступає зі звинуваченнями на адресу Вселенського Патріарха, вдаючись до риторики підвищеної напруженості за сумнівної доказової бази. У своїй останній заяві вона приписує Його Всесвятості намір втрутитися в процес обрання нового Предстоятеля Грузинської Православної Церкви після кончини Патріарха Ілії II, а також називає конкретних ієрархів як нібито «бажаних кандидатів».

Ці твердження отримали рішуче спростування з боку самої Грузинської Церкви. Керівник служби зв’язків із громадськістю Патріархату, протопресвітер Андрій Джагмаїдзе, охарактеризував будь-яку можливість втручання іншої Помісної Церкви як «немислиму» та «абсолютно неможливу», наголосивши, що джерело подібних відомостей залишається невідомим. Тим самим знову чітко підтверджується еклезіологічній принцип самостійності кожної Помісної Церкви.

Водночас самі дані, на які посилається російська сторона, виявляють істотні проблеми щодо достовірності. Згадані особи або не відповідають необхідним канонічним умовам, або не входять до реального кола можливих учасників виборів. Вже сам вибір подібних прикладів свідчить про сконструйований характер цих тверджень.

На особливу увагу заслуговує також стиль заяви. Такі вислови, як «прихована політика» та «розділяй і володарюй», а також особисті принизливі характеристики переводять дискурс у площину агресивної та емоційне забарвленої комунікації. Подібна риторика формує певні враження та посилює поляризацію.

Повторюваність подібних заяв з боку державної розвідувальної структури свідчить про розширення поля протистояння. Церковна розбіжність виявляється пов’язаною з питаннями впливу, де релігійна риторика використовується як продовження геополітичної стратегії.

В основі напруженості лежить глибша розбіжність у розумінні самої природи Православ’я. Вселенський Патріархат виражає традицію першості як служіння та відповідальності за єдність. Поряд із цим формується інше уявлення, що пов’язує церковну силу з масштабом, впливом та національною потужністю. Це розходження стає дедалі виразнішим у ключових питаннях останніх років.

Визнання церковної реальності в Україні стало переломним моментом. Відтоді Вселенський патріарх сприймається як чинник, здатний змінювати усталені баланси. Реакція на це розгортається у ширшому контексті політичної та інформаційної напруженості.

Ситуація навколо Грузії розвивається у тій самій логіці. Будь-які можливі зміни, здатні вплинути на наявні баланси, заздалегідь супроводжуються публічними звинуваченнями, навіть за відсутності достатніх підстав. Формування вражень випереджає саму реальність.

Виникає питання щодо причин такої наполегливої уваги. Напруженість навколо Вселенського патріархату безпосередньо пов’язана з його роллю як точки відліку у православному світі та з тим впливом, який він справляє на ухвалення найважливіших рішень.

Подібна агресивність відображає глибше занепокоєння перед інститутом, що діє на основі відповідальності, канонічного порядку та наднаціональної церковної свідомості.

Серйозність теперішнього моменту вимагає тверезості та точності. Перед Церквою стоїть завдання зберегти свою єдність і достовірність свого свідчення в умовах зростаючого тиску.

Протопресвітер Вселенського Престолу Панайотис Каподістріас

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело

Перші головні збори філії відбулися в склепі пані Москви 2 квітня 1905 р. під головуванням інспектора О. Поповича. На них прибули представники 35 народних товариств (з 22 читалень і 13 січей) з усіх сіл Вижницького повіту. Обрали її керівний склад: головою правління став о. Степан Маланчук; заступником голови – інспектор Гриць Никорович; писарем – надучитель Юрій Гордийчук; скарбником – надучитель Осип Лучинський; провірником (контролером) – учитель Касиян Альбота. Господарів Івана Шпитка з Іспаса-Діброви і Петра Шандра з Мілієва обрали заступниками виділових (членів правління). До філії записалося 50 членів.

Отець Степан Маланчук — душпастир і громадський діяч Буковини

Степан Маланчук, син Василя і Марії, народився 6 вересня 1872 року в селянській родині в селі Гаврилівці поблизу Кіцманя. Ходив до народної школи у рідному селі та до православної хлопчачої (так званої «волоської») народної школи в Чернівцях. Після навчання у Чернівецькій вищій гімназії, де 9 липня 1891 року склав матуральний іспит, вступив на теологічний факультет Чернівецького університету. 31 липня 1894 року він отримав абсолюторіум — документ про завершення вищих богословських студій.

Рукоположений у сан священника 30 травня 1896 року митрополитом Буковини Аркадієм Чуперковичем, а 28 серпня 1896 року призначений адміністратором в с. Плоска. Пізніше служив сотрудником у Банилові над Черемошем та адміністратором у Неполоківцях.

Душпастирська діяльність

У 1900–1910 роках о. Степан Маланчук очолював парафію у Великих Лукавцях. За його ініціативи було збудовано парафіяльні будинки, хоча сам священник у них навіть не проживав.

Отець Маланчук активно підтримував рух тверезості, сприяв створенню братств тверезості при читальнях товариства «Просвіта».

Громадська та економічна діяльність

У 1905 році о. Степан Маланчук відіграв важливу роль у створенні Вижницької філії товариства «Руська Бесіда». Коли його обрали головою правління, він був парохом у Великих Лукавцях.

На початку ХХ століття у Вижницькому повіті при читальнях «Просвіти» почали виникати Райфайзенські каси — кооперативні кредитні установи, де позики надавалися під взаємну поруку членів. У Лукавцях у такій касі активно працював і парох Степан Маланчук. Для гірських районів Вижниччини ці установи мали велике значення, адже рятували селян від лихварів, допомагали купувати землю, худобу та господарський інвентар. Фактично вони стали першою формою народних банків у регіоні.

«Відважний, наполегливий та темпераментний», о. Маланчук від ранньої молодості і до старості брав активну участь в українському національному житті Буковини. Він був серед засновників українських культурних та економічних товариств не лише у Вижницькому повіті, але й у загально-буковинських організаціях духовенства.

Отець Маланчук до останніх днів свого життя був членом Українського народного дому в Чернівцях імені Юрія Федьковича. Газета «Народний голос» від 19 травня 1911 року повідомляла, що він був також членом правління «Товариства руських православних священників на Буковині». Любов до рідної культури, мови й традицій, перейнята ще від матері, проявлялася в його діяльності на всіх парафіях, де він служив. Ця ж газета писала: «Соборна служба і віче відбулися в неділю 16 липня 1911 р. в Камені (настоятель о. Степан до 1916 р.), – відправлена о. послом Т. Драчинським, о. Маланчуком і о. Копачуком, на яку прибули також селяни сіл Кучурова, Михальча та ін… По службі божій відбулося на толоці біля церкви величаве віче на підтримку української школи і церкви. По завершенню віча лунали пісні «Ще не вмерла» і «Не пора»».

У вересні 1914 року о. Степан Маланчук постав перед австрійським воєнним судом піхотної бригади генерала Паппа. Однак він був виправданий, переконавши суд у своїх українських, а не москвофільських поглядах. Пізніше він отримав парафію у Вашківцях, де служив протягом 1916- 1918 років.

За свої переконання і любов до української мови, літератури та пісні він зазнав арешту, ув’язнення та утисків від румунських окупантів. Протягом грудня 1918 р. і січня 1919 р. румуни арештували всіх знаних українських керівників: політичних, громадських, культурних і церковних діячів, утримуючи їх у в’язницях понад пів року. Серед них були такі визначні постаті, як Є. Пігуляк, В. Залозецький, о. Т. Драчинський, о. К. Бринзан, о. С. Маланчук, о. П. Катеринюк, багато священників, учителів і селян.

Після звільнення з-під арешту о. Маланчука перевели на парафію в гірське село Дихтинець, де він служив у 1919–1929 роках. Населення села майже повністю складалося з українців-гуцулів .

У 1930 році газета «Рідний край» повідомила, що «отець Степан Маланчук, парох із Дихтинця, іменований парохом у Виженці».

Навіть у роки румунської влади о. Маланчук продовжував активно боронити українську мову та національну культуру. Розпорядження про богослужіння двома мовами він здебільшого ігнорував і проповідував українською мовою. Лише зрідка, коли в храмі були представники румунської влади, виголошував окремі молитви румунською. У своїх проповідях він наголошував, що місцеве населення є українцями, має свою історію та мову. Коли українську мову заборонили в школах, він разом із місцевою інтелігенцією та батьками вимагав повернення української мови в освіту. Домагалися справедливого задоволення духовно-релігійних потреб українців, провадили катехизацію дітей та молоді рідною мовою. Місцевий церковний хор формував виключно з українців. Так тісно проявилася єдність священника зі своїми парафіянами. Щодо влади о. Маланчук був толерантним і не давав румунам підстав звинувачувати його у націоналістичній діяльності.

Фактично церква завдяки національно-свідомому українському духовенству, незважаючи на дію влади (різні утиски з переведенням на інші парафії), залишалась єдиною установою, де продовжував жити український дух.

У виданні «Православний календар на звичайний рік 1937» була надрукована стаття «40-літний ювілей душпастирства о. пароха Стефана Маланчука. 1896–1936», у якій описано урочистості на честь священника.

Ювілей відбувся у неділю 27 вересня 1936 року в новій церкві села Виженка. З цієї нагоди була відслужена соборна пасторальна Служба Божа, яку відправив ювіляр о. Стефан Маланчук разом із 12 священниками-співслужителями. На святкування прибуло багато людей не лише з Вижниччини, але й з різних місцевостей Буковини. Серед присутніх були: духовенство з різних парафій краю; директори та вчителі шкіл; керівники громадських і культурних організацій; представники українськоїі інтелігенції; численні віряни з навколишніх сіл. Це свідчить про великий авторитет о. Маланчука серед духовенства і громадськості Буковини.

Вінцем життя о. Степана Маланчука стала його смерть (30 квітня) та похорон, про що повідомляла румуномовна газета «Suceava» від 11 травня 1939 року:

«Днями у сусідній громаді Вижниця відбувся похорон покійного священника Стефана Маланчука, православного пароха цієї місцевості, який раптово помер у віці 67 років після 43 років плідної душпастирської діяльності.

У похороні взяли участь численні православні священники з цього краю, представники місцевої влади, відомі інтелігенти, шкільна молодь, а також велика кількість віруючих.

Богослужіння відправив собор із 12 священників на чолі з делегатом протопопіату цього деканату.

Церковні відповіді під час служби виконував хор церковних співців.

Перед початком богослужіння мешканці цієї великої громади проходили перед катафалком, щоб віддати останню шану шанованому священникові».

Парох Степан Маланчук похований 4 травня у селі Виженка, на подвір’ї Свято-Миколаївської церкви, де він служив настоятелем у 1930–1939 роках.

Стринадко Ілля Тодорович

У перший рік свого правління ми спостерігали за цим управлінням:

- Погрожувати ворожістю європейським союзникам

- Порушують міжнародне право, страчуючи підозрюваних у контрабанді наркотиків без суду

- Скоротити мільярди доларів, призначені для бідних та хворих у всьому світі

- Застосовувати насильство проти мирних протестувальників

- Обмовляти та демонізувати людей на основі раси, етнічної приналежності та/або релігії

- Припинити захищений статус шукачів притулку та інших груп ризику, які шукають притулку в Сполучених Штатах

- Переслідувати та депортувати іммігрантів без кримінального минулого, використовуючи несправедливі та жорстокі поліцейські методи

- Зупиняйте або затримуйте людей виключно на підставі їхньої раси, етнічної приналежності чи мови

- Переслідування окремих осіб та установ за здійснення ними права на свободу слова та протесту

- Діяти способами, які виглядають як порушення верховенства права та Конституції Сполучених Штатів

- Використовувати християнську віру як інструмент для легітимізації несанкціонованих актів влади та насильства

Православна Церква стверджує фундаментальну гідність і цінність кожної людської істоти, оскільки кожна створена за образом Божим, незалежно від раси, етнічної приналежності, статі, країни походження, імміграційного статусу, релігії чи політичної ідеології. Ми також знаємо, що на Страшному суді, як навчає Євангеліє, нас будуть судити за те, як ми ставилися до бідних, голодних, чужинців та ув’язнених. З огляду на вищезгадані дії цієї адміністрації, які явно порушують заповідь Христа любити ближнього свого, як самого себе, ми вважаємо своїм обов’язком мирно протистояти несправедливості та працювати над захистом невинних.

Ми боїмося, що мовчання наших церков у цей момент завдасть шкоди нашим братам і сестрам, як у Церкві, так і поза нею, які ризикують стати жертвами. Враховуючи, що іммігранти першого покоління складають 42% православних християн у Сполучених Штатах, багато членів наших власних парафій також можуть стати мішенню за їхню расу, етнічну приналежність чи мову. Ми боїмося, що так само, як церкви в минулому були співучасниками насильства режимів та імперій, на їхню велику ганьбу, майбутні покоління можуть розглядати наше мовчання щодо цих моральних питань як форму неявного схвалення. На жаль, є навіть ті, хто, окрім мовчання щодо цієї несправедливості, плутає вірність президенту Трампу чи певній політичній партії з вірністю Христу чи вченню Церкви.

Тому ми зі смиренням та повагою просимо духовенство та ієрархів Православної Церкви запропонувати пастирське керівництво щодо соціальних вчень Церкви, які стосуються цього моменту, та роз’яснити роль, яку члени Церкви повинні відігравати у протидії насильству проти наших ближніх.

Ми також просимо наших обраних посадовців, особливо тих, хто сповідує християнську віру, зробити все, що в їхніх повноваженнях, щоб стримати несправедливі дії цієї адміністрації, захистити святість і гідність людського життя, підтримувати верховенство права та захищати демократичні принципи.

З молитвою та повагою,

1. Джосія Кідвелл, Університет Невади, Лас-Вегас
2. Арістотель Папаніколау, Фордхемський університет
3. Сергій Чапнін, OCSC, Університет Фордема
4. Ендрю Клагер, Університет Святого Стефана / Інститут Джима Фореста / Православне товариство миру
5. Пол Стеценко, доктор музичних мистецтв, Джульярдський університет
6. Джордж Демакопулос, Університет Фордема
7. Гейл Волошак, Північно-Західний університет
8. Діна Зінгаро, Гарвардська школа права та Гарвардська школа богослов’я
9. Спірідула Атанасопулу-Кіпріу, Критський університет
10. Брендон Галлахер, Університет Ексетера
11. Амелія Анцулатос, Єльська школа богослов’я
12. Еффі Фокас, Американський коледж Греції
13. Кортні Ванес, Університет Фордема
14. Ендрю Лаут, незалежний науковець
15. Джек Луїс Паппас, OCSC, Університет Фордема
16. Сара Лівік-Мозес, Університет Ганнона
17. Сьюзен Гарві, Університет Брауна
18. Кирило Говорун, Університет Лойоли Мерімаунт
19. Іонут Білюта, Університет GE Palade/Інститут релігієзнавства Йоана Петру Куліану
20. Валері Каррас, професорка теології та історії церкви (у відставці)
21. Клер Коен, Університет Сальве Реджайна
22. Джон Лівік-Мозес, LCSW
23. Давор Джалто, ISCC
24. Девід Бентлі Харт, Університет Нотр-Дам
25. Рейчел Контос, Фордхемський університет
26. Тімоті “Coup” Couper, Фордхемський університет
27. Діонісій Анцулатос, Метрополія Нью-Джерсі
28. Васіліос Макрідес, Університет Ерфурта, Німеччина
29. Ніколас Румас, Еллінський коледж
30. Анастасія Блек, Університет Кларка
31. Джейн Янк, доктор філософії, LICSW
32. Джеймс Фодор, Університет Святого Бонавентури
33. Ребекка Гарріс Хант, православна
34. Даніель Скарборо, Назарбаєвський університет, Казахстан
35. Джанет Даміан, православна християнка
36. Елізабет Александра Діамантопулу, Лабораторія релігійного дослідження (ReligLab), Афінський національний університет імені Каподістрії
37. Костянтин Псімопулос, Гарвардський університет та Чиказький університет
38. Лія Льюїс, Університет Рутгерса та грецька православна церква Святої Трійці, Вестфілд, Нью-Джерсі
39. Маргарет Скотт, православна християнка
40. Мерілін Рувелас, грецька православна церква
41. Франческа Мерфі, Університет Нотр-Дам
42. Джон Мелітоніотес, грецький православний християнин
43. Ніколас Стеллакіс, греко-православний
44. Сем Макінтош, Планета Земля
45. Джон Г. Еріксон, почесний професор, колишній декан Православної богословської семінарії Святого Володимира
46. Стефані Р. Смолвуд, Православна християнка
47. Катерина Голіцен, ОКА
48. Теодор Стіліанопулос, Грецька православна богословська школа Святого Хреста
49. Луїс Салес, Коледж Скріппса
50. Дженніфер Нахас, Антіохійська православна церква
51. Джеймс Стівенс, православний християнин
52. Барбара Кларк, православна психологиня
53. Кен Сеньорі, Університет Саймона Фрейзера
54. Колін Джастін Гріммонд, представник Канадської архієпархіїПравославна Церква Америки, Комісія з питань справедливості та миру CCC / член правління Канадських друзів Сабіла
55. Клейтон Свенсон, православний християнин
56. Ларрі Тайлер, православний християнин
57. Шарлотта Ріггл, православна християнка
58. Барбара Гарріс, грецька православна церква
59. Тед Бобош,Православна Церква Америки
60. Марк Свір,Православна Церква Америки
61. Джеймс Скедрос, Грецька православна богословська школа Святого Хреста
62. Моніка Ганна, коптська православна християнка
63. Хелен Еріксон,Православна Церква Америки
64. Сем Хаслер, Сербська православна церква
65. Мішель Мітчелл, православна християнка
66. Роберт Аріда, почесний декан, кафедральний собор Святої Трійці, Бостон, Православна Церква Америки
67. Георгій Контаніс, греко-православний
68. Барбара Х. Андолсен, Університет Фордема
69. Сьюзен Аріда,Православна Церква Америки
70. Габріель Рошель, професор, семінарія Святої Софії (УПЦ) та Університет штату Нью-Мексико
71. Отто Міттерндорфер,Православна Церква Америки
72. Джон Джилліонс, Інститут православних християнських досліджень, Кембридж, Велика Британія
73. Павло Гаврилюк,Православна Церква Америки
74. Анна Мейєндорф, доктор філософії,Православна Церква Америки
75. Анісія Майєр, доктор філософії,Православна Церква Америки
76. Марк Данавей, Антіохійська православна церква
77. Брюс Вілкісон, православний християнин
78. Льюїс Пацавос, почесний професор, Грецька православна богословська школа Святого Хреста
79. Деніел Страмара-молодший, Рокхерстський університет
80. Анна Ціруліс-Тейлор, РПЦЗ
81. Діана Хаджіяне, Університет Лойоли Мерімаунт
82. Христина Флоракіс, греко-православна християнка
83. Кассіан Влахос Моблі, грецька православна церква (Окленд, Каліфорнія)
84. Джуліана Дункан,Православна Церква Америки
85. Девід Лі, Антіохійська православна церква
86. Крістін Керрі, грецька православна
87. Кетрін Свенсон, православна християнка
88. Еріка Барнс, новонавернена – грецька православна церква
89. Бренда О’Райлі, доктор філософії, клінічний психолог (на пенсії)
90. Марк Саттер,Православна Церква Америки
91. Гаррі Паппас, Грецька православна архієпархія
92. Керрі Паппас, Грецька православна архієпархія
93. Ліза Краутер, православна християнка
94. Роберт Атас, грецький православний
95. Кетрін Демакопулос, грецька православна християнка
96. Барбара Макріс, греко-православна християнка
97. АЛІСА ЕЛІАДЕС, грецька православна християнка
98. Костянтин Ефстатіу, грецький православний християнин
99. Стівен Шумейкер, Університет Орегону
100. Преподобний доктор Мільтіадес Ефтіміу, GOA у відставці
101. Елені Цоколас, племінниця Теллі Папаніколау
102. Роберт Салер, Християнська теологічна семінарія
103. Вільям Гуд, грецький православний собор Святої Трійці та Святого Хреста
104. Файра Фотіні Стіліанопулос, Університет Елона
105. Хрисанте Кулурас, грецька православна християнка
106. Ейслінг Ніна Корнетт, членПравославна Церква Америки
107. Еванс Папаніколау, Грецька православна архієпархія.
108. Шері Сан-Кіріко, Антіохійська церква Святого Георгія, Верхній Дарбі
109. Дульсінея Авуріс, Благовіщенська грецька православна церква, Акрон
110. Софія Авуріс, Благовіщення GEO, Акрон
111. Леонід Шмідт,Православна Церква Америки
112. Аннемарі Чіклз, учасниця ортодоксії
113. Магда Біл, дочка отця Джона Біла
114. Памела Данегеліс, Грецька православна церква Архангела Гавриїла, Мі
115. Медея Біл, православна християнка
116. Полін Костіанес,Православна Церква Америки
117. Роні Вінсент-Флетчер, православна християнка
118. Стефані Онофрей, SOC
119. Джон Онофрей, SOC
120. Пол Генрі, Православна Церква в Америці
121. Александра Іріні, греко-православна християнка
122. Джон Авуріс, Благовіщення GOC-Akron
123. Джон Біл, православний християнин
124. Марія Донгаріс, греко-православна християнка
125. Марія Монжо, грецька православна християнка
126. Андрій Партикевич, православний християнин
127. Олександр Патіко, греко-православний
128. Тіна Блекберн, Антіохійська православна церква
129. Надія Тріммер, православна християнка
130. Алекс Аяла, православний християнин
131. Гізер Бейлі, UIS, православна християнка
132. Леслі Крістін Петерсен, доктор юридичних наук, магістр права, Антіохійський університет
133. Майкл Віденер,Православна Церква Америки
134. Джош Енслі, православний християнин
135. Памела Каліста, православна християнка
136. Петро Потаміанос, греко-православний християнин
137. Бенджамін Данавей, Антіохієць
138. Деметрі Папакостас, професор
139. Джон Брек, Православна Церква Америки
140. Джон Хуан, православний християнин
141. Джакомо Санфіліппо, Православ’я в діалозі

Долучитися та поставити свою підпис можна тут: An Open Letter from Orthodox Christians

]]> http://kyiv-pravosl.info/2026/03/27/schodo-porushen-hromadyanskyh-prav-ta-prav-lyudyny-u-spoluchenyh-shtatah-vidkrytyj-lyst-pravoslavnyh-hrystyyan/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2026/03/25/hvoroba-likuvannya-ta-likar-zhidno-zi-svyatym-ioanom-listvychnykom/ http://kyiv-pravosl.info/2026/03/25/hvoroba-likuvannya-ta-likar-zhidno-zi-svyatym-ioanom-listvychnykom/#comments Wed, 25 Mar 2026 16:52:40 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=10203 Continue reading →]]> Сьогодні дедалі частіше говорять про терапію та лікування, оскільки стає очевидним: людина, що веде індивідуалістичний спосіб життя, відриваючись від соціуму та будучи змушеною існувати в межах традиції, яка втратила свій соціальний характер, опиняється в умовах суспільства, що, попри формальне збереження особистості, є хворим. І цілком природно, що, говорячи про недугу та хворобу, ми розглядаємо їх не крізь призму неврології чи психології, а як вияву загибелі життя у справжньому значенні цього слова. Саме це — переважно, здебільшого, і по суті своїй — є хворобою.

Православна Церква лікує уражену хворобою людську особистість, і це, безсумнівно, є завданням Православного богослов’я. У святоотцівських текстах ми зустрічаємося з істиною про те, що Православне богослов’я є терапевтичною наукою та вихованням. З одного боку, це пояснюється тим, що богословами є лише ті, хто здобув особисте знання Бога в одкровенні. Це означає, що, по-перше, у них були зцілені божественною благодаттю всі душевні сили, а по-друге, ті, хто віднайшов справжній сенс життя та істинну мету свого існування, надалі допомагали іншим людям прямувати цим шляхом — шляхом обожнення.

Намагаючись дослідити проблеми людини, ми зможемо переконатися в тому, що за своєю суттю вони є богословськими, оскільки людина створена за образом Божим і за подобою Божою. Це означає, що людина створена Богом для того, щоб зберігати й плекати зв’язок: зв’язок із Богом, зв’язок з іншими людьми та зв’язок з усім творінням. Цей зв’язок успішно здійснювався первозданними людьми саме тому, що вони перебували в Божественній благодаті. Однак, коли занедужав внутрішній світ людини, коли вона втратила свою спрямованість до Бога, коли вона втратила Божественну благодать, тоді припинив своє існування і цей живий та животворчий зв’язок. Унаслідок цього потрясіння зазнали всіх розривів зв’язки з Богом, з іншими людьми, творінням та із самим собою. Усі внутрішні та зовнішні сили зазнали розладу. Бог перестав бути для людини центром; натомість ним стала сама людина, яка, відірвана від усіх інших зв’язків, перебуває у стані самоізоляції, внаслідок чого вона виявилася хворою по суті та в дійсності. Тому здоров’я, яке мало б бути природним наслідком, сприймалося як реальний зв’язок, а недуга та хвороба — як розрив цього зв’язку, коли людина, замість діалогу з Богом по суті, замість діалогу з іншими людьми, своїми ближніми та творінням, увійшла у певний трагічний монолог.

Для того, щоб навести певний приклад, нам слід спершу зазначити, що до падіння людини її центром був Бог. Її душа живилася Божественною благодаттю, а тіло отримувало її від  душі, яка отримала благодать; ця дійсність відображалася і на всьому створінні. У цьому сенсі людина була царем усього творіння. Однак через гріх ця рівновага була порушена. Душа, оскільки вона впала і позбулася живлення Божественною благодаттю, висушила тіло, і в такий спосіб виникли душевні пристрасті (егоїзм, гординя, ненависть тощо). Тіло, оскільки воно перестало живитися від душі, увібрало в себе речовинну тваринність, через що виникли тілесні пристрасті (черевоугодництво, спрага, плотські задоволення тощо). У цій перспективі починає страждати і все творіння, яке зазнає певного насильства, оскільки замість того, щоб сприйняти Божественну благодать через чисте споглядання, яке здійснюється розумом людини, воно зазнає від людини насильства, бо остання прагне задовольнити власні пристрасті. А звідси виникають і екологічні проблеми. Після гріхопадіння людина перебуває в абсолютно інших стосунках із Богом, із собою, з іншими людьми, ближніми та всьому творінню. Це і називається недугою, хворобливим станом. Отже, терапія в розумінні Православної Традиції — це оновлення та спрямування стосунків у людині на правильний шлях, реконструкція людського буття так, аби його центром став Бог, щоб душа живилася від Бога, а згодом — щоб спромогтися прихилити божественну благодать на тіло, а від нього — щоб ця благодать вилилася на все нерозумне, безсловесне творіння.

Отже, людські проблеми — це не просто проблеми психологічного, соціального чи екологічного ґатунку. Це проблеми, безпосередньо пов’язані з людськими стосунками, зв’язками та загальною відповідальністю; тобто це проблеми, що мають онтологічний характер. У цих межах ми говоримо про болісність та недугу людини, і у світлі цього стверджуємо: Православна Церква не відкидає медичну науку — яку в багатьох випадках вона приймає та використовує, — проте вона онтологічне розглядає проблеми людини, намагаючись дати їй вірний погляд на них та вказати первинний онтологічний шлях. Виходячи з цього, ми можемо говорити про духовну психотерапію та сутнісний психосинтез, а не про психоаналіз. У цій перспективі кожен, хто видається здоровим із погляду психіатрії, з богословської точки зору може виявитися хворим.

У цих межах звершували свій подвиг і святі Церкви, серед яких і прп. Іоан Ліствичник, автор вельми відомої книги «Ліствиця», що дістала таку назву, бо вказує на сходи духовного сходження людини до Бога. Це сходження, по суті, є осмисленням стосунків людини з Богом, із ближніми, зі створінням і, цілком природно, із самим собою. Ті, хто буде йти цією «Ліствицею», мають, по суті, перебувати в цих межах.

І. Особа преподобного Іоана Ліствичника

Прп. Іоанн Ліствичник жив у районі гори Синай у VI столітті. У віці 16 років він став ченцем і, безумовно, розпочав суворий аскетично-ісихастський спосіб життя. Наприкінці свого земного життя він став ігуменом священної обителі святої Катерини, але зрештою повернувся до пустелі, яку так сильно полюбив.

Житіє преподобного. Іоана подає нам скупі відомості про його життя, проте переважно описує те, як він став другим Мойсеєм, що провадив нових Ізраїльтян шляхом від земного рабства до землі Обітованої. Споживанням малої кількості їжі він подолав ріг гордовитої думки та марнославства, що є вельми тонкими пристрастями й ледь розрізнюванням для людей, паралізованих численними мирськими піклуваннями. Завдяки безмовності-ісихії, розумній та тілесній, він погасив полум’я печі плотських пожадань. Благодаттю Божою та власним подвигом він звільнився від рабства ідолам. Його душа воскресла від смерті, що їй загрожувала. Завдяки умертвінню прагнень та відчуттю нематеріального й небесного він розірвав кайдани смутку. Він навіть зцілився від марнославства та гордині.

Виявляється, що святий Іоан Синаїт вів велику особисту битву, ніс величезний подвиг заради душевної свободи, задля звільнення від пут тиранії почуттів і чуттєвого, аби всі його сили могли служити згідно з природою і понад нею. Його розум був звільнений не лише від панування пристрастей, а й від самої смерті.

Розумна молитва, воістину, очищує розум людини від різноманітних зовнішніх впливів, і тоді людина стає прозорливою та здатною до передбачення, і вона може осягнути ті проблеми, які є в інших людей та у світі. Тоді чистий розум перебуває в іншому вимірі й ясно бачить усе сутнє. Подібно до того, як різні медичні прилади можуть діагностувати хвороби тіла, так само і чистий розум святого може споглядати внутрішній стан душі. Він має здатність вникати й проникати в душу, але водночас володіє лагідністю. Хоча за благодаттю Божою він і бачить усю глибину людської душі та проникає в неї, проте він огортає людину обіймами любові та лагідного ставлення до неї. Він певною мірою може в якомусь сенсі застосувати слова Старого Завіту: «Земля ж була безвидна і порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий носився над водою» (Бут. 1:2). Безодня — це серце людини, що страждає, проте над людиною є Бог із милосердям та любов’ю, аби створити нове творіння.

Величезною перешкодою для терапії людини є змішування розуму з ідолами пристрастей та зовнішніми образами. У цьому стані людина споглядає речі крізь певну розбиту призму, і, звісно ж, вона не вміє і не може надати допомогу травмованій людині, яка шукає істину та свободу.

Преподобний Іоан Ліствичник досяг такої чистоти розуму не завдяки навчанню у великих центрах тієї епохи, а завдяки научанню в ісихії — безмовності в пустелі, там, де передусім несамовито лютують пристрасті, прагнучи знищити людину. Його розум став богобачним (θεοειδής) та богоподібним (θεοείκελος). Прп. Іоан став, передусім, тією людиною, яку створив Бог і яка була оновлена у Христі Ісусі за дією Святого Духа. І те, що він виклав, він засвідчив не від людських знань чи умоглядних ідей, але зі свого власного подвижницького досвіду. А тому його слово є сильним, приголомшливим і цілющим, а також позачасова актуальним.

Тож «Ліствиця» прп. Іоанна є продовженням ісихастських творінь великих Отців Церкви, першим систематичним аналізом душевних хворіб і духовного здоров’я людини. Вона здійснює дивовижний і вельми успішний психосинтез людської особистості. І, звісно ж, цю важливу працю пізніше продовжили й інші Отці Церкви. Це такі Отці, як прп. Максим Сповідник і свт. Григорій Палама. За багато століть до появи психоаналітичних теорій різних психіатрів, психоаналітиків та психологів, Отці Церкви, а особливо преподобний Іоан Ліствичник, детально розкрили, чим є душа людини; вони розсікли її на частини, щоб знову її возз’єднати. Самі дослідники цих Отців були, по суті, обмежені у власному внутрішньому просторі. Тому, коли хтось насправді усвідомлює і розуміє проблему зла у власному бутті, не маючи бажання його приховати, тоді він усіма своїми силами починає боротьбу зі злом, що присутнє у всьому творінні.

Далі ми фрагментарно досліджуємо, але не аналітично, відоме слово прп. Іоана Ліствичника «До пастиря».

ІІ. Священник як лікар

У моїй раніше написаній книзі, де я писав про Православну психотерапію (архім. Єрофей Влахос «Православна психотерапія»), у першому розділі я зазначав, що Християнство, а особливо Православне богослов’я, є наукою про терапію. Ще до ґрунтовного пояснення того, чим є хвороба, недуг та терапія, перед тим як я аналізую визначення терміну «хвороба», недуг і терапія души, розуму, розсудку та пристрастей, як найперше за все, додав розділ про священника як лікаря. Дехто з тих, хто читав цей розділ, казали, що на початку мені необхідно було б сказати про терапію, а в подальшому написати про те, хто є терапевтом-лікарем.

Однак внесення розділу про служіння душпастиря як цілителя-терапевта мало для неї велике значення, оскільки лише той клірик, який володіє належними якостями, знаннями та досвідом, а особливо — справжнім духовним здоров’ям, здатен застосовувати вчення Святих Отців про терапію-лікування людських душ. Якщо ж душпастир не є цілителем душ, нехай навіть він щиро любить Православну Традицію, він ризикує виявитися жорстоким і безсердечним, при цьому апелюючи до вчення Святих Отців Церкви. Тобто, замість духовного зцілення, спасіння та ісихії-безмовності, він може завести людину в духовний глухий кут. Іншими словами, коли біблійні та святоотцівські тексти використовуються кліриком неналежно і нетерпимо, вони перетворюються на ідеологічні маніфести та моралістичні повчання, що в перспективі спричиняє тяжкі наслідки для душі людини. Таке викривлене використання текстів не здатне преобразити пристрасну людину і не приведе її до відновлення істинних зв’язків та стосунків із Богом.

За словами прп. Іоана Ліствичника, священник, який бере на себе працю зцілення людини, сам повинен мати відповідні якості, щоб належно виконати цю працю, і він мусить передусім сам мати у своєму особистому житті досвід богоспілкування.

Преподобний Іоан, розкриваючи служіння доброго пастиря, на самому початку дає йому багато визначень, послуговуючись образами своєї епохи. Священнослужитель, який провадить словесне стадо, постає як «Пастир», «Керманич», «Лікар» та «Наставник» (2, 3, 4, 5). Усі ці чотири образи тісно взаємопов’язані, оскільки вони стосуються різних аспектів діяльності, яку має здійснювати священник. Відтак, між цими чотирма характеристиками існує нерозривний внутрішній зв’язок. Передбачається, що пастир має словесне стадо, яке він повинен достойно пасти.

Керманич, передбачається, що в нього є корабель, матроси та хвилі. У лікаря є хворі. У Наставника-Вчителя є не навчені учні, яких необхідно навчити. Отже, Пастир водночас є і керманичам, і лікарем, і наставником-вчителем. Керманич є пастирем, лікарем і вчителем. Лікар є пастирем, керманичам і вчителем. Наставник-вчитель є всіма попередніми.

Однак, преп. Іоан Синаїт, використовуючи ці образи, представляє і відповідні чесноти, якими має відзначатися священник. Пастирю слід мати для лікування стада «незлобність, старанність і молитву» (2); Керманичом може бути той, хто отримав від Бога за важкі труди (подвиги) духовну міць; Лікарем є той, хто здобув здоров’я тіла й душі і жодних ліків для власного оздоровлення не потребує (4). Наставником-учителем є той, хто прийняв «духовну книгу знання». Бо, згідно з преп. Іоаном, оскільки він уже не має потреби повчатися з творів та настанов інших, подібно до того, як художникові не потрібно робити списки з чужих творів (5).

З цих образів, а також ознак, що виявляються тісно з ними пов’язаними, випливає, що священник-цілитель повинен, за можливістю, сам бути лікарем душ, тобто принаймні мусить мати правильний напрямок та володіти особистим досвідним знанням. Веденням Бога для того, щоб надавати людям допомогу, ґрунтуючись на особистому досвіді. Мова йде не про суто людську силу чи обмежене діяння, а про боголюдське діяння — допомогу, що походить від Бога і безперечно діє через конкретного священника-цілителя.

У будь-якому разі слід наголосити, що з усіх цих образів, які домінують в усьому тексті книги «Ліствиця», а також у тій главі, яку ми досліджуємо, головне місце посідає образ лікаря. Клірик повинен лікувати людські недуги, і це відбувається не завдяки суто людським знанням, а дією Божою за співпраці самої людини. Тому, говорить прп. Іоан Синаїт: «Добрий керманич рятує корабель, а добрий пастир оживотворить і зцілить недужих овець» (гл. 6). Дехто, однак, не зважає на всю міру відповідальності у цій справі і, звісно, не маючи власного досвіду, «забажали пасти нерозумні душі» (6).

У всьому тексті Послання прп. Іоанна Синайського представлені благодатні дари та якості, які мають прикрашати священника-цілителя. Ми представимо деякі з них:

Насамперед, як він наголошує, лікування не є ділом людським, а божественним, яке, безумовно, звершується і завдяки добровільному прийняттю священником цього служіння. Він говорить про те, що є дехто, хто «отримав від Бога силу приймати тягарі інших», проте вони не приймають цього діла з вдячністю задля спасіння брата (48(12, 6). У будь-якому разі, лише той, хто відчув милість Божу, може «непомітно благодіяти недужим» (43 (11, 6). Оскільки лікування людей звершується не в антропоцентричний засіб, а благодаттю Божою, то й лікування у більшості випадків відбувається потаємно та незримо. Клірик від Бога стає духовним улаштовувачем людських душ (81).

Милість Божа в серці людини, а особливо священника-цілителя, має явні ознаки, оскільки людина відроджується духовно.  Вказівкою на це відродження є духовні дари, які, насправді, є дарами Всесвятого Духа, як-от: смиренність, яка, хоч і є найвищим даром, створює випробування для тих, хто зцілює (85); терплячість, окрім, звісно, випадків вияву непослуху (84); безстрашність перед смертю, оскільки «соромно пастирю боятися смерті» (77(13, 1)); готовність понести труди та скорботи заради зцілення інших (86); внутрішню безмовність (95), оскільки лише тоді він матиме можливість побачити хвороби та зцілювати їх.

Найвищим серед усіх благодатних дарів є дар любові, оскільки «істинний пастир виявляє любов, заради любові Великий Пастир розпинається… Все це є обов’язковим, безсумнівно тому, що ті, кого навчають і лікують, дивляться на пастиря та свого лікаря «як на першопочатковий образ», а все, що їм кажуть і роблять, «сприймається як правило і закон» (23).

У текстах прп. Іоана Синайського часто йдеться про безпристрасність, якою має відзначатися цілитель. «Блаженна у лікарів негидливість, у наставників (в ігуменів) – безпристрасність» (13 (2, 11). Страшно для цілителя тіл, коли він почувається хворим під час лікування фізичних ран, але страшніше те, коли духовний лікар прагне зцілити душевні рани, будучи сам пристрасним. Той же, хто насправді остаточно очистився від пристрастей, судитиме людей як божественний суддя (6). Клірику необхідно бути безпристрасним, тому що «небезпечно і тому, хто ще сам пристрасний, начальствувати над іншими пристрасними», як і леву не властиво пасти овець (47 (11, 1). Безумовно, оскільки прп. Іоан Синайський достеменно знає, що лікування не є просто лише людською справою, а є наслідком дії Бога та співдії Йому людини, то у своєму слові він стверджує, що дуже часто Бог чинить чудеса за допомогою недосвідчених і небезпристрасних старців (41, 51).

Коли прп. Іоан Синайський говорить про безпристрасність, і під нею він розуміє не умертвіння пристрасності душі, що є догмою стоїчних філософів та інших східних релігій, а преображення сил душі. Тобто, у стані безпристрасності сили душі — розумна, бажаюча і подразлива — рухаються до Бога і в Бозі люблять усе створіння. Отже, мова не йде про бездіяльність, а про певний рух усіх психосоматичних сил.

Безпристрасність є необхідною для лікаря, оскільки таким чином він отримує можливість судити та лікувати з розсудливістю й благорозумністю. Оскільки тільки тоді почуття душі стають відкритими «для розрізнення між добром і злом і середнього» (14). Тобто він знає, коли якась енергія походить від Бога, а коли від диявола, розрізняє між створеним і нествореним, що має великі наслідки для його недуги. Священник також знає, коли необхідно впокорюватися заради лікування, а коли не слід, бо «пастир не повинен впокорюватися безрозсудно, але не повинен і возноситися нерозумно» (35 (8, 2)). Безумовно, це залежить від схильності та стану хворого. Деякі відчувають потребу в упокоренні Пастиря, тоді як інші — у покаранні. Гідність чесноти розсудливості ми розкриємо пізніше, коли досліджуватимемо способи лікування-терапії, які застосовує та використовує розсудливий лікар.

Преп. Іоан уподібнює становище і стан священника-цілителя становищу і стану Мойсея. Як Мойсей споглядав Бога, зійшов на висоту богомислення, розмовляв із Богом, а згодом провадив ізраїльський народ шляхом із Єгипту до Землі Обітованої, стикаючись із численними випробуваннями та спокусами, — те саме чинить і цілитель. Сам він має перебувати у духовному стані Мойсея і власним духовним зором вести народ Божий до Землі Обітованої.(100)

Цей образ і наша спрямованість нагадують нам, що метою православного лікування є обожнення людини, а не здобуття психологічної рівноваги. Цією справою займається лише такий священник, душа якого з’єдналася з Богом, а отже, «він не має схильності до іновірного вчення, але діє таємничо і веде згідно з вічним Словом, і в ньому перебуває просвітлення та блаженство». Увесь текст Послання прп. Йоана обертається не на людському рівні, а на божественному; у ньому не йдеться про випадки з психологічними та неврологічними хворобами, але говориться про людей, які прагнуть задовольнити свої внутрішні потреби, що є виконанням мети їхнього творіння, тобто про обожнення. І саме це є справжнім, найвеличнішим голодом і спрагою.

ІІІ. Людина як хворий

Психічно-духовна хвороба та наявність священника-терапевта, безумовно, передбачають хворого пацієнта. Раніше ми певною мірою визначили, що таке психічне захворювання, про яке йдеться в книзі «Ліствиця» прп. Іоана Синаїта і, зокрема, у розділі «До пастиря». Прп. Іоан детально пояснює це питання, і ми повинні звернути увагу на характеристики хвороби та хворої людини.

Як ми вже раніше зазначали, психічне захворювання передбачає втрату богоспілкування, порушення стосунків людини з Богом та іншими людьми, а також з усім творінням і, звісно ж, зміну та неміч усіх психічних і фізичних сил. Йдеться про духовне відчуження людини. Отже, хворий вбачає причину своєї недуги у своїх стосунках із Богом та іншими людьми. Коли він перетворює Бога на власну ідею чи плід уяви, коли використовує ближніх задля самоствердження, коли чинить над творінням насильство — тим самим він виявляє свою духовну хворобу.

Звісно, коли ми говоримо про людину, ми маємо на увазі всю структуру, цілісне єство, що складається з душі та тіла, оскільки людина є дуалістичною істотою, а не лише сумою цих двох начал. Це означає, що між душею та тілом існує нерозривна взаємодія. Душевні недуги відображаються на тілесному рівні, так само як і фізичні хвороби мають або можуть мати наслідки для внутрішнього світу людини. Отже, коли людина не здатна вгамувати свій екзистенційний голод і реалізувати найглибшу мету свого буття, усе її єство, включно з фізичним тілом, страждає та зазнає глибоких деформацій. Скарги, розчарування, тривога, страждання та відчай є прямим наслідком екзистенційного голоду, що виникає через незадоволення глибинних духовних потреб людини.

Отже, святий Іоан говорить про духовну працю людини. Сама людина була створена Богом і, однак же, впала у рабство. Йдеться про духовну роботу на диявола, задля гріха та смерті. Таким чином, це подібне до випадку з юдеями, які були підкорені фараоном і потребували визволення. Блискуче зіставляючи стан травмованої людини зі станом юдеїв, що перебували в землі Єгипетській, прп. Іоан Ліствичник говорить про «мертвенну оболонку», оскільки людина приховує всередині себе мертвість через пристрасті. Він говорить про «брудні глиняні цегли», оскільки людина, створена для вищого, впала у земне та нице. Він говорить про Чермне море, що плотським вогнем палає, говорить про «морок і імлу, і безодню», і про тримарану темряву нерозумності, говорить про мертве і безплідне море, але також і про пригоди під час мандрів у пустелі. Людина впродовж свого життя дуже часто опиняється перед лицем трагічних станів, які утримують її в полоні та вкидають у страхітливий розпач. І все це випливає з екзистенційного вакууму, з тієї безодні, що живиться провиною та проблематикою смерті в усій повноті її смислів.

Усі ці описи змальовують людину, що піддається мукам і стражданням, цілковито травмовану ними. Святий Іоанн Синайський говорить не про стани неврозу чи психозу, а про ті моменти людського життя, коли людина відчуває глибоке нещастя не через брак задоволення земних прагнень, а через відсутність повноти буття, мета якого — співпричастя та спілкування з Богом, що є кінцевим призначенням людського творіння.

Однак святий Іоан Синайський не обмежується зовнішніми чи загальними описами, а переходить до глибших внутрішніх діагнозів. Він змальовує людину, що страждає у внутрішньому світі свого розуму. Це не поверхневі чи тілесні недуги, а внутрішні хвороби, що зароджуються в самій глибині душі. Це душевна недуга, адже людина характеризується як «та, що страждає душею» (π), яка дрімає душею (8), і перебуває в ночі пристрастей (9). У глибині своєї душі людина відчуває страдницький натовп помислів, що гнітять її, у той час як вона прагне від них звільнитися.

Знову ж таки, ми повинні наголосити, що йдеться не про загальний та абстрактний стан, а про внутрішню нечистоту. Людина усвідомлює ці стани, проте не спроможна самотужки здобути свободу. Вона потребує божественного втручання та допомоги досвідченого духовного цілителя. Характерними є слова, що їх використовує святий Іоанн Синайський, вказуючи на цю внутрішню недугу людини. Він пише: «Ті, хто соромилися лікарів, залишали свої рани гнити, а багато хто нерідко помирав». Люди цієї категорії соромляться виявляти травми своїх душ, через що внутрішні рани душі призводять до гниття і навіть до духовної смерті. Ось чому хворі з довірою повинні розкривати свої травми досвідченому лікарю (36). У просторі душі є «невидима скверна» для неозброєного ока, внутрішня нечистота, згнилими членами, а душа потребує лікування та очищення (12).

Це означає, що людина не потребує лікаря для психологічної підтримки та зовнішнього лікування, вона не потребує священника лише для задоволення своїх релігійних потреб, але потребує розсудливого і сповненого любові втручання, божественної благодаті та вияву власної свободи, щоб здійснити зцілення свого внутрішнього світу, вилікувати свій власний загиблий корабель та очиститися від усякої скверни. Такий лікар, який завдяки власній чистоті сам пізнав проблему у своєму особистому житті, «отирає скверну інших чистотою, даною йому від Бога, і від нечистих приносить Богові дари»(85).

Духовний лікар підходить до душевно пораненої людини з обережністю, співчуттям і лагідністю, з повнотою любові, знанням, а головне — з божественною благодаттю. Він не грається зі спасінням інших людей, він не зневажає того, хто приходить до нього, шукаючи очищення від внутрішніх пристрастей.

Справді, страшно звернутися до священника, аби втамувати весь цей внутрішній голод, загоїти виразки своєї душі, усунути весь цей внутрішній бруд і, попри це, побачити зростання внутрішніх пристрастей та накопичення екзистенційного вакууму й екзистенційної агонії, аби ще глибше осягнути духовну смерть і зрозуміти, що ти нею одержимий. Тоді завдається глибока травма і настає болісна агонія.

IV. Способи лікування

Оскільки ми вже сказали, яким повинен бути лікар-терапевт і хто такий хворий, то далі нам слід дослідити методи лікування, які використовує Бог через досвідченого, вмілого та обдарованого лікаря.

Раніше ми вже згадували про потребу в обдарованому та досвідченому клірику-лікарі, котрий, безперечно, уявляється як такий, що сам осягнув стан зцілення. Оскільки ці питання — про лікування, лікаря-терапевта та методи зцілення — неминуче пов’язані між собою, ми час від часу будемо до них повертатися.

Щоб застосовувати відповідну методику лікування, перш за все, потрібен справжній, а не фальшивий духовний лікар. Сам лікар повинен добре знати себе і мати безмежну любов до хворого християнина, якого лікує. Християнин має радіти вже від самої простої присутності духовного лікаря. Зрештою, саме існування лікаря передбачає наявність того, хто духовно хворий. Св. Іоанн Ліствичник пише: «хоча, може бути, і ніякої користі від нього не отримає». (гл. 2, 1). Це, звичайно ж, означає, що лікар повинен мати ясне знання про те, що є «уявний гріх пастиря», тобто гріх лікаря-терапевта, який вчиняється у помислах, набагато гірший за гріховну дію хворого (гл. 12, 7). Це знання зробить його більш розсудливим і досконалішим лікарем, адже дар розрізнення накладатиме більший тягар.

Лікування хворих не є справою легкою. Необхідні любов та духовна мужність, бо на шляху зцілення виникатиме чимало випробувань і поставатиме багато зла, адже лікар, безумовно, змушений мати справу під час настільки детальної та ретельної праці з тонким, психічно чутливим світом людини. Тому лікар має докладати «усі старання та любов, палкість, ревність і моління до Бога вияви про тих, хто далеко заблукав та є скрушеним». (гл. 13, 18). У цьому стані хворий постає як сокрушений, а відтак потребує виваженого хірургічного втручання. Лікар мусить володіти здатністю осягнути недугу не лише як сукупність зовнішніх травм чи симптомів, але як глибинні причини психічної хворобливості, що залишаються прихованими від стороннього ока. Йому також слід розрізняти тих, хто приходить до нього відповідно до їхніх прагнень, розуміти, чого вони хочуть від лікаря. Йому необхідно брати на себе мистецтво лікування людей, оскільки він розрізняє серед тих, хто звертається до нього, «істинних чад» (γνησίων τέκνων), «від другого шлюбу», підкинутих, а також «інших від рабинь» (ετέρα χαμαιρρίφη). Відтак, насправді, не всі хворі, що перебувають у молитві, шукають одного й того самого. А тому в цій ретельній «хірургічній» операції, що звершується над світом душі, конче необхідна розсудливість. Завжди, як наголошує святий Іоанн Синайський, від духівника у цій надзвичайно відповідальній справі вимагається цілковита самопожертва, себто «віддання душі своєї за душу ближнього в усьому». Втім, це сприйняття подекуди пов’язане з гріхами минулого, а подекуди — з гріхами, вчиненими в майбутньому. З огляду на саму природу такого служіння, стає очевидним, що лікар має бути наділений неабиякою духовною силою. «Перш за все, чесний отче, потрібно нам мати духовну силу», тому що йому необхідно тримати немовлят своїх під владою і вести їх правильним шляхом, а для цього йому спершу треба багатьох немовлят, що не мають достатньо сил, підняти на свої плечі й понести їх (Слово до пастиря гл. 14, 3 sγ’) . А тому служіння духовного батьківства є дуже тяжким, тонким, виваженим, відповідальним і жертовним.

Безумовно, у даному випадку нам слід згадати про те, що служіння духовного лікаря не здійснюється антропоцентрично і самостійно. Потрібна взаємодія божественної благодаті зі свободою хворого. Лікування психічних травм людини відбувається не згідно з людськими порадами та методиками установ, а через Божественну дію, енергію та за сприяння духовного лікаря. У всій праці св. Іоана Синаїта йдеться про молитву, про божественне втручання, про те, що духовний лікар — це Бог, а не людина. Але також сказано, що Бог не може діяти чи надавати допомогу належним чином, духовно безмежно, якщо хвора людина не співпрацює з Богом. У науці православного лікування все здійснюється вільно; насильство чи примус ніколи не застосовуються.

Наслідком свободи, якою має володіти хворий, є сам спосіб сповіді. Тобто важливим засобом зцілення є таємниця сповіді, у якій пацієнт, послуговуючись своєю абсолютною свободою, розкриває свої внутрішні рани. Тут надзвичайно влучним є вислів святого Іоана Синайського. Звісно, ми добре знаємо, що існують два види сповіді, а саме: виявлення психічних травм для їхнього зцілення, а також отримання настанов, щоб людина могла мати духовне керівництво.

Святий Іоан пропонує вельми важливі відомості стосовно Таїнства Сповіді. Насамперед сповідь має звершуватися з абсолютною щирістю та внутрішньою свободою того, хто кається, бо саме за таких умов стає можливою дієва духовна допомога. «Безмірне ж прощення подається їм і через нашу сповідь». Це узгоджується з його настановою, згідно з якою необхідно «всі інші гріхи вдень і вночі згадувати докладно» (гл. 12, 8 (ξα’)). Святий Іоан наголошує на цьому тому, що коли недужий духом здійснює вельми ретельний, детальний аналіз помислів (logismoi), то через саме згадування він подекуди відчуває приховану насолоду, внаслідок чого в його внутрішньому світі відбуваються вкрай тонкі згубні процеси та метаморфози.

Звісно, він також підкреслює вагу священної таємниці сповіді, оскільки медичному фахівцеві не дозволено розкривати іншим зміст потаємного сповідання. Лікар не повинен розголошувати одкровення душі, довірені йому іншими. Він виводить це на богословське та сотеріологічне підґрунтя, оскільки, з одного боку, Бог не розкриває сповіді, яку Він почув, а з іншого — тому, що можливе її розголошення створює величезні перешкоди для спасіння тих, хто кається, бо в такому разі «їхню недугу він зробив би невиліковною». (гл. 13, 14, πγ΄)

Але потім ми маємо трохи дослідити, вивчити способи, якими користуватиметься хороший лікар, оскільки є різниця між тими, хто приходить, з огляду на їхній духовний вік, спосіб життя, психічні захворювання тощо. Усе це повинен знати досвідчений духовний лікар, бо інакше будуть спотворені спосіб і метод лікування, а свобода людини — знівельована.

Лікар повинен знати, «для кого, як і коли» мають застосовуватися різні повеління Святого Письма. Час і спосіб життя людей відіграють важливу роль при виборі методу лікування для них. Як і воєначальник, пастир повинен чітко знати «положення і чин кожного» (λε’), тому що існує різниця в духовному віці: одні потребують молока, а інші — твердої їжі, оскільки, зрештою, це «час покликання» (νδ’). Люди мають багато відмінностей одне від одного, тому що «набувається чимало розбіжностей та відмінностей». Отже, ті, хто відповідає за це жертовне служіння — лікування людей — повинні брати до уваги «і місця, і спосіб життя (виховання), і звичаї (звички)» (μστ’). Оскільки люди звертаються до лікаря по-різному, кожен хоче мати свій власний спосіб боротьби з хворобою (μδ’).

Важливе повчання св. Іоана Синайського полягає в тому, що духовний лікар не повинен діяти за буквою закону чи дбати про те, щоб завжди чинити суто правосуддя, адже не всі люди можуть бути рівними у своїх хворобах. Це яскраво ілюструє, як мудрий і розважливий старець вчинив із двома братами, які, вочевидь, посварилися між собою. Один був винним, проте слабшим духом, і цей духовний цілитель визнав його невинним. Інший був правий, але оскільки він був сильним і мужнім, старець викрив його, і це було зроблено «для того, щоби правдою не вчинити розколу». Звісно, він звертався конкретно до всіх, особливо до тих, хто перебуває у душевній недузі (гл. 13, 11, π’ ‘). Тут видно, що лікування людей ґрунтується не на судах та відправленні правосуддя, а на медичній науці, тобто на можливостях, які притаманні кожній людині.

Знання, якими повинен володіти лікар-терапевт для лікування психічних захворювань пацієнтів, є необхідними, оскільки вони тісно пов’язані зі способами лікування та препаратами, які він призначатиме. Це потребує не лише правильного діагнозу та розуміння індивідуальності кожної людини, а й правильного призначення ліків. Ми розглянемо деякі методи зцілення, викладені святим Іоаном — цим досвідченим духівником.

Прийняття духовних ліків тісно пов’язане зі співстраждальним серцем духівника-терапевта. Тобто духовний цілитель здійснює духовне втручання, співпереживаючи біль та душевний стан брата. Настоятель повинен чітко знати все, «щоб до всіх мати милосердя та прихильність відповідно до гідності кожного» з тих, хто приходить. Тільки за допомогою «співстраждального серця» проводиться ефективне духовне зцілення. Біль ближнього стає його власним болем, і він страждає відповідно до стану недужого. Це не об’єктне лікування, а вельми особистісне та сповнене душпастирської опіки. Духовне втручання звершується так, аби перетворити лукавих та злих ченців на простих, натомість простих і прямих ченців не слід виправляти у такий спосіб, щоб вони стали злими й обплутаними складними помислами.

V. Потрібен індивідуальний підхід та розсудливість

У цудовним тексті, посилаючись на інструменти, які лікарі того часу використовували для лікування тілесних недуг, він адаптує їх до методів зцілення душевних ран і хворіб. Духовний лікар повинен використовувати «пластир» для лікування невидимих внутрішніх пристрастей, а для очищення внутрішнього світу — «пиття», тобто цілющу рідину; для очищення духовних очей — «очну примочку», а для хірургічних операцій, коли належить усунути певний гнилий стан, він послуговується «лезом», тобто бритвою, «кровопусканням» та «ножом». Однак недостатньо діяти та вживати відповідні знаряддя під час духовної хірургії; необхідно застосовувати різноманітні засоби та ліки як під час операції, так і після неї. Себто: «припікання» — втихомирення стражденного лагідністю та м’якими, простими словами; «припалювання» — правила та єпитимії, накладені з любові на короткий час; «намащування» — цілюще слово чи втіха для полегшення недужого; «снодійне» — засіб для духівника, аби зняти тягар із пацієнта, щоб той сподобився «святої сліпоти» і не бачив власних чеснот. Звісно, трапляються випадки, коли душпастир мусить вдатися до «ножа», аби відсікти гнилий член, щоб він не заподіяв шкоди чистоті інших братів та сестер.

Здається очевидним, як описує це св. Іоан, що ліки та інструменти різноманітні. Іноді потрібне лікування, іноді усунення неприємних запахів, іноді хірургічне втручання, а іноді резекція. Але операція повинна проводитися обережно, не завдаючи пацієнту болю.

Ліки, що призначаються психічно хворим, повинні відповідати їхньому духовному стану. Рекомендує: «але має розглядати і обирати належні ліки». Тих, хто надто багато згрішив, слід утішити, щоб вони не впали у відчай. Гордим і егоїстам потрібен вузький і звивистий шлях (1б).

Про інших лікар має молитися з великою тверезістю (коли вівці ці від спеки, тобто від тілесного розпалення, почнуть дрімати душею, тоді пастир, споглядаючи на небо, має ще ретельніше пильнувати над ними), для інших він запропонує своє слово або своє вчення, для інших він буде контролювати їх і завдавати невеликого болю, «аби не закосніли у своїй недузі чи не померли від проклятого мовчання». Інші отримують користь від «нагадування про вихід із цього життя», інші — від «безчестя», тобто від приниження недужого, інші потребують суворої єпитимії. Духовний лікар подає кожному те, що принесе йому духовну користь. Для кожного визначається свій спосіб молитви. Навіть дієта, якої дотримуються, призначається індивідуально. Фактично, застосовується виховання та досвід ігумена; він каже, що волів би вигнати когось із монастиря, бо таким чином людина здобуде більше, ніж якби залишилася в монастирі, де в ім’я милосердя та поблажливості вона далі залежить від його волі (сд).

Кожна людина потребує різної допомоги. В одному випадку, коли в ній запалюється божественна любов, страх перед словами на неї вже не діє. З одного боку, страх перед пекельними муками породжував у ній терпіння під час будь-якої праці, а з іншого — надія на Царство Небесне спонукала її знехтувати всім земним.

Зі сказаного вище стає очевидним, що спосіб духовного лікування є служінням несення хреста, а не легковажною чи поверхневою справою. Індивідуальність кожної особистості та її темперамент потребують диференційованого підходу. Насамперед необхідний проникливий, чуйний та досвідчений духовний наставник, який не лише поставить вірний діагноз і призначить належне лікування, але, що найважливіше, буде готовий виявити співчуття до немічного, сприйняти його біль власною душею, розділити його страждання та виявити справжню емпатію у духовному керівництві. Духовне мистецтво лікування — це не суто раціональне служіння, а мученицьке життя, що наслідує приклад Христа та всіх святих, як-от пророка Мойсея, який із болем у серці провадив жорстокосердих людей.

VІ. Умови лікування

Дотепер ми говорили про те, що таке духовна недуга, хто є належним лікарем, що є ліками та, звісно ж, як їх здобути. Залишається підкреслити, що зцілення людини полягає не просто в психологічній підтримці чи індивідуалістичному акті, але, передусім, це шлях, яким людина може прямувати, щоб перейти від своєї індивідуальності до особистісних стосунків, від надміру самолюбства до боголюбства та людинолюбства, від егоїстичності до безкорисливої любові. Саме тому процес зцілення сповнений особливої духовної атмосфери.

Церква, що сприймається як сім’я, а водночас і як духовна лікарня, є належним місцем для аскетично-лікувального виховання. Ми вже наголошували, що психічні розлади є результатом втрати людиною зв’язку з Богом, ближніми, самим собою та всім творінням. Гріхопадіння людини нерозривно пов’язане з утратою стосунків. Отже, зцілення полягає у вибудовуванні справжніх стосунків із Богом, іншими людьми, самим собою та творінням. Це здійснюється всередині Церкви.

Весь текст святого Іоана Синайського, який ми вивчаємо, передбачає існування кіновії, монастиря. Він говорить про ігумена, який є пастирем і чия робота полягає у лікуванні душевних і тілесних пристрастей ченців. На цьому місці не варто надто зупинятися, оскільки просте прочитання тексту «До пастиря» підтверджує це.

Я просто хотів би наголосити, що св. Іоан говорить про пильність під час прийняття «чад», щоб вони прагнули приєднатися до пастви з чистим наміром та ревністю задля власного спасіння. Відповідний вік приходу вважається необхідним, аби не було жалю опісля, після прийняття чернечої схими. Але, хоча ченці й живуть у певній спільноті, проте має бути простір для свободи залежно від віку. Настоятель має звернути увагу на це питання, бо, врешті-решт, «Усі, хто перебуває під твоїм керівництвом, з огляду на відмінність їхнього тілесного віку, повинні мати різні заняття та різні помешкання» (гл. 13, 3). Також вимагається особлива пильність, адже спільне життя подвижників із недбайливими створює чимало спокус та небезпек для чернечої спільноти.

Тому громада, кіновія, монастир сприймаються як терапевтична спільнота, до якої людина приєднується задля лікування, щоб стати особистістю, а також знайти справжнє спілкування з іншими. У цій терапевтичній спільноті є лікар-фахівець, а також інші духовні брати, які допомагають тим, хто перебуває у братстві.

Однак у центрі уваги спільноти не стоїть людина, себто спільнота не будується на засадах антропоцентризму. У центрі — Бог, адже Пастир-ігумен звершує своє служіння силою та діянням Божим. Таким чином, громада, яку має на увазі святий Іоан Синайський, — це монастир, центром якого є Святий Храм, де звершується Божественна Літургія — цей найвищою мірою соціальний акт, через який ми набуваємо єдності з Богом, братами та всім творінням, і, звісно, через усе богослужіння, що звершується у Святому Храмі. В один із моментів святий Іоанн згадує, як один із боголюбивих братів сказав йому: «хоча Бог і завжди нагороджує рабів Своїх дарами, проте найщедріше — у річні та Господні свята» (3, 2). Здається, що мова йде не про гуманне лікування чи психологічну рівновагу, а про дари, які подаються від Бога безпосередньо під час Господніх свят. Необхідно звершувати богослужбове зібрання для всіх членів Церкви. Власне, шлях людини до її єднання з Богом розкривається через таїнство Божественної Євхаристії (sγ)

Існування громади, звершення Євхаристії та богослужіння нерозривно пов’язані з іншим важливим елементом зцілення людини — догматичною істиною Церкви, її догматами та чистотою віри. Святий Іоан повчає пастиря: «Найперше залишай синам твоїм у спадок непорочну віру та святі догмати, щоб тобі не лише синів, а й онуків твоїх привести до Господа шляхом православ’я». Православ’я ґрунтується на аскетичній вірі та благочестивих догматах. Завдяки цій православній вірі, людина приводить до Господа не лише своїх духовних чад, а й онуків. І, звісно ж, це найвеличніша духовна спадщина.

Отже, ці три чинники є необхідними умовами для зцілення людини, а саме: Громада — Церква, Євхаристія — поклоніння та Православ’я (безпристрасна віра, благочестиві догмати). Але навіть сам ісихаст, пустельник та відлюдник не є відірваним від громади, адже він або раніше перебував у ній, або й донині надихається її духом; живучі в любові до Бога і маючи єднання з Ним, він перебуває у спілкуванні з усім світом, а тому неминуче відчуває потребу звершувати прихід до храму та причащатися Тіла і Крові Христових.

Однак це факт, що коли людині вдається пізнати глибини своєї істоти і зла, що знаходиться всередині неї, і насправді, коли за благодаттю Божою та за допомогою досвідченого духовного лікаря вона зцілюється психічно, тоді вона пізнає глибину зла, але також і висоту спокути. Достатньо пережити комусь падіння та воскресіння у надрах свого існування. Тоді він знає весь світ.

VІІ. Висновки

Лікування людини – це найважливіша справа, яка може відбуватися Землі. Святий Іоан скаже: «Отже, блаженний отче, не тих ублагай, які жертвують Христові маєтком, а тих, котрі приносять Йому словесних овець» (гл.14, 1). Немає більш бажаного дару Христа, ніж «як принесення Йому словесних душ через покаяння» (гл.13, 18). І це тому, що весь світ не коштує стільки, скільки одна душа, оскільки «весь світ не вартий однієї душі, тому що світ переходить, а душа нетлінна, і перебуває на віки» (s’).

Лікар зі своєю чистотою, яка є не його власною працею, а Божим даром, видаляє (обтирає) бруд інших, показує себе «співробітником безтілесних і розумних сил», оскільки це їхня власна робота (οη’).

Зрештою, люди сьогодні шукають зцілення, як воно описане та представлене святим Іоанном Синайським і яке приносить Православна Церква. І коли люди шукають справедливості, миру, рівності між людьми, у глибині душі вони шукають зцілення, тобто своїх правильних стосунків із Богом, іншими, самим собою та творінням. Скарги людини, її жалю, його постійні ремствування, стогін викликані тим, що глибоко всередині людина не живе своєю повнотою. І, звичайно ж, для цієї роботи необхідна присутність чуйного, терплячого духовника, який сам психічно вільний, щоб повністю виявляти повагу до свободи іншого і вести його до свободи духу, а не до його власних егоїстичних прагнень.

Митрополит Навпактській і св. Власія Єрофей (Влахос)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ΠΟ ΤΟ ΠΕΡΙΟΔΙΚΟ: ΝΕΑ ΚΟΙΝΩΝΙΟΛΟΠΑ 30 – ΚΟΙΝΩΝΙΟΛΟΓΙΚΗ ΕΠΙΘΕΩΡΗΣΗ ΤΗΣ ΝΕΑΣ ΕΛΛΑΔΑΣ -Β’ ΠΕΡΙΟΔΟΣ 13ος ΧΡΟΝΟΣ – ΑΝΟΙΞΗ 2000 – ΕΚΔΟΣΕΙΣ ΠΑΠΑΖΗΣΗ

Проблема фрази «не має значення»

У класичному православному вченні людська особистість має онтологічну цінність тому, що створена «за образом Божим» до будь-якої особистої віри, покаяння чи хрещення. Образ не руйнується гріхом; його можна затьмарити, спотворити, але він залишається, тому залишається можливість покаяння та поклоніння.

У цьому контексті твердження про те, що людина «без Христа не має значення», за умови його сприйняття у суворому сенсі, вступає у напругу з базовою антропологічною передумовою православ’я. Мова спасіння («без Христа немає спасіння») переноситься на саму мову людського значення («не має значення»), тим самим розмиваючи розрізнення між онтологічною цінністю людини як образу Божого; та есхатологічним виходом людини, який у православному вимірі є невіддільним від Христа та Церкви.

Архімандрит Никанор підкреслює цю напругу, згадуючи текст св. ап. Павла, за яким «невіруючий чоловік освячується дружиною віруючою, і дружина невіруюча освячується чоловіком віруючим» (1 Кор. 7:14). У цьому уривку невіруючий подружній партнер, згідно зі суворими критеріями «поза Христом», не є «незначущим», а розглядається як реальний адресат дії освячення, що звершується через співпричастя з віруючим. Це означає не нульове, а «просвітницьке» значення.

Між ревністю та деформацією: сильна інтуїція Никанора

На цьому тлі стає зрозуміло, що реакція архімандрита є не просто «емоційною». Він вловлює богословський ризик: перетворити Христа зі Спасителя кожної людини на критерій «цінності» людини. У патристичній традиції фундаментальна формула є заперечною щодо спасіння: «без Христа немає спасіння, без Церкви немає видкуплення», але вона не поширюється на онтологічне значення людської особистості.

У цьому сенсі Никанор обстоює дві засади: абсолютну необхідність Христа для спасіння — тобто ядро християнської сотеріології; абсолютну онтологічну цінність кожної особи — включно з невіруючим, відступником чи гонителем — як носія образу Божого та об’єкта спрямованої Божої любові.

Його критика спрямована проти тієї теологічної мови, що вдається до підміни тези: від «без Христа людина є загубленою» до «без Христа людина не має жодного значення».

Це не просто стилістична відмінність. Перший підтверджує трагедію людини поза Христом, другий ставить під сумнів власну онтологічну цінність.

Богословський центр: Христос як Логос і людське буття.

Якщо Христос є Логосом, «через Якого все сталося», як свідчить Пролог Євангелія від Іоанна, то кожна людина певною мірою пов’язана з Ним уже в самому акті творіння. Творчість за образом Логосу передує історичному прийняттю чи відкиненню благодаті.

У цьому світогляді людина «без Христа» означає не особу, позбавлену Божественного піклування, а людину, яка в силу своєї свободи та гріхопадіння свідомо ухиляється від спасительного співпричастя з Христом і Церквою. Він трагічний, але не «неактуальний».

Мова «не має значення» легко перетворюється на антропологічний цинізм: «ворог», «атеїст», «блудний» — це категорії, через які часто проєктуються колективні страхи та ненависть. Звідси до виправдання жорстокості — вербальної чи практичної — лише один крок. Православна традиція, однак, стоїть на протилежному полюсі: вона вбачає у найвіддаленішій людині не «зайвого», а трагічно втраченого брата.

Покаяння як богословський жест

Архімандрит Никанор не обмежується теоретичною критикою, але вказує на сутнісний екзистенційний критерій: готовність до визнання словесної помилки та виявлення покаянного жесту. Приклад, який він являє своїми публічними вибаченнями перед патріархом Даниїлом, має не лише моральне, а й глибинне богословське значення: у православному етосі істина про Бога і людину засвідчується не сухими догматичними формулами, а автентичним рухом серця – через покаяння.

Тож його критика культури «Я ніколи не помиляюся» не є однобокою, а звертається до самого кореня проблеми: теологічний дискурс, що знецінює людську особистість, зазвичай супроводжується духовною самовпевненістю. Там, де інший «не має значення», покаяння стає позбавленим сенсу.

До більш вичерпної формули: поєднання абсолютності Христа й абсолютної цінності людини.

З теологічного погляду полеміка може бути продуктивною, якщо вона веде до точнішого формулювання, яке захищає обидва аспекти православної істини. Одна така формула могла б звучати так: «Без Христа немає спасіння, але немає людини, яка не мала б значення для Христа».

Перша частина зберігає сотеріологічний максимум: православна віра не знає спасіння поза Христом та Його Церквою. Друга частина зберігає антропологічний максимум: для Христа немає «зайвих» людей; Його втілення, хрест і воскресіння — задля «життя світу», а не для обмеженого кола «значущих» осіб.

Таким чином, напруга «віра – цінність» не вирішується коштом одного, а розкривається у повноті православного парадоксу: Христос є і мірою істини, і гарантом безумовної значущості кожної людини.

Перспектива для бесіди у церкві

У цьому сенсі позицію архімандрита Ніканора, поза журналістськими акцентами, можна прочитати як важливу корекцію того, як православна мова описує «інше». Вона нагадує, що ревність до Христа не виправдовує антропологічні формулювання, які суперечать найглибшим інтуїціям Спокути щодо людини.

Якщо ця дискусія залишиться на рівні особистих атак та суперечок у соціальних мережах, вона неминуче призведе до глибшого розділення. Проте, якщо сприйняти це як привід для перегляду нашого дискурсу — повернувшись до Отців та Писання з питанням про те, як ми окреслюємо стан «людини без Христа», — відповідь Никанора може започаткувати більш зрілу церковну бесіду про те, як синтезувати істину та любов у самих словах нашої проповіді.

Лалю Метєв

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Розповім трохи про коптське жіноче чернецтво. Коли Пресвята Богородиця несла на Своїх пречистих руках Немовля Ісуса Христа, Вона несла Його як Людину. Але, як кажуть святі отці, ще раніше Вона несла Його у Своєму серці. І після Воскресіння Господнього та Його Вознесіння Матір Божа влаштувала дім для дів. Тому ми вважаємо, що жіноче чернецтво як об’єднання дівчат у певну спільноту було започатковане ще Богородицею. Вона уособлювала цей спосіб життя ще до того, як сформувався чернечий стан та монастирська організація. З любові до Бога та маючи палке бажання служити Йому, діви, у той час, коли ще не було жіночих обителей, бувало, переодягалися в чоловічий одяг і жили в чоловічих монастирях як ченці. Коли у IV столітті преподобний Пахомій Великий створив спільножитний монастир, до нього прийшла його сестра. Після того як він поспілкувався з нею, вона повірила в ідею чернецтва. І тоді був утворений уже справжній жіночий монастир на протилежному від монастиря святого Пахомія березі річки. Преподобний Пахомій отримав перший устав чернечого життя від Ангела. Цей устав він передав і в жіночий спільножитний монастир, щоб там так само дотримувалися правила чергування молитви і праці, виконання послухів.

По всій землі Єгипту після цього поширилися монастирі, різні за розмірами та кількістю насельників — можна сказати, що вони покрили весь Єгипет.

Кількість монастирів у наш час також досить велика. У нас багато жіночих обителей, які офіційно ще не затверджені у статусі монастирів, але перебувають на шляху до цього. У монастирях дотримуються статуту, положень про обрання ігумені, про прийом та постриг сестер. Наш Патріарх Тавадрос II заохочує заснування монастирів в інших країнах, куди як насельниці їдуть наші сестри, що мають досвід чернецтва.

Комісія у справах чернецтва, яку очолює єпископ Даниїл, регулярно організовує конференції, на яких збираються ігумени та ігумені всіх наших монастирів і обговорюють спільні питання або розділяються на тематичні групи. Як і насельники чоловічих монастирів, сестри у нас здобувають освіту. Залежно від умов обителі, свого бажання та можливостей, вони можуть захистити як магістерський диплом, так і докторську дисертацію. Навчання здебільшого проходить онлайн. У разі виникнення потреби в інших формах занять, ігуменя вирішує це питання та організовує їх в індивідуальному порядку.

В історії єгипетського чернечого життя було чимало святих, які давали мудрі настанови ченцям. Існує чимало корисних книг. Ми завжди готові обмінюватися духовним досвідом та зміцнювати зв’язки між нашими монастирями як усередині Єгипту, так і в братньому спілкуванні з християнами інших Церков, як це відбувається сьогодні з вами. Наш великий святий, преподобний Антоній повчає, що чернець, подібно до бджоли, збирає з усіх квітів найкорисніше і перетворює це на мед. І ми збираємо мед духовної мудрості для нашого вдосконалення, поглиблення наших взаємин та взаєморозуміння. Чернецтво — це любов. Ми любимо одне одного, і я відчуваю, що, попри наші відмінності, ми все одно маємо спільне коріння. І це неодмінно поєднає нас у благодаті. Я молю Бога і сподіваюся, що ця наша конференція дасть кожному з нас особисто щось для внутрішнього зростання, а обом нашим Церквам надають новий імпульс для творення добра, процвітання та можливості йти спільним шляхом.

ігуменя Василія (Коптська Церква)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Після всього, що патріарх Кирило зробив і сказав, щоб виправдати ріки крові, що пролилися в Україні останніми роками, нас уже ніщо не повинно дивувати. І все ж, Російському православному патріарху вдалося знову нас здивувати.

Його лист співчуття президенту Ірану з нагоди смерті аятоли Хаменеї обрушився на православний світ з такою ж люттю, з якою американські та іранські ракети падають на свої цілі цими днями.

«Покійний був людиною глибокої віри, духовним і національним лідером, який вирізнявся силою та стійкістю характеру», – написав православний патріарх, який молиться до Бога дарувати «всьому іранському народу сили та душевну витривалість, щоб подолати біль втрати».

Іншими словами, він благає Бога дати людям, які десятиліттями зазнавали гноблення, душевну силу подолати втрату гнобителя.

«Духовний і національний лідер глибокої віри», щоб ми не плуталися і не думали, що він говорить про когось іншого.

Якби ми шукали текст, який би охопив масштаби кризи в Православній Церкві, ми б не знайшли кращого. Менш ніж у 100 словах Патріарх Кирило довів нам те, що ми всі шепочемо, але ніхто не визнає публічно. Що Російська Православна Церква перебуває під загрозою того, що перестане бути Православною і не буде Церквою, а стане чимось іншим.

Вірна всьому, що виходить з Кремля, тінь колишньої Російської православної церкви, більше не має жодних проблем із виправданням убивств мирних жителів в Україні, називаючи вторгнення «святим», благословляючи зброю масового знищення, вторгаючись до іншої стародавньої церкви, такої як Олександрійський патріархат, щоб нібито врятувати віру, і тепер оплакуючи втрату тирана, відповідального за смерть десятків тисяч людей, єдиним гріхом якого було протистояння режиму, яким він правив майже чотири десятиліття.

Ті з нас, хто вважає, що Москва розірвала спілкування з Фанаром, Олександрією, Нікосією та Афінами, роблять велику помилку. Фактичний розрив, який вона здійснила, стосується самого Православ’я.

Події, які ми переживаємо останніми роками, можна порівняти лише з періодом, коли Рим день за днем віддалявся від решти християнського світу, аж до того моменту, коли він запровадив те, що тисячу років тому ми назвали схизмою. Політика, прихована за нібито питаннями віри, яка подається як алібі для дій, пов’язаних з вірою так само, як день і ніч.

І все ж, зсув Російської Церкви не є найбільшим гріхом, скоєним у Православній Церкві в наш час. Це ставлення та мовчання решти православних лідерів, які або приєднуються до Росії, також посилаючись на міркування віри та богослов’я, щоб приховати політичні та геостратегічні наслідки своїх дій, або ж вони мовчки та байдуже спостерігають, ніби вони є глядачами вистави стародавньої драми, і чекають на появу Бога-машини, щоб запропонувати рішення.

Ті самі люди, які з запалом та запалом говорять вірянам про силу та самозречення мучеників, які пожертвували своєю молодістю та життям за свої переконання, відмовляються сказати навіть слово про те, що відбувається в їхній домівці, Православній Церкві, віддаючи перевагу легкому «дозвольте мені бути мучеником».

Я не пророк, але математично точно, що якщо ситуація продовжуватиметься таким чином, Православній Церкві знадобиться багато часу, щоб побачити світло в кінці тунелю, в який вона увійшла.

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: INFO ORTHODOXIA

]]> http://kyiv-pravosl.info/2026/03/04/100-sliv-scho-rozkryly-prirvu/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2026/02/28/persha-nedilya-velykoho-postu-ohlyad-synodyka-somoho-vselenskoho-soboru/ http://kyiv-pravosl.info/2026/02/28/persha-nedilya-velykoho-postu-ohlyad-synodyka-somoho-vselenskoho-soboru/#comments Sat, 28 Feb 2026 17:51:53 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=10180 Continue reading →]]> Сьогодні, дорогі мої, у першу неділю Великого посту, наша Церква святкує Торжество Православ’я. Після багатьох зусиль і боротьби. Саме тому ця неділя і називається Неділею Православ’я. Звичайно, всі Собори зробили свій внесок у Православ’я. Але насамперед слід звернути особливу увагу на VII Вселенський Собор, який відбувся в Нікеї, що в Малій Азії, навпроти Константинополя, у 787 році, звісно ж, після Різдва Христового. Він тривав з 24 вересня до 13 жовтня.

Синаксарій того дня повідомляє нам: « У цей же день, у першу неділю Великого посту, ми згадуємо відновлення шанування святих і чесних ікон, яке відбулося за часів вельмишановного імператора Константинопольського Михайла та його матері імператриці Феодори за патріаршества святого і сповідника Мефодія».

Однак, окрім головного питання, яке стосувалося шанування чи нешанування святих ікон (а це було головне питання 7-го Вселенського собору, і особливо питання про образ Ісуса Христа), існувало суперечливе питання: «Чи можемо ми зображати лик Христа?» Відповідь надзвичайно проста. Оскільки Він став людиною… Бог не зображується. Він незобразимий. Але оскільки Син став людиною, Він зображується. Таким чином, окрім цього головного питання, були встановлені й інші канони нашої Церкви, безсумнівно, виняткової важливості. І це тому, що час від часу деякі євангельські позиції ставали об’єктом образливого невірного тлумачення. Крім того, хибне тлумачення Святого Письма є джерелом єресі.

Звісно, священні тексти необхідно розуміти. І, безумовно, їх розуміють за допомогою тлумачення. Якщо тлумачення ґрунтується на раціоналізмі, то це єресь. Що таке єресь? Логічне тлумачення вчення. Це і називається єрессю. Визначення. Тлумачення повинно ґрунтуватися на одкровенні. І, звичайно ж, завжди на просвітленні від Святого Духа.

І це було зроблено та робиться в рамках Соборної системи, принципу в Церкві. Вся Церква збирається зі своїми представниками, якими є єпископи, а також індивідуально — отцями Церкви, які залишалися вірними як букві, так і духу Святого Письма. Подібно до того, як у нас є канони, скажімо, Афанасія Великого, у нас є канони Василія Великого. Якщо бажаєте, то, якщо бути точним, вони врегулювали деякі питання свого часу. Наприклад, канон Василія Великого « про чернецтво », затверджений Вселенськими соборами. Це вже не було суто індивідуальне, особисте питання. Іменем цього Церква визнає святих отців та постанови Соборів, Вселенських чи помісних, як богонадхненні та рівноавторитетні Святому Письму. Бо що ж вони тлумачили? Святе Письмо. Аби лише вони розширили його, щоб воно стало зрозумілим, а також аби було надано правильної стигми, тобто духа букви. Більше того, якщо бажаєте, це так звана Священна Традиція. Тобто, правильне тлумачення Святого Письма. І вона, безумовно, написана в першу чергу. Традиція Церкви є записаною.

І, якщо бажаєте, повернемося до 7-го Вселенського собору. Зазначимо, що крім канонів, які стосуються значення ікони, були встановлені й інші канони, що мали велике значення, як ви побачите пізніше, з нагоди проведення цього Собору. Не забувайте, що Перший Вселенський собор, який відбувся в Константинополі, в Нікеї Малої Азії, пройшов у 325 році, на початку IV століття, а 7-й Вселенський собор — у 787 році, наприкінці VIII століття. Отже, ми маємо тривалий період часу, протягом якого з боку ворогів Церкви виникали різноманітні питання, проблеми та образливі вислови зі зловмисними, підступними й демонічними тлумаченнями. Тому Церква протягом усього свого існування, кожного разу, коли скликався Собор, також розглядала ці питання.

Отже, якщо ви дозволите, ми можемо згадати дещо, трохи відступивши від усталеної теми про ікону. Давайте подивимося, що являв собою 7-й Вселенський собор. Я зачитаю вам один пункт. Я назву вам текст. Ми його пояснимо: «Вони догматизують (мається на увазі, що єретики догматизують), що матерія не має походження, що ідеї не мають жодного походження від Творця всього сущого і Бога, і що небо, земля та все інше сотворене є вічним, не має жодного походження і залишається незмінним. Вони видають закони проти Того, хто сказав: «Небо і земля минуться, але слова Мої не минуться». Земні (людські) вони промовляють порожні слова («Я промовляю порожні слова» — з епсилоном — що означає: я промовляю порожні, марні думки, тобто вони говорять марні слова. Що таке єресь? Порожнє — ке з епсилоном завжди — порожнє слово, тобто без натхнення Святого Духа, за плоттю, від землі, тобто без Божественного натхнення, але в матеріальному, плотському сенсі). Божественне прокляття лягає на їхні голови, вони піддаються анафемі — і накопичують прокляття на своїх головах. Анафема, геть, геть»

Ця позиція, дорогі мої, надзвичайно важлива. Мушу сказати, що тут ми маємо справу з позицією, яка по суті є платонівською, і в більш загальному сенсі – філософською. Це анархічна матерія філософів. І не думайте, що те, що ми скажемо нижче, буде нам нецікаво, матиме лише музейну чи історичну цінність. Ні. Візьміть сучасний словник, скажімо, «Маленький філософський словник» Розенталя, він матеріалістичний, ви побачите там, перейдіть до статті «матерія», і ви побачите, що там написано. Що? Те, що стверджує тут Собор. Те, що говорили й давні філософи. Що «матерія безначальна. Вона існувала, існує і існуватиме. Без початку і без кінця». Ви це помітили?

Або навіть, що « матерія співіснує з Творцем. Творець — безначальний, Бог, і матерія — безначальні. Отже, це дві різні речі. Творець — це одне, і ви зараз побачите, хто цей Творець, — а всесвіт, матерія чи ідеї — це інше ». Тут, коли він говорить « і ідеї » , він має на увазі ідеї Платона . Хто не чув про ідеї Платона ? Що ж являли собою « ідеї» Платона ? Три пункти. «Ось Бог. Зверніть увагу, це актуальні питання. Завжди актуальні. Ось Бог. Ось анархічна матерія, яку Бог не створював, вона просто співіснує з Творцем, і ось, по-третє, ідеї. Ідеї — це моделі істот. Моделі створінь. Тобто, що є в природі? Маленька квітка? Маленька лілія? У неї є своя модель, своя ідея, на небесах. Де ідеї? На небесах! Людина? У людини є своя модель на небесах! Собака? У нього є своя модель на небесах. Собака? У нього є своя модель на небесах. Ці моделі, мовою Платона, називаються ідеями.

То що ж тепер робить Бог? «Бог копіює ідеї та створює істоти в природі. З наявної матерії! Але що ж тоді робить Бог? Він не Творець з нічого. Та він… навіть не Творець. Він лише декоратор…» Зрозумійте це. Я йду на ринок і купую картини, меблі, дрібнички, будь-що. Я приніс їх з ринку. Я їх не створював. І я прикрашаю свій дім. За Платоном, Бог — не Творець. Він — декоратор.

Крім того, ми бачимо тут згадану незмінність матерії. Але також і незмінність матерії. Усе це, як я вам казав, є платонівськими теоріями. Що означає незмінність? Це те, що не має ні початку, ні кінця. Що означає вічність? Те, що має початок, але не має кінця. Людина є вічною. У сенсі «має початок», але не матиме кінця. Бог не є вічним. Ви скажете мені, що це образливо, але слово «вічний» використовується багато разів, у молитвах нашої Церкви тощо. Слово «вічний» використовується образливо. Бог є вічним. Без початку і без кінця.

Платонізм, мушу вам сказати, вразив Церкву. Я б сказав те, що колись казали в давнину: «Платон — друг, але істина мені дорожча». Ті з нас, хто деякий час навчався і вивчав праці Платона, знаходили його дуже привабливим і видатним. Так чи інакше. Він був до Христа. Він був до Христа. І те, що він говорив, знову ж таки, є добрим. Тому що в нього не було світла Євангелія. Християнину потрібна лише мова, якщо бажаєте, мова. Крім того, є один момент… про який я мушу вам усе розповісти, він викладений на 7-му Вселенському соборі: ми можемо використовувати лише мову, форми, але не зміст філософії. Отже, Платон — друг; істина чиста. А що ж таке чиста істина? Євангеліє. Таким чином, платонізм уразив Церкву, як саме? Бо багато християн були захоплені Платоном і внесли свої ідеї до доктрини віри. Церква засудила їх усіх, чи, точніше, 7-й Вселенський собор, якщо бути зовсім точним, повторив засудження, засудивши платонівські теорії в особі улюбленого Оригена. Яка прикрість! Ориген був величний. Він був зачарований.

Відповідь на запитання про матерію, про те, що світ не має початку, ми знаходимо у першому вірші Святого Письма: «На початку Бог створив небо і землю». Так починається Святе Письмо. Це «на початку» — основа часу, де матерія та час поєднані разом. Простір, що складається з матерії, незбагненний, а простір незбагненний без часу. Зміни матерії, якщо бажаєте, та її статичні стани — хіба атом матерії не перебуває у видимо статичному стані? Атом матерії — це зовсім не статичний стан. Він перебуває у стані граничного потенціалу. Максимального потенціалу… Які поля існують між ядром та електроном, що… Богу відомо. І ті, які ми знаходимо та відкриваємо у наших лабораторіях.

Отже, люба, простір і час були створені одночасно. Отже, Творіння тимчасове. Воно не є несотвореним. Ось істина: «На початку Бог створив небо та землю». Яке дієслово тут використовується? «Він створив». Бог не створений. Світ створений. Отже, Творіння автоматично перебуває під владою Бога. Бог не створений, Творіння створене. Це відповідь Церкви.

Ще один момент: «Вони кажуть, що в останньому і всезагальному воскресінні — і це дійсно слушна позиція, адже сьогодні у нас була поминальна служба, і це дає відповідь, зверніть на це увагу — вони кажуть — для тих, хто говорить — що в останньому і всезагальному воскресінні — коли ми всі воскреснемо, всезагальному воскресінні, ми всі воскреснемо, від Адама і Єви до останнього померлого, ті, хто житиме, просто зміняться, вони не пройдуть через смерть — люди воскреснуть і будуть судитися в інших тілах, а не в тих, у яких вони жили в цьому нинішньому житті, навіть у цих тлінних і розчинних». Що вони кажуть? «Вони кажуть». Що вони кажуть? Що «з іншими тілами», — каже він, — «вони воскреснуть. Бо ці тіла тлінні й перехідні. Тому вони воскреснуть з якимись іншими тілами». І тут він каже: «Анафема». Ми побачимо «анафему» трохи пізніше. Ми дещо проаналізуємо це. Тобто, те, що говорять єретики, неприйнятне.

Ми не візьмемо інших тіл. Це будуть ті самі тіла, які будуть оновлені. Але саме ті самі. Апостол Павло говорить у Посланні до Коринтян… що ж мені перерахувати? Уся Священна Біблія сповнена цього. Особливо Новий Заповіт. І Старий Заповіт. І Старий. « Бо це тлінне (бо це має бути смертне. Яке? Це. Це. Це вказує. Це. Це. Це. Не якесь інше тіло) одяглося в нетління, і це смертне одяглося в безсмертя ». Це тіло — слухайте дієслово — одягнеться, воно одягнеться, каже він, і в нетління, і в безсмертя. Це те саме.

Апостол Павло також говорить у Другому посланні до Коринфян — перше, про яке я вам говорив, міститься в Першому посланні до Коринфян. Вся 15-та глава присвячена цим темам апостола Павла: «Бо всім нам належить постати перед судом Христовим, і всі ми станемо перед судом Христовим після воскресіння, щоб кожен отримав своє в тілі за діла свої, добрі чи злі». Щоб отримати свою нагороду. Разом зі своїм тілом. За те, як він жив. І чим він чинив – добрими чи злими ділами? Святий Кирило Єрусалимський каже: «Якщо залишилася ти чистою, отримаєш свою нагороду. А якщо залишилася блудницею? Отримаєш своє засудження». Тому в Першому посланні до Коринфян він каже: «Всякий гріх, який чинить людина, чиниться поза тілом, — каже апостол Павло, — але розпусник грішить проти власного тіла». І тому, каже він: «Але Господь, Бог Отець, воскресив Сина і воскресив нас силою Своєю». «І нас»: отже, шрам від усякого гріха назавжди залишиться на тілі, особливо ж від неморальності. Цей шрам може зникнути лише одним шляхом: через покаяння та сповідь. Чи перейшли ви в інше життя? Все скінчено. Ваше тіло воскресне зі шрамами гріха. І тому ви будете визнані негідними Царства Божого.

Мої дорогі, це щось дивовижне. Тож що він хоче нам сказати? Він хоче сказати нам, що все буде так: це буде не інше тіло, а те саме, яке стане новим, нетлінним і безсмертним. Апостол Павло, обурений коринфянами, які вірили… ну, в щось подібне до єресі, пише їм: «Бо деякі не пізнали Бога; кажу це заради вас». Деякі не пізнали Бога. Вони не знають сили Божої. Що я вам казав раніше? Що означає єресь? Логічне тлумачення доктрини. Тут, послуговуючись власною логікою, вони кажуть: « Як можливо, що це тіло, яке стало прахом, воскресне?» Бачите? І одразу ж висувають теорію: « Це неможливо. Буде інше тіло». Єресь негайно виникає. І що ж говорить апостол Павло? «Деякі з вас, — каже він, — не знають Бога. Не знають чого? Вони не знають, хто такий Бог і яка сила Його. І кажу це на ваш сором», — пише Павло у 15-й главі Першого послання до Коринфян.

І ще дещо. На жаль, час минув. Що ще можна сказати? « Тим, хто визнає відсутність переселення душ і те, що все було створене і виведене не з небуття, кінець пекла — це відновлення творіння та людських речей. Анафема!». Ті, хто стверджує, що душі існують… — це платонівська теорія. « Оскільки ми сказали, що Бог не є Творцем. Десь душі існують, як анархічні, так і нематеріальні. Так Бог бере душу з якогось… Свого сховища — дозвольте мені так висловитися — і поміщає її в одне тіло… Він бере іншу і поміщає її в інше тіло…». Це називається переселення душ. Якщо бажаєте розвинути цю думку, це схоже на східні релігії, з їхніми реінкарнаціями і, не знаю, чим ще, та всіма цими казками, справжніми казками. «І що це не з нічого; що «і не з нічого все було створене і зроблене»; що пекло має кінець… — на жаль, час спливає — що пекло має кінець. Пекло завершується». І Ориген це сказав. Знову логіка: «Чи можливо доброму Богу мучити — Бог не мучить, люди самі обирають пекло — вічно й нескінченно? Без кінця? Чи це взагалі можливо?»

І вони все ще говорять про відновлення всього. Він скаже: « Ми маємо нові речі, нові світи, і ці світи будуть подібні до попередніх ». Платонівські тези, повторюю. Все було створено з нічого, тобто з нічого. Пекло — вічне. Тому що я перебуваю в 25-й главі Євангелія від Матвія, де сказано: « Ці підуть у життя вічне, а грішники — у вічне пекло ». Якщо, отже, в тому ж уривку слово « вічне » використовується тим же автором, то якщо слово « вічне » для позначення пекла мало відносний характер, то слово « вічне » повинно мати відносний характер і стосовно Царства Божого. Це заперечення цих єресів. Відтак, вони також анафема.

Дорогі друзі, знання постанов, рішень Семи Вселенських і місцевих соборів, це і є православне вчення. Ось чому ми повинні знати всі ці постанови. Чому? Сьогодні східні релігії вторглися в Європу — і, звичайно ж, в Грецію — та в Америку. Тобто на Захід. І бачите, наших православних християн втягують у подібні речі. Єретичні до глибини кісток. І філософського масштабу. Ось чому ми все це повинні знати. Ось чому я говорив вам раніше, що все це дуже актуально. Ті з вас, хто має, якщо не « Підаліон», що містить усі матеріали Соборів, місцевих та Вселенських, то хоча б «Тріодіон», якщо він є у вас вдома, будь ласка, відкрийте його в Першу Неділю Великого посту. Там, у Додатку, міститься додаток до цієї неділі під назвою: «Синодик Священного і Вселенського Сьомого (7-го) Собору про Православ’я (Συνοδικόν της Αγίας και Οικουμενικής Ζ΄(7ης) Συνόδου υπέρ της Ορθοδοξίας)», і там ви отримаєте певне уявлення. Я також взяв це звідти для довідки.

Ми також повинні розуміти, що в єресі немає ані належного етосу, ані належної віри, ані належного поклоніння Богу, і тому немає спасіння. Немає спасіння. Єресь — це богохульство проти Бога. То як же Бог мене врятує? Якщо я перебуватиму в єресі, у просторі єресі? Звідси й характеристика « анафема », яка покликана підкреслити, що кожен єретик чи кожна єресь перебувають поза Церквою. Як термін « ἀφοριζέσθω ». Це дуже поширений термін. Що означає « ἀφοριζέσθω»? Оскільки я визначаю, я виходжу за межі. Я зневажаю. І тому ця чи інша теорія, цей тезис чи ця інтерпретація не належать до простору Церкви. Вони знаходяться поза простором Церкви. Віруйте, у що хочете, чоловіче. Але ви не можете сказати, що належите до Церкви. Це слова апостола Павла: « Хто не любить Господа Ісуса Христа, той нехай буде анафема». Відокремлювати. Відокремлювати. Отже, анафема означає те, що є або має бути відокремлене як прокляте. Ви знайдете це «прокляття» в книзі Левіт, у Старому Заповіті, у вірші 7:26.

Дорогі мої. Православ’я означає істинне тлумачення Святого Письма. Але воно також повинно супроводжуватися праведними діями. Ми повинні чинити правильно. Не тільки правильно вірити. Ці дві якості забезпечують нам спасіння. Але тих, хто трудився на Соборах або протягом століть в ім’я нашого Православ’я, як неодноразово зазначалося на Синоді, ми пам’ятаємо вічно.

На славу Святої Трійці Бога, і з безмірною вдячністю нашому духовному наставнику

Блаженний старець Афанасій Мітиленський,

Виголошено в Святому Комнинському монастирі, Лариса, 3 березня 1996 р.

Джерело: ΑΚΤΙΝΕΣ

Намагаючись навісити на Вселенського патріарха ярлик «антихриста в рясі», російська влада передусім підкреслює ту роль, яка відведена Московському патріархату в системі державної влади та поширенні дезінформації.

Наприклад, європейські спецслужби та політичні аналітики описали цей порочний альянс так: у деяких частинах Північної та Східної Європи церкви та пов’язані з ними релігійні організації стратегічно розміщувалися поблизу важливих інфраструктурних об’єктів та транспортних шляхів, слугуючи прикриттям для російської розвідки.

На околиці стратегічно важливого міста Вестерос у Швеції росіяни збудували церкву, що викликала серйозне занепокоєння місцевої влади щодо її справжнього призначення та здатності до збору розвідданих.

Якою ж іронією є те, що російські спецслужби звинувачують Константинопольську церкву у перебуванні під впливом західних держав чи використанні її як інструменту іноземними гравцями, особливо враховуючи, що у цій країні державні та релігійні структури практично злилися воєдино.

Новий вибух емоцій у російських чиновників – це не стільки новина, скільки продовження та посилення їхніх нескінченних спроб підірвати авторитет Вселенського патріархату. І це ще раз показує, що для Кремля православ’я – ще одне поле битви в інформаційній війні. Багато років тому я докладно описав цю тенденцію у статті «Чому метою інформаційної війни Росії стала Константинопольська церква».

Останніми роками такі підступні тактики, точно описані у відповіді Фанару на заяву СЗР і сповнені «вигаданих сценаріїв, фейкових новин, образ та сфальшованої інформації…», стали досить витонченими та націлені передусім на новонавернених і всіх тих, хто шукає можливості вивчати православну віру на онлайн-платформах.

Прихильники Росії намагаються представити Константинополь як маріонетку Заходу, водночас вихваляючи Московський патріархат як єдиного хранителя істинного православ’я.

Незважаючи на напади та постійну дезінформацію, реальність на місцях виглядає зовсім інакше. У багатьох європейських країнах уряди, духовенство та віряни чинять опір і поступово виходять з-під юрисдикції Московського патріархату.

Наприклад, уряд Литви офіційно визнав новий екзархат під юрисдикцією Константинополя після візиту Вселенського патріарха Варфоломія до Вільнюса у 2023 році та подальших зустрічей на високому рівні.

У Болгарії та Чехії спецслужби розпочали розслідування у зв’язку з підозрами, що дії Московського патріархату можуть становити загрозу демократичному правопорядку. Болгарія вислала з країни пов’язаних із Росією священнослужителів, які намагалися впливати на політичні процеси в інтересах Кремля.

Аналогічна ситуація сталася у 2024 році в Естонії, коли уряд відмовив у продовженні посвідки на проживання місцевому митрополиту, підпорядкованому Москві, посилаючись на загрозу національній безпеці.

У багатьох російських єпархіях священнослужителі, які не підтримують військову агресію Москви або, що ще гірше, виступають проти неї, залишають свої посади і часто зазнають канонічних покарань, а дехто шукає притулку у Вселенському патріархаті.

Ці приклади показують, що не лише Україна намагається обмежити чи усунути вплив Москви, але й ширша коаліція країн, які вбачають небезпеку проникнення в їхні суспільства альянсу Кремля та Московського патріархату.

На цьому тлі Вселенський патріархат не поводиться як геополітичний суперник Москви, а лише виконує свої обов’язки відповідно до канонічних повноважень, наданих йому Вселенськими соборами.

Москва, навпаки, знову й знову ігнорує соборні та канонічні правила, особливо коли вони не вписуються в її плани, та в односторонньому порядку розриває євхаристичне спілкування, не приходить на всеправославні зустрічі, як-от на Святий і Великий Собор 2016 року на Криті, і наполягає на такій моделі першості, яка ґрунтується на політичній перевазі, а не на канонічному порядку.

Православ’я опинилося на роздоріжжі двох протилежних підходів. З одного боку стоїть Константинополь, який, попри постійні нападки, прагне бути об’єднуючим та пастирським центром, відкритим для діалогу та відданим свободі Помісних Церков у рамках канонічної традиції. З іншого боку стоїть церковно-державний комплекс, який дедалі частіше описують як такий, що перебуває у стані «інституційної банкрутства», і це слова, зокрема, одного з провідних російських ієрархів у Молдові.

Що більше російські спецслужби намагаються зобразити Вселенського патріарха Варфоломія як «погрузлого в смертному гріху», то яснішим стає цей контраст. Нещодавні нападки змушують багатьох віруючих, священнослужителів та уряди поставити запитання: яке бачення більше відповідає православ’ю та є вільним від державного контролю?

У цьому сенсі кампанія проти Вселенського Патріархату та Його Святості є непрямим визнанням – і нагадуванням – їхнього неминучого морального лідерства та духовного авторитету. Тоді як Москва використовує мову спецслужб та пропагандистські гасла, Фанар продовжує свою непомітну роботу, відповідаючи на нападки тишею молитви та словом істини, будучи впевненим у тому, що духовна свобода, а не інтриги спецслужб, є справжнім фундаментом Церкви та підґрунтям церковного життя.

Евангелос Сотіропулос (Evagelos Sotiropoulos)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Вступ

Преподобний Єфрем Сирин (306, Нусайбін— 9 червня 373, Едеса)  народився на початку IV ст. в місті Низибії в Месопотамії. Його батьки були доброчесними християнами і дали синові правильний напрямок життя. Спершу він навчався в низибійського єпископа Іоана, котрий постарався дати Єфрему духовну освіту. Після смерті Іоана,, Єфрем перебрався в сирійське місто Едесу, де знайшов добрих наставників у науках благочестя.

Одержавши священний сан, Єфрем успішно проповідував, а також писав церковні повчання, котрі читали при богослужіннях. Щоб повніше пізнавати високі духовні істини, він вдавався до далеких мандрівок, щоб сприймати науки великих пустинників. Так Єфрем побував у Єгипетських і Сирійських старців, відвідав св. Василія Великого і повернувся в Едесу. Невдовзі, бажаючи самітного життя, Єфрем поселився недалеко у печері, молився і писав твори. До нього стали сходитись ученики, щоб слухати чернечі настанови і переймати молитви.

Корпус молитов до Богородиці, які притісується преподобному Єфрему Сирину, є молитовне чернече правило, яке виконувалося в монастирях Антіохійської та Єрусалимської традиції, переважно як безупинна моління у часі Великого посту.

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр апостола Івана Богослова» м. Чернівці.

ТЕКСТ МОЛИТОВ

Година перша

Пресвята Владичице Богородице, єдина чиста душею і тілом, єдина, що перевищила чистоту й дівство, єдина, що стала оселею цілковитої благодаті Всесвятого Духа! Не відкинь мене, недостойного, нечистого, що душу і тіло осквернив сластолюбним життям своїм; очисти мій розум від потягу до пристрастей; наверни до непорочних прагнень блукаючі й сліпі помисли мої; будь проводиркою почуттів моїх; Звільни мене від владної над мною лихої та ганебної схильності до упереджень і пристрастей; Знесили гнітючий мене гріх, і окаянному, затьмареному розуму моєму даруй бадьорість і розсудливість, аби, позбувшись гріховної темряви, я міг удостоїтися хвалебними піснями прославляти Тебе, істинну Матір істинного Світла, Христа Бога нашого, бо Тебе одну з Ним і про Нього благословляють видимі та невидимі створіння тепер і завжди, і на віки віків. Амінь.

Година друга

Благаю Тебе, Мати Незгасимого Світла: вислухай, що розповім Тобі. У болото загрузаю я, окаянний; Землю безліччю гріхів осквернив я… І здається мені: стогне земля і зі зітханням вказує на мене непокупному Судді, призиваючи свідками і сонце, і небосхил із зорями… Буря думок моїх занурює мене вже у відчай. З трепетом приступає душа моя, очікуючи вироку. Уся надія моя на Тебе, Богородиця!

Стидом сповнене обличчя слуги Твого, хоча й невтомно благаєш Ти Народженого Тобою, аби дав Він з щедрот Своїх і мені, недостойному.

Визволи від ланцюгів моїх, що полонили мене – оскверненого омий сльозами покаяння. Ти, що породила моє Життя, воскреси мене, вбитого безпечністю; і відкинутого від ангелів поверни до них, Богородиця!

Страшне диво, воістину страшне! Як Господь тільки терпів гріхи мої! Як живого ще не звів Він мене на дно пекельне! Як не послав згори невидимої зброї, щоб уразити мене!

Звісно, Ти, Владичице, молитвами Своїми дарувала мені життя, вимагаючи від мене покаяння, яке Сама подай мені, рабу Твоєму, бо Ти — моя пристань і огорожа.

Осяй мене світлом Божественного лику Твого, щоб уночі я прославляв Тебе піснею. Даруй мені, Владичице, скорботу серцеву, ридання і сльози; даруй досконале прощення гріхів, як Жінка, що мала в утробі втіленого Бога. Хай вночі побачу я Тебе, Пречиста, думним оком, і тоді возрадуюся.

О, твердине моя, надіє моя, солодке світло рабу Твоєму! Прийми молитву цю від осквернених уст моїх! Хай ніч ця стане днем спасіння рабу Твоєму, Богоневістко! Знаю я, що, чого б не захотіла Ти, все можеш перед лицем Народженого Тобою, Якому належить всяка честь і поклоніння на віки вічні. Амінь.

Година третя

Діва Владичиця, Богородиця, що в утробі носила Христа Спасителя і Бога нашого, на Тебе покладаю всю надію, на Тебе уповаю, бо Ти – вище безтілесних сил! Охороняй мене, Пречиста, Своєю Божественною благодаттю; керуй життям моїм, згідно пресвятою волею Сина Твого і Бога нашого.

Даруй мені відпущення гріхів і будь мені притулком, покровом, захистом і провідницею до життя вічного.

У страшну годину смертну не покинь мене, Владичиця, але поспіши на допомогу мені й вирви мене з рук бісів-мучителів.

Ти одна, Владичице Богородице, піднята над усією землею; ми ж, Невіста Діва, благословляємо Тебе з вірою, величаємо Тебе з любов’ю, поклоняємося Тобі зі страхом, бо Ти – честь невимовна, висота висот.

Владичице, Богом дана мені втіхо, Божественне зрошення моєї внутрішньої спеки, нововиникла струменем в висохлому джерелі сліз моїх, світлий світильник моєї затьмареної душі, багатство в бідності, сила в немощах, зцілення невиліковних ран, припинення ридань, знищення кайданів!

Почуй мої молитовні зітхання, зглянься над моїм плачом і, зворушена моїми слизами, схилися до мого прохання, і яви мені милосердя, як Мати Людинолюбного Бога!

Виконай невгамовне бажання моє, звільни мене від болісної пристрасті, що вбиває душу мою, і приєднай мене до Себе в землі живих, на лоні праведних.

Благаю Тебе, спільна всіх радість, спільне всіх заступництво, сподоби мене звеселитися невимовною радістю Народженого Тобою Царя і Бога, у невимовному Його чертозі, у безперервної осолоді, у безмежному царстві Його.

Владичице моя, пристановище моє, життя, зброє, похвало, уповання і сила! Дозволь мені насолодитися незбагненними дарами Сина Твого!

Цього я прошу у Тебе, бо Ти, як Мати Всевишнього, маєш відповідну до бажання Твого силу. Тому сподіваюся отримати очікуване від Тебе, Богоневістко, Ти, що породила надію всіх, Господа нашого Ісуса Христа, Якому належить всяка слава, честь і поклоніння з безначальним Його Отцем, з благим і животворящим Духом, нині, завжди і навіки віків. Амінь.

Година четверта

Знаю, Діва Владичице, Богородице, що недостойний я дивитися на Твій образ, бо тіло й душа Твоя чисті, і Ти, по справедливості, маєш гребувати мною. Та як же Той, що від Тебе Народився, Бог, став Людиною, щоб покликати грішних до покаяння, то прийми мою сповідь у численних тяжких гріхах і ублагай Сина Твого і Бога, щоб милість явив Він бідній душі моїй.

Велике число беззаконня перешкоджають мені піднести до Нього погляд і самому просити у Нього прощення. Насолоджуючись багатьма дарами від Бога, що створив мене, все забув я, невдячний! Бідний я чеснотами, а багатий пристрастями; сповнений сорому і засуджений від Бога.

Оплакують мене ангели, сміються наді мною демони, викриває мене совість, засоромлюють мої власні вчинки; до смерті — мрець, до суду — засуджений собою, до нескінченної муки — мучуся відчаєм.

Тому й прибігаю до швидкої допомоги Твоєї, Владичице Богородице! Подай мені смирення моє, Пречиста; зглянься над неміччю моєю, Непорочна! Велике маєш Ти дерзновенне перед Народженим Тобою: такого не має ніхто інший.

Ти все можеш, як Мати Божа, – і немає для Тебе нічого неможливого, якщо тільки Ти забажаєш.

Не зневажай сліз і ридань моїх, не відкинь скорботи серця мого, не покинь надію мою, яка марно покладається на Тебе!

Молитвами Твоїми схили милосердя Сина і Бога Твого і сподоби мене, нещасного й недостойного раба Твого, сприйняти первісну красу душевну, скинути з себе потворність пристрастей, позбутися гріха, схилитися перед правдою, викорінити з коренем сластолюбство й зодягнутися у святість безпристрання, померти для світу і ожити для доброчесності.

Будь мені, подорожньому, супутницею, а тим, хто плаває, супроводжуй мене, зміцнюй мене, коли я бадьорий, оберігай, коли я сплю, втішай, коли я плачу, підбадьорюй, коли я зневірений, визволяй, коли я ображений, звільняй, коли я обмовлений, підіймай, коли я немічний; перемагай ворогів моїх, що воюють проти мене, і в смертній небезпеці допомагай мені, щодня роблячи мене грізним для ворогів видимих і невидимих, аби всі вони знали, що я – Твій раб, Богородице, що породила Бога і Царя всіх, Якому належить всяка честь і поклоніння на віки віків. Амінь.

Година п’ята

Діва Владичице, Мати Господа мого Ісуса Христа, знаю я, що нечистий я, осквернений, недостойний, бо беззаконня мої перевершили міру, стали численніші за пісок морський.

До Тебе вдаюся, приносячи покаяння і сповідаючись у гріхах моїх. Прости мене, Владичице.

Помилуй мене, усіх милосердна, людинолюбна!

Не відверни від мене лиця Свого, щоб я, принижений, не був відвернутий від Тебе! Нехай не зрадіють цьому вороги мої.

Збуди думку мою до покаяння і веди мене шляхом спасіння. Вступивши на нього, нехай Тебе маю я супутницею, щоб через Твою допомогу отримати спасіння.

Владичице, Мати людинолюбного Бога! Змилуйся над серцем моїм і наповни його скорботою; даруй очам моїм сльози і просвіти їх світлом молитов Твоїх. Окропи і очисти мене ісопом милосердя Твого; омий мене за благодаттю Твоєю моїми сльозами.

О, Мати Господа мого Ісуса Христа, прийми смиренну сповідь і благання моє; залишок життя мого збережи в покаянні; в час відходу душі моєї з тіла милостива поглянь на мене, звільни мене від безжалісних мучителів, будь моєю захисницею і знищ рукопис гріхів моїх.

Приведи мене, спасенного, до престолу Сина Твого і безначального Отця Його і Всесвятого Духа – світлоначальної та єдиносущної Трійці, якій належить всяка честь і поклоніння на віки віків. Амінь.

Година шоста

Діво, Владичице, Пречиста Богородице, всіславна Панна моя, вища за небеса, чистіша за сонячні промені, чесніша за херувимів, найславніша за небесні воїнства, похвало апостолів, проповідь мучеників, радість преподобних, сяйво подвижників, золота кадильнице, світлоносний світильнику, істинний ковчег, пребожественний законе, неопалимий терновий куще, пророслий(306, Нусайбін — 9 червня 373, Едеса)  жезле Ааронів! Ти дійсно стала жезлом, а Син Твій Христос, Бог і Творець мій, є істинний Цвіт. Ти за тілом породила Бога Слово, і перед народженням, і по народженні Ти перебувала Дівою. Тобою примирилися ми з Богом Отцем через Христа, Сина Твого.

Ти – помічниця грішних і безпорадних, втіха світу, захист сиріт, визволення з полону, опора чернецтва, надія мирян. Ти – терпіння, захист і покров для вдів, похвала, радість і вінець дів. Чесна Владичице і Пані, укрий і збережи мене, щоб не піднявся лукавий ворог мій наді мною.

Ти, Непорочна, – допомога моя, і я не знаю, крім Тебе, іншого пристановища. Зі сльозами благаю Тебе, Владичице, щоб Син Твій і Творець мій не засудив мене на вічні муки за безліч скоєних мною гріхів. Благаю Тебе, щоб Твоїм заступництвом міг я увійти в оселю святих, де немає ні сліз, ні скорботи, ні смерті, ні мук, але де безперервна радість, насолода праведних, безкінечне життя, втіха і слава!

Наповни уста мої благодаттю Твоєю, спонукай язик мій славити Тебе з радісною душею та палаючим серцем; дай мені змогу проголосити тій ангельський спів, яке Тобі заспівав Гавриїл.

Сподоби, Діво, смиренного раба Твого позбутися пристрастей та гріхів. Розвій думки, що приходять від диявола і надсилаються, аби скинути душу мою в безодню.

Даруй мені, Діво, страх Божий та любов; Даруй мені життя непорочне, любов до Господа й ближніх, терпіння, смирення, стриманість і піст, сльози покаяння, думки про вічні муки й огиду до злих діл, щоб удостоївся я увійти до чертогу Сина Твого і Бога, і там з усіма святими прославити велике Ім’я Пресвятої Трійці, навіки віків. Амінь.

Година сьома

Діво Владичице Богородице, Всесвітня Надіє християнського роду! Як Мати, Ти невпинно піклуєшся про нас; Будучи милосердною, Ти оточуєш нас Своїми благодіяннями, спасаючи, захищаючи, визволяючи від небезпек, уберігаючи від спокус, звільняючи від гріхів.

Ми ж дякуємо Тобі за це, і, не приховуючи Твоїх благодіянь, оспівуємо дивні діла Твої, прославляємо Твоє співчуття, величаємо Твій промисел, славимо Твоє заступництво і, згадуючи, від яких небезпек ми були врятовані Твоїм заступництвом, приносимо Тобі подячну пісню, хоч і недостойну великих благодіянь Твоїх. Що може бути гідним їх?

Тому й благаємо Тебе, Владичице, зглянутися над слугами Твоїми і за нас принести молитву до Народженого Тобою Бога нашого, щоб позбавив Він нас від вічної муки.

Бачиш бо Ти, Всесвята Владичиця Богородиця, якими бідами оточує нас лукавий демон. Він вселяє нам бажання віддаватися пристрастям. Чому ж Ти відвертаєш лице Своє? Розірви сіті лукавого, знищ ворогів наших, припини заступництвом Своїм гнів Божий.

До благодіянь Твоїх додай ще й це за молінням нашим, – і ми прославимо всесвяте ім’я Твого Сина та Бога нашого разом із безначальним Його Отцем і животворящим Духом, тепер, завжди і на віки віків. Амінь.

Година восьма

Владичице, Богом дарована мені втіхо, Божественне зрошення внутрішньої моєї спеці, знову прийшовши для очищення беззаконня моє струменем в висохлому джерелі сліз моїх, променисте світило затьмареної душі моєї, провіднице шляху мого, покрив моєї наготи, припинення стогонів моїх, полегшення бід, винищення кайданів! Визволь благання мої і, зворушившись риданням моїм, змилуйся наді мною.

Почуй прохання моє, сповни невтоленну мою любов, визволи мене від болісної пристрасті, що день і ніч воює проти мене і вбиває душу мою; позбав мене від стріл Веліару та від ворогів видимих і невидимих, клопотанням Твоїм сподоби мене зрівнятися з преподобними і праведними та долучи мене до слуг і служителів Твоїх у небесному житлі, в краї живих.

Благаю Тебе, спільне для всіх заступництво, спільна всіх радість, сподоби мене возвеселитися невимовною радістю Сина Твого і Царя в безмежному Царстві Його.

Даруй мені увійти до чертогу Його і там прославити Того, Кому належить всяка честь і поклоніння, нині, повсякчас і на віки віків. Амінь.

Година дев’ята

Діва Владичиця Богородиця, Мати Христа Бога нашого! Мандрівників супроводжуй і охороняй їх; полонених спасай від тяжкого рабства; утішай сумних, полегшуй усяке тілесне страждання і звільняй від душевних недугів і пристрастей невидимими молитвами Твоїми, щоб, звершивши шлях цього тимчасового життя, могли ми через Тебе отримати вічні блага в Царстві Небеснім.

Вірних Царів наших, які уповають на Твою милість та заступництво, зміцни проти ворогів, що їх оточують; розсій хмару смутку, що засмучує душі їхні; визволи від зневіри та ослаблення і подай їм світлий та радісний стан духу, дарувавши мир та спокій державі їхній. Врятуй молитвами Твоїми, Владичице, присвячену Тобі паству, все місто і країну – від голоду, землетрусу, повені, вогню, меча, нашестя іноплемінників, міжусобних воєн; і праведний гнів Божий відверни від нас за благоволінням і благодаттю Єдинородного Сина і Бога Твого, Якому належить усяка слава, честь і поклоніння з безначальним Його Отцем і з Пресвятим і животворящим Духом нині, завжди і на віки віків. Амінь.

Година десята

Діво, Владичице, благодатна Богородице, преблагословенна, богоблагодатна, вмістилище Божества: Єдинородного Сина Безсмертного і незримого Отця! Схили вухо Твоє до мене і вислухай ці слова, що вимовляють скверни і нечисти уста мої! Зі зломленим серцем і смиренними помислами прибігаю я до милосердя Твого.

Не залишай у презирстві мене, нещасного, не дозволяй загинути мені, недостойному рабу Твоєму. Зціли окаянну душу мою, охоплену лукавими пристрастями.

Ворог потоптав її, зруйнував гріхами сластолюбства… Гірко й соромно мені, і не смію я у людинолюбного Бога мого просити прощення у безлічі гріхів і зцілення невиліковних виразок моїх.

Осквернив я храм тіла свого, нечистими бажаннями спаплюжив його і недопустимими вчинками образив усі чуття мої…

Не насмілююся тому підняти до Тебе руки, заплямовані злими діяннями. І на молитву розкрив я уста, осквернені злослів’ям і наклепами на ближнього. Тому перед Твоїми щедротами вклоняюся в порох я, нещасний і заблудлий.

Не маю я іншого уповання, не маю іншого пристановища, крім Тебе, єдина моя втіха, радість душі моєї, визволення від скорботи, видкуплення з полону, обожнення смертних, відродження грішних, відтворення душі моєї і тіла, сяючий світильник затьмареної душі моєї, покривало наготи моєї, припинення ридань моїх, зміна долі моєї!..

На Тебе вся надія: не позбавляй нас заступництва Твого, але допомагою і покровителькою будь нам! Приємні прохання Твої Сину Твоєму, бо Той, Хто зволив прийняти на Себе вид раба, зберігає милість Свою до Тебе, Яка послужила Йому невимовним народженням.

Він радіє клопотанням Твоїм, і, вважаючи славу Твою за Свою власну, охоче виконує їх.

Не залиш у презирстві мене, нещасну, Богородице, і непристойність вчинків моїх хай не послужить до припинення милості Твоєї.

Допомоги міцнішої за Твою не бачу ніде, і, винний у багатьох гріхах, з каяттям прибігаю до Тебе, скора Помічнице в потребах, і з глибини серця вигукую: помилуй мене, сповненого лінощів та безпечності, прийми моління моє нікчемне і молитвами Твоїми яви мене сприятливим Сину Твоєму та Богу, і Царства Небесного сподоби бути учасником мене, що славословіть у Трійці Єдиного Бога нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Година одинадцята

Знаєш Ти, Владичице, що немає у мене надії на спасіння, бо добровільно розтлив я душу і тіло своє; з юного віку став я непотрібною і негідною посудиною; у всьому окаянний, пішов я за Веліаром: і в помислах, і в вчинках своїх. Ще досі пригнічує він волю мою, щоденно будує мені підступи…

Звичку до гріха набув я, і часом тільки спадає мені на думку отямитися…

З усього серця даю я страшну клятву Синові і Богу Твоєму, вигукуючи: «Прости мені, Владико, гріхи мої! Віднині перестаю я грішити перед Тобою!»

Велике довготерпіння Твоє, Христе Життєдавче!

Як же терпить Син Твій, Владичице, споглядаючи постійні клятвопорушення та брехню, яким немає міри в мені, окаянному!

Яка в мені безбоязність, яке зневаження! Ледве даю обіцянку, як уже відрікаюся від неї; до гіршого і більшого гріха прагну і ніколи не опам’ятаюся…

Отож, допоможи мені, Пречиста Владичице, не допусти мене стати здобутком лукавого.

Сотвори мене рабом Сина Твого та гідним посудом Всесвятого Духа!

Спаси мене, Всеоспівана, як Сама Ти хочеш і знаєш; дай мені лише прославити Тебе всією душею і від усього серця співати Тобі:

Радуйся, Херувимська пісне, спів Ангелів!

Радуйся, мир і радість людей!

Радуйся, рай утіх!

Радуйся, Древо Життя!

Радуйся, стіно вірних, пристань тих, хто в біді!

Радуйся, Адама покликання!

Радуйся, Єви видкуплення!

Радуйся, джерело благодаті та безсмертя!

Радуйся, визначений сосуд Святого Духа!

Радуйся, найбожественніший храме!

Радуйся, Престоле Господній!

Радуйся, Непорочна, що розтрощила голову змія!

Радуйся, пристановище змучених працею!

Радуйся, видкуплення від клятви!

Радуйся, у Народженому Тобою явивши радість світові!

Радуйся, Мати Христа, Сина Бога Живого, якому належить слава, честь і поклоніння нині, і повсякчас, і на віки віків! Амінь.

Година дванадцята

Рід людський у Тобі, Богородице, здобув собі Заступницю перед народженим Тобою Богом; від Твого заступництва залежить його захист, і в Тобі він має його, бо Ти маєш дерзновенне до Сина.

Тому й я до Тебе прибігаю з палким серцем, і, не сміючи приступити до Сина Твого, Тебе благаю я про спасіння: щоб побачив я Його за Твоїм заступництвом!…

Почуй раба Твого, який усю надію свою, після Бога, на Тебе покладає, і помилуй слугу Твого, Мати Людинолюбного й Милосердного Бога!

Позбав мене від осудливого сумління; погаси пожар пристрастей і запали в мені любов до Твого Сина та Бога; захисти мої почуття від непристойних бажань.

Благаю Тебе: нехай буде мені даний час для покаяння, нехай не вразить мене смерть неплідного, щоб я, як неплідний, не був відданий вогню.

Засвіти погаслий світильник душі моєї, розсій морок скорботи моєї, туман пристрастей віджени молитвами Твоїми.

Дай мені світло покаяння, спрямуй до покаяння, сподоби мене всі дні життя мого благоугодити Людинолюбцю Богу!

Поки перебуваю я в цьому житті, заступайся мені і охороняй мене: з плаваючим мною плавай, мандрівного супроводжуй у поневіряннях, сплячого покривай і всі шляхи мої роби зручними.

Коли ж душа моя виходитиме з тіла, встань мені, Владичице, втамуй мою хворобу, полегши мої страждання, а бідній душі моєї вкажи шлях у вічні обителі…

Нехай не зустрінуть мене темні сили і не захоплять на дно пекла! Нехай побачу Суддю милостивим; так Тобою, Богоневісна, позбудуся вічного полум’я, насолоджуюся райською втіхою в Трійці і отримаю Небесне Царство!

Збережений Тобою, звеличу і прославлю Тебе, бо Ти стала захистом людського роду. Усі народи ублажають Тебе, Діва, Владичиця Богородиця, надія всіх християн.

Від мене, смиренного слугу Твого, прожени: зневіра, забуття, незнання, недбальство, марнославство, перелюб, блуд, обжерливість, усі лукаві помисли мого окаянного серця і затьмареного розуму мого.

Звільни мене від усіх поганих прагнень моїх, тому що я немощений, а Ти – прославлена перед усіма смертними як Мати Христа Бога нашого, Якому личить всяка честь і поклоніння на віки віків. Амінь.

Година тринадцята

Пресвята Владичиця Богородиця, радість пригноблених, оборонця скривджених, допомога безпорадних, сила немічних, жезл сліпим, рятівний вождь оманливих, святий ковчег, яким ми врятовані від гріховного потопу; вогняна купина, яку споглядав Боговидець Мойсей, золота кадильниця, з якої Слово, запаливши плоть, всесвіт наповнило пахощами; Богописана скрижаль, семисвічний світильник, блиск якого перевершив сяйво сонця; свята скинія, яку збудував духовний Веселіїл; сосуд, що містив у собі манну; джерело відбите, чисті струмені якого напувають всесвіт; пророслий жезл Ааронів, росоносне руно Гедеона; Богописана книга, заради якої роздерло рукопис Адама; гора Божа, на якій благоволив жити Господь; святий корінь Єлисея; град Божий, про який преславна говориться (Пс.86:2); прекрасна за природою, недоступна докорам; що містила в собі цілу сутність Божества; дар, що перевищує будь-яку ціну; прикраса, найдорожча за всі краси; Єзекіїлеві ворота, що дивляться на схід (Єз.40:6); розпечені кліщі, які бачив Ісая (Іс.6:6); Несекома гора Даниїла (Дан.2: 34); гора принесена чеснотами (Авв.3:3); прикрашена оселя Божа поблажливості, примирення миру, рай найсвятіший, насаджений в Едемі; живоносне дерево, запашна троянда, нев’янучий колір, біла лілія; образ незайманості, написаний без літер; Боготкана порфіра, найясніше виконання всякого пророцтва, вещаючі уста апостолів, впевненість нездоланних звитяжців, утвердження царів, похвала ієреїв, прощення гріхів, умиротворення праведного Судді, відтворення душі моєї і тіла; спасіння моє, втіха моя, життя моє, світло моє, надія моя, відрада моя, притулок мій; покрив, сила, веселість, насолода, стіна, огорожа, зброя, захист, слава, тиша, мир, спів, радість, благословення, якір, достаток, роса, святиня; спасіння в печалі, просвітництво та освячення душі моєї, видкуплення гріхів моїх, упокій мій у Богові; помірність, непорочність, мужність, цнотливість, свобода, пристань, скарб, висота, фортеця, краса, розсудливість; вічне здобуття, твердження в покаянні, невсипуще перед Богом предстоятелька!.. Ти бачиш віру мою і захоплену любов, і, будучи жалісливою і могутньою, як Мати Милосердого Бога, прийми нещасну душу мою.

Заступництвом Своїм допомоги мені бути праворуч Сина Твого і Бога і упокоїтися з обраними і Святими Його.

Не позбав мене мені твого заступництва, бо боржником маєш Його, що сказав: шануй Отця твого і матір твою (Мт.19:19).

Я покладаюся на Тебе, бо Ти справді народила за тілом істинного Бога, Якому належить всяка слава, честь і поклоніння з Безначальним Отцем Його, Пресвятим, і Благим, і Животворним Духом, тепер і завжди, і на віки віків. Амінь.

Година чотирнадцята

Мати Божа, Ти вищий за всяке розуміння! О Діва, що перевершила всяке дівоцтво, бо до народження Втіленого була Ти дівою більше за всіх дів і такою ж залишилася в самому народженні і після народження!

О Діва, через яку природа людська, яка колись відступила від Бога, за законом невимовного людинолюбства з’єдналася з природою Божества так, що іпостась не зазнала ні злиття, ні зміни!

О Діва, через Яку після примирення ми, по заздрості лукавого, не виконуючи свого обов’язку, милуємо до себе Сина Твого і Бога.

Тебе, Владичице, прошу, Тебе благаю, милосердна і людинолюбна Мати милосердного і людинолюбного Бога: і в цей час захисти мене, що потребує Твого покрову.

Я оселя всіх згубних для душі пристрастей. Мучуся страхом я від безлічі гріхів моїх.

Якого з почуттів своїх не осквернив я, окаянний? Якими суєтними помислами не розбещував я душі своєї? Чим тільки не полонився мій розум?

Пристрасний, слабкий, непридатний розум мій, поступаючи заодно з винуватцем зла, одягає образи і надає відтінок дійсності тому, чого ніколи не бачив і не чув я насправді.

Не відкинь, Владичице, приниженої благання моєї, будь моєю визволителькою, щоб, спасенний благодаттю Твоєю, я прославляв Тебе і славословив Всеблагу Трійцю на віки віків. Амінь.

Година п’ятнадцята

Владичице, Мати Благого, Всеблагого і Преблагого Бога, на молитви непотрібного раба Твого глянь милостива і чини зі мною за невимовним милосердям Твоїм, без уваги залишивши гріхи мої, скоєні в слові чи на ділі, через мою свідомість або проти волі. Віднови всього мене, зробивши храмом Всесвятого і Животворчого Духа, який є сила Вишнього, Який заселив Пречисте лоно Твоє і жив у ний.

Ти – помічниця змучених працею, предстоятелька бідних, рятівниця нещасних, пристань, що перебувають у хвилюванні, заступниця захоплених злиднями.

Даруй же слузі Твоєму покаянне серцеве, спокій думок, цнотливість розуму, бадьорість душевну, смиренність в образі думок, благочестивий настрій духу, вдачу розсудливу, а також світ, який Господь наш дарував учням своїм.

Хай досягне моє святе свято Твоє, і в оселі слави Твоєї нехай піднесеться! Нехай з очей моїх пролляються джерела сліз, і Ти обмиєш мене своїми власними сльозами, очищаючи ними від пристрастей.

Згладь рукопис гріхів моїх, розсій хмару печалі моєї, тьму і сум’яття дум, усунь від мене хвилювання пристрастей, збережи мене в тиші, не обуреної нічим, порадуй мене невимовною відрадою і безперервною радістю, щоб, йдучи правим шляхом заповідей Сина Твого, я.

Даруй мені, що молиться нині Тобі, чисту молитву, щоб день і ніч безтурботним розумом і необачним роздумом навчався я словами Божественного Писання: сповідуючи, оспівував і в радості серця приносив молитву на честь і славу Сина Твого і Господа нашого і поклоніння, тепер, і завжди і на віки віків. Амінь.

Година шістнадцята

Милостива Матір людинолюбного і милостивого Бога, почуй мене з висоти слави Твоєї, удостоїла слуху Твого слова мої, прислухайся до крику мого, що виходить із глибини душі, і скорботного моління мого не відкинь!

Ти, що дарує мені життя клопотанням Своїм, дозволь мені відкрити уста мої, щоб я звіщав велич Твою раніше за кончину мою.

Згрішив я, Всенепорочна, згрішив, і беззаконня моя я знаю, і гріх мій повсякчас переді мною (Пс.50: 5).

Зійди на останню молитву мою і на сповідь раба Твого; даруй мені потоки скорботних сліз і очисти ними тин гріхів моїх; у скам’янілому серці моєму посіли святий страх Сина Твого та Бога; проникни в нутро мою, нехай очищуйсь сльозами і відродиться в мені спасительний дух.

Світло думок запали в затьмареному розумі моєму, щоб у тиші й чистоті цього світла підніс я жертву, яку наказав Син Твій і Бог мій, Який прийшов грішників, а не праведників покликати до покаяння і Який, за клопотанням Твоїм, прийме і мене недостойна.

Багато було тих, що згрішили від віку, Владичице; багато було в усі часи, що не дотримувалися заповідей Сина Твого; але немає жодного, хто б перевершив мене кількістю беззаконня.

Весь Старий і Новий Завіт славить чесноти праведників; але внутрішній суд совісті моєї показує мені, що гріхи і беззаконня мої перевищують усе погане від віку.

Адам отримав заповідь і закон, але не дотримався їх. Але він, Пречиста, ще не довідався шляхом досвіду іншого падіння та засудження. А я, нещасний, що можу сказати у своє виправдання? Будучи нестримним і свавільним, я прагну стати поганим; тому немає мені вибачення, я нещасливіший за всіх нащадків Адама, нещасливіший за содомлян, поглинених вогнем.

Так усвідомлюю я, що я найнещасніші від усіх нещасних і найгрішніший за всіх грішних Нового Завіту; хрестившись, я оскверняюся; будучи шанований прийняттям благодаті, наділяюся ганьбою гріхів і знищую благодать, отриману при хрещенні. Чи дістане в мене думки та слів, часу та способів для очищення моїх гріхів, які великі, як море? Що буде зі мною? Яким шляхом йти мені? Небесний шлях недоступний, земний тісний, підземний страшний, морський загороджений. У неймовірній крайності знаходжуся я, неминуча небезпека всюди чатує на мене, думка і слово вичерпуються.

Могутня Мати Всемогутнього і Живого Бога, подай руку допомоги мені, позбавленому допомоги, і піднеси душу мою, сказавши їй: «Я твоє спасіння!». Прислухайся до благання моєї і вирви мене з безодні лиха, і прославлю Тебе, Преблагословенна Матір Христа Бога нашого, Якому належить честь і поклоніння на віки віків. Амінь.

Година сімнадцята

Діва Владичиця Богородиця, що народила Творця і Владику всього видимого і невидимого Єдиного з Трійці, Бога і людини: стала обителлю Божества, вмістищем святині і благодаті, в якому за вподобанням Бога Отця і за сприяння Святого Духа, тісно жила повнота Божества; що має перевагу перед усяким творінням, слава, і втіха, і веселість Ангелів, царствений вінець апостолів і пророків, надприродна мужність мучеників, честь і слава преподобних, поборниця в подвигах і подателька перемоги, непогрішний дороговказ, наставниця безмовності, ворота вічного життя, невичерпна річка милосердя, невичерпне море обдарувань і чудес.

Тебе благаємо, жаліслива Матір людинолюбного Владики, будь милостива до нас, смиренним і недостойним рабам Твоїм, схилися на наше смирення, розсій видимих і невидимих ворогів.

Будь перед лицем ворогів наших для нас, недостойних лайливою зброєю, міцною охороною і непереборною поборницею, нехай пізнають беззаконні, що все Тобі можливо, чого Ти не забажаєш, Владичице, здійснити на небі або на землі, бо Ти воістину Богородиця, що народила по плоті істинна Якому належить будь-яка честь і поклоніння у віки століття. Амінь.

Година вісімнадцята

Діва Владичице Богородиця, зі слізним молінням вдаюсь я до Тебе нині. Випроси мені у Сина Твого і Бога пробачення колишніх моїх гріхів; виконай, Пренепорочна, моління моє і вкажи мені спосіб, при якому я міг би залишок життя свого, подібно годинам цього гаснучого дня, провести в покаянні, смиренності та чистоті.

Преблагословенна Владичице, не відкидай смиренного прохання мого, але і в цьому житті, і під кінець окаянної душі моєї, і на майбутньому страшному і непідкупному суді з’явись мені поборницею і спасителькою, щоб, осяяний променями Твоїми, прославляв я Тебе і не молився блаженну Трійцю на віки віків. Амінь.

Година дев’ятнадцята

Діва Владичице Богородиця, що в утробі носила Христа Спасителя і Бога нашого, на Тебе покладаю всю надію, на Тебе надіюсь, бо Ти – понад Безтілесні сили!

Охороняй мене, Пречиста, Своєю Божественною благодаттю; керуй життям моїм згідно зі святою волею Сина Твого та Бога нашого.

Даруй мені відпущення гріхів і будь мені притулком, покровом, захистом і дороговказом в вічне життя!

У страшну годину смертний не покинь мене, Владичице, але поспіши на допомогу мені і вирви мене з рук бісів. Ти маєш силу виконати це як справжня Мати Божа.

Прийми ж Тобі однієї пристойні дари від нас смиренних рабів Твоїх, Всесвята Владичице Богоматір, вибрана з усіх родів і яка виявилася вищою за всі створіння земних і небесних!

Через Тебе ми впізнали Сина Божого; через Тебе з’явився серед нас Господь Сил і удостоїлися ми святого Тіла та Його Крові.

Блаженна Ти в роди пологів, Богоблаженна, найсвятіша Херувимів і найславніша за Серафимів! І нині, Всесвята, не перестань благати за нас, негідних рабів Твоїх, щоб ми могли позбутися підступів лукавого і уникнути крайніх і безвихідних обставин.

Своїми молитвами збережи нас незасудженими, щоб, врятовані Твоїм заступництвом і Твоєю допомогою, ми посилали хвалу і подяку і поклоніння Єдиному в Трійці Богові і Творцеві всіх тепер, і завжди, і на віки віків. Амінь.

Година двадцята

Пресвята Владичиця Богородиця, Благодатна Богородителька, Преблагословенна, Богоблагодатна Богоматір, вмістище Божества: Єдинородного Сина Безначального і незримого Отця, вогнеподібний престол, Всенепорочна, Всепречиста, Всеоспівана, Всеблаженна. Всешанована, Всеблагословенна, Всесвітла Діва душею, розумом і тілом; трон Царя, що сидить на Херувимах; небесна брама, якою ми входимо на небо; Богоневіста, через яку прийшло нам примирення з Богом; незрозуміле диво, незрозуміла звістка, відкриття потаємної Божої таємниці, непереборна оборона, могутній захист, живоносне джерело, невичерпне море божественних обдарувань; висота, що перевершує небесні сили; недоступна дослідженню глибина таємних думок; після Трійці спільна всіх Владичиця, після Утішителя спільна всіх Утішителька, що після Сіна для всіх Молитовниця за весь світ; колісниця уявного Сонця – істинного Світла, Світло істинне, що освітлює кожну людину, яка приходить у світ. (Ін.1:9); що носить Того, Хто носить все словом Своїм; одяг всіх, хто одягається у світло, як у ризу; міст всесвіту, що виводить нас до премирного неба; без порівняння вища і найславніша за Херувимів та Серафимів; прикраса Ангелів, порятунок людей; Мати і слуга вічної Зірки, що ніколи не гасне; промінь справжнього дня; безодня невимовної людинолюбства Божого; тверда опора правої віри; справжня виноградна Лоза, що принесла плід життя; блискавка, що освітлює душі; безпека тих, хто перебуває на висоті; плодоносна маслина радує вірних; відродження занепалих, зведення лінивих, фортеця пильнуючих, однодумність церков, непереможність військ, благоустрій міст, світ всесвіту, твердість подвижників, мужність мучеників; хмара, що дарує небесну росу!

Немає в мене допомоги та захисту, крім Тебе. На Тебе сподіваючись, та не залишуся я, не отримавши бажаного.

Тобою хвалюсь: за безлічі беззаконня мого не відверни лиця Твого від мене, недостойного слугу Твого.

Є у Тебе могутність як у невимовно народила Єдиного з Трійці. Є у Тебе чим переконати і чим умилостивити! Є руки, на яких Ти носила Його; є соски, якими Ти годувала Його немовлям.

До того, що від Тебе, приєднай і те, що від Нього: хрест, кров та виразки, якими ми врятовані та прославлені. Він завжди зробить угодне Тобі, що послужила Йому народженням у справі спасіння.

Ти наповнила світ благодіяннями.

Ти бачиш усяку сльозу на землі.

Ти звеселяла небесних і врятувала земних.

Ти умилостивила Творця, схилила Ангелів, піднесла людство.

Ти примирила між собою небесних та земних.

Ти все змінила на краще, все перетворила на досконале.

У Тобі ми маємо правдиву ознаку нашого воскресіння, через Тебе сподіваємося досягти Небесного Царства, у Тобі ми придбали помічницю нашого спасіння!

Ти відкрила нам доступ до раю, Ти полегшила нам сходження на небо, Ти зробила нас своїми Сину та Богу Твоєму.

Через Тебе, Пречиста, з Адама до кінця віку була, є і буде слава і честь апостолам, пророкам, мученикам, праведникам, і за Тебе, Благодатна, радіє все творіння, через Тебе благословляючи Єдиного в Трійці Бога на віки віків. Амінь.

Година двадцять перша

Пречиста Богородиця, заступниця моя, прийми благання негідного раба Твого.

Вірую, Всенепорочна, що можеш виконати це та спасти мене.

Надія моя, Владичице, на мені, який – найнещасніші за всіх, яви тим більше дивні милості Твої.

Ти знаєш думки і вчинки мої, Тобі відома неміч моя.

Тобі довіряю душу мою, опоганену гріхами.

Ти бачиш, Владичице рани мої: вилікуй їх, влив краплю співчуття Твого.

Твоє клопотання про зневірену душу сприятливо приймає Той, що Тебе поставив, притулком грішників – Син Твій і Цар усіх, Якому належить всяка слава, честь і поклоніння з Безпочатковим Його Отцем, з Пресвятим, Благим і Животворним Духом тепер, завжди і на віки віків. Амінь.

Година двадцять друга

Пресвята Владичице Богородиця, почуй цю жалібну молитву мою і виконай її в міру надії мого на надію всіх кінців землі.

Погаси жар у тілі моєму, вкрий бурю гніву, вигуби до кінця зарозумілість пихатої юності.

Зменш в серці моєму лукаві мрії, що вночі засилаються лукавим духом; послаб щоденний приплив нечистих помислів.

Навчи мову мою говорити лише про корисне, а очі мої бачити красу чесноти.

Очисти уста мої, щоб я міг сміливо назвати Отцем Всевишнього Бога.

Відкрий мої вуха, щоб я харчувався солодкими медами словами Святого Письма і виконував їх за допомогою Твоєї допомоги.

Дай мені час для покаяння і позбав від раптової смерті.

Устань біля мене при розлученні смиренної душі з бідним моїм тілом; послаб тоді нестерпні муки, полегшивши невимовну тугу, утіш у безрадісному становищі, звільни від бачення бісів, звільни від нещадних мук повітряних митарів, відбий полум’яні мечі гріхів моїх, сподоби на Страшному Суді стати праворуч Сина Твого, спаси від вічних мук та дай успадкувати вічне блаженство.

Тобі, Владичице Богородиця, світло похмурих очей моїх, втіха душі моєї, надія моя і спасіння моє, приношу цю сповідь.

Очисти мене від усякої скверни плоті і духу, сподобивши мене в справжньому житті неосудним причащатися Пречистої Крові і Тіла Сина і Бога Твого, а в майбутнє століття удостоїться причастя насолоди небесної вечері, райських насолод, Царства Божого.

Сподобавшись отримання цих благ, у віки віку буду прославляти Сина і Бога Твого з безначальним Його Отцем і Животворним Духом. Амінь.

Година двадцять третя

Всеоспівана Володарка, джерело милосердя, безодня людинолюбства, вода жива, заступниця грішних, справжня виноградна Лоза, небесне блаженство, спільне всіх притулок, життя всього світу!

Відданий світові бунтівному і перелюбному, безпечний я в думках і вчинках і бездіяльно проводжу життя своє.

Але Ти, співчутлива Мати Божа, не погребуй мною грішним. Прийми благання моє, яке приносить осквернені уста мої, і Твоїми сприятливими молитвами милостивим до мене яви Суддю.

Умоли Сина Твого пробачить гріхи мої; спрямуй думки мої на покаяння; не допусти мене стати надбанням сатани. Клопотанням Твоїм віднови мене і виправ життя моє, щоб я міг безбоязно стати Судді і уникнути страшної муки.

Створи мене спадкоємцем слави, благаючи про це Творця мого, якому належить слава, честь і поклоніння на віки віків. Амінь.

Година двадцять четверта

Дякую Тобі, Владичице Богородице, і славлю Тебе за те, що Ти дала мені можливість дожити до кінця дня і до цього нічного часу, коли я прошу Твоїх молитов!

Прости мене, Всенепорочна, за лінь і безпеку і наповни мене старанністю, щоб я міг невпинно приносити піснеспіви Тобі й Людинолюбному Сину і Богу Твоєму за те, що я окаянний позбавлявся і позбавляюся хворіб, напастей і скорбут душевних і тілесних.

Припадаючи до Тебе з палким запалом і захопленням вигукую і виголошую Тобі пісню подяки я, слуга Твій, якого помилувала Ти, Преблагословенна, Мати Людинолюбця Бога.

Радуйся, Непорочна, Благословенна!

Радуйся, Діво, слава людей!

Радуйся, виконання всіх пророцтв!

Радуйся, печатку Господнього заповіту!

Радуйся, пояснення Господніх таїн!

Радуйся, собор несправедливо позбавлених честі!

Радуйся, з’єднання тих, хто здавна розділився!

Радуйся, опора пониклих додолу!

Радуйся, осяяння тих, що перебувають у мороці!

Радуйся, оновлення зруйнованих!

Радуйся, бо милосердна жертва заблуканих!

Радуйся, дороговказний маяк тих, що блукають!

Радуйся, Пристань плаваючих!

Радуйся, Помічниця у потребах!

Радуйся, спасіння вірних!

Радуйся, новий Божественний дар!

Радуйся, Владичице всіх на землі народжених!

Радуйся, радість та слава Ангелів!

Радуйся, Вища всіх створінь!

Радуйся, Слуга Божа!

Радуйся, Благословенна на віки віків!

Радуйся, Марія, Наречена – Мати!

Радуйся, Прекрасна Дочко Давидова!

Радуйся, Трапезо таємничих обдарувань!

Радуйся, Перемога Царя та Бога мого!

Радуйся, похвала патріархів!

Радуйся, бо Ти кличеш Тебе!

Радуйся, тверда оборона та покрив!

Радуйся, Престоле Самого Бога!

Радуйся, Мати Бога нашого!

Радуйся, Святіший одр Соломона!

Радуйся, дозволе гріхів моїх!

Радуйся, багата допомога бідним!

Радуйся, Зберігач невичерпних щедрот!

Радуйся, Пречиста Матір і Діво!

Радуйся, Владичице Адамова роду!

Радуйся, меч проти бісів лукавих!

Радуйся, всещедре подання премудрості!

Радуйся, втіха всіх, хто у біді перебуває!

Радуйся, причина всього прекрасного в житті!

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»